1. Микола Міхновський – ідеолог українського націоналізму.

Найвідомішими представниками націоналістичного напряму є громадський і політичний діяч Микола Міхновський (1873 – 1924), навчаючись на юридичному факультеті Київського університету, 1893 р. приєднався до таємної студентської націоналістичної групи «Братство Тарасівців» і розробив її основні політичні засади. Метою групи проголошувалося досягнення повної державної незалежності України.

Націоналістичний напрям був започаткований Братством тарасівців, а також ідеями М.Міхновського. Він включав такі основні принципи:

нація як етнічна спільність — основний чинник державного і суспільного життя;

волюнтаризм — один із світоглядних принципів; Волюнтар́изм (лат. voluntas — воля) — течія в психології і філософії, що визнає волю особливою, надприродною силою, що лежить в основі психіки і буття в цілому. Теорія, згідно з якою воля є першоосновою і творцем дійсності, основним фактором у психічному житті людини всупереч розумові; соціально-політична діяльність, яка, нехтуючи об'єктивними законами історичного розвитку, керується суб'єктивними бажаннями й довільними рішеннями осіб, які її здійснюють.

національна диктатура — перехідна форма державного будівництва;

активна меншість — віддані національній ідеї патріоти організовують і ведуть пасивну масу на боротьбу за українську державу;

національна революція — основний засіб досягнення державності.

Погляди М. Міхновського також збігалися з ідеями національно-державницького напряму, зокрема з ідеями про широкі політичні й громадянські права, самоврядування земель, про суд присяжних, а також з ідеєю національно-демократичної держави у вигляді президентської республіки з двопалатним парламентом (радою представників і сенатом).

Думки М. Міхновського про необхідність рішучого відмежування України від Росії, акцент на силових методах досягнення національно-визвольної мети, а також проголошення виключно етнічного принципу формування нації (Україна для українців) лягли в основу націоналістичної ідеології.

Погляди Міхновського грунтувалися на консервативному, національно-державницькому й націоналістичному ідеологічних напрямах. Він розробив програму побудови самостійної української держави, в якій заперечував капіталістичний шлях розвитку України, не визнаючи, однак, гасел соціалістичних та комуністичних.

У 1900 р. М. Міхновський виголосив у Полтаві й Харкові промову, що вийшла окремою брошурою у Львові під назвою «Самостійна Україна» і стала програмним документом утвореної в цьому ж році у Харкові Української революційної партії. «Самостійна Україна» вважається першим програмним документом українського націоналізму. Зазначивши, що світ вступив у нову фазу свого розвитку — боротьбу народів за самовизначення, а український народ перебуває в становищі «зрабованої нації», М. Міхновський порушує питання про можливості її національного визволення.

Засновник Революційної української партії (РУП), Микола Міхновський, запропонував свій варіант конституційного проекту, в якому взагалі не згадується Росія, а в основу покладений принцип побудови вільної, самостійної держави Україна, яка розглядалась ним як спілка самоврядних земель, утворених на підставі своїх природних особливостей. У проекті передбачалось створення президентської республіки при обраному на загальних виборах парламенті, який мав бути противагою владі президента. Президент, який обирається усім народом, обіймає згідно із проектом виконавчу владу. Судова влада належала судам і суддям. Для розгляду карних та політичних злочинів, передбачався суд присяжних. У спеціальному розділі конституційного проекту проголошувались права людини.

М. Міхновський був одним із авторів конституційного проекту "Самостійна Україна" (1905), за яким Україна мала бути президентською республікою з двопалатним парламентом - Радою представників і Сенатом. Парламентські вибори мали відбуватися з урахуванням національно-економічних особливостей дев'яти вільних і самоуправних земель. Передбачалися широкі громадянські свободи, суд присяжних, націоналізація землі за викуп і розподіл її за національною ознакою.

Для М. Міхновського розв'язання національного питання мало передувати вирішенню питання соціального.

У цій праці М. Міхновський, продовжуючи ідеї програмних документів "Братства тарасівців", заявляє, що кінець XIX сторіччя позначився явищами, які характеризують новий етап розвитку людської історії. Ці явища — боротьба народів за національно-державне самовизначення. Українська нація, вважає він, знаходиться в становищі "зрабованої", поневоленої.

Кожна нація прагне до свободи і самостійного розвитку. М. Міхновський підкреслює, що "... коли справедливо, що кожна нація з огляду на міжнародні відносини хоче виливатись у форму незалежної, самостійної держави; коли справедливо, що тільки держава одноплемінного національного змісту може дати своїм членам нічим не обмежовану всестороннього розвитку духовного і осягнення найліпшого матеріального гаразду; коли справедливо, що пишний розцвіт індивідуальности можливий тільки в державі, для якої плекання індивідуальности є метою, — тоді стане зовсім зрозумілим, що державна самостійність є головна умова існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин".

Як правник М. Міхновський аналізує причини поневоленого становища української нації і, зокрема, зміст Переяславського 1654 року договору. Його висновок однозначний — Україна на момент його підписання була самостійною суверенною державою, яка уклала союз з Московською монархією. Цей договір не позбавляв Україну державної самостійності і всі подальші дії московської влади були направлені на порушення пунктів договору.

Аналізуючи Переяславський договір 1654 року між Україною та Росією, М. Міхновський зазначав, що «з того часу українська нація політичне і культурно помалу завмирає, старі форми життя зникають, республіканська свобода нівечиться, нація знесилюється, гине, але потім... виникає ідея нової України, ідея, що має перетворюватись у плоть і кров, прибрати конкретні форми».

Переяславська «політична унія» була укладена між двома рівноправними суб'єктами міжнародних відносин «для осягнення певних міжнародних цілей», проте з часом Україна була обмежена в багатьох правах і функціях, передбачених «Переяславською конституцією», «...в української держави відібрано право бути державою». У зв'язку з порушенням зазначеного договору та згідно з вимогами міжнародного права, писав М. Міхновський, виникає питання вибору: «або вимагати від свого контрагента виконання контракту в тому розмірі й напрямі, в якому він був прийнятий обома ними, або, узнавши контракт зламаним у всіх його частинах, зірвати усякі зносини, що мало місце в непоодиноких протестах проти Москви (Дорошенко, Мазепа, Кирило-Мефодіївське братство, Шевченко, селянські повстання

На часі, зазначав М. Міхновський, перед українським народом стоїть завдання «повернення прав, визначених Переяславською конституцією 1654 року з розширенням її впливу на цілу територію українського народу в Росії».

Він розглядає правові підстави перебування України у складі Московської держави згідно з Переяславською угодою 1654 р. За цим документом Україна - самостійна держава з республіканським устроєм - вступила у договірні відносини з Московською монархією як "вільний з вільним" і "рівний з рівним". Оскільки пізніше московський уряд порушив ці домовленості, то Україна має всі правові підстави для порушення угоди і здобуття політичної самостійності.

М. Міхновський підкреслює, що з правничої точки зору Україна має всі підстави на відновлення своєї державності і не несе зобов’язань перед стороною, що порушила самочинно договір. Повернення до його положень, вважає він, повинно стати першим кроком на шляху до повної самостійності Української держави і програмою мінімум кожного свідомого українця. Лише після набуття повної державно-політичної самостійності український народ зможе вирішити питання про те, чи вступати йому в державно-політичні союзи з іншими націями.

Та самих лише юридичних підстав, зауважує М. Міхновський, замало, необхідні ще достатні фізичні й матеріальні засоби. Головною проблемою української нації є відсутність провідної національне свідомої верстви - інтелігенції.

Однією з основних причин втрати українцями державності М. Міхновський вважав відсутність внутрішньої єдності й висував ідею національного солідаризму, яка має об'єднати окремі частини нації в єдине ціле: "Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ".

Умовою побудови незалежної української держави мислитель вважав націоналізм, уважав його «велетенською і непереборною силою», під натиском якої «ламаються... непереможні кайдани, розпадаються великі імперії і з'являються до історичного життя нові народи...».

Однак одних правних підстав для отримання Україною незалежності недостатньо. Необхідно, вважає М. Міхновський, щоб цього прагнула сама нація і, у першу чергу, її провідники, еліта, яку він називає "інтелігенцією". На жаль на попередніх щаблях історичного розвитку українська еліта часто не виконувала свого призначення, раз у раз зраджуючи свій народ. Тепер же, на його думку, формується нове покоління провідників, здатне прийняти на себе відповідальність за майбутнє. Це покоління забезпечить національний солідаризм та національне і соціальне звільнення українського народу: "Наша нація у своєму історичному процесі часто була несолідарною між окремими своїми частинами, але нині весь цвіт української нації, по всіх частинах України живе однією думкою, однією мрією, однією нацією: "одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ".

Обстоюючи ідею національного солідаризму М. Міхновський досить емоційно і не завжди виважено намагався підкреслити вищість національних інтересів, необхідність ставити на перше місце інтереси української нації"

Ідеологи націоналізму вважали за свій обов'язок формувати національну свідомість українського народу, всебічно сприяти усвідомленню ним необхідності здобуття незалежної державності. Однак при цьому вони негативно ставилися до деяких інших народів, особливо російського, у тій чи іншій формі пропагували ідею національної винятковості українців.

Державна самостійність, зазначав мислитель, «єсть головна умова існування націй, а державна незалежність єсть національний ідеал в сфері міжнаціональних відносин».

Тільки національна держава може дати своїм членам нічим не обмежену змогу всебічного розвитку, матеріального добробуту та «розцвіту індивідуальності», плекання якої є її метою.

М. Міхновський вважав, що українська нація не національна, не має національної свідомості, як її мають, зокрема, польський, чеський, хорватський та інші народи, що й є причиною того, що «вона перебуває в найтяжчому рабстві... і хилиться до своєї конечної гибелі». Водночас в Україні немає соціальної верстви, яка б змогла об'єднати суспільство на засадах націоналізму, визволитись від поневолення і створити незалежну державу. Він піддавав критиці українську інтелігенцію, вважав її індиферентною, такою, що не має чітких світоглядних і політичних поглядів, «прилучаючися до тієї чи іншої верстви суспільства пануючої московської нації, тонучи в її суспільних ліберальних та революційних течіях, плекаючи консервативне українофільство для задоволення.

М. Міхновський відкидав державно-правові теорії побудовані на засадах космополітизму (від грец. Kosmopolites – космополіт, громадянин світу – ідеологія так званого «світового громадянства», за якого національна держава втрачає свій сенс), вважав їх недосконалими, «смертю для людського поступу».

Тільки національні держави мислитель вважав найбільш прогресивними, оскільки в них «...індивідуальність кожної людини, кожної нації не затерта, а навпаки набирає нової сили, краси й розквіту».

Тому, закликав М. Міхновський, «уникаючи національного шовінізму пануючих націй, треба плекати здоровий націоналізм поневолених народів, бо він є джерелом творчості, і тільки в тому зараховуються зародки народної свободи і ясної майбутності».

Водночас, крім ідеї унітарної національної держави, М. Міхновський припускав можливість її федеративного устрою. В проекті Конституції України, співавтором якої він був, передбачалось, що держава мала називатися Всеукраїнською спілкою, очолюваною президентом. Джерелом влади є народ, який формує орган представницької демократії — двопалатний парламент (Раду представників і Сенат), органи місцевого самоврядування, бере участь в управлінні економічною сферою суспільства.

Інноваційні правові погляди М. Міхновського знайшли своє втілення в розділах зазначеного проекту щодо формування судової гілки влади, забезпечення прав і свобод громадян, певних прав національних меншин, що проживали в Україні. Пропонувалося запровадити суд присяжних, касаційну судову інстанцію, виборність суддів.

Поява в 1900 році концептуальної праці «Самостійна Україна», яка проголошувала та обґрунтовувала право української нації на самовизначення, було закономірним результатом еволюції форм національного руху, а разом із нею – і суспільно-політичної думки. Так, чеський дослідник М. Грох виділяє в історії кожного національного руху три основні етапи, кожен з яких може виявитися кінцевим, без переходу в наступну фазу: дослідницький, коли певна етнічна спільнота виокремлюється етнографами, мовознавцями, фольклористами, як об’єкт наукового інтересу; просвітницько-патріотичний — на цьому етапі національна свідомість як свідомість своєї окремості вноситься інтелігенцією вглиб етнічного масиву (через постання національної школи, преси тощо); на третій стадії відбувається перехід в сферу політики та боротьби за політичне самовизначення [13, p.22-23].

Тому можна констатувати, що «Самостійної України» М.Міхновського, яка водночас стала і політичною програмою (принаймні на етапі її організації) першої української політичної організованої сили в Російській імперії – Революційної української партії, засвідчила перехід вітчизняного національного руху до третьої стадії розвитку.

Саму роботу Миколи Міхновського можна поділити на декілька взаємопов’язаних частин (слід зауважити, що оскільки в самому тексті такий поділ відсутній, він здійснюється суто умоглядно, за напрямком аргументації автора): теоретична основа права української нації на самовизначення, її формально-юридична та природно-правова підстави, механізм практичної реалізації.

Перш за все, на початку твору виокремлюється його центральна ідея - теоретична формула права націй на самовизначення: «…кожна нація з огляду на міжнародні відносини хоче виливатись у форму незалежної, самостійної держави, …тільки держава одноплемінного національного змісту може дати своїм членам нічим не обмежовану змогу усестороннього розвитку духового і осягнення найліпшого матеріального гаразду; …розцвіт індивідуальності можливий тільки в державі, для якої плекання індивідуальності є метою», і як підсумовуюча максима – «державна самостійність є головна умова існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин».

Власне, більша частина роботи і присвячена ствердженню наведеної конструкції на українському емпіричному матеріалі. В роботі Міхновській наводить достатньо велику кількість аргументів на користь національної незалежності, які, в свою чергу, можна поділити на дві групи: перша – пов’язана із незаконністю анексії України, а друга – із недотриманням як особистих, так і колективних прав українців в Російській імперії.

Узагальнення вищенаведеного дає можливість вичленити в «Самостійній Україні» дві підстави реалізації права української нації на самовизначення. Першу можна окреслити як формально-юридичну. В контексті її обґрунтування, автор аналізує формальні причини припинення державної незалежності України та юридичну можливість її відновлення у майбутньому. Друга підстава національного самовизначення може бути охарактеризована як природна-правова. Така назва цілком прийнятна, оскільки Міхновським цілком слушно робиться висновок, що порушення природних прав людини за національною ознакою може бути припинено лише у власній державі цієї нації.

Формально-юридично підстава права української нації на самовизначення випливають із першої тези формули Міхновського - «…кожна нація з огляду на міжнародні відносини хоче виливатись у форму незалежної, самостійної держави…» та обґрунтовується шляхом історично-правового аналізу еволюції української державності.

М.Міхновський зазначає, що «через увесь час свого історичного існування нація наша з найбільшими зусиллями пильнує вилитися у форму держави самостійної і незалежної». Прикладами вітчизняної державності для М.Міхновського є князівства Київської Русі, «галицько-руське князівство», «литовсько-руське князівство», гетьманати Богдана Хмельницького та Івана Мазепи.

Таким чином, як зазначає автор, «головніший закид, який роблять нам наші суперники, …ніби ми ніколи не складали держави і через те не маємо під собою історичної підстави» є проявом незнання ані історії, ані права.

Що стосується Переяславського договору, за яким нібито Україна добровільно відмовилася від власної державності на користь Московського царства, М.Міхновський здійснює юридичний аналіз форми та змісту вказаного документу для спростування наведеного аргументу.

Для реалізації поставленої мети автор «Самостійної України» використовує тогочасні теоретичні положення науки міжнародного права. За ними, держави поділяються на прості та складні. Різновидом складних є т.зв. «спілки держав» - «форма злучення, при якій шанування і підлягання спільним інституціям не тільки не виключає внутрішньої і надвірної самостійності злучених держав, але навпаки, оберігання тієї самостійності стає метою злучених держав». До ознак «спілки держав» належать: можливість її утворення країнами з різними формами правління, підставою об’єднання є добровільна згода сторін, за суб’єктами новоутворення зберігається право на міжнародні відносини.

Наведені риси з очевидністю говорять про те, що М.Міхновський має на увазі конфедерацію (історичні приклади яких він і приводить: Північно-Американські сполучені штати, Швейцарська спілка, та Германський союз), і саме така форма міждержавного об’єднання, за його логікою, випливає із змісту статей Переяславського договору (самостійне формування вищої державної влади, наявність власних збройних сил, права міжнародних відносин, невтручання московського уряду у внутрішні справи України тощо). Таким чином, козацька Україна виступає повноцінним суб’єктом міжнародного права – членом конфедерації з Московським царством.

Всі ж наступні дії останньої з приводу інкорпорації України до складу російської монархії не мають для неї жодного юридичного наслідків, так як Переяславський договір мав двосторонній характер, був укладений між українським народом та московським царем, тому усі потенційні його зміни можливі лише за обопільної згоди, якої з боку української сторони ніколи не було.

В подібному ракурсі мислить і Микола Міхновський, - якщо «Переяславська конституція» перетворилася лише на «історичний акт», коли «один із контрагентів …переступив контракт, то другому контрагентові лишається на вибір: або вимагати від свого контрагента виконання контракту в тому розмірі й напрямку, в якому він був прийнятий обома ними, або узнавши контракт зламаним у всіх його частинах, зірвати усякі зносини з контрагентом».

В продовження свого обґрунтування, автор критично оцінює аргумент про давність набуття українських територій як легальну підставу їх перебування під юрисдикцією Росії. М.Міхновський формулює наступні заперечення до такого підходу: по – перше, не може бути набуте на підставі давності те, що було отримане злочинним шляхом. Давність може мати місце лише у відносинах, оформлених правом, але аж ніяк у безправних стосунках України із Росією; по-друге, термін давності не може поширюватися на злочини проти свободи.

Таким чином, М.Міхновським обґрунтовані формально-юридичні підстави для можливості реалізації українською нацією права на самовизначення аж до утворення власної держави: одностороннє недотримання російською стороною Переяславського договору та інкорпорація України у склад Росії в протиправний спосіб. Відсутність дійсно правового зв’язку між Російською імперією та українською нацією дозволяє останній визначати політичний статус на власний розсуд.

Природно-правова підстава української нації на самовизначення. Безпосередньою ж причиною, яка робить вкрай актуальною здійснення права на самовизначення – є системне порушення колективних прав української нації. Стан їх дотримання російським урядом М.Міхновський виклав доволі ємко: «Смерть політична, смерть національна, смерть культурна…». Кожне положення автор намагається докладно пояснити.

В царині політичної свободи Міхновський робить цілком логічний висновок, що «коли в української держави відібрано право бути державою, то поодинокі члени колишньої республіки позбулися усіх елементарних політичних прав людини»: український підданий має менш прав, аніж російський; на керівні посади призначаються виключно представники російської нації або асимільовані українці; для опонентів режиму сталою практикою є заслання до Сибіру; на законодавчому рівні порушується основні права людини.

Національний гніт набув радикальних репресивних форм, «коли українцеві не вільно признаватись до своєї національності, і коли любити вітчизну рівнозначно, що бути державним зрадником». В умовах дії Емського указу від 17 травня 1876 року про заборону української мови, з «.. дітей готують по школах заклятих ворогів і ненависників нашому народові», і «не тільки панує над Україною цар-чужинець, але й сам Бог зробився чужинцем і не вміє української мови». Таким чином, зазначає автор «Самостійної України», українська нація платить «данину» за свій бездержавний стан не лише матеріальними ресурсами, але й «інтелект та психіка стали є засобами експлуатації». Така ситуація повторюється не вперше в історії України: вітчизняна еліта ще від часів польського панування обслуговує інтереси держав-окупантів, - змінюється їх назва, а стан речей - ні.

Вказане зумовлює песимістичний висновок про культурну деградацію української нації. Але саме цей висновок і є, на думку М.Міхновського, найголовнішим аргументом про необхідність національної державності: «Доки ми не здобудемо собі політичних й державних прав, доти ми не матимемо змоги уладнати стан речей у себе дома до нашої вподоби, бо інтерес наших господарів є цілком супротилежний нашим інтересам, бо розплющення очей у рабів є небезпечне для панів».

Через призму наведеного стає зрозумілим сенс другої та третьої тези М.І.Міхновського в його формулі права національного самовизначення, - лише національна держава може дати своїм громадянам особисту та економічну свободу; розвиток особистості можливий лише в державі, для якої вона є метою.

Втім, наш аналіз був би неповним, якби окрім розгляду формально-юридичної та природно-правової підстав права української нації на самовизначення, ми не дослідили ще один елемент теоретичної моделі Миколи Міхновського, - механізму практичної реалізації цього права.

Так, рушійною силою національного визволення має стати нова еліта – «українська інтелігенція третьої формації». Якісна ознака, що її відрізнятиме від перших двох (що перебували на службі Польщі та Росії) - відданість українському народові. На відміну від попереднього українофільського руху, що мав «характер недоношеної розумом етнографічної теорії» нова еліта повинна бути організатором та виразником загальносуспільних інтересів, володіти політичною волею до боротьби за національні права.

Необхідність такої боротьби випливає як з права окремої людини на життя, так і подібного, заперечуваного царатом, колективного права цілої нації. Боротьба за національну свободу може набувати різних форм – від культурної аж до збройного повстання – «ми візьмемо силою те, що нам належиться по праву, але віднято в нас теж силою».

Разом з тим, Микола Міхновський розуміє, що на 1900 рік, рік написання «Самостійної України», практична можливість здобуття державної незалежності дорівнювала нулю, тому він визначає її як стратегічну мету, а тактичним завданням висуває «повернення… прав, визначених Переяславською конституцією 1654 року з розширенням її впливу на цілу територію українського народу в Росії».

Слід зазначити, що ідеї М. Міхновського в абсолютної більшості тогочасної інтелігенції сприймалися як фантастичні (про що красномовно свідчить той факт, що окрім «Самостійної України» існувало лише економічне обґрунтування національної державності галицького вченого Ю. Бачинського «Україна irredenta», але мине всього 18 років, і вже його критики самі проголосять незалежність України в ІV Універсалі Центральної Ради.

Втім, як зазначає польський філософ Є.Шацький, за свого зародження жодна велика ідея не варта здійснення, проте, щоби зберегти за нею можливість перемогти в майбутньому, треба перш за все дозволити їй жити, наскільки б дивною вона на перший погляд б не здавалася. Логіка історичного розвитку багато в чому підтвердила правоту видатного харківського юриста, прикладом якої є як і реалізований факт самовизначення української нації, так і міжнародне гарантування цього права.

Незважаючи на певні розбіжності поглядів М. Міхновського та лідерів українського руху другої половини XIX ст., вони ґрунтувалися на основних положеннях його ідейних попередників. Аналогічно до М. Костомарова, Д. Антоновича, М. Драгоманова він прагнув до демократичних перетворень в українському суспільстві, наголошував на необхідності створення політичних, економічних умов для забезпечення національних, соціальних, громадських релігійних, прав людини.

Заслуга М. Міхновського полягає в тому, що він, залучаючи юридичні, економічні, політичні аргументи, створив із уже існуючих елементів самостійницької ідеї нову політичну ідеологію, яка ставила за мету створення незалежної Української держави. При цьому здобуття незалежності не було самоціллю запропонованої ним ідеології, а лише шляхом досягнення максимального захисту національних інтересів. Тим самим політик пропонував новий погляд на принципи та ідеологію українського суспільно-політичного руху в цілому. Виклавши у праці „Самостійна Україна” політичну концепцію створення незалежної Української держави з її подальшим вдосконаленням у наступні роки, М. Міхновський розробив нову ідеологію, в основі якої лежали національна єдність та національні інтереси. Завдяки такому підходові він стає основоположником нової політичної течії – українського націоналізму як руху за захист національних прав та інтересів.

На переконання лідера українських самостійників, Україна мала розвиватись як унітарна держава з президентсько-парламентською формою правління. Основою нової держави мали стати широкі громадянські права, розвиток яких забезпечувався реальною незалежністю трьох гілок влади та широким місцевим самоврядуванням, а також захистом прав, інтересів національних меншин. Активні пошуки М. Міхновським шляхів негайного вирішення суспільних проблем призвели до захоплення ідеями соціалізму, які були популярними у період, що досліджується. Це помітно позначилося на його працях, зумовивши насичення соціалістичними ідеями видань УНП.

Ідеї соціалізму у поєднанні із закликами до національно-визвольної боротьби зумовили появу цілком нового для української політики підходу – національного визволення заради соціального добробуту. Це дозволяє відокремити соціалізм М. Міхновського від інших тогочасних соціалістичних теорій та ідентифікувати його як окремий національно-соціалістичний напрямок українського національно-визвольного руху.

Внаслідок еволюції, теоретичні ідеї М. Міхновського набули виразніших рис, відображаючи потреби суспільства у демократичних правах та свободах, соціальному розвитку, становленні національних збройних сил. Та все ж наскрізною ідеєю всієї теоретичної спадщини М. Міхновського залишалася боротьба за політичну незалежність України як єдиний шлях до її всебічного розвитку.

у своїх працях М. Міхновський виклав концепцію докорінного реформування суспільного устрою на українських землях. Вона передбачала запровадження нової організації суспільства, яка ґрунтувалася б на широких демократичних засадах. Досягнути поставленої мети, на думку М. Міхновського, можна було шляхом створення незалежної Української держави. Таким чином, побудова незалежної національної Української держави стала ключовим і незмінним елементом у політичній ідеології, виробленій ним. На думку політика, нова держава мала будуватися на принципах національної єдності, соціальної справедливості, рівності прав усіх її громадян, незалежно від статі та походження.

М. Міхновський став не тільки теоретиком нової політичної течії, а й її безпосереднім лідером. Його активність зумовила появу організованого українського самостійницького руху із яскраво вираженою державно-національною ідеологією.

Діяльність створених Миколою Міхновським громадсько-політичних організацій безпосередньо впливала на розвиток українського суспільно-політичного руху, призвівши до його певної радикалізації та розмежування на дві течії: самостійницьку та федералістську. Вона стала основою для подальшого розвитку українського націоналізму як окремого політичного явища.

М.Міхновський перший у ХХ ст. запропонував гасло: “Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі”. На той час більшість українського політикуму вважала це передчасним і нездійсненим. Головним у розбудові держави він вважав опору на власні сили українського народу.

Політичні партії, громадські товариства, лідером яких був М.Міхновський, об’єднали прихильників державної самостійності України. Усі ці інституції діяли в умовах гострого політичного протистояння з боку офіційної влади, соціалістичних і ліберальних партій. Це зумовило їх недостатню структурованість і нечисленність. Щоб привернути увагу суспільства до своїх політичних програм і гасел, М.Міхновський використовував різноманітні форми політичної боротьби. Ці інституції сприяли еволюції національного руху, їх діяльність мала величезний резонанс серед українства.

М.Міхновський був лідером конструктивної опозиції. В умовах гострої політичної боротьби за часів Української Центральної Ради, Гетьманату, Директорії М.Міхновський намагався досягти політичного компромісу, неодноразово ініціював примирення ворогуючих сторін. Він не піддався на політичну кон’юнктуру, не прагнув до одноосібної влади.

М.Міхновський одним із перших серед тогочасних політичних діячів зрозумів важливу роль агітації і пропаганди в активізації суспільно-політичних процесів.

Створення національних збройних формувань М.Міхновський вважав одним з основних факторів досягнення незалежності України. Погодившись на співпрацю з Центральною Радою, він визнає її першість у всіх питаннях державного будівництва. М.Міхновський був професійним політиком, харизматичним політичним лідером, якому було притаманне відчуття політичного часу. Він постійно продукував нові ідеї або вдосконалював уже апробовані. На всіх етапах своєї політичної діяльності М.Міхновський намагався об’єднати інтереси всіх верств українського народу, подолати індивідуалізм національної еліти і політичний регіоналізм. Стійкі переконання, прагматизм, тактика довершених фактів, гнучкість форм і методів боротьби вирізняють політичну діяльність М.Міхновського. Проте він не завжди знаходив і приймав оптимальні рішення, йому був властивий популізм і конфліктність.

М.Міхновський одним із перших започаткував вироблення української національної ідеї в сучасному розумінні. Для нього визначальним було питання нації та її ролі в суспільних процесах. Діяльність М.Міхновського мала значний вплив на розвиток політичних процесів в Україні кінця ХІХ – першої чверті ХХ ст.

Головною проблемою української нації є відсутність провідної національне свідомої верстви — інтелігенції.

Інтелігенція польського походження розбудовувала Польщу, діяла в інтересах Росії. Лише нинішня інтелігенція не хоче миритися з пануванням чужинців на своїй землі й виступає з вимогами захисту інтересів власної нації. Однією з основних причин втрати українцями державності М. Міхновський вважав відсутність внутрішньої єдності й висував ідею національного солідаризму, яка має об´єднати окремі частини нації в єдине ціле: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ». Ідея національного солідаризму найповніше була сформульована в «X заповідях УНП» — заснованої М. Міхновським Української народної партії. «Заповіді» мають важливе значення для розуміння політичної позиції їх автора, українського націоналізму в цілому, тому наведемо їх тут дослівно:

«І. Одна, єдина, неподільна від Карпат аж до Кавказу самостійна, вільна, демократична Україна — республіка робочих людей — оте національний всеукраїнський ідеал. Нехай кожна українська дитина тямить, що вона народилася на світ на те, щоб здійснити цей ідеал.

II. Усі люди — твої браття, але москалі, ляхи, угри, румуни та жиди — се вороги нашого народу, поки вони панують над нами і визискують нас.

III. Україна для українців! Отже, вигонь звідусіль з України чужинців-гнобителів.

IV. Усюди і завсігди вживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів.

V. Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажай перевертнів-відстулників і добре буде цілому твоєму народові і тобі.

VI. Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних інтересів.

VII. Не зробись ренегатом-відступником.

VIII. Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.

I.. Допомагай своєму землякові поперед усіх. Держись купи. ..

Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами, не приятелюй з ворогами нашого народу, бо ти додаєш їм сили і відваги; не накладай укупі з гнобителями нашими, бо зрадником будеш».

Потрібно сказати, що у своїй громадській і політичній діяльності М. Міхновський сповідував ці заповіді впродовж усього життя. У 1912 р. в Харкові він майже цілий рік видає газету «Сніп», у якій друкує статті націоналістичного характеру. Бере участь у створенні в липні 1917 р. у Лубнах націоналістичної Української демократично-хліборобської партії, а у грудні цього року — в об´єднанні в одну партію (Українську партію соціалістів-самостійників) всіх націоналістичних груп і течій. Намагається створити українську національну армію. Бере участь в організації в липні 1917 р. в Києві заколоту проти московсько-більшовицького впливу. Якщо М. Міхновський був засновником українського націоналістичного руху, то публіцист і громадсько-політичний діяч Дмитро Донцов виступив його головним ідеологом.