Висновки

У політичній думці XIX-XX ст. можна виділити декілька ідеологічних і методологічних напрямів: демократично-народницький, соціал-ліберальний, консервативний, націоналістичний, націонал-державницький, націонал-комуністичний.

Для демократично-народницького напряму характерні такі ідеологічні елементи:

1) визнання народу рушійною силою історичного процесу;

2) розуміння українського народу як окремої етнокультурної одиниці;

3) обгрунтування ідеї народоправства у вигляді народної демократичної республіки;

4) ідея федеративного устрою України;

5) ідея державної автономії України в складі федеративної Росії чи інших федеративних союзів;

6) надання переваги колективним формам власності.

Представниками цього напряму можна вважати М. Костомарова, В. Антоновича, М. Грушевського, Р. Лащенка і С. Шелухіна.

Лібералізм в Україні містив як власне ліберальні ідеї, так і ідеї соціалізму (переважно прудонівського типу), а також ідеї народницької ідеології. До основних ідей українського лібералізму можна віднести:

ідею пріоритету політичних і громадянських прав особи над державою і нацією,

ідею конституціоналізму і правової держави,

ідею державної автономії України в складі Російської федерації, Ідею самоврядування,

ідею національного розвитку на грунті загальнолюдських цінностей.

Представниками цього напряму були М. Драгоманов і Б. Кістяківський.

Український консерватизм грунтувався на ідеях:

1) домінуючої ролі держави в національному і соціальному розвиткові;

2) монархічної форми державного правління;

3) територіального патріотизму;

4) пріоритетності приватної власності;

5) провідної ролі аристократії у державотворчому процесі;

6) вирішальної ролі моральних і релігійних чинників у суспільному поступові.

Теоретики українського консерватизму дотримувалися різних поглядів стосовно майбутньої форми держави. В. Липинський обгрунтував концепцію трудової легітимної монархії, С. Томашівський — клерикальної монархії, а В. Кучабський — мілітарної монархії.

Націоналістичний напрям започаткував М. Міхновський ідеями про національну незалежність України, необхідність силових методів для досягнення визвольних цілей, етнічний принцип формування нації.

Д. Донцов сформулював засади ідеології інтегрального (чинного) націоналізму, для якого характерними були волюнтаризм, антидемократизм і елітарність кастового характеру.

М. Сціборський, спираючись на ідеологічні засади Д. Донцова, розробив доктрину нового націоналізму — націократії, сутність якої зводилася до необхідності забезпечення панування нації у власній державі з допомогою влади соціально-корисних верств України.

Представники національно-державницької ідеології обгрунтували принцип самовизначення нації в етнічних кордонах у формі національно-демократичної держави, допускали участь України у федеративних чи конфедеративних об'єднаннях як самостійної держави на підставі міжнародних угод, заклали розуміння політичної нації як синтезу ідеї психокультурної спорідненості людей, держави і території. Визначними представниками цього напряму були юристи і політологи С. Дністрянський, В.Старосольський, О. Бочковський і С. Рудницький,

Поява націонал-комунізму зумовлювалася двома обставинами: нерозривним зв'язком попереднього національного руху з соціалізмом і порушенням державних і національно-культурницьких прав України з боку більшовицької Росії. Націонал-комуністи визнавали УСРР як українську національну державу, вірили в комунізм як прогресивний лад, у рамках якого можна реалізувати національно-державницький ідеал, нещадно критикували російський більшовизм як такий, що всіляко обмежує державні й культурні права українського народу. Визначними представниками цього напряму можна вважати М. Хвильового (який вбачав майбутнє України у відмежуванні від Росії, в орієнтації на європейську культуру, у подоланні малоросійства, українофільства і москвофільства), а також В. Винниченка, світогляд якого в еміграції еволюціонував у бік соціал-демократії.

Виникненню фахової юридичної науки в Україні сприя­ло збагаченню вітчизняної державно-правової думки пра­цями таких всесвітньо відомих учених-правників, як Олек­сандр Кістяківський, Богдан Кістяківський, Михайло Влалимарський - Буданов та ін. Теоретичні праці українських вчених-правників були спрямовані на вивчення етичної сторони права, його соціальної природи, в якій виявляєть­ся суспільне значення юридичних інститутів. Наприклад, Б. Кістяківський, як прихильник теорії правового самови­значення держави, вважав, що єдиним творцем правових норм є держава. Найпершою вимогою існування держави є неодмінне дотримання нею створених норм. При такій умо­ві право перебудовує державу і перетворює її на правове явище. М. Владимирський-Буданов створив оригінальну концепцію західноруського права, яка стала ідейним та на­уковим джерелом для подальшого дослідження україн­ського права його учнями і послідовниками, відомими вче­ними М. Ясинським, О. Малиновським, М. Максимейком, Г. Демченком.

Насамкінець необхідно наголосити, що українські авто­ри концепцій про державу і право були попереду багатьох мислителів Західної Європи з питань природного права, панування в державі закону, місцевого самоврядування; у співвідношенні держави і особистості переважна більшість із них на перше місце ставили інтереси людини, а метою держави вважали забезпечення прав і свобод кожного інди­віда, перед яким держава має цілу низку обов'язків, насам­перед йдеться про ідею демократичної правової держави і громадянського суспільства.