Лекція 8. Державно-правові концепції періоду відродження української державності початку хх століття 4 год

1. Проблеми права та держави у творчості М.Грушевського.

2. Конституційні теорії В.Винниченка.

3. Універсали Центральної Ради та Конституція УНР

4. Політико-правові погляди П.Скоропадського.

5. Соціалістичні ідеї М.Туган-Барановського.

6. Виникнення та діяльність політичних партій в України

Значний розвиток в Україні на початку XX ст. оде­ржав соціалістичний напрямок політико-правової думки. Однак на відміну від ортодоксальних марксистів, а в Росії — від орто­доксальних ленінців, багато вітчизняних мислителів мали свої уявлення про державу і право з огляду на «українське питання», проблему відродження української державності, критично сприй­мали марксистське вчення. До їх числа з повним правом можна віднести таких ведучих діячів Української Центральної Ради, як М. Грушевський, В. Винниченко, М. Туган-Барановський.

1. Проблеми права та держави у творчості м.Грушевського.

Новий період у розвитку державно-правових вчень започаткували М. Грушевський та В. Винниченко, які, синтезувавши досягнення вітчизняної і зарубіж­ної державно-правової думки, зробили державу і право об'єктами наукового пізнання, розвинули ідею національ­но-демократичної держави, здійснили спробу практичного її втілення у життя.

На початку XX ст. в умовах посилення революційних настроїв і опозиції царському уряду в Росії розгорнулась дискусія щодо проектів конституційної перебудови імперії. В дискусії взяли участь відомі суспільно-громадські діячі України. Умовно можна визначити два напрямки у розвитку державно-правової думки в Україні цієї доби: народницько-федеративний (М. Грушевський) і самостійно-державниць­кий (М. Міхновський).

До демократично-народницького напряму належать Михайло Грушевський, Ростислав Лащенко, Сергій Шелухін. 

Вони відстоювали такі принципи:

1) визнання народу рушійною силою історичного процесу;

2) розуміння українського народу як окремої культурної одиниці;

3) обгрунтування ідей народоправства у вигляді народно-демократичної республіки;

4) федеративний устрій України;

5) відстоювання автономії України в складі федеративних чи конфедеративних союзів;

6) надання переваги колективним формам власності як історично традиційним.

Михайло Грушевський (1866-1934) розглядав проблеми права і держави як вчений-історик, лідер Центральної Ради й есер.

Що найбільш характерне в його поглядах?

Історія української державницької ідеї й державницького до­свіду, за Грушевським, має тисячолітню історію, яку складають наступні етапи: період зародження державності у скіфів, антів, слов'ян; Київська держава; Галицько-Волинське князівство; Ли­товське-Руська держава; Козацька республіка; Гетьманщина; занепад державного життя; початок національного відроджен­ня. «Київська Русь є першою формою української державності». Таким чином, особливістю історії України вчений вважав без­перервність історичного процесу. Український народ має гли­бокі корені, а його минуле і культура - органічно самостійне явище. Він — прямий спадкоємець Київської державності. У схемі викладу історії України він обґрунтував думку про український народ як окрему етнокультурну одиницю, що є спадкоємницею Київської Русі та сформувала свої етнокультурні риси в умовах Галицько-Волинської та Литовсько-Польської держав.

У ряді праць, насамперед у роботі «Початки громадянства. Ге­нетична соціологія», Грушевський виклав своє розуміння історії розвитку людського суспільства, в якій він виділяє три етапи: по­чаток організації, племенно-родовой уклад і класово-державна організація. Право існує не лише в класовій організації суспіль­ства, а й у племінно-родовій, де воно виступає в формі звичаю. Різниця між ними полягає у механізмі впровадження їх у життя. Основною рушійною силою прогресу суспільства є не стільки економічні зміни, скільки психологічні — схильність людей до со­лідарності приводить їх до утворення держави.

Державу Грушевський визначає як «суверенний союз наро­ду, який дорогою планової діяльності, зверхніми засобами задо­вольняє індивідуальні і загальнолюдські солідарні інтереси в на­прямі поступового розвою громадянства» (тобто громадянського суспільства).

Право визнавалося ним як єдність норм, що вира­жають соціальну солідарність об'єднаних в націю людей. Воно гарантується усією сумою соціально-психологічних сил у гро­мадянському суспільстві. Примус — лише різновид гарантій. Пра­во — чинник і атрибут усякого державного укладу. Грушевський обґрунтовував закономірність вимоги демократизації влади, гла­сності правових норм, необхідність розробки «виробничого пра­ва», «комунального права», закріпляючого соціально-економіч­ні права, утверджував постулат: «права мають відповідати обов'язкам, а обов'язки — правам».

Дію принципу «дозволено все, що не заборонено законом» мислитель вважав ознакою де­мократичного суспільства.

Вже на початку XX ст. Грушевський концептуально сформу­лював доктрину національно-територіальної децентралізації Росії і створення культурно-національних автономій, у т.ч. України.

З па­дінням царату 1917р. Грушевський відстоював принцип феде­ралізму, національно-територіальну автономію України. «...Ми розглядаємо федерацію не як шлях до самостійності, але як шлях до нових перспектив, які вже давно відкрилися провідним розу­мам людства, як шлях до федерації Європи і у майбутньому - до федерації всього світу». Українська автономія, вважав вчений, «має бути організована на основах широкого демократичного (не цензованого) громадянського самопорядкування, від самого споду («дрібні земські одиниці») аж до верху — до українського сейму. Вона має вирішити у себе вдома всякі свої справи — економічні, культурні, політичні, содержувати своє військо, розпоряджати своїми дорогами, своїми доходами, землями і всяки­ми натуральними багатствами, мати своє законодавство, адмі­ністрацію і суд».

Грушевський відстоював широкі права і свободи національних меншин, що проживали в Україні, був рішучим противником етнічної державності.

(Шульженко) Основою політико-правової концепції М. Грушевського було українське питання. Він уважав, що ос­новою входження України в Росію була автономія, але цим принципом знехтували. Можливість вирішення цієї про­блеми він бачив у випадку децентралізації влади в Росії та Утворенні федерації, під якою розумів об'єднання в одній Державі декількох.

Розмірковуючи про федеративний державний устрій, М. Грушевський припускав два варіанти його утворення: процес, який іде знизу (кілька держав утворюють одну і пе­редають їй частину своїх суверенних прав), і процес, який іде зверху (унітарна держава ділиться суверенітетом із свої­ми провінціями і в такий спосіб стає федерацією).

Важливим моментом у концепції федерації було те, що її суб'єкти не лише зберігали свою державність, а й мали можливість виходити з її складу.

У федерації, яку пропонував М. Грушевський, центральні органи повинні були формувати загальні основи державного й суспільного ладу, розпоряджатися ресурсами, необхідни­ми для утримання органів центрального і загальнодержав­ного управління, відати питаннями війни і миру, міжна­родними відносинами, збройними силами, встановлювати митні правила, нагляд за поштою, телеграфом і залізниця­ми. Передбачалися єдина грошова система і система мір і ваги. Федерація наділялася повноваженнями узгоджувати цивільне і кримінальне законодавство, законодавство з питань охорони прав національних меншин тощо. Решта пи­тань устрою та нормування мали вирішуватися на місцево­му рівні. Пропонувалося, що в Україні як суб'єкті федерації законодавча влада повинна бути сконцентрована в сеймі, а виконавча — в Раді міністрів.

Автор політико-правової концепції пропонував уста­новити демократичну виборчу систему, яка передбачала б участь у виборах усіх соціальних груп.

На місцевому рівні планувалося мати три різновиди ор­ганів самоуправління: самоуправління громад; виборні уп­рави волостей та управи повітів; обласні сейми й централь­ний парламент, утворюваний ними.

Важливим кроком на шляху до такої федерації М. Гру­шевський вважав ухвалення закону про мови, який регла­ментував би статус національних мов і гарантував їх віль­ний розвиток.

Автономію України автор концепції розглядав як «самозаконність» — право встановлювати свої закони і керу­ватися ними в житті. Україна у складі федерації повинна бути демократичною республікою, в якій гарантувалися б політичні свободи: свобода слова, зборів, громадських ор­ганізацій, совісті, рівне виборче право за таємного голо­сування. Реалізуючи свою автономію, Україна мала бути вільною у вирішенні політичних, економічних, культурних питань, самостійно розпоряджатися своїми багатствами й ресурсами.

Автономній Україні належало мати свою адміністрацію та судову систему, свою армію, де було б створено такі умо­ви, за яких проходження служби відбувалося б у безпосеред­ній близькості від місця проживання військовослужбовців.

На відміну від попередників, М. Грушевському випало на долю реалізовувати на практиці свою державно-право­ву концепцію. Цей процес розпочався 17 березня 1917 р. зі створенням Центральної Ради і знайшов утілення в її Універсалах.

Відомо, що політико-правове вчення М. Грушевського не було втілене в життя. Вочевидь, практичні дії автора розійшлися з його ідеями, зокрема в національному питан­ні. Проголосивши у своєму вченні неприпустимість будь-яких проявів українського шовінізму, він підійшов до вирі­шення проблем державотворення саме з позиції панування української нації. Це знайшло відображення в організації крайових органів управління за принципом української більшості, в утворенні народних міністерств у справах ве­ликоросів, євреїв і поляків, у законі про національно-пер­сональні автономії від 9 січня 1918 p., який передбачав складання і публікацію списків відповідних національностей, а також інші, дивні з сучасного погляду, заходи щодо «піклу­вання» про національні меншини. Такі заходи, ясна річ, не були зрозумілими для широких верств населення України.

Очолюючи комісію Центральної Ради з розробки проекту ав­тономного статусу України, Грушевський сформулював концеп­цію майбутнього Основного закону УHP.

У проекті Конституції закріплювалася орієнтація на широкий демократизм, поділ вла­ди — законодавчу, виконавчу, судову. Україна стала б класич­ною парламентською республікою із широким місцевим самоврядуванням. Грушевський залишався вірним традиції, закла­деної Кирило-Мефодіївським братством — не сприймав «полі­цейсько-бюрократичного устрою», залишаючи «адміністрації міністеріальній» лише функції координації, контролю і «заповнення тих прогалин, які можуть виявитись у діяльності органів са­моврядування». За умови гострої соціально-політичної кризи і громадянської війни така модель управління не мала шансів ре­алізації. Оцінюючи Основний закон, він підкреслював його по­середній характер — «між готовими шаблонами західно-європейської демократії» і «новим соціалістичним змістом», писав про необхідність взяти на озброєння «диктатуру трудового на­роду» у формі «радянської соціалістичної республіки».

Таким чином, сутність держави, її функції розумілися Грушевським на європейському рівні, але соціалістичні, народницькі пе­реконання схиляли його до соціалістичного типу державності як альтернативи «буржуазній парламентарній республіці». Правиль­но відзначаючи реальні недоліки останньої, застерігаючи від сліпого копіювання парламентаризму, він напрочуд далекоглядно позначив багато болючих точок виборчого процесу. Писав про мо­жливість впливу адміністрації, що використовує усякі формаль­ності, на хід і результати виборів — «від грубих виборчих розбо­їв до дуже тонких і вирафіновано підступних, в'їдливих штучок, котрими кандидат більшості... несподівано для себе, може опи­нитися зовсім за стартом, а кандидат меншости вийти кандида­том більшості і т. д., і т. д.». Такі недоліки виборчого процесу, на його думку, приховують небезпеку «виборчої апатії абсентеїзму, зневіри взагалі в партійну політику, парламентаризм».

М. Грушевський був впевнений: «Нова Україна має постати демократичною республікою, в якій були б гарантовані всі пра­ва і свободи», забезпечена «рівність всіх людей». Однак виріши­ти цю проблему діячам Центральної Ради не вдалося. Уроки по­разки однак не перекреслюють позитивів у політичній програмі Грушевського, його підходів до завдання створення громадян­ського суспільства й правової демократичної і соціальної держа­ви, пріоритету основних прав людини, національної рівноправ­ності. Дію принципу «дозволено все, що не заборонено законом» мислитель вважав ознакою демократичного суспільства.

У праці «Українська партія соціалістів-революціонерів та їх завдання» М. Грушевський захищав ідею пріоритету інтересів народу, суспільства над інтересами держави. 

М. Грушевський розглядав українську націю як виключно хліборобську, що внаслідок чужоземного панування втратила вищі класи; 

підкреслював як позитивні риси українського народу (вроджену логічність думки, високі культурні й соціальні інстинкти, високу красу побуту), так і негативні (відсутність національної свідомості, слабкість національного інстинкту, низький рівень освіти, культурного та політичного виховання).

У поглядах на державу М. Грушевський дотримувався думки, що національним інтересам України найбільш відповідає статус автономії в складі Російської Федерації. Він вирізняв два шляхи становлення федерації — через об'єднання двох і більше держав з їх ініціативи або з ініціативи зверху, коли унітарна держава стає федерацією, поділивши суверенітет з територіями. Правда, після ліквідації УНР більшовицькою Росією, М. Грушевський визнавав необхідність існування української незалежної держави, але лише тимчасово, орієнтуючись у майбутньому на входження Росії й України в загальноєвропейську федерацію.

Конституційний проект Грушевського ґрунтується на двох основних принципах: репрезентаційний уряд і ши­рока національно-територіальна децентралізація. Пріори­тетними при організації держави, на думку Грушевського, повинні бути народність, географічне розташування і демо­графія, а не історичні претензії деяких народів, чи випад­кові рішення бюрократів. Розглядаючи можливість авто­номного устрою України у складі оновленої демократичної Росії, вчений наголошував, що державний уклад цивілізо­ваних народів - це суверенний союз народу, який шляхом планової діяльності задовольняє індивідуальні, національні та загальноукраїнські солідарні інтереси у напрямку послідовного розвитку суспільства.

Невід'ємним атрибутом державного життя Грушевський розглядав право, яке, на його думку, гарантоване усією су­мою соціально-психологічних факторів, які діють у суспі­льстві, важливим серед яких є примус. Таке тлумачення права пов'язане з поглядами Грушевського на розвиток людського суспільства, в основу прогресу якого він поклав психологічний, духовний чинник.

Грушевський послідовно проводив думку про визнання невіддільного права українського народу на самовизначен­ня і пошук його оптимальних форм, звертаючи особливу увагу на таку важливу детермінанту пробудження народу, національного розвою, як державницька ідея.

В умовах розбудови Української Народної Республіки Грушевський розробив засади теорії національно-демокра­тичної держави, на основі ідеї національно-персональної автономії. Ця ідея матеріалізувалась у Конституції УНР від 29 квітня 1918р. (Розд. VII). В ст. 69 Конституції на­голошувалось, що кожна з населяючих Україну націй має право в межах УНР на національно-персональну автоно­мію, цебто право на самостійне устроєння свого націона­льного життя, що здійснюється через органи Національ­ного Союзу, влада якого шириться на всіх його членів, незалежно від місця і поселення в УНР. Це є невід'ємне право націй, і ні одна з них не може бути позбавлена цьо­го права або обмежена в ньому. В ст. ст. 76-78 підкрес­лювалось, що органи Національного Союзу є органи дер­жавні. Вищим органом Національного Союзу є Націона­льні Збори, які обираються членами Союзу на засадах загального, рівного виборчого права, через безпосередні вибори і таємне голосування, з приложениям принципу пропорційного представництва. Вищим виконавчим орга­ном Союзу є Національна Рада, котра обирається Націо­нальними зборами і перед ними відповідає. Всі суперечки між органами Національного Союзу, з одного боку, та ор­ганами державного урядування чи місцевого самоврядування й інших національних союзів^ з другого боку, розв'язуються адміністративним судом.

Під національно-територіальною автономією М. Грушевський розумів широку децентралізацію держави й організацію самоврядування національних територій. Виділивши територію з українським населенням, міркував він, треба обрати український сейм, створити органи місцевого самоврядування, відповідне законодавство, форми контролю тощо. Ці органи мають розпоряджатися місцевими фінансами, земельним фондом, організовувати освіту й культуру, громадську безпеку і засоби економічного розвитку. Центральній же владі залишалося "нормування загальних основ державного і громадського ладу".

На відміну від офіційної російської історіографії, М. Грушевський вважав, що загальноруської історії не може бути, бо немає загальноруської народності. Може бути історія всіх руських або слов'янських народностей. Він заперечував претензії Московської Русі на частину давньоруської спадщини, справжнім спадкоємцем якої є виключно "українсько-руська народність, яка і створила Київську державу". Отже, М. Грушевський запропонував вивчати історію кожного народу окремо від початку його виникнення до сьогодення і вивчати історію народу, а не держави. З розвитком політичних подій погляди М. Грушевського трансформуються. Він дедалі більше (особливо після прийняття IV Універсалу) схиляється до думки про незалежність України, її повний державний суверенітет.

ЕВОЛЮЦІЯ ПОГЛЯДІВ МИХАЙЛА ГРУШЕВСЬКОГО НА УКРАЇНСЬКУ ДЕРЖАВУ

Важко переоцінити значення особи Михайла Грушевського в історії України. Автор багатьох підручників з української історії, геніальний вчений і взагалі надзвичайно талановита людина, він був і видатним політичним діячем.

Можливо, деякі аспекти поглядів вченого на українську державність недосконалі і помилкові, але вони були прогресивними на той час і варто ще раз переглянути їх зараз, коли ми намагаємося розбудувати демократичну правову державу. 

Визначний історик вважав, що багатовікові прагнення українців до свободи і рівності справдяться з перемогою Лютневої революції. Як послідовний демократ (і в чомусь, можливо, ідеаліст і навіть утопіст), він виходив з уявлення, що "у вільній російській республіці не може бути невільних людей." Вчений був глибоко переконаний, що і Росія в цілому, і Україна зокрема, вступили в якісно нову стадію свого розвитку, коли вже неможливо озиратись назад, а треба прямувати вперед, виходячи з нових реалій. 

На думку М.Грушевського, найпершим, чого мали домагатися українці, що повинно було стати центральним пунктом їхньої програми, є воля, свобода, право самостійно розпоряджатись власною долею. Тому повалення самодержавства вчений сприйняв як початок визволення, а в підтримці революції вбачав запоруку від реставрації старих порядків. Важливою потребою часу було відстоювання демократичних свобод, виборених Лютневою революцією. Другим основним принципом-завданням українського визвольного руху мало стати забезпечення реальної рівності людей. 

Основне місце в концепції державотворення, розробленій вченим, займала проблема автономії України в складі Російської республіки. У своїй роботі "Хто такі українці і чого вони хочуть" він так характеризує значення автономії для майбутньої української держави: "Домагання народоправства і суто демократичного ладу на Україні в відокремленій, "незмішаній" автономній Україні, пов'язаній тільки федеративним зв'язком чи то з іншими племенами слов'янськими, чи то з іншими народами і областями Російської держави - се наше старе гасло, підняте ще в 1840-х роках найкращими синами України. воно від того часу не переставало бути провідним мотивом української політичної мислі, організаційної роботи, культурної і громадської праці". 

Далі Михайло Сергійович зазначає, що домагання народоправства "зостанеться тою середньою політичною платформою, на котрій буде йти об'єднання людності України без різниці верств і народностей. Середня між програмою простого культурно-національного самоозначення народностей і домаганням повної політичної  незалежності." 

Вчений не лише закликає до побудови широкої автономії України, він вказує на шляхи, що ведуть до мети, наголошуючи на тому, що встановлення автономії в національних територіях і федеративного устрою в російській республіці, як і самої цієї республіки, має бути покладено на Установчі збори Російської держави. Але залишається неясним і невідомим, коли саме можна буде скликати ті збори. Тому, творячи автономію України, українізуючи існуючі або створюючи нові органи місцевого самоврядування, в контакті й порозумінні з іншими народностями, об'єднуючи їх спільними установами, українці могли б довести тим самим реальність, життєвість і корисність цього домагання. 

Закликаючи до побудови автономії України у складі Російської федеративної республіки, М.Грушевський чітко змалював, якою саме повинна бути ця автономія, тобто виділив ті основні риси (або принципи), на яких ця автономія мала бути побудована: 

1. Свобода, причому не лише для України, але й для всіх народів Росії, свобода "висловлювати свої гадки живою мовою і друкованим словом, збиратися на зібрання і обговорювати свобідно всякі справи, зв'язуватися в товариства і союзи, не питаючися на те нічийого дозволу". 

2. Окрім свободи, необхідною умовою є рівність всіх людей: "однакове право повинні мати пани, мужики, просвіщенні і прості, чоловіки і жінки, якого хто б був народу і віри". 

3. Загальне, рівне, пряме й таємне виборче право, треба, щоб голосування було таємним, "письменним, щоб не можна було знати, хто за кого голосував"6. 

М.С.Грушевський пропонував перевірений досвідом передових країн механізм залучення всього народу до участі в державотворенні, в управлінні державою. Це, передусім, запровадження демократичної виборчої системи на основі чотиричленної формули: загальні, рівні, прямі і таємні вибори. 

Автономія, за Грушевським, це "право жити по своїм законам, самим собі становити закони, а не жити по чужим законам і під чужою властю". Вчений розрізняє різні ступені самовизначення народу від повного централізму до самостійної, незалежної держави. Найбільш доцільною він вважає для України широку національно-територіальну автономію, тому що саме така автономія є найбільш корисною з трьох точок зору: "з погляду національного, дуже важно, що як усі українські землі будуть зібрані в одну територію, само собою українці будуть хазяєвами у себе"; економічна вигода в тому, щоб "природні багатства української землі й людська сила. вживалися мудро в інтересах економічного розвитку краю і добробуту народного"; з культурного погляду ясно, "що при орудуванні краєм і його засобами українською автономією дійдуть своєї правди пребагаті і цінні зв'язки культури, науки і мистецтва багато обдарованого нашого народу"8. 

Надзвичайно корисним автономний лад, на думку вченого, міг би стати в економічній галузі. "Україна становить окрему економічну область зі своєю виразною фізіономією й укладом, багато обдаровану всякими умовами для великого економічного розвитку й поступу. Але для сього треба, щоб керування економічними справами належало до самого краю, до його автономних органів9. 

М.Грушевський не просто хоче широкої автономії України, а й бажає, щоб держава, до якої Україна входитиме, була федеративною, тобто, щоб це була федеративна, демократична російська республіка. Чому саме так? Тому що, яку б широку політичну автономію своєї національної території Україна не мала, але коли Російська держава, з якою вона зв'язана, залишиться державою централізованою, то хоч би автономія України була забезпечена формально, реально вона здійснена не буде. ".Становище України буде забезпечене і відносини її до Російської республіки будуть певні і щирі тоді тільки, як Україна не стоятиме одинцем, а всі часті Російської республіки будуть не тільки що автономними провінціями, а державами, зв'язаними федеративним зв'язком"10. Російська федерація повинна бути республікою, причому республікою демократичною, устрій якої "має бути опертий на рівності всіх горожан"11, не повинно бути ніякого цензу, повинно бути рівне виборче право, а також право народу вносити до парламенту проекти законів, які мусять бути там розглянуті, а також ухвали парламенту в найважливіших справах повинні йти на затвердження народу (тобто, референдуму). 

Природно, що предметом особливої уваги в програмі державного переустрою Росії мав стати національний момент, справедливе розв'язання питання про поєднання загальнодержавних інтересів з інтересами всіх народів, що населяли країну. "Українці хочуть, - писав М.Грушевський, - щоб у тій республіці, хоч би як добре урядженій, не порядкували всім на місцях люди з столиці, з парламенту тої республіки чи міністерства її, вибрані всіми людьми з Російської республіки.  Кожний народ і кожний край має свої потреби, свої справи на місці, до котрих трудно приладиться уряду чи думі цілої республіки"12. 

Зважаючи на об'єктивне становище, варто було б подумати над тим, які повноваження доцільно було делегувати державному центру, а які залишити на розгляд місцевої влади. Звичайно, тут передбачити наперед усі нюанси було неможливо, але принцип все ж було винайдено: "Українці. хочуть, щоб головний парламент республіки і уряд її завідували тільки справами, які не можна роздати на місця. Небагато таких справ - як одведення війни чи миру, складання трактатів з іншими державами, завідування військом усієї республіки, уставлення однакових грошей, міри та ваги, і інші такі справи"13. 

Голова Центральної Ради досить популярно й наполегливо роз'яснював, на який ефект можна розраховувати, стаючи на шлях запровадження автономії України в тому широкому розуміння, яке сповідувалось лідерами українського руху. Українці на своїх соборних теренах стануть господарями власної долі, спрямовуючи головну масу ресурсів краю на задоволення потреб свого народу (звичайно, враховуючи і національні меншини, задовольняючи їх права і інтереси)14. 

М.Грушевський не приховував, що запровадження федеративного ладу в Росії приведе до ліквідації колишніх привілеїв, панівного становища російської нації в імперії. Однак він вважав це цілком виправданим і необхідним не лише для пригноблених в минулому націй і народів, але й для самих росіян. Водночас, це не означало б обмеження інтересів будь-якої нації в межах федерації. "Перший принцип федеративного устрою, що громадянин однієї із земель федерації має громадянські права в цілій федерації: значить, чоловік, що народився в Московщині, матиме всі громадянські права (в цілій федерації), наприклад, в Україні - може там скористатися з своїх виборних прав, займати посади, вести діла"15. 

Виборюючи автономію України, провідники української революції водночас враховували багатонаціональний склад населення регіону, дбали про те, щоб у майбутній демократичній Україні представники будь-якої національності мали необхідні умови для свого повнокровного життя, для вільного розвитку. Особливо наполегливо і невтомно М.Грушевський виступав проти лозунгу "Україна тільки для українців", який нерідко трактували як заклик до представників інших національностей забиратися геть з України. Вчений писав: "Ми думаємо якраз, що Україна не тільки для українців, а й для всіх, хто живе на Україні, а живучи, любить її, а люблячи, хоче працювати для добра краю і його людності, служити їй, а не обирати, не експлуатувати для себе"16. 

В автономній Україні мали бути забезпечені права національних меншин, оскільки повнота національного життя, що її добивались для українського народу, не повинна поглинути інших народностей і обмежувати їх змагання до вільного розвитку своєї культурної і національної стихії.

Забезпечити права національних меншин  М.Грушевський вважав за потрібне, по-перше, шляхом прийняття їх мови в зносинах з урядами і органами самоуправи в тих округах, де ці народності становлять певний національний мінімум; по-друге, наданням можливостей навчатись рідній мові; по-третє, створенням культурних і релігійних товариств і установ. 

Такими були погляди М.Грушевського на українську державу в складі Російської федеративної республіки на початку 1917 року, в перші місяці Лютневої революції, коли повіяв вітер свободи і здавалося, що Росія може бути демократичною республікою, а Україна буде розквітати серед таких само автономних держав в рівному союзі. Але Тимчасовий уряд ставився підозріло до політичних домагань українців, до діяльності Центральної Ради, її програми і тактики. Коли стало зрозуміло, що ніякої автономії Росія не допустить, а надто вже після того, як у Петрограді прийшли до влади більшовики, програма Центральної Ради, погляди самого М.Грушевського на відносини з Росією змінились. Так, він пише в квітні 1918 року: ".перше, що я вважаю пережитим і віджитим. се наша орієнтація на Московщину, на Росію. Вона була підірвана російською революцією." Коли революційні соціалістичні кола, до яких перейшла влада в Росії, виявили себе у відносинах до України "твердоголовими централістами і об'єдинителями, нездібними чого-небудь навчитися від революції"17, віра в Росію захиталась, а остаточно вона була втрачена внаслідок війни, яку розпочали більшовики з Українською Центральною Радою. 

Тому М.Грушевський мріє вже не просто про автономію в складі Російської республіки, а про Україну Велику, "велику не територією чи багатством, чи пануванням над іншими, а велику соціально-моральними вартостями"18. 

Будуючи соціально-економічне життя Великої України, головною рушійною силою її вчений вважає селянство. Він досить точно підмітив, що серед українців переважають селяни, тому "в українськім життю мають будучність, матимуть вплив, встоються тільки ті елементи, які стоятимуть в щирім контакті з селянською масою"19. Тому важливо створити умови для підвищення рівня життя селян. "Селянське господарство повинно високо піднятись над прожитковим мінімумом, а також дати змогу задовольнити певні вимоги достатку і комфорту"20. 

Місто М.Грушевський вважає неукраїнським, але "не повинні ми обертатись спиною й до міста"21. Серед неукраїнського населення міст вчений виділяє, насамперед, євреїв, а також росіян. Тому велика увага приділялася розвиткові національної культури євреїв і росіян і виробленню "приязних" відносин з елементом українським. 

 Серед завдань, які ставились перед державою, М.Грушевсьвий виділяв не лише охорону ладу і порядку, а й розвиток демократизму і можливе наближення до соціалістичного ладу, охорону прав, інтересів і впливів економічно слабших, регулювання економічних і політичних прав на їх користь, створення можливо сприятливих інтересів для активної праці. 

Розглядаючи основні елементи побудови держави та забезпечення її існування, які виділяв М.Грушевський, слід згадати перш за все державний устрій, який мав базуватись на засадах самоврядування, коли адміністрації надавалися б повноваження лише щодо загального контролю, координації й заповнення прогалин, які можуть виявлятись в діяльності органів самоврядування. 

Церква мала бути відділена від держави, тому духовенство не мало входити до складу державних урядовців і виходило зі сфери впливу держави. 

Школа теж повинна була бути підпорядкована органам самоврядування і деякою мірою виборним національним органам. 

Постійна армія вважалась інститутом перехідним, тимчасовим, який замінила б пізніше народна міліція. Але оскільки вона існувала, то М.Грушевський виділив кілька ознак, що характеризують її демократичність. Так, необхідно, щоб кадрова старшина складалася з елементів ідейних, культурних, інтелігентних, щоб "відносини старшини до козаків були близькі, щирі, братерські"22, велике значення мало надаватися технічній підготовці старшини, її культурі й освіті. 

На думку вченого, Україна не може йти второваними шляхами - ні тими, які силоміць нав'язувалися Московським урядом, ні тими, якими йшли держави Заходу, тому потрібно йти тією дорогою, яку вказали реальні обставини життя. Це і є відповідь на запитання, чому такий прихильник федеративного устрою, як Михайло Грушевський, прагнув побудувати незалежну українську державу. Хоча до останніх днів свого життя великий історик в душі мріяв про автономну Україну в федеративному союзі з такими ж вільними державами, але, зважаючи на реальні обставини, зрозумів, що в складі Росії про таку вільну Україну годі й думати і тому закликав до побудови самостійної держави. Ось так за досить короткий проміжок часу, під впливом політики спочатку Тимчасового уряду, а потім і більшовиків, змінилися погляди видатного вченого на Українську державу. 

Якщо розглянути основні закони, які прийняла Центральна Рада за час свого існування, то не дивно, що в багатьох із них ми бачимо відбиття державницько-правової концепції М.Грушевського, зокрема, його поглядів на федерацію і автономію, наприклад, в законах "Про національно-персональну автономію", "Про виборче право", "Про громадянство", в Конституції УНР як основному законі та інших законодавчих актах. 

Так, у Конституції УНР, в якій проголошувалася рівність громадян незалежно від статі, віри, національності, освіти, майнового і податкового стану, бачимо віддзеркалення поглядів Михайла Грушевського щодо закріплення демократичних прав і свобод у законодавстві Української республіки. Конституцією також заборонялось "вживати у офіційних актах і діловодстві назви яких-небудь титулів". Проголошувалась недоторканність особи, її житла і листування. Жодна людина не могла бути затримана на території України без рішення суду. Коли ж таке затримання відбувалось на місці скоєння злочину, то громадянин мав бути звільнений не пізніше, як за 24 години, якщо суд не вирішить його подальшу долю. Смертна кара, катування і всі інші дії, що принижують людську гідність, скасовувались. Заборонялось влаштовувати обшуки у житлових приміщеннях або розпечатувати листи без судового наказу. 

В Конституції проголошувалась свобода слова, друку, сумління, права на об'єднання в організації, на страйки, на зміну місця перебування, на участь у державному і місцевому управлінні через активне і пасивне виборче право, починаючи з 20 років, за винятком божевільних, тобто всі ті права, які, на думку вченого, повинні бути забезпечені у будь-якій демократичній республіці. 

Прагнення М.Грушевського до демократичних виборів втілилося в Законі "Про вибори до УНР"23, відповідно до якого "право участі до виборів мають громадяни. обох полів, котрим до дня виборів вийде 20 років". Передбачалося створення спеціальної комісії у складі 16 осіб, якій доручалося "загальне пильнування ходу виборів і обмірковування засобів, необхідних для їх прискорення". Законом встановлювалася система покарань за ті чи інші порушення - наприклад, "винуваті в самовільнім здійманні, розірванні, закритті або змінені привселюдно виставлених виборчих відозв, оповісток або списків, які виходять від груп чи виборців, каралися арештом на строк до одного місяця або штрафом до ста карбованців." 

Федералістичні уподобання видатного вченого і політичного діяча також знайшли своє втілення у діяльності Центральної Ради. Ще з середини червня 1917 р. у Києві почав готуватися з'їзд народів-федералістів, який мав відбутися наприкінці липня. Тоді на V-й сесії Української Центральної Ради було створено комісію під головуванням О.Шульгіна "по скликанню з'їзду народів Росії, що добиваються федеративного устрою держави". 

Комісія пропонувала винести на порядок денний вісім питань: про майбутній федеративний устрій держави, про державну мову і мову окремих федеративних частин, про принципи і проекти розмежування автономних одиниць, про права національних меншин, про організацію союзу народів, про шляхи здобуття федеративного устрою, про поточну політику і тактику федералістів, про обсяг компетенції центрального органу федерації. 

Дослідивши зміст Закону "Про національно-персональну автономію" від 9 січня 1918 р., під яким стоїть особистий підпис М.Грушевського (що свідчить про те, що закону надавалося винятково важливого значення), ми бачимо, що цим законом Центральна Рада проголошувала право на самостійне творення свого "національного життя в межах УНР невід'ємним природничим правом націй". 

Будь-яка нація могла створювати на територіії України власний національний союз, якому б належало виключне право представництва даної нації перед державними і громадськими організаціями. Структура і склад керівних органів Національного союзу визначались Установчими зборами нації, делегати до яких обиралися з числа громадян віком понад двадцять років на основі загального, без різниці статі і віри, та рівного виборчого права, через безпосередні вибори і таємне голосування за принципом пропорційного представництва. 

Про те, що Центральна Рада надавала винятково важливого значення національно-культурному розвиткові інших народів, як цього і прагнув Михайло Грушевський, говорить той факт, що з першого дня існування Генерального Секретаріату і до останнього дня функціонування Ради народних міністрів у їх складі існувало генеральне секретарство (міністерство) з міжнаціональних (міжнародних) справ і три товариша секретаря (міністра) - з російських справ, з єврейських справ та з польських справ24. 

Цілком закономірним є те, що багато поглядів вченого знайшли своє відображення в діяльності Центральної Ради. 

Можна погоджуватися чи не погоджуватися із ученим, шукати в його поглядах помилки чи недоречності, але незаперечним є його внесок у розвиток української держави і права. Можливо, варто звернутися до праць Михайла Грушевського зараз, коли ми намагаємося побудувати незалежну демократичну правову Українську державу. 

Як історик М. Грушевський усвідомлював усю складність і взаємообумовленість історичного процесу, як і те, що всі прояви розумового життя залежать від впливу умов життя політичного й соціального. Рушійною силою історії він вважав народ. На його думку, саме селяни, козаки, міщани є справжніми творцями українського національного прогресу. М. Грушевський відкидав ідею запозичення державності від варягів, доводячи, що державність на Русі виникла з розвитку реальних умов полянських племен. На противагу твердженням тодішньої офіційної історіографії про українське "плем'я" як частину російського, М. Грушевський виступав проти нівелювання українського минулого російським історичним процесом, постійно підкреслюючи, що український народ має на своїй землі глибоке коріння, а його минуле і культура нації є органічно-самостійним явищем.

М. Грушевський доходив висновку, що саме політика Москви покінчила з українською державністю, перетворивши Україну на здобуток свого царства і міцно взявши її в свої руки. Значну провину за втрату Україною своєї державності і незалежності М. Грушевський покладав на українське панство, яке забуло свої давні змагання за вольності та політичні свободи, захопилося клопотанням довкола чинів та жалування. Так само, як і В. Антонович, у своїй творчості М. Грушевський проводить думку про безкласовість українського суспільства з визнанням того, що панівні класи в Україні не були українцями. Зумовлювалося це тим, що частина з них, захищаючи свої привілеї, втрачала свою належність до українського народу, його культури і приставала до пануючої державності, ставала чужою українському народові. Інша частина, розоряючись, зливалася із загальною частиною земства, що приводило до соціального нівелювання, демократизації суспільних відносин, зведення національного складу України до демосу селянського, землеробського, який знаходив собі опору в устрої демократичної общини.

Відносячи Україну до категорії демократичних народностей, ідеал майбутньої української державності вчений вбачав у демократичній федерації з широкими правами місцевих громад, виборністю органів управління. Як федераліст, він визнавав можливість вільного, рівноправного федеративного союзу України з Росією, проте не з імперською, а демократичною. Однак бюрократизм, однопартійність, загальне відчуження, колоніально-політичний централізм, не конструктивність більшовиків у національному питанні. їх нещирість, на які М. Грушевський вказував у листах до Хр. Раковського, стали тією причиною, через яку він не бажав йти на союз з пожовтневою Росією.