ЛЕКЦІЯ 6.

КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКЕ БРАТСТВО ТА ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ ПОГЛЯДИ ЙОГО ЧЛЕНІВ

2 ГОД

1. Кирило-Мефодіївське братство та його програмні документи.

2. Правові та суспільно-політичні погляди Миколи Костомарова.1817-1885

3. Суспільно-політичні погляди Пантелеймона Куліша.

4. Конституційні проекти Георгія Андрузького та їхнє значення у становленні українського конституціоналізму

5. Сутність політико-правових ідей Т.Шевченка.1814-1861

1. Загальна характеристика суспільно-політичної ситуації в другій половині XVIII – першій половині ХІХ століття на українських землях у межах Російської імперії

Друга половина XVIII – перша половина ХІХ ст. – це переломний період між давньою і новітньою українською правовою і політичною думкою. До кінця XVIII століття завершується процес ліквідації залишків козацького автономізму. Відбувається інтеграція української еліти у російські керівні кола; українська нація знову втрачає свою еліту.

Політичне обличчя українства початку ХІХ ст. характеризують 4 напрямки розвитку:

ПЕРШИЙ

Частина української провідної верстви (козацька старшина, православна ієрархія, вчені Києво-Могилянської академії) перейшла, під натиском Москви, на позиції великодержавного російського імперіалізму і шовінізму в його офіційній формі, тобто стала, за своєю змогою і потугою, підтримувати і проводити російську імперську політику в межах як України, так і всієї Російської імперії. Російське православ’я підтримувало цю державну політику. Усіх, хто були здатні чинити опір, було нейтралізовано; селянство було не в змозі щось вдіяти. Відбулася інтеграція в російську державну машину; тому-то, в межах XVIII ст. не відбувалося вироблення якихось нових політичних програм

ДРУГИЙ

Друга частина – українські декабристи (“Южное общество” і “Общество объединенных славян”). Вони були захоплені ідеями поступу, прогресу, розвитку прав людини, але на дух не зносили національних проблем і, тому, підіймали загальнолюдські або загальнослов’янські проблеми, а не українські; виступали за слов’янську федерацію. Це були українці, які проповідували російський шовінізм в Україні. Вони жодним чином не намагалися задіяти козацьку традицію, тож не мали щонайменшого впливу на Україні, тому, що селянство не сприймало російських революційних ідей. Однак, українська молодь відходила від українства. Російська мова сприймалася селянством, як офіційна, бо була мовою усього чиновництва. Українські декабристи стають духовними батьками всіх пізніших ліберально-соціалістичних “общерусизмів” серед українського політичного руху. Цей напрям на переломі століть мав фатальні наслідки для українського революційного руху

ТРЕТІЙ

Піонери української науки і літератури. Вони почали на серйозному рівні займатися україністикою. Формують українознавчі дисципліни, збирають народну творчість, дошукуються історичних джерел, підіймають українську мову, пишуть нею художні твори, формуючи українську літературну мову. Вони мали великі заслуги у цих ділянках, але стояли осторонь політики. Це були: І. Котляревський, Є. Гребінка, Г. Квітка-Основ’яненко, М. Максимович, П. Гулак-Артемовський, О. Бодянський. Вони були аполітичними, зводячи українство до рівня культурницької проблематики вони гальмували формування політичного руху, політичних програм, а тим самим, підтверджували російську ідею про те, що українство – культурна, а не політична проблема. Цей напрям отримав своє продовження у громадах в 60-х роках ХІХ ст

ЧЕТВЕРТИЙ

Самостійницькі течії складало політично свідоме українство. Воно було ще сильне у ті роки, хоча й загрожене не тільки царським режимом, але й новими (вказаними вище), вбивчими для нього, ідеями. Це Василь Капніст (він здійснив Берлінську місію 1791 року), Григорій Полетика, гурток Лукашевича, Полтавська масонська ложа “Любов до істини”, Новгород-Сіверський гурток, яким була написана “Історія Русів”. Цей напрямок дістав колосальний імпульс завдяки Тарасові Шевченкові, але наслідки цього імпульсу змогли набрати конкретної політичної форми тільки у кінці ХІХ ст

Iдеали свободи на теренах колишнього Союзу частіше за все пов’язують з Північною Америкою, хоча в рідній минувшині можна віднайти чимало вдалих прикладів для наслідування. Поза тим історичні документи свідчать, що справжня боротьба за свободу велася наприкінці XVIII ст. і в Україні.

1. Кирило-Мефодіївське братство та його програмні документи

У XIX - першій половині XX ст. українська державно-правова думка розвивалась переважно на теоретичному ґрунті. Держава і право стають об'єктом пізнання, з'ясо­вуються питання про їх виникнення, взаємодію, роль у сус­пільстві та соціальну цінність. Раціональне осмислення держави і права як соціальних інститутів спрямовувалось у русло конституційної регламентації державного устрою, політичного режиму, прав і свобод людини, взаємовідно­син індивіда, громадянського суспільства і держави.

Сміливо висував ідеї конституційної монархії, скасування крі­посного права засновник Харківського університету В. Н. Каразін. Вивчали і розвивали національну самосвідомість своїми робо­тами видні історики, етнографи, мовознавці І. Могильницький, І.Срезневський, А. Чепа, В. Ломиковський, М. Церетелєв і ба­гато інш. Харківський професор філософії І. Б. Шад, що при­їхав з Німеччини замість І. Фіхте, у підручнику «Природне пра­во» (1814 р.) відстоював свободу совісті, думки, право на освіту, національну державність. В опублікованій промові «Про звіль­нення Європи» він одним з перших почав розробку теорії на­цій. Львівський і петербурзький професор П. Лодій у праці «Те­орія загальних прав», виходячи з державно-правових поглядів німецького правознавця X. Вольфа, розглядав прагнення люди­ни до щастя як фундамент природного права, категоричного імперативу І. Канта. Німецька школа права справляла значний вплив на юридичну думку українських вчених.

Отже, перший етап національного відродження ознамену­вався культурно-національним підйомом, розвитком української класичної літератури, історії, етнографії. Юридична думка по­чала розробку і пропаганду теорії природного права, теорії націй і національної державності. Вітчизняна політико-правова думка на початку XIX ст. зазнала зростаючого впливу росій­ської ліберальної й особливо радикальної ідеології.

У XIX - першій половині XX ст. українська державно-правова думка розвивалась переважно на теоретичному ґрунті. Держава і право стають об'єктом пізнання, з'ясовуються питання про їх виникнення, взаємодію, роль у сус­пільстві та соціальну цінність. Раціональне осмислення держави і права як соціальних інститутів спрямовувалось у русло конституційної регламентації державного устрою, політичного режиму, прав і свобод людини, взаємовідно­син індивіда, громадянського суспільства і держави.

Важливою політичною сторінкою в розвитку політичних теорій в Україні було XIX ст., особливо його друга половина, і початок XX ст. У цей час на українських землях виникає багато різних політичних течій і напрямів, які втілювали собою складну гаму суспільно-політичних відносин, різноманітних інтересів і потреб, політичних намірів та устремлінь. Ідеї кожної з цих течій і напрямів політичної думки з урахуванням національних і етнічних характерних рис були безпосереднім відображенням класової боротьби, національних і релігійних відносин, боротьби за державну владу.

Саме XIX ст. позначене інтенсивним процесом зародження й розробки філософії національної ідеї в усіх слов'янських народів.

Перша половина XIX ст. проходила під знаком тяжкої політичної реакції. Після жорстокої розправи з декабристами царський уряд розпочав непримиренну боротьбу проти будь-яких ліберальних дій. В імперії визнавалися три основних принципи, на яких мала триматися вся російська державність: православ'я, самодержавство і народність. Православ'я як виключно панівний принцип не могло бути визнано західно-українськими землями, де тривалий час упроваджувався католицизм. Центральною ідеєю ХІХ ст. в Україні була ідея націона­льно-соціального визволення українського народу. Реаліза­ції цієї ідеї присвятили свою діяльність представники радикальної течії українства, яка знайшла ідейно-політичне відображення в діяльності Кирило-Мефодіївського това­риства. ідеї якого були першою політичною програмою для українства. Товариство об'єднувало гурт молодих вчених і письменників, який уособлював квіт української інтелігенції.

Кирило-Мефодіївське братство було утворене у грудні 1845 – січні 1846 року. Засновниками братства були представники молодої української інтелегенції, що гуртувалися довкола Київського (створений у 1834 р.) та Харківського (створений у 1805 р.) університетів, - Микола Гулак, Микола Костомаров і Василь Білозерський. До них приєдналися, згодом, Опанас Маркович, Олександр Навроцький, Іван Посяда, Дмитро Пильчиков та ін. У квітні 1846 року до товариства вступив і Тарас Шевченко. Восени 1846 року загальна кількість членів товариства, за даними слідства, становила 12 осіб. Хоча довкола товариства гуртувалося більше сотні людей

Ідеї єдності українських земель, братерства всіх слов'янських народів, демократичних перетворень суспільства і держави під­хопили організатори й учасники Кирило-Мефодіївського товари­ства (1846—1847). Воно було створено викладачами і студента­ми київських учбових закладів з ініціативи професора Київського університету Миколи Костомарова, публіцистів і письменників Миколи Гулака, Василя Бєлозерського. Незабаром у товарист­во ввійшли автор «Кобзаря» Тарас Шевченко, Павло Куліш, Оле­ксандр Навроцький, Георгій Андрузький та ін. Товариство ледь устигло виробити перші програмні документи, як було розгром­лено.

Створення товариства (братства) Костомаров¹ розглядав як силу, здатну об'єднати слов'ян. Політична програма була сфо­рмульована в підготовлених Костомаровим «Книзі буття укра­їнського народу» і «Статуті слов'янського товариства святих Ки­рила і Мефодія», а також у «Записці» Бєлозерського. Програмні документи мали просвітницький характер.

Нема свободи без віри, стверджується в «Книзі буття укра­їнського народу». Віра православна вимагає захисту від царів і панства, звільнення з неволі. Автор «Книги» пояснює: слов'яни жили в братерстві ще до прийняття християнства, однак пізніше потрапили в неволю до чужих: чехи і полабці — до німців; серби і болгари --до греків і турків, росіяни — до татар. Традиції свободи пізніше відроджувалися тільки в Новгороді і козацькій Запорізькій Січі, де люди жили в республіках.

Звільнення слов'ян почнеться з України. Вільні слов'янські народи утворять єдиний союз республік на федеративних нача­лах, де не буде кріпацтва і гноблення, а буде рівність і братерс­тво. Пізніше М.Грушевський відзначить: у «Книзі буття» вира­зилося політичне кредо Костомарова — «автократизм і класовий лад повинні бути знищені. Царство й автократизм викривляють життя громадянськості в самих основах і громадянськість не може відродитися, поки не звільниться від них». Сам Костома­ров згодом пояснював: «Ми стали уявляти всі слов'янські на­роди з'єднаними між собою у федерацію подібно древнім гре­цьким республікам чи Сполученим Штатам Америки з тим, щоб усі знаходилися в міцному зв'язку між собою, але кожна збері­гала свято свою окрему автономію....... В усіх частинах феде­рації передбачалися «однакові основні закони і права, рівність ваги, мір і монети, відсутність митниць і свобода торгівлі, зага­льне знищення кріпосного права і рабства в якому б то не було вигляді, єдина центральна влада, завідуюча зносинами поза со­юзом, військом і флотом, але повна автономія кожної частини стосовно внутрішніх установ, внутрішнього управління, судо­чинства і народної освіти». Частина кирило-мефодіївців схиля­лася до конфедеративного устрою майбутнього союзу.

Законодавча влада в кожній республіці слов'янського союзу відповідно до планів кирило-мефодіївців належала б Народним зборам. Виконавча влада передбачалася виборною, підзвітною Народним зборам. За таким же принципом поділу влади вибу­довувалися б і федеративні органи, до повноважень яких дода­валися б ще функції зовнішньої безпеки й оборони.

Поміркована частина членів товариства (М. Костомаров, П. Куліш, В. Бєлозерський) схилялась до мирної пропаганди його мети і програми. Радикальне крило товариства (Т. Шевченко, М.Гулак, Г. Андрузький, О. Навроцький, І. Посяда та ін.) бу­дуть поділяти думку Кобзаря про необхідність «добре вигост­рить сокиру, та й заходиться вже будить», щоб розбудити «хи­ренну волю» і скинути ненависне самодержавство і кріпацтво.

Головним аспектом державно-правових поглядів цьо­го товариства була ідея федерального об'єднання всіх слов'янських народів та державного суверенітету, яка знайшла свій розвиток у політико-правовій концепції таєм­ного Кирило-Мефодіївського товариства (1846—1847 pp.) до якого належали Тарас Шевченко (1814—1861), Микола Костомаров (1817-1885), Пантелеймон Куліш (1819-1897), Георгій Андрузький (1827—?) та ін.

В Україні розробку філософії української національної ідеї започатковують члени Кирило-Мефодіївського товариства — таємної політичної організації, що була створена в Києві у грудні 1845 р. і проіснувала до березня 1847, коли її було розгромлено царським урядом. У Політичній програмі товариства проголошувалась боротьба за соціальне і національне визволення слов'янських народів, в їх числі й українського. В прокламації кирило-мефодіївців «До братів українців» підкреслювалось: «Ми приймаємо, що всі слов'яни повинні між собою поєднатись, але так, щоб кожен народ склав свою окрему республіку й управляв своїми справами незалежно від інших; щоб кожен народ мав свою мову, свою літературу й свій власний устрій. Такі народи по нашому: москалі, українці, поляки, чехи, словаки, хорутани, серби й болгари». Члени товариства одним з головних напрямів своєї діяльності вбачали боротьбу проти кріпацтва. Цій меті вони мали намір підпорядкувати широку просвітницьку діяльність як серед дворянства, так і широких верств народу.

Різними шляхами прийшли до товариства його члени. Неоднаково склалась їхня подальша доля. Відмінними були підходи окремих членів товариства до тих чи інших політичних питань. Але всіх їх єднає спільність філософсько-світоглядних засад, що ґрунтувались на зусиллях, спрямованих до відтворення образу України та українського народу, усвідомлення його місця в світі, особливостей, що визначають специфіку українського народного духу з-поміж інших народів. Ці ідеї не склали єдиної цілісної філософської системи. Вони утворюють глибинний ідейно-теоретичний грунт розмаїтих продуктів нефілософської діяльності кириломефодіївців у сфері науки, публіцистики, художньої літератури. Але відтворення їх надзвичайно важливе з огляду на потреби реконструкції цілісної картини стану філософської думки України. Адже ці ідеї відіграють визначальну роль у розвитку духовної культури та політико-правової думки України впродовж всього XIX й початку XX ст.

Велике значення у пробудженні інтересу до розробки філософії української ідеї відіграла для членів товариства творчість першого ректора Київського університету М.Максимовича. П.Куліш згадував, що саме після знайомства з творами М. Максимовича він і М.Костомаров «одного дня з великоруських народників зробилися народниками малоруськими».

Філософія, на думку Максимовича, — це любов до мудрості, і, як така, вона не може будуватись на розрахунках одного «розуму». Для філософського розуміння необхідні зусилля і серця. «І справді, жива мудрість розуму, — підкреслює він, — стверджується на любові». Інтерес до історії, народної творчості важливий для Максимовича як шлях для з'ясування особливостей «українського народного духу», специфіки українського характеру. Звертаючись до українських народних пісень, він в дусі тенденції, започаткованої романтизмом, прагне виявити «емблеми стану духу» народу. За «емблемами духу», вважає Максимович, криється феномен національного українського характеру, відмінний від польського та російського.

Створення товариства (братства) Костомаров розглядав як силу, здатну об'єднати слов'ян. Політична програма була сфо­рмульована в підготовлених Костомаровим «Книзі буття укра­їнського народу» і «Статуті слов'янського товариства святих Ки­рила і Мефодія», а також у «Записці» Бєлозерського.

Програмні документи мали просвітницький характер.