5.2. Утворення Української Центральної Ради.

Українські національно-демократичні сили усвідомлювали необхідність консолідації та створення об'єднаного суспільно-політичного центру, і за ініціативою Товариства українських поступовців (ТУП) 4 березня 1917 р. утворили Українську Центральну Раду (УЦР). У короткий час УЦР переросла у впливовий представницький орган народної влади.

Важливу роль у її створенні, зміцненні та визначенні основних напрямків діяльності відіграли три провідні українські партії:

- Українська соціал-демократичної робітнича партія (УСДРП);

- Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР);

- Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ).

Обране 7 березня керівництво Української Центральної Ради очолив Михайло Грушевський, заступниками голови сталиДмитро Антонович, Д. Дорошенко, Ф. Крижанівський. Важливу роль у діяльності ЦР відіграли Володимир Винниченко,Сергій Єфремов, Борис Мартос, Симон Петлюра та ін. її членами стали багато відомих українських письменників, істориків, юристів. За переконаннями більшість із них були автономістами-федералістами - прихильниками автономії України у складі Росії. Частина членів Центральної Ради були самостійниками - прихильниками негайного проголошення незалежності України.

Весь період існування УЦР можна поділити на два етапи:

- автономістський (березень 1917 - січень 1918 р.);

- самостійницький (січень - квітень 1918 р.).

Михайло Грушевський сформулював програму і платформу Української Центральної Ради, основною метою якої було домогтися від Тимчасового уряду визнання і проголошення національно-територіальної автономії України.

Почавши свою діяльність з нечисленної організації, до якої входили відомі діячі українського національно-визвольного руху, Українська Центральна Рада набувала все більшого авторитету і згодом стала, по суті, українськимпарламентом.

Повний склад ЦР до осені 1917 р. нараховував 822 представники політичних партій, громадських організацій, територіальних представництв, профспілок, селянських союзів. Четверта частина місць у ЦР належала російським, польським, єврейським та іншим партіям (соціал-демократам, есерам, Бунду). За ними стояли мільйони жителів України. Це давало УЦР всі законні підстави виступати в ролі загальнонаціонального представницького органа.

Керівництво УЦР стало створювати в повітах, містах, губерніях українські ради, підтримувало заходи щодо створення української преси, введення української мови в школах і становлення українських культосвітніх організацій («Просвіт»).

Навесні 1917 р. в Україні склалися три центри влади:

- Тимчасовий уряд у Петрограді віддав наказ про перехід влади на місцях до рад об'єднаних громадських організацій (громадських рад), губернських земських установ, комісарів Тимчасового уряду;

- Ради робітничих і солдатських депутатів;

- Українська Центральна Рада - центр українського національно-демократичного руху.

5 .3. Українська держава часів гетьмана Павла Скоропадського Навесні 1918 р. в Україні загострилася криза, спричинена невдалою внутрішньополітичною і зовнішньополітичною діяльністю Центральної Ради. По-перше, невдоволеними були заможні верстви селянства, які намагалися відновити і узаконити приватну власність на землю та покласти край безладу, грабункам і свавіллю. По-друге, великі землевласники, поміщики плекали надію з допомогою окупаційних німецько-австрійських військ повернути собі конфісковані маєтності та землі. По-третє, незаможні селяни, міщани, робітники особливо гостро відчували, що державі не до них, не до їхніх повсякденних проблем. Зійшлися на кандидатурі генерала Павла Скоропадського, який свого часу, коли був царським генералом, зумів українізувати і поставити на службу Центральній Раді 34-й армійський корпус, що його Рада розформувала. П. Скоропадський мав великий авторитет серед військових. Його кандидатуру схвалило і німецьке окупаційне командування, яке дедалі частіше втручалося у внутрішні справи України. Режим П. Скоропадського слід розглядати лише як перший крок па шляху від парламентської до ефективнішої моделі організації влади в Україні. У документах з'являється назва "Українська держава". Передбачалося скликання сейму (парламенту), але закону про нього так і не розробили. За розпорядженнями гетьмана, управління державою здійснювала призначена ним Рада Міністрів. Вона координувала та організовувала діяльність центральних органів управління, розробляла проекти законів, обговорювала їх на своїх засіданнях та передавала на затвердження гетьманові. Таким чином, П. Скоропадський, усунувши Центральну Раду від влади, встановив фактично монархічний режим. Правда, він мав тимчасовий характер, оскільки було обіцяно підготувати і провести демократичні вибори до сейму, а той мусив вирішити питання про форму правління в Україні. Повідомивши про свій прихід "волею народу" до влади, П.Скоропадський рішуче відмежувався від політики Центральної Ради, оголосивши її та всі її установи нездатними до державотворення. Центральну Раду, її місцеві установи й органи, земельні комітети розпускали, а все її законодавство анулювали. Гетьман хотів створити "здібний до державної праці сильний уряд", сформувати адміністративний апарат, створити армію, здійснити необхідні політичні й соціальні. За гетьмана було поновлено попередній, той, що існував іще за царських часів, адміністративно-територіальний поділ держави на губернії, повіти і волості. П. Скоропадський розпустив місцеві органи, сформовані Центральною Радою, назвав їх на свій лад. Так, губернські адміністрації очолили губернські старости, яким належала вся повнота влади на місцях (як колишнім царським губернаторам). Знову запрацювали земські установи і було видано закон про вибори до земств. 14 грудня 1918 р. П. Скоропадський опублікував таку заяву: "Я, гетьман усієї України, на протязі семи з половиною місяців прикладав усіх моїх сил, щоб вивести край з того важкого становища, в якому він перебуває. Бог не дав мені сил справитись із цим завданням, і нині я, з огляду на умови, які тепер склалися, керуючись виключно добром України, відмовляюся від влади". Гетьманська держава перестала існувати. Водночас за добу гетьманату Україна мала й певні здобутки. Це стосується, зокрема, зовнішньої політики, встановлення, попри режим окупації, дипломатичних зв'язків із багатьма країнами. На особливу увагу заслуговують українсько-російські відносини. Відповідно до умов Брестського договору Росія мала підписати з Україною мирний договір. Такі переговори розпочала ще Центральна Рада, але після її падіння вони припинилися. Під тиском німецького уряду на початку травня Росія відрядила до Києва делегацію, яка обговорювала з українськими представниками питання про припинення війни, домовлялася щодо фінансів, транспорту, обміну полоненими тощо. 12 червня 1918 р. підписано так званий прелімітарний мир, згідно з яким більшовицька Росія визнала Українську де