Семінар 4. Українське національне відродження Питання 1. Поділи Польщі та їх вплив на подальшу долю України.Австрійські реформи в Галичині

Вже у 1772 р. Росія, Австрія і Прусія, скориставшись з ослаблення Польщі, ділять її.

За угодою про перший поділ Польщі до складу Росії відійшла східна частина Білорусії (Полоцьке, Вітебське, Мстиславське і частина Мінського воєводства). Австрія захопила Галичину, а в 1774 р. окупувала Буковину.

У 1793 р. Прусія і царська Росія провели другий поділ Польщі. За ним: Росія змусила короля відступити їй правобережні українські землі – Київщину, Східну Волинь, Поділля, Брацлавщину; Прусія одержала більшу південно-східну частину Великої Польщі та Данціг. Другим поділом Польщу було відірвано від моря.

У 1795 р. було проведено третій, остаточний поділ Польщі. За ним: до Росії відійшли решта Волині та Литва, Прусія забрала Велику Польщу з Варшавою, а Австрія – Малу Польщу з Краковом та Любліном.

Отже, в результаті трьох поділів Речі Посполитої українські землі, що входили до її складу, стали розірваними між Росією й Австрією. В той же час відбулось їх внутрішнє поєднання під владою двох імперій: в Російській імперії були сполучені Лівобережна і Правобережна Україна, а Галичина, Буковина й Закарпаття ввійшли до складу Австрійської імперії.

2. Реформи Марії-Терезії та Йосифа II. У 70-х - 80-х pp. XVIII ст., за часів правління імператриці Марії-Терезії (1740-1780 pp.) та її сина Йосифа II (1780-1790 pp.), в Австрійській імперії були здійснені реформи. Вони базувалися на ідеяхосвіченого абсолютизму і мали на меті шляхом посилення державної централізації та встановлення контролю правлячоїдинастії за всіма сферами суспільного життя зміцнити імперію, модернізувати її та залучити до нових історичних процесів, забезпечити міцне становище імперії на міжнародній арені.

Австрійська влада продовжила політику державного протекціонізму, що сприяло розвитку виробництва і торгівлі. У ходіаграрної реформи селян було звільнено від особистої залежності та визначено розмір панщини (до 30 днів на рік). Наслідком релігійної реформи стало зрівняння в правах католицької, протестантської та греко-католицької церков. Віруючим цих віросповідань в однаковій мірі відкривалася дорога до університетів, державної служби, було дозволено продавати і купувати землю тощо, a священики дістали статус державних службовців. При здійсненні адміністративної реформи дворянське самоврядування (особливо розвинуте на колишніх землях Речі Посполитої) було замінено бюрократично-чиновницьким управлянням, що підпорядкувався безпосередньо імператорському двору. Створювалася постійна арміяна основі обов'язкової військової повинності, централізованого рекрутського набору і стягування постійного військового податку, що різко обмежило роль дворянського ополчення. В Австрійській імперії було здійснено освітню реформу:проголошувалася загальна середня освіта, створювалася широка межа державних навчальних закладів, у початковій школі навчання здійснювалося рідною мовою, греко-католицькі семінарії було відкрито у Львові й Ужгороді.

У цілому реформи позитивно вплинули на життя західних українців і сприяли насамперед політичній модернізації краю, але після смерті Йосифа II аристократія почала чинити опір реформам і вони були припинені.

Ці реформи мали двоїстий суперечливий характер. За змістом це були буржуазні реформи, які створили умови для ринкового підприємництва поміщицьких і селянських господарств. Вони сприяли розвиткові товарно-грошових відносин, ринку землі та вільнонайманої праці. Селяни отримали права громадянина і могли вільно займатися господарською діяльністю. Поміщики зберегли маєтки, отримали кошти у вигляді викупних платежів, цінних паперів, відробітків, оренди селянами землі. Проте значні суми викупних платежів були спрямовані на покриття заборгованості поміщицьких маєтків кредитним закладам. У Східній Україні аграрна реформа пришвидшила проведення подальших ліберальних реформ: земської, фінансової, судової та військової.

Основним змістом економічного розвитку було утвердження ринкової економіки вільної конкуренції. Впродовж 1860-1870-х років внаслідок малоземелля і викупних платежів селянські господарства опинились у тяжкому економічному становищі. Посилилося їх майнове розшарування. Збільшились платежі та повинності селян щодо поміщиків і держави. Так, лише викупні платежі становили 4- 6 руб. на особу щорічно. Негативно впливало на економічне становище селян громадське землекористування. Наділи були розкидані черезсмужно, селяни змушені були дотримуватись однакової трипільної системи, що призводило до погіршення обробітку ґрунту.

4.2 Початок національного відродження.Котляревський,Могильницький Після скасування автономно-державних утворень українського народу занепало і національно-культурне життя в Україні, позбавлене державного захисту. Селяни, козаки і міщани, не маючи освіти, задавлені поборами, не діставали жодної можливості проявити своє національне обличчя. Та й не до того було - дбали лише, щоб вижити в жорстоких умовах колоніальної окупації.

Українська освічена еліта - нащадки козацької старшини, вихідці з верхів духовенства - майже вся зрадила свою народність, яку вважала грубою, мужицькою, провінційною. He розуміючи сили й краси народної мови та поезії, вона захоплювалась усім чужим - російським, польським, французьким, вважаючи його взірцем аристократизму. Так же, як легко вона поміняла козацькі кунтуші на іноземні камзоли і фраки, так же просто зреклася і свого народу. Національно-культурні та визвольні ідеї на певний час завмерли.

Але вже на зламі XVIII-XIX ст. окремих представників українськогосуспільства опановує ідея народності, що проявилась у живому зацікавленні своїм народом, його мовою, історією, побутом, піснями, епосом. З'являється нова українська література, пробуджується історична думка, з'являються серйозні наукові праці з етнографії, фольклору, мовознавства, історії України, починається повільний процес українського національного відродження.

«Будителями» національної ідеї, носіями культури та українознавства у першій чверті XIX ст. стали вихідці з дворян - нечисленна українська дворянська інтелігенція, яка спромоглася повернутися до своїх козацьких витоків, до свого нужденного народу. В основному це були вчені, поети, письменники, митці – культурницька діяльність в умовах русифікації була тією єдиною цариною, де можна було засвідчити свою національну ідентичність.

Народ не був учасником культурницького руху початку XIX ст., і цей рух не пішов у глибини народу з однієї простої причини: український народ, задавлений кріпаччиною, був темний і неграмотний, у безпросвітних злиднях і нужді. He взяли у ньому участь і Правобережжя та Західна Україна, де верхні прошарки суспільства посідали поляки й австрійці. Лише на Лівобережжі і Слобожанщині, де ще жили корені козацьких традицій, що 150 років грілися під гетьманським берлом, почалося повільне відродження ідеї української державності.

В умовах шовіністичної реакції народна освіта України розвивалася слабо і не задовольняла зрослих потреб. Це призводило до того, що ос-повна маса трудового населення залишалася неписьменною. Вчитися рідної мови було заборонено. У недостатній кількості шкіл, що все ж Таки діяли, навчання велося російською або церковнослов'янською мовами. Для вільних селян навчання закінчувалося початковою школою. Середня та вища освіта простому народу була зовсім недоступна. У нечисельних гімназіях, що існували в Україні, навчалися лише діти дворян і розбагатілих міщан. У числі середніх учбових закладів досить відомими стали заснований у 1817 р. Ришельєвський ліцей в Одесі та відкритий у 1820 р. Ніжинський ліцей князя Безбородька, який називався Гімназією вищих наук.

Незважаючи на те, що царизм не бажав розвивати в Україні ні середню, ні, тим паче, вищу освіту, передова українськагромадськість докладала великих зусиль, щоб мати такі учбові заклади. За ініціативою інтелігенції Слобідської України на чолі з відомим громадським діячем і вченим Василем Каразіним, у 1805 році був заснований Харківський університет, який став незабаром важливим науковим і культурним центром всієї України.

У Західній Україні центром наукової думки продовжував залишалися Львівський університет, відкритий ще у XVII ст. У ньому до 1809 р. існував навіть факультет україністики - «студіум рутенеум», який закрили, як не дивно, на вимогу студентів-українців. Вони вважали, що їх піддають дискримінації, не викладаючи, як на інших факультетах, німецькою мовою, а пропонують вивчати мішанину галицьких, польських, латинських і церковнослов'янських слів, що вважалася тоді українською літературною мовою.

Російський царизм і австрійські Габсбурги бажали зробити університети центрами асиміляції українського населення, опорою своєї реакційної політики. Підготовлені в них освічені чиновники мали вірою й правдою служити короні, нести в народні маси монархічний дух.

Однак, переборюючи реакційні задуми монархів, українські університети стали вогнищами поширення вільнолюбних ідей, центрами заснування і дії різних антиурядових таємних товариств. Вони виховали цілу плеяду прогресивних громадських діячів і велику групу видатних учених.

Наприклад, засновник Харківського університету В. Каразін був відомим просвітителем і громадським діячем, а також видатним для свого часу вченим-винахідником.

Харківська група вчених поклала початок і науковому українському мовознавству. У 1818 р. Олекса Павловський написав і видрукував «Грамматику малороссийского наречия». 3 огляду на тодішні умови автор граматики вважав українську мову діалектом, до того ж відмираючим. I, щоб зберегти його красу для нащадків, він і впорядкував свою працю.

Напевно, подібними ж думками керувався й Іван Войцехович, який склав у 1823 р. перший (після Памви Беренди) невеличкий словник української мови.

Початок науковому вивченню багатої епічно-пісенної творчості України поклав князь Микола Цертелєв (Церетелі) грузин з походження, який тривалий час жив в Україні й дуже її полюбив, як свого часу Давид Гурамішвілі. 1819 p. y Петербурзі він видрукував збірник українських народних пісень - «Попытку собрания старых малороссийских песен». Значення цієї маленької книжечки важко переоцінити: тоді, коли всі вважали українців росіянами, що піддалися згубному впливу поляків, своїм збірником Цертелєв показав, що українці - окремий народ, і відмежував їх від росіян.

Як на крайньому сході України Харків, так на крайньому заході Перемишль став вогнищем просвіти простого народу. У 1816 р. тут ченцем Іваном Могильницьким та єпископом Михайлом Левицьким засновано греко-католицьке Клерикальне товариство, що поширювало серед українців релігійні тексти простого змісту українською мовою, молитовники, букварики. I. Могильницький у 20-х pp. написав також «Граматику язика словено-руського».

У завершенні процесу переростання української народності в націю важливу роль відіграло становлення зрілої національної літератури як вищого прояву національної свідомості народу. У першій чверті XIX ст. українське письменство зробило вирішальний крок вперед до створення і початку розвитку нової української літератури.

Ще наприкінці XVIII ст. нащадок козацького роду письменник Іван Петрович Котляревський написав перші три частини своєї бурлескної поеми «Енеїда». У ній автор у гумористичній формі, перелицювавши античних героїв на козаків і життєрадісних сільських дівчат, зобразив життя та побут України часів Гетьманщини. Ідеалізуючи старе патріархальне суспільство, Котляревський протиставляє його жорстокому кріпосному гнітові, який гостро критикує. Людина передових поглядів, він відмовився від дворянських привілеїв і відпустив на волю своїх кріпаків. Котляревський першим зробив значний крок до створення основ нової національної літератури.

Започаткований Г. Сковородою жанр української байки набув свогодальшого розвитку у творах П.П. Гулака-Артемовського. Варто лише пригадати його байку «Пан та Собака», як одразу перед нами постає тогочасне суспільство самодурів-поміщиків, бідних і знедолених селян, яких обкрадають і над якими знущаються пани. «Езоповою» мовою критикував український байкар реакційні порядки.

Значні зрушення відбулись у цей період і в розвитку театрального мистецтва. На зміну вертепам, аматорським бурсацьким і поміщицьким театрам приходить театр професійний. Кріпосних артистів замінює вільна акторська трупа, яка виступає у спеціальних приміщеннях, відкритих для глядачів.

У 1806 р. в Києві відкривається постійний театр на 740 місць. Незабаром подібні театри виникають у Полтаві (1810) та Харкові (1812). Репертуар у них був головним чином російський. Але з появою нової української літератури на сценах з'являються й українські п'єси.

Для полтавського театру, де Котляревський був директором, ним були написані п'єса «Наталка Полтавка» та водевіль «Москаль-чарівник». У «Наталці Полтавці» Котляревський торкається важливих соціальних тем, реалістично змальовує тяжке становище простого народу. П’єса, насичена влучними прислів'ями живою мовою, чудовими піснями, не сходить зі сцен театрів і понині.

Наприкінці XVIII ст., у 1798 p., y Петербурзі нащадок козацьких старшин Яків Маркевич видав історичну працю - «Записки о Малоросії», пронизану патріотичним пафосом, любов'ю до України. I, хоча ця праця не є науковим дослідженням, вона справила певне враження на суспільство, викликавши зацікавлення історичним минулим українського народу.

Та особливого значення історія України набула з появою в 10-х pp. XIX ст. у рукописних списках «Історії русів, або Малої Росії». Невідомо хто, коли і де написав цей твір. Існують лише різні припущення з цього приводу. А загадковість і таємничість пояснюються тим, що «Історія русів», хоч і розглядає в послідовності історію українців, є скоріше не історико-науковим, а суспільно-політичним твором. Невідомий автор доводить, що Україна - окрема від Росії країна, і вона має право на власне політичне та державне життя, що історія України надзвичайно багата і що саме Україна, а не Росія є прямою спадкоємицею Київської Русі (звідси і назва книги). Працю пронизують як антипольські, так і антиросійські мотиви. Героями «Історії русів» є люди, які боролись за незалежність української землі, - Б. Хмельницький, I. Мазепа, П. Полуботок. 3 появою «Історії русів» вивчення української історії стало набувати не лише наукового, але й політичного значення. А в умовах царської деспотії правдиве її висвітлення стало небезпечною справою. Ось чому сам твір був анонімний і довго не друкувався.

Щоб нейтралізувати ідеї «Історії русів», у 1822 р. видрукував написану на розлогій джерельній базі чотирьохтомну «Историю Малороссии» Дмитро Бантиш-Каменський - правитель канцелярії київського губернатора (згодом - сам губернатор). Книга набула гучного резонансу та значного поширення. Але, на відміну від автора «Історії русів», дворянський історик доводив, що українці - лише відгалуження російського народу, і їхнє об'єднання у XVII ст. - акт історичної справедливості, мовляв, Росія повернула собі втрачене колись.

У цьому відношенні вигідно вирізнялася ще одна «История Малороссии», українця Олекси Мартоса, уривки з якої видруковано 1822 р. Автор історії України був великим патріотом своєї Вітчизни, шанувальником Мазепи та Полуботка.

Розвиток образотворчого мистецтва у першій чверті XIX ст. не відзначився особливими досягненнями, все через той же національний гніт. Наприклад, будувати церкви в українському стилі було заборонено, а кам'яні споруди для знаті мурували в основному російські будівничі у західноєвропейському стилі. He було і шкіл, які б готували українських митців - художників, будівничих, графіків.

Скульптурне мистецтво в Україні теж було розвинене слабо. Серед талановитих скульпторів варто назвати Івана Петровича Матроса - уродженця с. Ічні на Чернігівщині, батька історика О. Мартоса. Він являється творцем величного пам'ятника Мініну та Пожарському в Москві, а також пам'ятників Потьомкіну в Херсоні та Ришельє в Одесі.,

Народна творчість залишалася неосяжною і багатогранною. Тисячі пісень, приказок, прислів'їв, казок народилося протягом цього часу. У них оспівано борців за народне щастя, виплекані мрії про жадану волю, про жадану землю.

Пісенна творчість, килимарство, народні розписи, візерунки рушників, гаптування одягу, різьблення по дереву, гончарні вироби - все це продовжувало жити в народі, було невід'ємною частиною його великої душі.

4.3. Національне відродження в західноукраїнських землях. "Руська трійця"

Унаслідок розпаду Польщі західноукраїнські землі (Галичина з 1772 p., Буковина з 1775 р.) опинилися у складі Австрії, називаючись королівством Галичини і Володимири, а Закарпаття — під Мадярщиною. Австрія тоді переживала період "освяченого абсолютизму", реформуючи різні сфери внутрідержавного життя. Для українців настали дещо кращі часи, оскільки уряд намагався урівняти їх у правах з іншими народами держави, підтримував політику Папської курії щодо закріплення українських церковних традицій.

У Галичині перший гурток, який свідомо виражав національну ідею, виник наприкінці другого десятиліття XIX ст. У Перемишлі було засноване товариство для поширення народної освіти, історії, української мови й усної творчості. Іван Могильницький створив першу в Галичині "Граматику" української мови. У науковому трактаті "Відомість о руськім язиці" (1829) він спростував погляди окремих польських вчених, які не визнавали окремішності української мови, доводив, що початки її сягають часів Київської Русі.

На початку 30-х років XIX ст. центром національного життя та національного руху в Галичині стає Львів, де було утворено напівлегальне демократично-просвітницьке й літературне угруповання "Руська трійця". Термін "Руська" тоді означав "українська". Засновники об'єднання — Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький — були студентами Львівського університету, вихованцями греко-католицької духовної семінарії. Згуртувавши навколо себе однодумців, які поставили за мету піднесення національної свідомості та запровадження української мови в усі сфери громадського життя, вони записували фольклор, проголошували у церквах проповіді українською мовою. У 1837 р. тисячним тиражем було надруковано підготовлений ними альманах фольклорних творів "Русалка Дністрова" — перша книга демократичної культури в західноукраїнських землях. Центральною в ній була ідея єдності західноукраїнських земель з усією Україною, прагнення до відродження державності та політичної незалежності. Власті, вважаючи діяльність "Руської трійці" небезпечною, заборонили поширювати альманах, а його укладачів та авторів притягли до відповідальності. Незабаром це об'єднання розпалося. У 1843 р. помер М. Шашкевич, найактивніший діяч "Руської трійці". У 1848 р. перейшов на пропольські позиції І. Вагилевич. Обстоював ще тривалий час ідеї "Руської трійці" Я. Головацький, який з 1848 по 1867 рік був професором української мови та літератури у Львівському університеті, а в 1849 р. — його ректором. Згодом він приєднався до москвофілів і в 1867 р. емігрував до Росії. І все ж діяльність "Руської трійці" засвідчила реальну спробу народу Західної України заявити про свою самобутність.

4.4. Початки національного відродження в Наддніпрянській Україні наприкінці XVIII — першій половині XIX ст. Кирило-Мефодіївське братство

У результаті становлення національної інтелігенції в Україні, як і в усій Східній Європі, починається відродження національної свідомості. Поштовхом до цього став той факт, що раніше, із запровадженням кріпацтва, маса людей почала претендувати на дворянство з остраху бути записаними до селян й потрапити у кріпаки. Для вирішення цього питання російський уряд створив спеціальний орган — Герольдію, яка розпочала перевірку підстав претендентів на дворянство. У процесі пошуку відповідних документів серед представників провідної верстви українського суспільства на межі ХVIIІ—XIX ст. з´являється зацікавлення національною історією, етнографією, фольклором. Це сприяло усвідомленню спільності соціально-економічних, політичних і культурних інтересів усіх верств українського народу.

Чималу роль у національному відродженні відіграло формування нової української літератури з чіткими рисами національної своєрідності. Важливою подією стала публікація у 1798 р. "Енеїди" І. Котляревського, написаної народною українською мовою. Велике значення для пробудження національної свідомості мали художні твори Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ´яненки, наукові праці професорів Київського та Харківського університетів М. Максимовича та І. Срезневського. Неможливо переоцінити в цьому контексті "Історію Русів", анонімний автор якої доводив, що Україна має всі права на відновлення державності.

Значне піднесення в країні викликали Великі французька революція та російсько-французька війна 1812 р. Активними прихильниками радикальної реформації суспільства стали відомі громадські та культурні діячі В. Капніст, В. Каразін, Г. Винський, О. Поліцин, В. Пассек, І. Орлай, І. Котляревський та ін. Зокрема, В. Капніст в "Оді на рабство" і драмі "Ябеда" сміливо виступив проти анти-1 народної феодально-кріпосницької системи. Гуманістичні ідеї українських просвітителів підтримало нове покоління патріотів.

Одним із виявів волелюбних прагнень стало виникнення в Україні таємних політичних товариств, їх різновидом було масонство — заснований на поч. ХVІІІ ст. космополітичний релігійно-етичний рух, альтернативний державним структурам і державній ідеології. Найбільша масонська ложа діяла в Полтаві під назвою "Любов до істини".

Невдоволення самодержавно-кріпосницьким режимом відчувалося й серед передової частини офіцерів-дворян, які ставили за мету змінити панівний лад. Найяскравіше ці ідеї виявилися у декабристському русі, тісно пов´язаному з Україною. Його представники вимагали повалення абсолютизму та створення республіки, ліквідації кріпацтва, рівних прав для всіх, свободи господарського розвитку. Однак декабристські організації не надавали належного значення національному питанню.

Важливими осередками суспільно-політичного руху в Україні у другій чверті XIX ст. були навчальні заклади, насамперед Харківський та Київський університети. Під впливом повстання декабристів на поч. 1826 р. виник таємний політичний гурток у Харківському університеті. Вільнодумство було поширене серед професорів та студентів Ніжинської гімназії.

У 40-х роках XIX ст. на боротьбу проти панівного ладу стають нові сили не лише дворянської, а й різночинної інтелігенції. Виникають таємні політичні організації, члени яких прагнули не тільки звільнення селян від кріпацтва, а й національної свободи України. Першою з них було Кирило-Мефодіївське товариство (братство), засноване у січні 1846 р. у Києві. Воно увібрало в себе цвіт української думки, людей, які мали величезний вплив на перебіг і розвиток українського відродження. Тут були історик М. Костомаров, письменник і громадський діяч П. Куліш, професор М. Гулак, видатні етнографи 0. Маркевич і В. Білозерський — усього майже 100 братчиків. Окрасою товариства був Геніальний поет Тарас Шевченко. Виданий у 1840 р. у Петербурзі перший збірник його поезій "Кобзар" відразу здобув Шевченкові широку літературну славу й справив надзвичайний вплив на пробудження української національної свідомості.

Програмні ідеї Братства, зокрема, передбачали: 1) створення демократичної федерації слов´янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності та суверенності; 2) майбутнє суспільство мало будуватися на засадах християнської моралі шляхом здійснення низки реформ; 3) скасування самодержавства, кріпосного права та станів, встановлення демократичних прав і свобод для громадян; 4) зрівняння у правах усіх слов´янських народів . щодо їх національної мови, культури, освіти тощо.

Кирило-Мефодіївське товариство існувало недовго. Уже на поч. 1847 р. його члени були заарештовані й суворо покарані. Але значення братства було величезним. Його ідеї та програма надовго визначали головні напрями українського національного відродження.

Незважаючи на всі зусилля, царський уряд був безсилим перешкодити зростанню 4.5. Феномен Шевченка.

Шевченкова творчість є вододілом у розвитку української ідеї. Вона заклала основи перетворення етнічної спільноти у політично свідому націю. Увесь пізніший український національний рух тією чи іншою мірою виводився з поезії Шевченка. А його мученицька особиста доля послужила джерелом для витворення сильного національного міфу, який надихав наступні покоління українських діячів. Значення "Кобзаря" виходило далеко за межі літератури. Попри високу естетичну вартість Шевченкові поезії відрізнялися своєю мовою. Вони були написані літературною мовою високої проби. Шевченкова мова була не просто відтворенням народної мови; він творив іі на основі трьох українських діалектів (південно-східного, північного і північно-західного), елементів церковнослов'янської мови , а також мовного матеріалу ранніх українських літературних творів. Результат вирізнявся природністю і простотою звучання, що виказувало генеральність поета. Шевченко тим самим заклав міцні підвалини під модерну українську літературу , а в ширшому значенні - і під українську національну ідентичність. Ще більше значення мав політичний аспект його творчості. Найпліднішими з цієї точки зору були 1843-45 рр., коли , повернув шось на Україну , Шевченко написав свої найреволюційніші поеми -"Сон", "Кавказ ", " Великий льох" , " І живим, і мертвим..." та вірш " Заповіт". Більшість з них він зібрав у своїй рукописній книжечці під назвою "Три літа". Його рристрасна поезія виходила за межі локального патріотизму та оплакування героїчного минулого. Вона будила національні почуття і давала бачення майбутнього : якщо Україна у минулому користувалася правами самостійної держави , то це повинно служити достатньою підставою для здобуття політичної незалежності у майбутньому. Звинувачуючи у поневоленні України Росію та російських імператорів , Шевченко відкидав конформістську модель "малоросійства", що грунтувалася на ідеї нероздільності Малої та Великої Русі і лояльності до імператора. Іншою великою заслугою Шевченка було те, що в своїй творчості він поєднав два до того часу відокремлених струмені козацької традиції - простолюдний і старшинський. Його ненависть до соціальної несправедливості та вболівання за волю і гідність простої людини виводилися з його селянського походження. Але своїми інтелектуальними здобутками він завдячував впливає украінського дворянства. Шевченка могли читати всі- і селяни, і дворяни, знаходячи в його поезії відображення своїх інтересів. Шевченків заклик до національного і соціального визволення став ідеологічним наріжним каменем модерної України. 4 семінар,3 питання У 30-х- 40-х pp. ХIХ ст. набуває значного піднесення суспільно-політичний рух у зв'язку з потребою вирішення невідкладних соціально-економічних і політичних проблем. У Львові та інших містах Східної Гали-чини виникають таємні підпільні гуртки та групи, що ставили на меті повалення монархії Габсбургів та ліквідацію феодально-кріпосницьких порядків. Але наприкінці 30-х pp. більшість із них була розгромлена. На початку 30-х pp. XIX ст. серед української прогресивної студентської молоді Львова виник гурток «Руська трійця», куди ввійшли студенти богослов'я М, Шашкевич, I. Вагилевич та Я. Головацький. За своїм характером це був демократично-просвітительський гурток. Метою гуртка була культурно-просвітницька діяльність, зокрема пропаганда української історії та мови - мови без штучної «вишуканості» і зрозумілої для всіх людей, а також національних традицій для пробудження національної свідомості. Це, на їхню думку, відкрило б селянству доступ до знань і полегшило його долю. Діяльність гуртка розгорталась в умовах, коли в Галичині панували німецька, польська та латинська мови. Члени цього гуртка розгорнули масштабну просвітницьку діяльність. У 1836 р. I. Вагилевич зробив перший переклад «Слова о полку Ігоревім» живою українською мовою; М. Шашкевич створив «Читанку», готував граматику і словник української мови. У трьох церквах «трійчаки» читали проповіді українською мовою. У 1834 р. гуртківці підготували історико-літературний збірник «Зоря». У цьому збірнику були матеріали про Богдана Хмельницького, С. Наливайка та рух опришків. Віденська поліція заборонила друкувати збірник. Діячі «Руської трійці» зображували козацтво як символ національно-визвольної боротьби, робили упор на тому, що Б. Хмельницький вважав Волинську, Галицьку, Берестейську землі невід'ємною частиною всієї України. Уперше в суспільно-політичному русі на західноукраїнських землях у програмних документах цього гуртка було порушено питання про возз'єднання всіх українських етнічних земель. 4.6.Галичина в другій половині 19 ст.Москвофіли і народовці Після поразки революції 1848 р. у суспільно-політичному житті Австрійської імперії настав період «бахівської реакції», названої так за ім'ям її провідника, міністра внутрішніх справ Олександра Баха. Ситуація галицьких українців ускладнювалася тим, що провідником «бахівської» політики в Галичині був намісник краю польський граф Агенор-Голуховський. Його правління підготувало ґрунт для домінування польської еліти в політичному житті Галичини. Верховенство поляків у Галичині після запровадження галицької автономії 1867 р. призвело до розколу в українському таборі. Його лідери почували себе зрадженими австрійським урядом, який полишив їх віч-на-віч із сильнішим польським супротивником. У пошуках нових аргументів на користь своїх національних прав вони прагнули довести, що мають такі ж старі політичні та культурні традиції, як і поляки. Із цією метою одна частина (старорусини) покладалася на історію Київської Русі й Галицько-Волинського князівства, на церковнослов'янську літературу, інша ж (москвофіли) шукала порятунку від полонізації в національно-політичній орієнтації на Російську імперію. Москвофіли не визнавали існування українського народу та його мови, пропагували ідею «єдиної російської народності від Карпат до Уралу», виступали за приєднання до Росії. Мали свою політичну організацію, видавничу базу, але значною підтримкою з боку населення не користувалися. Народовці представляли національний напрямок, який спрямовувався на служіння інтересам українського народу, звідки й дістав свою назву. Головною метою народовців був розвиток української мови і культури, підвищення культурно-освітнього рівня і національної свідомості українського населення. 1868 р. народовці заснували у Львові культурно-освітнє товариство «Просвіта», яке очолив відомий педагог, журналіст, композитор А. Вахнянин. Крім культурно-просвітницької роботи, вона займалася й економічною діяльністю — засновувала кооперативи, крамниці, позичкові каси. У 1885 р. народовці заснували свій політичний орган — Народну Раду, яку очолив Юліан Романчук. Організація висунула вимогу надати українським землям автономію в межах Австро-Угорщини. Народовський рух поступово поширився на Буковину і Закарпаття. Семінар 5, питання 1 Для України світова війна мала подвійно трагічний зміст. Єдиний народ, який не мав власної держави, що захищала б його конкретні інтереси, опинився у двох конфронтуючих таборах. Близько 3,5 млн. українців у російській армії та 250—300 тис. в австрійському війську боролися та вмирали за чужі для них інтереси. Але найгіршим було те, що сини одного народу, розділеного між двома імперіями, мусили вбивати одне одного. Упродовж усієї війни територія Західної й певною мірою Центральної України стала одним з основних театрів бойових дій на сході Європи. Тут зійшлися разом зі своїми менш потужними союзниками старі супротивники — Австро-Угорщина й Німеччина з одного боку і Росія з другого. Зокрема, під час запеклої Галицької битви, що тривала з 19 серпня до 4 жовтня 1914 р., австро-угорську армію було розгромлено. Галичина та Буковина опинилися під окупацією царської Росії. За 7 місяців російської окупації царська адміністрація знищила тут все, що було українським: гімназії, близько сотні газет і журналів, книгарні, видавництва, бібліотеки, читальні "Просвіти", наукові, освітні, господарські, спортивні організації. Почалися переслідування греко-католицької церкви. Митрополита А. Шептицького заарештували і депортували в Росію. Незавидною була доля й простих українців, яких мордували як австрійські й мадярські вояки, що відступали, так і росіяни, що наступали. Не кращим було становище в під російській Україні, де з початком війни царська влада посилила репресії. Було закрито майже всі українські організації та газети, а загальновизнаного лідера українства М. Грушевського вислано в Росію. У 1916 р. Галичина і Буковина знову стали тереном найжорстокіших боїв, коли внаслідок багатомісячної битви — т.зв. Брусиловського прориву було завдано великих жертв та руйнувань, чимало населених пунктів зруйновано вщент, населення евакуйоване, господарство та майно — втрачено. Ця авантюра не принесла перемоги її ініціаторам, навпаки, закінчилася повною поразкою російської армії, її відступом за р. Збруч. Нелегкий, але героїчний бойовий шлях пройшов легіон Українських січових стрільців (УСС), створений з початком Першої світової війни як окремий структурний підрозділ австрійської армії. У серпні 1914 р. на заклик новостворених Головної української ради та Бойової управи УСС до новітнього українського війська зголосилися бл. 30 тис. добровольців з усієї Галичини. Австрійське командування, з недовірою ставлячись до патріотично налаштованої української молоді та спонукуване польськими політичними колами, обмежило чисельність легіону до 2,5 тис, а на прохання відкликати з військ 100 старшин-українців виділило лише 16. Ядро легіону становили активісти січово-сокільського, пластунського та стрілецького руху, вчорашні гімназисти та студенти; були також викладачі, правники, митці, представники селянства тощо. Першим офіційним командантом легіону було призначено М. Галущинського, директора Рогатинської гімназії. Створення легіону УСС ознаменувало відновлення збройної боротьби за волю України, Об'єднуючи кращі сили молоді, які представляли практично всі суспільні верстви Галичини, він став утіленням передової політичної думки і виражав сподівання на виборення Української держави. Докладаючи неймовірних зусиль, стрільці зуміли до 1917 р. перетворити легіон у добре вишколену, фактично українську, військову формацію з національною символікою, власними одностроями й відзнаками, а також українською офіційною мовою та українською термінологією., Протягом 1914 — першої пол. 1915 р. легіон брав участь у бойових діях проти російських військ у Карпатах. Особливо запеклими були бої за гору Маківку наприкінці квітня — на початку травня 1915 р., де стрільці вкрили себе невмирущою славою, хоча й зазнали великих втрат. У 1915—1917 рр. УСС вели кровопролитні битви на подільській землі. Сотні молодих патріотів загинули на схилах гори Лисоня, поблизу сіл Конюхи та Куропатники на Бережанщині, в інших місцях. Своєю боротьбою стрільці здобули чимало відзнак і похвал, викликали пошану й

4 .7.Надніпрянська Україна в другій поовині 19 ст.Громадівський рух. Суспільно-політичне життя Наддніпрянської України у другій половині XIX ст. характеризувалось складним переплетінням українського, російського і польського визвольних рухів. Російський і польський рухи були більш зрілими, ніж український, оскільки відкрито ставили політичні цілі. ЗАГАЛЬНОРОСІЙСЬКИЙ І ПОЛЬСЬКИЙ РУХИ У російському визвольному русі панували радикальні настрої. Російські революціонери-демократи намагалися поширити свою діяльність на всю імперію, в тому числі й Україну, яку здебільшого розглядали як окраїну Росії, а не територію, населену іншим (не росіянами) народом. Національним питанням вони не цікавились, вважаючи, що у вільній Росії всі будуть задоволені своїм життям. У 60-ті рр. в Україні діяла російська організація «Земля і воля», що під впливом ідей М. Чернишевського (1828—1889) розробляла теорію общинного соціалізму — створення справедливого соціального ладу на базі селянської общини і кооперативних майстерень. З нею співробітничали й українські діячі — офіцери Андрій Красовський (1822—1868) та Андрій Потебня (1838—1863). Після розгрому організації «Земля і воля» її наступником став народницький рух 1870—1880-х рр., який мав ту ж саму мету. Народники свою увагу звертали на селян, йшли «в народ», щоб підняти селян на повстання проти царського уряду. В Україні діяли народницькі групи «Київська Комуна», «Південні бунтарі». Найбільш гучною в Україні справою, пов'язаною з діяльністю народників, була «Чигиринська змова» 1877 р., коли члени організації «Південні бунтарі», сфальсифікувавши листа царя до селян, який нібито закликав їх в умовний час підняти повстання проти поміщиків, почали формувати селянські загони. Але заколот було викрито. Після невдалої спроби підняти селян на боротьбу проти влади народники розпочали терор проти її представників: від чиновників на місцях до царя. Але й після вбивства Олександра II революційного вибуху в країні не сталося. На початку 1880-х рр. народницькі гуртки були розгромлені. Наступним етапом розвитку загальноросійського руху стало поширення в Україні марксизму і соціал-демократичних гуртків. Подібні гуртки виникли в Києві, Катеринославі, Полтаві, Олександрівську. 1897 р. у Катеринославі був створений «Союз боротьби». Соціал-демократи вели революційну агітацію серед робітників, вважаючи пролетаріат основною рушійною силою революції. Соціал-демократи з України чимало зробили для створення Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), яка утворилася на з'їзді представників соціал-демократичних гуртків у Мінську 1898 р. Громадівський рух у результаті нагінок царського самодержавства на мову і культуру українського народу не тільки не згорнувся, а й пожвавився. Він став організованішим і цілеспрямованішим. З найактивніших, найдосвідченіших діячів громадівського руху з'їзди громадців Києва, Полтави, Одеси обрали раду — центральний керівний орган «федеративного об'єднання громад» усієї України. До складу ради увійшли видатні діячі науки й культури, зокрема історик, професор Київського університету, неперевершений знавець середньовічної історії України Володимир Антонович; засновник української статистичної науки, Олександр Русов; етнограф Павло Чубинський. Його вірш «Ще не вмерла Україна , покладений на музику Михайлом Вербицьким, став гімном борців за національне визволення України. Серед найактивніших діячів громадівського руху були композитор Микола Лисенко — творець репертуару української оперної класики з такими шедеврами, як «Тарас Бульба» та «Наталка Полтавка ; письменник і драматург Михайло Старицький, який уславив своє ім'я і як один з фундаторів першого українського професіонального театру, відкритого 1882 р. у Єлисаветгрді; Олександр Кониський — автор першого фундаментального життєпису генія українського народу — Тараса Шевченка; Володимир Самійленко — неперевершений в українській літературі майстер поетичної політичної сатири; Панас Рудченко, що під псевдонимом Панаса Мирного, рятуючись від царської цензури, лише за кордоном зміг опублікувати свій високохудожній реалістичний твір «Хіба реву 4.8 ВИНИКНЕННЯ ПЕРШИХ УКРАЇНСЬКИХ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ НА ПОЧАТКУ XX Ст

На початку XX ст. з протестами проти пересліду­вань української мови ікультури виступили вчені Київ­ського та Харківського університетів,інтелігенція Пол­тави, Чернігова, Одеси та інших міст. Пожвавленнянаціонального руху сприяло виникненню перших по­літичних партій. Більшу частину населення України складали найбідніші верстви. Тому їх партії були дрібнобуржуазними і соціалістичними, антиурядови­ми. Крім того, у Російській імперії так ніколи й не була прийнята конституція.

Ці дві причини мали своїм наслідком те, що всі українські партії в межах Великої України були на нелегальному становищі або діяли в еміграції. Утво­рення ж більшості ліберальних партій було реакцією на формуванняреволюційно-демократичного партійно­го руху. Цей рух розділився на дві частини — соціал-демократичну (есдеки) та есерівську (есери). Есдеки і есери й продовжували в майбутньому змагатися між собою за вплив на пролетаріат міст і сіл України, який став рушійною силою в грядущих революціях.

У січні 1900 р. у Харкові члени студентських громадівських гуртків Д. Антонович, О. Русів, М. Перш та ін. заснували Революційну українську партію (РУП). Брошура адвоката М. Махновського «Самостійна Ук­раїна» була її першим програмним документом. У газеті РУП «Праця», яка виходила в 1904-1905 pp. у Львові, пояснювалась причина виникнення партії: *Дві причини — брак літератури, присвяченої інтере­сам сільського пролетаріату, і, крім того, брак якої-не-будь соціалістичної літератури на українській мові — і викликали до життя РУП, котра поставила своєю метою агітацію і пропаганду серед сільського проле­таріату на Україні».

Група радикалів на чолі з М. Міхновським у 1902 р. відкололась від РУП і заснувала Українську націо­нальну партію (УНП), яка виступала за побудову са­мостійної демократичної держави.

У 1904 р. розділилися думки щодо завдань партії і в національно-соціалістичних групах, що зосталися в РУП. Лівіша течія, що близько стояла до меншо­виків, вийшла з РУП і утворила окрему Українську соціал-демократичну спілку. У ній найбільш відоми­ми були Карась, Антонович, Басок, Кавун, Кириченко.

Решта членів РУП під проводом М. Порша, Л. Юр-кевича, І. Мазепи, В. Винниченка в 1905 р. перейшла на марксистські позиції і перейменувалась в Україн­ську соціал-демократичну партію (УСДП).

Восени 1904 р. колишні громадівці створили Ук­раїнську Демократичну Партію (УДП). На відміну від українських партій уГаличині, наддніпрянські партії стояли не на самостійницьких, а на федератив­них позиціях.

У жовтні 1905 р. в Києві була створена Партія народної свободи (конституційно-демократична — ка­дети). Це була партія ліберальної інтелігенції, яка прагнула відчутних перетворень країни парламент­ським шляхом на основі загальнолюдських цінностей і акумулювала у своїх лавах еліту вітчизняних інте­лектуалів початку XX ст. Політичним ідеалом кадетів була парламентсько-конституційна монархія англійсь­кого зразка, де панує принцип: «Король царствує, але не править». Кількісно кадети складалися з 2000 душ.

Проте переважаючим впливом у Подніпров'ї ко­ристувалися російські партії. Серед них найбіль­шим — РСДРП (Російська соціал-демократияна ро­бітнича партія), яка в 1903 р. розкололась на біль­шовицьку і меншовицьку фракції.