9. Розумово-логічні методи дослідження: методи дедукції та індукції.

Висновки людина одержує індукцією і дедукцією. Особливість цих методів пізнання дійсності полягає у переході знання про одиничне й окреме у знання про загальне і навпаки.

Індукція (лат. inductio - наведення) - метод пізнання, згідно з яким на основі висновків про часткове роблять висновки про загальне. Наприклад, мідь, залізо, срібло проводять електричний струм. Отже, всі метали проводять струм.

Цей метод часто застосовують задля перевірки гіпотез (припущень). Індукція може бути повною, якщо на підставі властивостей елемента, який належить до певного класу, роблять висновок про наявність аналогічних властивостей у всіх елементів цього класу. За неповної індукції роблять висновок про наявність усіх властивостей в елементів даного класу на підставі наявності лише деяких властивостей елементів цього класу. Індукція нерозривно пов'язана з дедукцією.

Дедукція (лат.deduction - відводжу, виводжу) - метод логічного висновку, метод пізнання, заснований на висновках від загального до часткового (особливого). Реалізується вона як виведення певних тверджень (вірогідних висновків) на основі вихідних положень. Приклад дедукції. Залізо - метал. Отже, залізо електропровідне.

Різниця між індукцією й дедукцією в протилежній спрямованості ходу думки. Узагальнюючи емпіричний матеріал, що накоплено, індукція підготовляє ґрунт для висування припущень про причину досліджуваних явищ, а дедукція, теоретично обґрунтовуючи отримані індуктивним шляхом висновки, зменшує їхній гіпотетичний характер і перетворює в достовірне знання.

10. Основні закони формальної логіки: тотожності, суперечності, виключення третього і закон достатньої підстави.

Закони логіки існують і діють незалежно від волі людини. Вони мають загальнолюдський характер, і їх повинні дотримуватись усі люди, незалежно від їхньої раси, нації та соціальної групи.

Закон тотожності: будь-яка думка про предмет у процесі даного міркування тотожна сама собі, скільки б разів вона не повторювалась.

Думка тотожна сама собі тоді, коли стосується одного предмета і її зміст залишається одним. Якщо зміст думки змінюється або вона відноситься до іншого, то вона не може вважатись тією ж самою, це буде вже інша думка.

Цей закон спрямований безпосередньо проти нечітких, неясних, розпливчастих думок, а опосередковано – проти їх багатозначності.

Закон тотожності у вигляді формули записується так: A є A, або A=A.

Об’єктивною основою закону тотожності і його джерелом є якісна визначеність предметів і явищ зовнішнього світу.

Закон суперечності: два судження , в одному з яких щось стверджується, а в другому ие саме, в той же час і тому ж відношенні заперечується, не можуть бути одночасно істинними.

Закон суперечності не розв’язує, яке з двох суджень є хибним. Це встановлює конкретна наука і практика. Він говорить лише те, що із двох суджень, із яких одне заперечує те, що стверджує в другому, одне неодмінно хибне. Істинним чи хибним є друге твердження, закон суперечності теж не розв’язує.

Об’єктивною основою закону суперечності є те, що один і той самий предмет не може одночасно мати і не мати одну й ту ж властивість.

Формула закону суперечності: А не є не-А, що означає, що не можуть бути одночасно істинними судження А і його заперечення не-А.

Закон виключеного третього формується так: із двох суперечливих суджень про один і той же предмет, в один і той же час і в одному і тому ж відношенні одне неодмінно істинне, друге хибне, третього бути не може.

Закон виключеного третього діє лише між суперечливими судженнями – загальностверджувальними і частковозаперечними, загальнозаперечними і частковостверджувальними, одиничним стверджувальним і одиничним заперечним. Цей закон не може діяти між протилежними значеннями, бо вони можуть бути одночасно хибними.

Зміст закону полягає в забороні визнавати одночасно хибним або одночасно істинним два суперечливі судження.

Із цього випливає вимога третього закону: у процесі міркування не можна вважати одночасно хибними два суперечливі судження і визнавати істинним якесь третє судження.

Закон достатньої підстави: достовірною треба вважати тільки ту думку, істинність якої достатньо обґрунтована.

Із цього випливає вимога закону: будь-яка думка може бути істинною лише тоді, коли вона обгрунтована. Цей закон не тільки дозволяє, а й змушує нас істинності будь-яких думок.

У вигляді формули вчені записують закон достатньої підстави так: А є тому, що є В, де А є наслідком, а В – підставою цього наслідку.

Закон достатньої підстави є відображенням необхідного взаємозв’язку, існуючими між предметами і явищами навколишнього світу, відображенням причинно-наслідкових відношень , генетичних зв’язків.

Закон достатньої підстави забезпечує обгрунтованість і доказовість нашого мислення.