Тема 10 Морфологічна система мови План

1. Граматична будова мови.

2. Граматичне значення, граматична категорія, граматична форма.

3. Синтетичні й аналітичні способи вираження граматичних значень.

4. Загальне поняття про морфему. Морфема як носій лексичного і граматичного значення. Типи морфем.

5. Морфологічна підсистема як сукупність кореневої, словотвірної та словозмінної гіпосистем. Коренева гіпосистема.

6. Деривативна підсистема морфологічної системи. Морфологічні способи словотвору. Деривативний тип і словотвірне значення.

7. Словозмінна, або флективна, гіпосистема.

8. Проблема частин мови.

Анотований зміст

1. Термін граматика означає і науку – розділ мовознавства, і об’єкт цієї науки – граматичну будову мови. У сучасній лінгвістичній літературі побутує два тлумачення „граматичної будови”: 1) у широкому розумінні граматична будова включає сукупність правил функціонування одиниць мови на всіх рівнях її структури; 2) частіше термін граматична будова вживається на позначення сукупності правил будови лексичних одиниць з морфем і зв’язних висловлень та їх частин з лексем.

Традиційно граматична наука поділяється на 2 великі розділи:

1) морфологія – розділ граматики, який вивчає структуру слова, способи вираження його граматичних значень і систему словозміни;

2) синтаксис – розділ граматики, що вивчає способи поєднання слів у словосполучення і речення, а також властивості цих одиниць.

2. Граматичне значення – узагальнене, абстрактне значення, властиве ряду слів, словоформ, синтаксичним конструкціям, яке має в мові своє регулярне і стандартне вираження. Ознаки граматичного значення: 1) вищий ступінь абстракції (загальне, властиве групі або класу слів); 2) необов’язкова співвіднесеність з позамовним референтом; 3) регулярність вираження; 4) обов’язковість.

Граматична категорія – система протиставлених одне одному граматичних значень, виражених тими чи іншими формальними показниками. Члени граматичної категорії, що виявляються в опозиціях, називаються грамемами (наприклад, однина, родовий відмінок, 3 особа).

Граматичні категорії можуть класифікуватися за кількістю протиставлених грамем: двочленні, тричленні, багаточленні. Залежно від того, чи виражені граматичні значення в межах слова або за його межами, виділяються морфологічні та синтаксичні граматичні категорії. Граматичні категорії, що знаходять вираження в синтетичних або аналітичних формах слова, поділяються на словозмінні або формотворчі (наприклад, число, відмінок) та класифікаційні – властиві слову в усіх випадках його вживання (рід, вид дієслова).

За характером граматичних значень, що передаються в межах граматичних категорій, розрізняються: 1) об’єктивні категорії – такі, що переважно відображають об’єктивні відношення між предметами і явищами навколишньої дійсності (число); 2) суб’єктивно-об’єктивні категорії, що відображають відношення між оточуючою дійсністю і особистістю мовця і співрозмовника, становище учасників спілкування стосовно ситуації (особа, час), чи встановлюють фокус розгляду дійсності (стан, вид, означеність/неозначеність); 3) формальні – що відображають відношення висловлення до дійсності, але не відбивають жодних відмінностей між дійсністю і її суб’єктивним сприйняттям (граматичний рід там, де він не пов’язаний зі статтю). Слід зазначити, що подекуди складно провести розмежування між названими типами категорій, оскільки грамеми у багатьох категоріях є багатозначними, зі свого семантичного спектру вони актуалізують те чи інше значення. Так, грамеми можуть видозмінюватися в залежності від характеру лексичного значення відповідних слів («об’єктивна» множина): Книги лежать на столі; водночас множина стосовно незлічуваних предметів – сніги, піски, моря-океани – містить експресивну вказівку на велику кількість речовини.

Граматична форма – це мовний знак, в якому за допомогою певного граматичного способу (тобто регулярно, стандартно) виражається граматичне значення.

Кількість граматичних способів у мовах світу обмежена; у різних мовах ці способи щоразу поєднуються з новими значеннями й утворюють нові форми. Граматичні значення є і спільні, і відмінні. Форми завжди індивідуальні і характерні для даної мови.

3. Залежно від класифікації граматичних способів та їх вживання в певній мові визначається її синтетична або аналітична будова.

Синтетичні способи виражають граматичні значення засобами, що знаходяться у межах слова: афіксація, редуплікація, суплетивізм, словесний наголос.

1) Афіксація – це вираження граматичних значень за допомогою афіксів. Афікси (лат. affixus – „прикріплений”) – морфеми з граматичним значенням, що слугують для словотворення і словозміни; загальна назва для всіх некореневих сегментних морфем, що входять до складу слова, до складу його синтетичних форм, тобто ніби „прикріплені” до кореня як ядра слова. В афіксальному способі виділяються такі різновиди:

– суфіксація (лат. sufixus – „прикріплений знизу”) – вираження граматичних значень за допомогою суфіксів: перечитати – перечитувати; білий – біліший;

– префіксація (лат. praefixus – „прикріплений перед”) – вираження граматичних значень за допомогою префіксів: їхати – приїхати – заїхати – під’їхати – переїхати;

– нульовий афікс – відсутність афікса в одній формі парадигми за наявності афіксів в інших формах тієї ж парадигми: рід – роду; нога – ніг.

– інтерфіксація (лат. interfixus – „прикріплений між”)– вираження граматичних значень за допомогою інтерфіксів – формально-структурних, поєднувальних афіксів, що займають позицію між коренями, якщо їх декілька: лісоруб, буревій;

– інфіксація (лат. infixus – „прикріплений всередині”) – вираження граматичних значень за допомогою інфіксів – безперервних афіксальних сегментів, що вставляються в середину перервних кореневих: лат. vinco «я перемагаю» – vici «я переміг»;

– циркумфіксація (конфіксація) (лат. circumfixus – „прикріплений з обох сторін”) – вираження граматичних значень за допомогою циркумфікса – перерваного афікса, який оточує корінь слова з обох боків: нім. ge...t, ge...en: gemacht – „зроблений”, gelesen – „прочитаний”;

– трансфіксація (лат. transfixus – „пронизуючий”) – вираження граматичних значень за допомогою трансфікса: перервний афіксальний сегмент і перервний кореневий сегмент взаємно зчеплені один з одним (поширене явище в семітських мовах): дв.-євр. ГНоБ – „красти”; ГаНаБ – крав; ГоНеБ – той, що краде; ГаНуБ – те, що крадуть;

– внутрішня флексія – звукове чергування, що в індоєвропейських мовах слугує для вираження граматичних значень: англ. foot – feet; mouse – mice.

2) Редуплікація (лат. reduplicatio – “подвоєння”) – повне або часткове повторення кореня, основи або цілого слова без зміни звукового складу або з частковою його зміною. В малайській мові: orang «людина» – orang-orang «люди».

3) Суплетивізм (лат. suppletivus – “доповнювальний”) – утворення граматичних форм одного й того ж слова від різних коренів або від різних основ: поганий – гірший; хороший – кращий.

4) Словесний наголос – розрізнення форм слова за допомогою зміни місця наголосу в парадигмі цього слова: ру́ки і руки́; се́стри і сестри́.

Аналітичні способи виражають граматичні значення засобами, що знаходяться поза межами слова, зокрема, за допомогою службових слів, порядку слів, інтонації.

Службові слова – артиклі, прийменники і післяйменники, сполучники, частки, допоміжні дієслова вказують на граматичні ознаки повнозначних слів, виражають синтаксичні зв’язки і відношення між ними.

Спосіб порядку слів може слугувати, наприклад, для розрізнення підмета і додатка: укр. буття визначає свідомість; рос. мать любит дочь.

Інтонація, що включає в себе підвищення і зниження голосу, швидкий і уповільнений темп, сильну і слабку вимову, паузи, слугує для розрізнення речень за метою висловлення: Він іде в університет і Він іде в університет? бере участь в актуальному членуванні речення: Я іду з Максимом в театр і Я іду з Максимом в театр тощо.

4. Термін морфема був уведений у слов’янське мовознавство І. Бодуеном де Куртене у 70-ті рр. ХІХ ст.

Морфема – мінімальна значуща одиниця мови, що лінійно виділяється у вигляді певного „звукового сегмента” (відрізка) при морфологічному аналізі. Поряд із такими „сегментними морфемами” (що мають фонемне вираження) І. Бодуен де Куртене виділяє також нульові морфеми, що не мають фонемної реалізації (ніч-o – ноч-і).

Морфема – це абстрактна одиниця мови, інваріант, у мовленні морфема реалізується через свої варіанти – аломорфи (-ств-; -цтв-; -зтв-). Оскільки морфема двостороння одиниця, її мовне варіювання теж двостороннє: 1) експонентне варіювання: змити/стікати; 2) змістове варіювання: надписати/надірвати – додавання чогось зверху/проникнення на невелику глибину. Існують також факультативні варіанти морфем – аломорфеми, які не диференціюють форми слова ані в стилістичному, ані в семантичному відношенні і перебувають у стосунках вільного варіювання:закінчення -а/-у в родовому відмінку однини; -ові (-еві) та -у/-ю в давальному відмінку однини іменників другої відміни чоловічого роду.

Між морфемами існують стосунки омонімії (омофонії) та омосемії. Так, омонімічною є морфема -ств-, за допомогою якої утворюються іменники з узагальненим вираженням властивості або стану, а також деякі абстрактні поняття: крутійство, неуцтво, новаторство. У сполученні з іншими коренями може позначати збірні назви: козацтво, студентство; заняття або рід діяльності: мисливство, рибальство.

Прикладом омосемії можуть слугувати морфеми, що реалізують граматичне значення називного відмінка множини в різних відмінах української мови: -и – школи, дуби; -і – ночі, кобзарі; -а – села.

На основі фонемної реалізації морфеми поділяються на сегментні і нульові. Виділяються також супрасегментні морфеми – явища, що перебувають на межі між фонетичною і семантичною системами, сюди відноситься, зокрема, словесний наголос, якщо він розрізнює форми слова: се́стри – сестри́.

Морфеми розрізняються також за валентністю, тобто здатністю поєднуватися з іншими морфемами. Більшість морфем у мовах світу є мультивалентними – здатними поєднуватися із багатьма морфемами. Існують також двовалентні (бівалентні) морфеми: рос. говядина и говяжий; та унівалентні морфеми: англ. Tuesday, де Tues- – унівалентний корінь (ім’я одного з давньогерманських язичницьких богів з афіксом родового відмінка).

5. Складність визначення морфеми зумовлена, зокрема, тим, що її значення можуть асоціюватися зі значеннями різного ступеня узагальненості: лексичним (предметним, речовим), лексико-граматичним (дериваційним), суто граматичним (реляційним).

В кореневих (ізолюючих) мовах (китайська, в’єтнамська, бірманська, деякі мови західної Африки) переважають морфеми-слова, однак є й морфеми лексичного і граматичного значення. В інших мовах проводиться протиставлення між різними типами морфем в залежності від творення слів та їх форм. У мовах, які широко характеризуються словотворенням і словозміною, морфологічна система поділяється на: кореневу, деривативну, флективну підсистеми.

Кореневі морфеми – опора лексичного значення, смислове ядро слова: наприклад, коренева морфема ок- (оч-), вік- (віч-) в мові реалізується у лексемах око, окомір, окатий, окунь, очевидець, очища, очко, вікно, вічко, очний, заочний. Коренева морфема існує в мові в ряді аломорфем: сух-ий, суш-ити, сох-нути. Водночас цілісне значення слова утворюється не тільки кореневими, а й дериваційними морфемами.

6. До деривативної підсистеми морфологічної системи належать парадигми морфологічного словотворення, представлені чотирма способами реалізації:

1) афіксація (суфіксація, префіксація, трансфіксація);

2) словоскладання, або юкстапозиція (від лат juxta – поряд), – об’єднання окремих слів в одне слово, при якому відбувається зрощення складових елементів слова в одну одиницю: кит. да – „великий”, сює – „школа”, дасює – „університет”; англ. living-room та інш. Переважно компоненти такого слова втрачають самостійність, хоча, наприклад, в укр. вагон-ресторан змінюються обидва компоненти через розвиненість словозміни;

3) основоскладання, або композиція, – компонентами нового слова є різні основи, а не різні слова: філолог, філософ;

4) абревіація (скорочення) – слово утворюється з часткового скорочення довгих слів або складуваних основ: держструктура; міськвиконком; мопед, військкомат; рагс, жек, GB, USA.

Мова активно використовує комбіновані способи словотвору: водопровідний.

У дериватології слова розглядаються з точки зору відношень мотивації між ними і поділяються на похідні і непохідні. В синхронічному плані похідним, або словотвірно мотивованим, визнається тільки таке слово, поряд з яким є мотивуюче слово: присісти ← сісти; біленький ← білий. Непохідне нині слово на певному етапі було похідним: так, лексема вікно, що на сучасному етапі розвитку мови розглядається як непохідне, в минулому було похідним від око. Між похідними словами можливі також стосунки взаємної мотивації: наприклад, дієслова взути і розути є, очевидно, префіксальними утвореннями від праслов. *uti – надягати взуття.

У похідних словах виділяється словотвірна основа і словотвірний формант (форматив). Словотвірна основа – частина похідного слова, що містить корінь (чи корні) і є спільною у цього слова з тим, від якого воно утворене. Ця основа може також містити, крім кореня, інші дериваційні морфеми. Словотвірний форматив – та специфічна частина, якою вирізняється похідне слово.

Водночас семантика мотивованого слова, як правило, не є механічним поєднанням семантики мотивуючого слова та словотвірного форманту. У таких випадках мотиваційні відношення визначаються на основі семантичної мотивації. Розрізняють такі типи словотвірної семантичної мотивації: 1) семантика мотивуючого слова цілком входить до мотивованого: сад → садок; 2) мотивація метафоричного змісту: рос. ишачить – «працювати, як ішак»; 3) метафоризація метонімічного змісту: ручка – «предмет, який тримають в руці чи беруть рукою»; 4) периферійна мотивація з розширенням змісту мотивованого слова: чорнило – «водний розчин певного барвника, яким пишуть»; 5) периферійна мотивація зі звуженням змісту мотивованого слова: синець – «слід від удару».

Словотвірний ланцюжок – це послідовні кроки словотворення: співати → співак → співачка. Словотвірні ланцюжки від одного непохідного слова називаються словотвірним гніздом.

Деривативний тип визначається: 1) належністю словотвірних основ у складі мотивуючих слів до певної частини мови, на основі чого виділяється відіменниковий, відприкметниковий, віддієслівний, відприслівниковий словотвір тощо; 2) специфічним формантом; 3) власним словотвірним значенням. Продуктивні типи, які регулярно використовуються для утворення нових слів, з часом можуть ставати непродуктивними.

7. Флективна підсистема морфологічної системи складається з мікросистем словозміни. У мовах існують змінювані й незмінювані слова. Змінювані слова при використанні в комунікативних актах набувають певної форми для передачі певного значення. Граматична форма за допомогою граматичних способів передає граматичні значення (одне чи кілька). Сукупність усіх форм одного слова називається парадигмою. Наприклад, сукупність однотипних парадигм іменників чоловічого і середнього роду утворює ІІ відміну іменників. У кожній мові словозміна відбувається в залежності від тих граматичних значень, які в ній виділяються.

8. Слова кожної мови поділені на певні групи, або класи, що називаються частинами мови. Проблема такої класифікації належить до найдавніших теоретичних питань мовознавства зокрема й тому, що в основу поділу покладені різні критерії: семантичний, синтаксичний, морфологічний. Семантичний спирається на найбільш узагальнене – категоріальне – значення слів, адже частини мови категоризують реалії дійсності (водночас четвірка, читання – це іменники, а не числівник і дієслово). Синтаксичний критерій класифікує слова за їх функцією в реченні. Так, у складі речення назви предметів стали виразниками суб’єкта і об’єкта (тобто підмета і додатка), назви процесів – присудками, назви ознак – означеннями. Історично поняття „член речення” давніше за поняття „частина мови”, адже слова, що виконували функцію присудка згодом стали дієсловами, а не навпаки. Морфологічний критерій використовується у флективних мовах на основі парадигм флективних форм. Після морфологічного виокремлення частин мови у межах речення їх зв’язок із членами речення послабився, ці класи слів набули здатності виконувати функції різних членів речення. Отже, частини мови – це лексико-граматичні класи слів, при їх виділенні враховуються і лексичні значення, і граматичні форми.

Традиційна класифікація слів за частинами мови базується на єдності усіх критеріїв, водночас практично ця єдність не дотримується, адже така класифікація не може бути застосованою в усіх мовах. Наприклад, в полінезійських мовах одне й те саме слово може бути іменником, прикметником, дієсловом, часткою – це залежить від слів, з якими воно сполучається. В японській мові слова належать до 3 частин мови: на (іменники), котоба (дієслова і прикметники), теніоха – граматичні форманти. В індоєвропейських мовах також є багато випадків, коли слова не відповідають формальним критеріям певного класу або мусять належати до двох класів водночас: дієприкметник, дієприслівник тощо. Різні типи конверсії (перехід з однієї частини мови в іншу) виражені у процесах субстантивації, ад’єктивізації і т. д.

Можна припустити, що первісно слова мали синкретичні функції (так, в мові аранта аборигенів в Австралії ка означає „лезо” і „різати”), далі відбувалася спеціалізація слів у певній синтаксичній функції і вироблення у них відповідних граматичних значень і засобів їх вираження (що корелює із поступовим виникненням і розвитком 3 критеріїв). Таким чином, виникнення частин мови пов’язане з розвитком мислення і свідомості, із концептуалізацією явищ дійсності.