Лексична система мови План

1. Лексична система мови. Лексикологія та її розділи.

2. Проблема визначення слова.

3. Слово і поняття. Типи значень. Класифікація лексем.

4. Формальне та семантичне варіювання лексеми.

5. Семантичне поле і системні зв’язки у лексиці. Структура лексичної системи.

6. Етнокультурна специфіка лексем як предмет лінгвістичних досліджень у ХХ – на початку ХХІ ст.

1. Лексика певної мови утворює її лексичну систему. Лексична система –це друга (поряд з морфологічною) підсистема семантичної системи мови. Її одиницями виступають слова, або лексеми.

Лексикологія – розділ мовознавства, що вивчає слово як основну одиницю мови і словниковий склад мови – лексику.

Лексикологія включає в себе декілька розділів.

Семасіологія – розділ лексикології, що вивчає значення слів та їх зміни. Натомість ономасіологія зосереджена на дослідженні процесу номінації і вивчає природу, закономірності і типи мовного позначення елементів дійсності.

Етимологія – наука, яка вивчає походження слів, процес формування словникового складу та реконструює лексичний склад мови найдавнішого періоду.

Слова – власні назви вивчаються в ономастиці: географічні назви досліджує топоніміка, а імена та прізвища людей – антропоніміка.

Лексикографія – розділ мовознавства, пов’язаний зі створенням словників та опрацюванням їх теоретичних засад. Словники бувають енциклопедичні і мовні. Серед мовних словників виділяються одномовні (тлумачні, діалектні, етимологічні, орфографічні, орфоепічні, словники іншомовних слів, словники неологізмів, словники синонімів, антнонімів, словники власних назв(топонімічні, антропонімічні), словники скорочень і т. д.), двомовні і багатомовні (перекладні) словники.

Лексикографічний матеріал у словниках найчастіше розміщується за алфавітним принципом (також в інверсійному порядку), гніздовим способом; у частотних словниках лексика розміщується за частотою вживання, в ідеографічних словниках – переважно за тематичним принципом.

2. Проблема визначення слова у лексикології не має універсального шляху вирішення, за різними критеріями виділяється: орфографічне (графічне) слово – ланцюжок літер між двома пробілами; фонетичне слово – комплекс звуків, об’єднаний наголосом; синтаксичне (граматичне) слово – комплекс, що функціонує як єдиний член речення. У мовах різних морфологічних типів слово також матиме значні відмінності (пор. слово-морфема в ізолюючих і слово-речення в інкорпоруючих мовах). У лексикології особливості слова як мовної одиниці визначається шляхом його зіставлення з ієрархічно нижчими одиницями (морфемами) та вищими (словосполучення і речення).

Морфема	Слово
Мінімальна (далі неподільна) значуща одиниця мови.	Не має ознаки структурної та семантичної неподільності – існують одноморфемні та багатоморфемні слова.
Наділена або лексичним (кореневі морфеми чи словотвірні основи) або граматичним значенням (словотвірні та словозмінні морфеми).	Виступає лексико-граматичною єдністю.
Розкриває своє значення переважно у сполученні з іншими морфемами у складі слова.	Наділене відносно цілісним значенням.
Відтворюється.	Відтворюється і створюється.
Позиційно закріплена.	Позиційно самостійне.
Синтаксично несамостійна.	Синтаксично самостійне (може функціонувати як член речення або як окреме речення).

Одиницям синтаксичної мовної системи слово протиставляється цільнооформленістю (словосполучення та речення є окремо оформленими), наявністю єдиного словесного наголосу.

Різні підходи до визначення слова зумовлені також різним потрактуванням службових слів. Згідно з однією точкою зору, повнозначні і службові слова урівнюються, згідно з іншою – службові слова взагалі не визнаються словами. Семантична відмінність між повнозначними і службовими словами полягає у ступені узагальнення відображення дійсності: службові слова мають більш узагальнену семантику порівняно з повнозначними. Водночас службові слова часто вирізняються позиційною прикріпленістю (препозицією чи постпозицією) і не можуть вільно переміщатися в межах речення, як повнозначні слова.

Дискусійними щодо визначення меж слова видаються також складні слова (лексеми-многочлени), що становлять нероздільну лексичну єдність, хоча оформлені як два окремих слова: пральна машина, бюро знахідок тощо. Такі утворення відзначаються позиційною і синтаксичною самостійністю, можуть функціонувати як окремий член речення.

3. У структурі семантики слова розрізняється граматичне значення (загальне, абстрактне, без предметної віднесеності) і лексичне значення (конкретне, індивідуальне, незмінне для всіх граматичних форм, яке відображає предметно-поняттєву віднесеність слова).

Категоріальне значення словесний знак отримує через приналежність до певного семантичного угрупування – частини мови, істота/нестота. злічуване/незлічуване тощо.

Ядро лексичного значення у переважної більшості повнозначних слів складає мисленнєве відображення того чи іншого явища дійсності, предмета чи класу предметів (в тому числі дії, якості, відношення тощо). Предмет, позначений словом, називають денотатом, або референтом, а відображення денотата у свідомості – сигніфікатом.

Сигніфікативне значення – це відношення мовного знака до відображення предмета у свідомості, до поняття, що виникає на його основі.

Денотативне значення – це відношення мовного знака і сигніфіката, взятими разом, до позначуваного предмета, денотата.

Отже, значення мовного знака – це існуючий у свідомості зв’язок між експонентом (фонетичною оболонкою) слова, позначуваним предметом (денотатом) та смислом (сигніфікатом).

Крім ядра, до складу лексичного значення входять конотативні значення – емоційно-оцінні, стилістичні, культурно та історично зумовлені «співзначення».

Значимість мовного знака (франц. valeur – термін ужито Ф. де Соссюром) – відношення слова до концептуальних і конотативних значень інших слів у рамках відповідної лексичної системи.

Денотатами мовних знаків можуть бути предмети, події, властивості предметів, почуття і відчуття, моральні і логічні оцінки тощо, як реальні, так і фіктивні. Залежно від предметної віднесеності і функцій, які виконують різні слова, виділяють номінативні, нумеративні і дейктичні мовні одиниці.

Номінативні мовні одиниці, у свою чергу, поділяються на класифікуючі (загальні назви), ідентифікуючі (власні назви).

У нумеративних словах класифікація фактів чи подій дійсності засновується на їх кількості.

Дейктичні лексеми (вказівні, індикативні) можуть заступати ідентифікуючі, класифікаційні і нумеративні назви, а також виконувати орієнтативну функцію, вказуючи на розміщення фактів чи явищ дійсності в просторі і часі стосовно мовця.

Внаслідок постійної динаміки семантичної системи лексеми можуть переходити з однієї групи в іншу.

4. Одиниця лексичної системи – лексема – це інваріант, який може існувати в декількох варіантах – алолексах. Варіанти залежать від фонематичного складу лексеми (фонематичні варіанти); від її алофонного складу (фонетичні варіанти); від місця словесного наголосу (акцентологічні варіанти); належність слова до різних морфологічних парадигм (морфологічні варіанти). Для флективних мов, як українська, важливим різновидом варіювання є також граматичне варіювання слова, тобто утворення його словоформ.

Варіювання може відбуватися стосовно змістової сторони (інформи) – це семантичне варіювання, внаслідок якого утворюються лексико-семантичні варіанти слова (ЛСВ), або семеми. Так, в лексичному значенні лексеми виділяють мінімальні смислові ознаки – семи (семантичні ознаки, семантичні компоненти). Моносемія широко розповсюджена і свідомо підтримується у термінологічній лексиці. Але для загальновживаних слів (а іноді й для термінів) типовою є полісемія. Між окремими ЛСВ слова-полісемантеми існують смислові зв’язки, які мотивують кожну наступну семему.

Від полісемії слід відрізняти омонімію, хоча розмежування цих явищ належить до дискусійних лінгвістичних питань.

Омонімами (омофонами) називаються слова з однаковим звучанням, але різними значеннями. В одних випадках семантичні відмінності зумовлені різним походженням лексем-омонімів (гетерогенні омоніми), в інших – омоніми є наслідком диференціації окремих ЛСВ багатозначного слова (гомогенні омоніми).

Залежно від критеріїв виділення розрізняються різні типи омонімів. Так, існують лексичні омоніми (різні лексичні значення), граматичні омоніми (приналежність до різних частин мови), лексико-граматичні омоніми (різна семантика і різні частини мови водночас). За ступенем повноти омонімії виділяються повні (збігаються в усіх формах), часткові (збігаються в деяких формах) та нерівнооб’ємні омоніми (повна омонімія для однієї з лексем і часткова для іншої). За характером їх відображення на письмі розрізняють омографічні (збігаються і за звучанням і за написанням) та неомографічні (відрізняються написанням).

Лексико-семантична мовна підсистема є найбільш динамічною підсистемою мовної системи. До головних процесів, які зумовлюють зміну лексичної семантики, належить генералізація, спеціалізація і транспозиція значення.

Генералізація – семантичний процес, внаслідок якого видова лексема стає родовою, і, таким чином, відбувається розширення її значення (рос. кожа – первісно «шкіра кози»).

Спеціалізація – процес звуження значення лексеми і зміна її родового статусу на видовий (пор. рос. человек – «людина» і укр. чоловік – «особа чоловічої статі»).

Транспозиція (перенесення) значення реалізується у процесах метафоризації і метонімізації.

Метафоризація – вид семантичного перенесення, який базується на подібності позначуваних предметів чи явищ. Ознака, покладена в основу метафоричного перенесення, може стосуватися зовнішнього вигляду об’єкта (носик чайника), його функції (ручка двері), внутрішніх якостей (черепаха – «повільна людина») тощо.

Метонімізація – вид семантичного перенесення, який базується на суміжності позначуваних предметів чи явищ, зокрема, виділяється: просторова суміжність (зал піднявся), часова суміжність (вечірня – «церковна служба, яка проводиться увечері»), причинно-наслідкова (переклад – «перекладений текст»). Вид метонімічного перенесення, який базується на суміжності частини і цілого, називається синекдоха (сто душ населення, золоті руки).

Табу – заборона на вживання певної лексики (переважно згрубілої, непристойної; також сакральної), накладена мовною спільнотою. Внаслідок табуювання лексики виникають слова-евфемізми – лексеми або сполучення лексем, які вживаються замість табуйованого або згрубілого виразу (ви говорите неправду замість ви брешете; при надії замість вагітна).

Меліоризація (від лат. melior – кращий) – процес набування лексемою позитивної семантики: королева – «глава монархії», також «жінка, яка виділяється серед інших красою, вміннями тощо»: королева краси, королева балу.

Пейоризація (від лат. pejor – гірший) – процес набування лексемою негативного значення: слон, дуб, тупий.

5. Основним способом реалізації системно-структурних зв’язків у лексиці є семантичне (лексико-семантичне) поле.

Семантичне поле (термін «семантичне поле» почав активно вживатися після виходу в світ робіт Й. Тріра і Г. Іпсена) – сукупність мовних одиниць, об’єднаних інтегральною семантичною ознакою. В основі теорії семантичних полів лежить уявлення про існування в мові певних семантичних груп і про входження мовних одиниць в одну або кілька таких груп. Перші спроби виділення семантичних полів були зроблені при створенні ідеографічних словників, або тезурусів. Семантична ознака, яка лежить в основі семантичного поля, може також розглядатися як певна поняттєва категорія, що так чи інакше співвідноситься з оточуючою людину дійсністю і з її досвідом. Семантичне поле сприймається носіями мови як самостійне об’єднання, співвідносне з тією або іншою ділянкою людського досвіду, тобто як психологічно реальне.

Семантичні поля можуть перетинатися або повністю входити одне в одне. Окрема мовна одиниця може мати кілька значень, відтак, може бути віднесена до різних семантичних полів.

Найпростіший різновид семантичного поля – поле парадигматичного типу, одиницями якого є лексеми, що належать до однієї частини мови та об'єднані загальною категоріальною семою. Такі поля нерідко також іменуються семантичними класами або лексико-семантичними групами (наприклад ЛСГ дієслів руху). Натомість тематичні групи не залежать від внутрішньомовних чинників, а визначаються певним фрагментом екстралінгвістичної дійсності (наприклад назви спорідненості, частин тіла, предметів побуту тощо). Елементи семантичного поля пов’язані регулярними та системними відносинами, а отже, всі слова поля взаємно протиставлені одне одному. Найзагальніші типи зв’язків – це зв’язки парадигматичного типу: синонімічні, антонімічні, ієрархічні.

Синоніми – це слова однієї частини мови, які мають однакове чи дуже близьке лексичне значення, але відрізняються за звуковою формою. Синонімічні стосунки лексем у лексичній підсистемі створюють синонімічні ряди, ланцюги, блоки. В синонімічних рядах виділяють домінанту – стилістично нейтральну лексему, яка найповніше відображає семантику слів такого ряду. Синоніми, однакові за значенням і стилістичним забарвленням, називаються повними. Неповні синоніми, як правило, розрізняються стилістичними та емоційно-оцінними компонентами значення (їсти – жерти, йти – шкандибати).

Антоніми – це слова із протилежним значенням. Стосунки антонімії можуть встановлюватися лише парою лексичних значень. Таким чином, полісемічна лексема може може встановлювати антонімічні відношення з багатьма лексемами: іти (рухатися) – стояти; іти (рухатися нешвидко) – бігти; іти (пересуватися, ступаючи ногами) – бігти; іти (наближатися) – відходити і т. д. Антонімічні стосунки, що встановлюються окремими значеннями однієї лексеми, називаються енантіосемія: позичати (давати в борг) – позичати (брати в борг).

Ієрархічні (родо-видові, гіперо-гіпонімічні) відношення встановлюються у рядах на кшталт: мавпа – павіан, орангутанг, горила; квітка – троянда, орхідея, півонія і т. д. Лексема на позначення родового поняття виступає гіперонімом щодо видових назв – гіпонімів.

Для виявлення та опису семантичних полів часто використовуються методи компонентного аналізу й асоціативні експерименти.

6. Антропоцентрична переорієнтація мовознавчих досліджень, в якій визначальна роль відводиться вивченню національної самобутності народу, унікальному феномену народної культури в національній мові, що слугує зберігачем і транслятором культурних особливостей, цінностей і світогляду нації, зумовила в останні десятиліття зростання дослідницького інтересу до лексики, що містить у собі національно-культурний компонент.

Об’єктом вивчення в межах антропоцентричних досліджень стають різні групи культурно маркованої лексики – безеквівалентна лексика, еквівалентні слова з різним лексичним фоном, культурно зумовлені слова-концепти; культурно конотована лексика; слова, що належать до сфери міфічних категорій, породжених колективною етнічною свідомістю. Основними напрямами досліджень культурно маркованих лексичних одиниць, є етнолінгвістичний, лінгвокультурологічний та контрастивний.

Етнолінгвістика – дисципліна, що знаходиться на стику мовознавства, етнографії і соціології. Її виникнення традиційно пов’язують з іменами Ф. Боаса і Е. Сепіра та їхніми дослідженнями мов північноамериканських індіанців. Основні завдання етнолінгвістичних досліджень – це реконструкція відображення в мові культурних, психологічних і міфологічних уявлень і «переживань» у їхньому діахронному русі, що дає надзвичайно багатий матеріал для зіставлення культур вищезазначених етнічних спільнот.

Лінгвокультурологія орієнтована на сучасний стан і функціонування мови і культури і досліджує, насамперед, живі комунікативні процеси у зв’язку із синхронно діючим менталітетом. Лінгвокультурологічні дослідження спрямовані на антропоцентричне розуміння культури; людину як мовну особистість; розгляд мови як системи втілення людських цінностей; національну своєрідність мовного відображення світу; моделювання процесів породження і сприйняття мови; входження тексту в культуру і його інтерпретацію тощо.

Контрастивна лінгвістика, виникнення якої у зарубіжній лінгвістиці пов’язується з ім’ям Р. Ладо, при зіставленні двох або більше мов керується завданням визначити особливості кожної із зіставлюваних мов, що можуть лишитися непоміченими при лише «внутрішньому» дослідженні певної мови.