30.Кирило Розумовський. Останнє відновлення гетьманства в Україні.

У 1750 році Розумовські разом із впливовими посадовцями імперії, що походили із козацької верхівки домагаються відновлення гетьманства в Україні. Лише у 1750 р. царський уряд, зважаючи на різні обставини, відновив гетьманство. Новим гетьманом України було призначено молодшого брата фаворита цариці Кирила Розумовського (1750—1764). Замість «Правління гетьманського уряду» вища влада перейшла до ради старшини на чолі з гетьманом. До її складу входили члени Генеральної військової канцелярії та Генерального військового суду. У роботі ради брали участь також полковники та представники полкової й сотенної адміністрацій. Загальнокозацькі ради вже не збиралися. Діставши у рангове володіння значні маєтності, Розумовський пороздавав старшині чимало сіл і навіть сотенних містечок, Водночас молодий гетьман ініціював царський указ1752 р. про заборону будь-кому перетворювати українців на холопів. У 1760 р. він же видав універсал про заборону залежним селянам переходити від одного пана до іншого. Заборонялося заарештовувати українців, крім карних злочинців, без спеціального на те гетьманського дозволу. Царський уряд у 1754 р. заблокував спробу гетьмана призначати полковників на власний розсуд, взяв під невсипний нагляд фінансову політику. Таким чином, за гетьманування Розумовського було відновлено й удосконалено головні атрибути автономної Української держави. Але її дальший розвиток був неможливим в умовах нейтралістських устремлінь Російської імперії. Хоч Розумовський і брав участь у двірцевому перевороті 1762 р. і зведенні на престол Катерини II, але конфлікт з фаворитом нової цариці Григорієм Орловим скінчився для нього відлученням від царського двору. Одночасно змінилося ставлення уряду до державного статусу України. Повернувшись у 1763 р. до Глухова, Розумовський розпочав добиватися для України спадковості гетьманства, що гарантувало б їй дальше збереження державності, а Розумовським — фактично монархічну владу. Викликаного до Петербурга Розумовського змусили в жовтні 1764 р. подати прохання про відставку. Україна втрачала державність і перетворювалась на одну з окраїн Російської імперії. Але ідея автономної України не вмерла, вона продовжувала зберігатись у свідомості як простого народу, так і частини знаті. Більшість козацької старшини відступає від національної справи й переймається тільки економічними інтересами.

31.Українські землі під владою Речі Посполитої( кін. 17 – сер. 18)

32.Остаточне покріпачення селянства України(остання третина 18ст)

33.Повстання на Правобережній та Західній Україні у 17 – 18ст.

Колії́вщина — селянсько-козацьке повстання на Правобережній Україні у 1768 році проти кріпосницького, релігійного та національного гніту шляхетської Польщі. Коліївщина стала найвищим етапом гайдамацького руху. Супроводжувалося масовою різаниною єврейського і польського населення на Поділлі та Волині[2]. Повстання було придушене російськими військами (спільно з поляками), а гайдамацькі ватажки — страчені або заслані на Далекий Схід. У травні 1768 року на Правобережжі спалахнуло грандіозне народне повстання, що отримало назву Коліївщина (від слів колоти, колій). Очолив повстання досвідчений запорожець Максим Залізняк. Його загін виступив з Холодного Яру й узяв Смілу, Черкаси, Корсунь, Богуслав та Канів. Чисельність повстанців швидко збільшувалася. Вони знищували шляхту, католицьке духовенство, орендарів, палили маєтки, ділили панське майно. Польський історик із жахом писав, що, здавалося, почалася нова «пожежа, подібна до Хмельниччини». Повстання загрожувало перекинутися на власне польські землі, Лівобережну Україну й на Запоріжжя. У цих умовах російський і польський уряди вирішили спільними зусиллями вести боротьбу проти повстанців. У другій половині червня 1768 року російські війська разом з польською армією розпочали каральні акції проти гайдамаків. Решта гайдамацьких загонів була розбита в боях. Остаточно повстання було придушене тільки у квітні-травні 1769 року. Польські каральні війська з надзвичайною жорстокістю розправлялися з повстанцями: гайдамаків вішали тисячами, відтинали їм голови, садили на палі. Визвольне повстання 1768 року, хоч і зазнало поразки, мало велике історичне значення. Воно прискорило падіння феодально-кріпосницьких порядків та визволення Правобережної України з-під влади Речі Посполитої. Крім того, події Коліївщини та справедлива боротьба гайдамаків відіграли значну роль у формуванні національної свідомості українського народу.Посилення національного та кріпосницького гніту на західноукраїнських землях привело до виникнення руху опришків, який спочатку охопив Прикарпаття, а згодом поширився на Закарпаття й Буковину. Серед учасників цього руху було чимало вихідців і з інших територій України, а також Польщі, Угорщини й Молдови. Типовою зброєю в опришків були рушниці, пістолі, списи, ножі та рогатини. Символами відваги й мужності в них були топірці (бартки), на яких вони давали клятву, коли вступали до загонів. Опришки мали тісні зв'язки з гайдамаками, а часто навіть проводили з ними спільні операції. Та найвищого піднесення опришківський рух досяг у 1738-1759 pp. Легендарним ватажком опришків 30-40-х років XVIII ст. став Олекса Довбуш. Опришки брали участь у гайдамацьких повстаннях XVIII ст. на території Правобережної України. У першій половині XIX ст. в Галичині, на Закарпатті та Буковині діяло понад 50 загонів повстанців, ватажками яких були В. Яким'юк, Д. Марусяк, М. Шталюк, В. Фреюк, І. Вередюк, М. Циган, І. Волощук та ін. Австрійський уряд постійно посилав проти опришків спеціальні каральні загони. У другій половині XIX ст. внаслідок скасування панщини та кривавих репресій Відню вдалося придушити цей рух. Опришками називали борців проти феодального й національного гноблення в Галичині, на Закарпатті та Буковині. Вони громили шляхту, багатіїв, католицьких священиків. Перша згадка про опришків у Карпатських горах належить до 1529 року.

34.Повстання в Турбаях.

1789—93 — виступ селян проти феод. гноблення в с. Турбаях (тепер Глобинського р-ну Полтав. обл.). Після визвольної війни українського народу 1648—54 Турбаї входили до Миргородського полку і вважалися вільним військ. селом. У 1711 миргородський полковник Д. Апостол виписав турбаївських козаків з реєстру і звелів "писати їх своїми підданими". В 1738 новий полковник В. Капніст записав 76 турбаївців у козаки. В 1776 внучка Д. Апостола продала Турбаї поміщикам Базилевським, які почали силою примушувати турбаївців відбувати повинності, обтяжуючи їх надмірною працею в допоміжних г-вах, чинячи над ними свавільний суд і розправу. Турбаївці відмовлялися виконувати повинності і водночас "шукали козацтва" (див. "Шукання козацтва"). У червні 1788 Сенат визнав козац. права за 76 турбаївцями та їхніми родинами. 5 (16).І 1789 селяни відмовилися виконувати панщину, створили сільс. самоврядування. Незабаром у село для розгляду справи прибув Говтвянський нижній земський суд. Не маючи на руках списка осіб, визнаних Сенатом козаками, він почав з'ясовувати на місці, хто 50 років тому був записаний у козаки. Жителі села відмовилися давати свідчення. В 1-й пол. травня Говтвянський суд прибув у село з військ. командою. Козаками було визнано лише 29 родин. Дізнавшись про це, турбаївці 8 (19).VI 1789 роззброїли військ. команду, вбили поміщиків Базилевських. Потім зажадали від заарештованих київ. чиновників, які прибули в Турбаї, і членів суду написати розписку про те, що вони "стверджені козаками добровільно, без примусу". Вимоги селян було задоволено. Чотири роки турбаївці всі громад. справи вирішували на своїх зборах, а виконавчу владу в селі здійснювали виборні отамани, суддя, писар. Під впливом подій у Турбаях проти феод. гноблення виступили й жителі сіл Кринок, Остап'я, Очеретуватого. Зважаючи на складну міжнар. обстановку (бурж. революція у Франції, війна з Швецією і Туреччиною), царський уряд тривалий час намагався без застосування військ. сили умовити повстанців припинити опір. Але, зазнавши невдачі, царська влада в червні 1793 ввела в село батальйон піхоти й провела масові арешти. З 11 (22).VІІ 1793 до 31.І (11.ІІ) 1794 тривав суд. процес над турбаївцями. 15 повстанців, не витримавши катувань, померли. Понад 100 повстанців було покарано батогами і заслано на довічні каторжні роботи в Тобольськ. Решту після покарання батогами вислано в степи Таврійської і Херсон. губерній. Село Турбаї було перейменовано на Скорбне (стару назву відновлено 1919). Т. п. широко відображено в нар. творчості та худож. літературі.

35.Ліквідація Запорозької Січі. Українські козацькі формування після зруйнування Січі.

Така нагода припала на 1775 рік, коли закінчилася Російсько-турецька війна (1768—1774), яку Москві допомогли виграти запорожці, і козаки стали непотрібні. На початку червня 1775 року російські війська під командуванням Текелій Петро Абрамович, які поверталися з турецького походу, раптово оточили Січ. Козаки не чекали на такий розвиток подій, а тому на Запоріжжі тоді перебувало зовсім мало вояків. Більшість запорожців ще не встигла повернутися з турецьких походів, або перебувала на промислах. На Січі зібралася рада на чолі з кошовим отаманом Петром Калнишевським, яка вирішила не проливати християнської крові та добровільно склала зброю перед московитами. 16 червня 1775 року російським військами було повністю зруйновано Січ, а все майно та козацькі архіви було вивезено до Петербурга. Козацьку старшину та кошового отамана Петра Калнишевського звинуватили у зраді та засудили до каторги. Лише 3 серпня 1775 року імператриця Катерина II видала спеціальний маніфест, який офіційно сповіщав про причини ліквідації Січі. У цьому документі Січ зображувалася як «кубло пияк та розбишак», які жили в неуцтві та заважали царизму вести торгові та культурні зв'язки з сусідами. Про пролиту козацьку кров за царську Росію в ньому не було ні слова. Після ліквідації Січі козаки, прагнучи уникнути переслідування з боку царизму, переселилися в пониззя Дунаю, де на турецьких землях ними була заснована Задунайська Січ, яка з перервами та численними переїздами з місця на місце проіснувала до 1828 року. Січ же Запорізька залишилась в пам'яті українців на віки. У 1785 році 8 тисяч колишніх запорожців перйшли на землі в провінції Банат, на береги Тиси в ніжній її частині (нині це територія Сербії). Вони стали австрійськими підданими. Так виникла Банатська Січ. В 1828 р. частина козаків Задунайської Січі, що сиділи коло Акерману, приняли російське підданство й утворили Дунайське військо. ого самого року частина задунайських козаків, під проводом Осипа Гладкого, вернулася на Україну. В 1831 р. вони дістали дозвіл осісти над Азовським морем, між Бердянськом та Маріуполем, під назвою Азовського війська; в 1860-их роках вони злучилися з кубанцями.

36.Приєднання Росією Північного Причорномор’я. Заселення та господарський розвиток Південної України.

37.Г.С.Сковорода – видатний просвітитель, філософ, педагог, поет.

Григорій Сковорода увійшов в історію культури українського народу як видатний оригінальний філософ-гуманіст, письменник-демократ. Його праці є життєдайним джерелом, з якого черпатиме наснагу ще не одне покоління. Своєю творчістю Сковорода підсумував найвищі досягнення давнього українського письменства. Він був митцем зі своїми власними поглядами на життя. За словами Каменяра, він є найвидатнішим за своєю індивідуальністю поетом у староруській і давній українській літературі на величезному просторі часу — від автора «Слова о полку Ігоревім» до Котляревського й Шевченка. Як прозаїк Г. Сковорода підвів давню українську прозу до тієї межі, за якою відразу поставала нова українська література. Житія, літописи, проповіді, послання після Сковороди зустрічаються все рідше і в оновленому вигляді. Ще за життя Григорія Савича слава про нього як про оригінального філософа ширилася далеко за межі України. Він вважав, що філософія «...спрямовує усе коло справ своїх до того, щоб дати життя духу нашому, благородство серцю, якість думкам, яко голові всього». Григорій Сковорода цінував людей за їхні душевні якості, зневажав чини й сам відмовлявся від будь-яких посад. Оспівуючи волю, ставлячи її над усе, Сковорода у виборі своїх друзів саме вільнодумство вважав за неодмінну умову дружби. Я повністю згодна зі словами Павла Тичини, який сказав про Григорія Сковороду як філософа, педагога й письменника: «Великий паш філософ щедру залишив нам спадщину по собі: обсягом широку, змістовністю глибоку і щодо світогляду свого — чисту та моральну...» Важлива роль належить також Сковороді в історії педагогічної науки. Інтерес до педагогіки у Сковороди не був випадковим. Цей інтерес випливав не тільки з його професійних обов'язків учителя і вихователя молоді, а й, головне, з обставин глибокого внутрішнього характеру. Проблема виховання у Сковороди була тісно пов'язана з його теорією самопізнання, «сродної» праці для кожного громадянина, перебудови всього суспільства через перевиховання. От чому Сковорода був не тільки практиком , а й теоретиком педагогіки. Ім'я Сковороди як педагога, слід поставити поряд з такими іменами, як Ян Амос Коменський, Жан Жак Руссо, Песталоцці. У нас Сковорода був попередником педагогічних ідей Т.Шевченка, Ушинського, Пирогова.