Орієнтовані питання до екзамену з курсу «Історія України».

1.Історія України як наука: предмет,методологія,джерела.

Історія України — одна зі складових історичної науки, що досліджує генезис і закономірності становлення та розвитку українського народу, його боротьбу за національно-державну незалежність та пов'язані з нею подвиги, тріумфи, драми, трагедії. Предметом вивчення вузівського курсу історії України є складний процес формування та розвитку багатомільйонного українського народу, його діяльності в соціально-економічній, духовній, політичній і державній сферах з давніх-давен до сьогодення. Разом з тим історія України має розглядатися в тісному взаємозв'язку з глобальними історичними процесами, з історією її найближчих сусідів, з якими у різні часи українці перебували у складі різних держав. Вивчення історії сприяє формуванню історичної свідомості народу, в якій органічно поєднуються знання, погляди, уявлення про суспільний розвиток. Закріплена в традиціях, обрядах, художніх образах та теоріях, історична свідомість дає змогу людству узагальнити історичний досвід. За допомогою історії вчені й державні діячі пояснюють джерела багатьох етнонаціональних конфліктів. Знання історії розвитку культури певного народу дає змогу прогнозувати перспективи нововведень, економічних та соціально-політичних реформ, організувати ефективну систему керування соціальними процесами, налагодити виховання нового покоління відповідно до традицій цього етносу. Методи вивчення історії України - правдиве пізнання минулого можливе лише зі справді наукових методологічних позицій. Історична наука спирається на такі основні методологічні принципи:

1. Принцип об'єктивності. Він виходить передусім з цивілізаційного погляду на історію як об'єктивний процес. Зобов'язує історика і кожного, хто вивчає історію, знаходити історичну закономірність суспільного розвитку, його зумовленість насамперед матеріальними й духовними чинниками. Водночас цей принцип вимагає спиратися на факти у їхньому правдивому вигляді, без перекручувань, підгонок під наперед задані схеми.

2. Принцип історизму. Він передбачає, по-перше, розгляд кожного явища з точки зору того, як воно виникло, які основні етапи пройшло в своєму розвитку. По-друге, вимагає, щоб кожне явище розглядалося у зв'язку з іншими, визначалось його місце в системі суспільних відносин, щоб чітко простежувались взаємовплив, взаємозумовленість історичних явищ. По-третє, він передбачає розгляд кожного явища крізь призму конкретного досвіду історії за умови збереження причинних зв'язків між різними явищами і подіями. Історизм дає можливість увійти в історію, зрозуміти її, оцінити мотиви вчинків і самі вчинки історичних діячів, з'ясувати їхнє значення.

Історичне дослідження базується на джерелах, з них історик черпає інформацію про минуле, яку він інтерпретує, осмислює і на основі якої відтворює, реконструює (чи конструює) картину-образ минулого. По суті можна розділити всі джерела, використовувані в історичних дослідженнях, на два основних класи: історичні й археологічні. Історичні джерела виступають як свідчення, відображення, образи, сліди минулого, використання яких служить реконструкції історичного минулого. У ході такої реконструкції виникають історичні праці - статті, монографії, підручники - їх називають вторинними історичними текстами (або історіографією). Історичне пізнання, сформувавшись як самостійна галузь пізнавальної діяльності, із самого початку виступає як емпірична форма пізнання. Вважається, що історія, перш за все, повинна спиратися на факти, має прагнути до об’єктивності. Історія неможлива без фактів, але до них не зводиться. Тобто, факти самі по собі не створюють загальної картини, концептуальної схеми - вони, скоріше, в неї вписуються.

2.Історіографія проблеми генезису українського народу. Періодизація історії України.

3.Зародження, розвиток і розклад первіснообщинного ладу на території України. Господарська діяльність, культура. Та вірування трипільських племен.

Первісносуспільний лад — найдавніший період в історії людського суспільства. Загальноприйнятою в науці є періодизація цього ладу відповідно до змін знарядь праці (матеріалу та технології їх вироблення) та фізичного типу людини. Згідно з цими критеріями, первісний етап життя людства поділяють на кам'яний вік, який охоплює епоху від виникнення людини та закінчується 10 тис. років тому, бронзовий вік, який тривав з III до І тис. до н. е., та залізний вік (І тис. до н. є. — перші століття нашої ери).

Характерними рисами первісного ладу були:

• низький рівень розвитку знарядь та продуктивності праці, що обумовлювало повну залежність людини від природи;

• об'єднання людей у первісні стада, пізніше в общини та існування общинної власності на засоби виробництва;

• добувальний (привласнювальний) тип господарства, за якого основними заняттями людей були мисливство та збиральництво;

• соціальна однорідність суспільства, незначний обсяг та простота суспільних відносин;

• рівність людей, участь усіх членів общини в управлінні без спеціально уповноважених осіб та особливих установ (відсутність держави та права);

• язичницькі (політеічні) вірування, обожнення тих сил природи, які мали безпосередній вплив на людину.

Вдосконалювалася техніка обробки знарядь з кісток — з'явилися голки, шила, гарпуни. Виникла нова галузь господарства — рибальство. у період пізнього палеоліту завершився процес формування суспільства, виник родовий лад, за якого, на зміну первісному стаду, основною формою організації стала родова община. Відбувся перехід від привласнювального типу господарства до відтворювального — землеробства і скотарства. Історики називають період цього переходу «неолітичною революцією». Важливим досягненням неоліту стало винайдення глиняного (керамічного) посуду. Це досягнення людей створило умови для зберігання запасів продуктів, вживання вареної їжі і взагалі переходу від кочового до осідлого способу життя. Господарство трипільської культури базувалося на мотиковому землеробстві, скотарстві та полюванні. Трипільці також займалися ремеслом — ткацтвом та особливо гончарством. Особливістю трипільської культури є мальований фарбами глиняний посуд, при розмальовуванні якого використовувалося багато орнаментів. Жили трипільці у відкритих селищах, деякі з них мали вигляд великих за площею будинків, що розташовувалися концентричними колами. Величезні поселення трипільців створюють враження організованості та впорядкованості суспільства. Приміщення у трипільських поселеннях часто розмальовувалися мінеральними фарбами. Досить розвиненою була духовна культура трипільців. Ідеологія цих племен пронизана ідеєю плодороддя — характерна риса суспільств, основою господарства яких було землеробство. Духовна культура трипільців включала різні землеробські культи — матері-землі, що свідчить про існування матріархату, свійських тварин, вогню. У період енеоліту відбувається перехід від матріархату до патріархату, оскільки головну роль у господарському житті почав відігравати чоловік. Із розвитком патріархальної організації суспільства на зміну родовій общині поступово приходить сусідська (територіальна) община, у якій родинні зв'язки замінюються спільністю територіального чи господарського життя.