Форми систематизації законодавства.

Систематизація законодавства - це діяльність із впорядкування і зведення нормативно-правових актів (або їхніх елементів) у цілісний комплекс. Систематизацію законодавства здійснюють з метою полегшення встановлення й усунення дефектів, внесення коректив у законодавство; підвищення ефективності законодавства; забезпечення зручності користування ним, полегшення відшукання юридичної 158

норми, яка підлягає застосуванню чи реалізації; сприяння вивченню законод

авства, а також його дослідженню.

Формами систематизації законодавства є:

> інкорпорація - це спосіб систематизації законодавства, який полягає в об'єднанні за певним критерієм групи нормативно-правових актів в одному збірнику, не вносячи ніяких змін у зміст норм права цих актів;

> консолідація - це поєднання багатьох нормативно-правових актів з одного питання різних епох і зведення їх в один акт, а також пристосування їх до нових економічних і політичних відносин. Зміст правовідносин при консолідації не змінюється;

> кодифікація - це спосіб систематизації законодавства, який полягає у змістовній переробці й узгодженості певної, пов'язаної спільним предметом регулювання, групи юридичних норм та об'єднанні їх в єдиному нормативно-правовому акті. Отже, така систематизація завжди має офіційний (правотворчий) характер;

> звід законів - це такий вид систематизації, який поєднує в собі

всі види систематизації, а також процес прийняття нових актів.

> Інкорпорація буває:

> за юридичним значенням: а) офіційна (підготовка і видання правотворчими органами або уповноваженими за їх рішенням організаціями збірників чинних нормативно-правових актів); неофіційна (підготовка і видання збірників нормативно-правових актів неправомочними органами держави або будь-якими іншими організаціями чи особами);

> за обсягом: а) загальна (генеральна); б) галузева; в) міжгалузева;

г) спеціальна (за окремими інститутами однієї галузі законодавства);

> за критеріями об'єднання нормативно-правових актів: а) предметна; б) хронологічна; в) суб'єктна (залежно від органу, яким видано інкорпоровані акти) та ін.

Існує також кілька видів кодифікації:

> за обсягом: а) галузева; б) міжгалузева; в) спеціальна;

159

> за формою вираження: а) основи законодавства; б) кодекс; в) статут; г) закон; д) положення та ін.

30. Поняття та ознаки правовідносин.

Одним з видів соціальних відносин, поряд з моральними, політичними, економі чними та іншими відносинами виступають правовідносини, котрі пов'язані з державою і громадянським суспільством, з системою права і законодавства, вони є конкретною формою буття права.

Правовідносини - це суспільні відносини, врегульовані нормами права, що виникають між двома і більше суб'єктами, які мають правосуб'єктність (правоздатність, дієздатність), з приводу задоволення своїх матеріальних і духовних потреб та інтересів та між якими існує правовий зв'язок у формі суб'єктивних прав, свобод та обов'язків, які підтримуються, охороняються та не забороняються державною вл

адою або всім суспільством, а також не суперечать принципам права, правової держави та громадянського суспільства. Отже, з цього визначення можна виділити основні ознаки правовідносин:

1) державно-вольовий характер, оскільки державна влада юридичне об'єктивує і закріплює ці відносини в системі чинних законодавчих та підзаконних нормативно-правових актів;

2) правовідносини охороняються державною владою або суспільством від порушень;

3) учасниками правовідносин є конкретні суб'єкти права, які пов'язані між собою суб'єктивними правами та юридичними обов'язками, що мають офіційний юридичний характер і гарантуються державою;

4) правовідносини виникають, змінюються та припиняються на підставі юридичних фактів.

Правовідносини мають дуже різноманітний характер, а їх видів дуже багато. Вони класифікуються:

• за галузями права (предметом правового регулювання) - конституційні, адміністративні, цивільно-правові, фінансово-правові, трудові, кримінально-правові, земельні тощо;

• за кількістю суб'єктів, які беруть участь у правовідносинах

- прості (два суб'єкти) та складні (три і більше суб'єктів);

• за змістом поведінки суб'єктів - активні (виконання обов'язків), пасивні (утримання від конкретних дій);

• за часом тривалості - короткочасні та триваючі;

• за врегульованністю законодавством - врегульовані та природні правовідносини;

•за методом правового регулювання - договірні та управлінські (владні);

• за функціональним призначенням - регулятивні та

охоронні; S за ступенем визначеності - абсолютні, відносні;

•Sза характером відносин, які можуть регулюватися національною

системою права і нормами міжнародного права - внутрішні правовідносини та міжнародні правовідносини (зовнішні).

Що стосується структури правовідносин, то в неї входять такі елементи: суб'єкти (юридичні або фізичні особи, які повинні володіти правоздатністю, дієздатністю та деліктоздатністю), об'єкти (матеріальні чи духовні цінності) та зміст правовідносин (юридичні права і обов'язки). Деякі вчені до складу правовідношення відносять ще юридичні факти, оскільки останні відіграють важливе значення в існуванні правовідносин.

31. Поняття правосвідомості та її структура.

Норми права створюють люди, в ці норми вкладені людські знання, розум і свідомість. Звернені норми права також до свідомості людей. Отже, правосвідомість -свідомість у галузі права, обов'язковий

елемент його виникнення, розвитку і функціонування.

Правосвідомість - це особлива форма суспільної свідомості, сукупність правових понять, ідей, поглядів, почуттів, що виражають ставлення людей до чинного або бажаного права, його мети, завдань, способів та методів регулювання, до оцінки правомірності його норм та уявлення про майбутню правову систему й окремі її норми. У складі правосвідомості розрізняють правову ідеологію та правову психологію.

Правова ідеологія - структурний елемент правосвідомості, який охоплює знання, уявлення, поняття про зміст права, що формуються в результаті правового

виховання та юридичних наукових досліджень.

Правова психологія - це структурний елемент правосвідомості, що включає правові почуття, настрої, інші емоційні сприйняття правових явищ. Формується цей

елемент, як правило, стихійно, тому відображає право поверхнево, проте через нього реалізуються традиції, звичаї,

вміння особи критично оцінювати свої дії з точки зору правомірності тощо.

Доцільно виділити такі види правосвідомості:

• за суб'єктами - індивідуальна, групова, класова, суспільна, національна;

• за характером відображення правової дійсності -професійна (наукова, практична), непрофесійна.

32. Правова культура та її рівні.

Правова культура — це певний характер і рівень творчої діяль­ності особистості, у процесі якої

вона здобуває і розвиває свої пра­вові знання, уміння, навички. Нарешті, правова культура виступає

як результат діяльності у сфері права. Отже, правова культура є ступе­нем і характером правового

розвитку особистості.

Правова культура складається з таких елементів:

1) системи пра­вових норм як особливих правил поведінки, які зовні виражені у виг­ляді певних

нормативно­правових актів (їх рівень зумовлює рівень правової культури);

2) сукупності правовідносин, тобто суспільних відносин, врегульованих за допомогою правових норм;

3) всієї сукуп­ності суб'єктів права;

4) високого рівня правосвідомості;

5) режиму законності і правопорядку.

Правова культура поділяється на види за наступними критеріями:

1. За суб'єктним складом: правова культура суспільства — охоплює всі правові явища у динаміці

їх розвитку, характеризується та визначається станом загальної культури населення, якістю

національного законодавства, існуванням гарантій захисту прав і свобод людини і громадянина,

рівнем правосвідомості, станом правопорядку, законності та юридичної практики; правова культура

окремих колективів або соціальних груп є своєрідним поєднанням правової культури суспільства та

правової культури окремих осіб, які утворюють ці колективи, правова культура особи є похідною від

правової культури суспільства, залежить від досвіду особи, рівня її освіти, наявності правових навичок і

правомірної поведінки. Відповідно правова культура особи складається з правової свідомості, правових

знань, правових переконань, правової поведінки, діяльності з реалізації норм права, правових почуттів

та передбачає її соціально­правову активність, нетерпимість до протиправної діяльності.

2. За рівнями та глибиною пізнання правових явищ: побутова (характеризується невисоким рівнем

узагальнення правових знань, які використовуються особами у повсякденному житті, в міру реалізації

суб'єктивних прав і виконання юридичних обов'язків), професійна (притаманна особам які спеціально

займаються правовою діяльністю, мають глибоке знання законодавства, правильне розуміння

принципів права і механізму правового регулювання, професійне ставлення до права і практики його

застосування); теоретична (як сукупність наукових знань про сутність права, механізм правового

регулювання) виникає у науковців­правознавців. Ці різновиди правової культури формуються в процесі

правового виховання населення шляхом набуття позитивних уявлень, поглядів, цінностей, почуттів та

емоцій.

3. За характером існування правової культури: відкрита, тобто така, що взаємодіє з іншими правовими

культурами, сприймаючи її надбання; закрита — та, що уникає взаємодії з іншими правовими

культурами, обмежуючись власними надбаннями як єдино вірними.

4. За характером прояву: зовнішня правова культура, змістом якої є юридична діяльність та її наслідки;

внутрішня — особисті переконання, почуття та уявлення про правові категорії.

Основні напрями оволодіння суб'єктами суспільних відносин правовими цінностями, які з'явились в

результаті розвитку суспільства, в галузі права є функціями правової культури. Розрізняють наступніфункції:1. Пізнавальна — спрямована на оволодіння особою правовими знаннями, формування власнихпереконань з метою вірного їх застосування у практичній діяльності та набуття навичок правовогомислення.2. Регулятивна — забезпечує відповідність поведінки особи правовим приписам на підставі отриманихправових знань і відповідних правових переконань особи чи колективу.3. Ціннісно­нормативна — спрямована на визначення стану законності і правопорядку в державі з точкизору реалізації суб'єктами правових відносин чинного законодавства.4. Комунікативна — дає змогу особі на підставі набутих знань зорієнтуватися у правовому просторі зметою забезпечення безконфліктного співіснування з іншими суб'єктами.5. Прогностична — дозволяє прогнозувати розвиток чинного законодавства, правових інститутів удержаві.6. Виховна — забезпечує свідоме та поважне ставлення особи до вимог чинного законодавства.Правова культура як одне з надбань людства має постійно вдосконалюватись з метою забезпеченнягармонійного та прогресивного розвитку суспільства та окремих осіб. І навпаки — прогресивнийрозвиток суспільства безпосередньо впливає на рівень його правової культури. Складовими даногопрогресу є створення та охорона правових цінностей, що збагачують особу, як і інших цінностейв суспільстві; правових норм, що забезпечують безконфліктне існування суспільства; запобіганняпротиправній діяльності суб'єктів суспільних відносин тощо.

33. Механізм дії права та його складові.

Механізм правового регулювання — це система правових засобів (способів і форм), за допомогою яких забезпечується впорядкування суспільних відносин, їхня відповідність вимогам правових норм.

♦1. Норми права і принципи права, об'єктивовані в законах та підзаконних

нормативно-правових актах.2. Акти тлумачення права (інтерпретаційні акти).3. Акти застосування норм права (правозастосувальні акти).4.Правовідносини, суб'єктивні права та юридичні обов'язки суб'єктів правовідносин. Правове регулювання являє собою процес послідовного використання правових засобів для розвитку суспільних відносин, шляхом врегулювання поведінки їхніх учасників, тобто механізм правового регулювання складається з ряду стадій.Перша стадія механізму правового регулювання є регулювання суспільних відносин на нормативно-правовому рівні, тобто регулювання всіх відносин даного виду, які виникають й існують, за допомогою встановлення певної правової норми.Друга стадія передбачає індивідуалізацію певної правової норми щодоМеханізм правового регулювання утворюють:вимог певного конкретного випадку. На цій стадії правозастосувальні акти

закріплюють за суб'єктом правовідносин певні суб'єктивні права чи юридичні

обов'язки.Третя стадія механізму правового регулювання — це реалізація

правової норми у правомірній поведінці суб'єктів правовідносин. На цій стадії

відбувається реалізація норм права, тобто досягається безпосередній результат

34. дії механізму правового регулювання.Юридичний процес та юридична процедура.

У літературі звертається увага на циклічний, процедурно-проце­суальний характер юридичної діяльності. Цей аспект має велике теоре­тичне і практичне значення, оскільки відображає юридичну діяльність як систему взаємозалежних, спеціально впорядкованих, послідовних дій та операцій, що підпорядковані загальній меті і призводять до конкрет­ного результату. Ця циклічність значно формалізована, опосередкована процесуально-правовими вимогами, які офіційно встановлюють умови, порядок і режим діяльності компетентних органів.

Прихильники вузького підходу до поняття юридичного процесу про­тиставляють поняття «процедура» і «процес*, вважаючи, що перше — більш широке і охоплює всі сфери процедурної регламентації, а друге, як зазначалося, характерне тільки для правосуддя. Проте світова практика сприймає ці терміни як синоніми. Наприклад, у Франції замість Кримінально-процесуального кодексу 1808 р. було прийнято в 1958 р. новий, який має назву Кодекс кримінальної процедури. У США в 1985 р. видано коментар з цивільного процесу «Цивільна процедура».Інституціоналізація влади в правовій державі потребує юридичних механізмів, які можуть додати державно-правовим інститутам легітим­ного, цілісного, системного та функціонально ефективного характеру. В сучасній юриспруденції таким механізмом є юридичний процес. Останнім часом усе наполегливіше утверджується тенденція до роз­ширення сфери і уніфікації використання інструментарію традиційних юридичних процесів: адміністративного, цивільного, кримінального та господарського. Набули свого статусу бюджетний, конституційний, правотворчий процеси. У науці виділяються трудовий, пенсійний, житловий, екологічний, установчий, контрольний процеси, а законо­давчий і виборчий процеси одержали конституційний статус.

Юридичний процес — це система нормативно встановлених процесуальних форм упорядкування діяльності органів держави, спря­мованих на вирішення соціально-правової ситуації, забезпечення та гарантування інтересів суб 'єктів права.

Цей процес притаманний будь-якій юридично значущій діяльнос­ті, містить її програму і виступає суттєвою гарантією точного додер­жання та результативного здійснення правових приписів. Процесуаль­на форма як наукова конструкція розкриває структурно-технологічну характеристику правової форми діяльності. Це система передбачених процесуальним правом юридичних засобів, дій та операцій, за допомогою яких урегульовуються всі питання, що виникають в юридично­му процесі.

Основу процесуальної форми становлять багаторазова повторюва­ність певних юридичних дій і операцій, способів і засобів їх здійснен­ня, їх стабільність і навіть стереотипність за наявності відповідних суспільних відносин і передумов.

Процесуальна форма належить до числа головних чинників, які систематизують юридичну діяльність. Вона закладає програму, алго­ритм юридичної діяльності, забезпечує порядок, чітко орієнтований рух суб' єктів та учасників до наміченої цілі. Процесуальна форма ви­значає завдання, які стоять перед певним різновидом юридичної ді­яльності в цілому і на окремих його етапах, коло суб' єктів і учасників, обсяг їх процесуальних прав і обов'язків, процесуальний режим, стадії і провадження, строки та час здійснення дій, процесуальні гарантії, умови і процедуру прийняття та виконання рішень, інші процедурні вимоги, що зв' язують у єдине ціле елементи юридичної діяльності.

35. Поняття та форми реалізації права.

Реалізація права (норм права) - це втілення приписань правових норм у правомірному поводженні суб'єктів права.

Якщо прийняття нормативно-правового акту - попередній етап правового регулювання, то реалізація норм права - конкретний результативний прояв правового регулювання, оскільки об'єктом останнього є вольове поводження людей і саме такого роду поводження суб'єктів права (учасників суспільних відносин), що відповідає приписанням правових норм - результат дії права й ціль держави.

«Реалізація права» і «правопорушення» - несумісні поняття. Реалізує норму права - правомірне поводження, неправомірне поводження - порушує норму права.

Правові норми реалізуються в різних формах. По характері дій суб'єктів права розрізняють наступні форми реалізації права: використання, виконання, застосування.

Використання права - це поводження суб'єктів права, що складає в здійсненні ними своїх суб'єктивних прав, що представляє собою активну реалізацію тих можливостей, які надані їм нормами права (управомочивающими нормами).

Використання або невикористання своїх суб'єктивних прав - добровільна справа громадян, тоді як здійснення своїх правомочий органами держави, їхніми посадовими особами - не тільки право, але й обов'язок.

Виконання права - це активне поводження суб'єктів права, що складає в здійсненні ними дій, зазначених зобов'язуючими нормами. Невиконання обов'язків спричиняє юридичну відповідальність.

Дотримання права - це пасивне поводження суб'єктів права, що складає в нездійсненні ними заборонених нормами дій. Недотримання заборон спричиняє юридичну відповідальність.

36. Використання, виконання, дотримання - т.зв. прості форми реалізації права або т.зв. форми безпосередньої реалізації права, тоді як застосування - складна форма (по характері процедури).Поняття кодифікації законодавства та її види.

Кодифікація законодавства — це форма докорінного перероблення чинних нормативних актів в певній сфері відносин, спосіб якісного упорядкування законодавства, забезпечення його узгодженості й компактності, звільнення нормативного масиву від застарілих норм, що не виправдали себе.

У процесі кодифікації укладач намагається об'єднати і систематизувати чинні норми, що виправдали себе, а також переробити їх зміст, викласти нормативні приписи внутрішньо узгодженими, щоб забезпечувалася максимальна повнота регулювання відповідної сфери відносин. Кодифікація спрямована на те, щоб критично переосмислити чинні норми, подолати протиріччя і неузгодженість між ними.

Кодифікація — це форма правотворчості. Вона є узагальненням чинного регулювання, спрямованим на встановлення нових норм, що відображають назрілі потреби суспільної практики і долають прогалини правового регулювання. Кодифікація — це форма вдосконалення законодавства по суті, і її результатом є новий зведений законодавчий акт стабільного змісту (кодекс, положення, статут тощо), що заміняє раніше чинні нормативні акти з даного питання. Поєднання в кодифікації упорядкування і оновлення законодавства дозволяє розглядати її як найбільш досконалу, вищу форму правотворчості.

Кодифікація має ряд характерних рис:

— в кодифікованому акті звичайно формулюються норми, що регулюють найбільш важливі, принципові питання суспільного життя, які визначають нормативні основи тієї чи іншої галузі (інституту) законодавства;

— такий акт регулює значну і досить широку сферу відносин (майнові, трудові, шлюбно-сімейні, боротьбу із злочинністю тощо);

— як підсумок вдосконалення законодавства кодифікаційний акт являє собою зведений акт, упорядковану сукупність взаємозалежних приписів. Він є єдиним, внутрішньопов'язаним документом, що включає в себе як перевірені життям, суспільною практикою чинні норми, так і нові правила, обумовлені динамікою соціального життя, назрілими потребами розвитку суспільства;

— кодифікація спрямована на створення більш стійких, стабільних норм, розрахованих на тривалий період їх дії. Ефективність кодифікованого акта багато в чому залежить від того, чи зможе законодавець врахувати об'єктивні тенденції розвитку відносин, які є предметом регулювання такого акта, їх динаміку;

— предмет кодифікації звичайно визначається залежно від поділу системи законодавства на галузі і інститути. Кодифікація закріплює системність нормативних актів, їх юридичну єдність і узгодженість. Кодифікований акт, звичайно, очолює систему взамопов'язаних нормативних актів, що утворюють певну галузь, підгалузь чи окремий інститут законодавства;

— акт кодифікації завжди значний за обсягом, має складну структуру. Це своєрідний укрупнений блок законодавства, який забезпечує більш чітку побудову системи нормативних приписів, а також зручність їх використання.

В юридичній літературі і практиці розрізняють декілька видів кодифікації. Перший вид — це загальна кодифікація, під якою розуміють прийняття цілого ряду кодифікаційних актів з усіх основних галузей законодавства і, як наступний етап, створення об'єднаної, внутрішньо узгодженої системи таких актів у вигляді «кодексу кодексів». Другий вид — це галузева кодифікація, що охоплює законодавство тієї чи іншої галузі права (Цивільний, Трудовий, Кримінальний кодекси тощо). Крім того, існує спеціальна (комплексна) кодифікація, що включає акти тієї чи іншої підгалузі, інституту чи однорідного комплексу законодавства (Податковий, Лісовий, Митний кодекси тощо).

Кодифіковані акти можуть зовнішньо виражатися у різних формах. Одна з них — це Основи законодавства, які активно використовуються законодавчою практикою.

Основи законодавства звичайно очолюють ті чи інші галузі або інститути права, забезпечують взаємоузгодженість всіх норм відповідних галузей і інститутів. Звичайно вони поділяються на великі, відокремлені підрозділи (розділи, глави). У них визначаються єдині для всіх суб'єктів принципи регулювання, надаються визначення важливих понять, що використовуються у відповідній сфері.

Проте найбільш уживаним видом кодифікованого акта є кодекс. Це великий зведений акт, що детально і конкретно регулює певну сферу відносин і підлягає безпосередньому застосуванню. Він, або повністю поглинає всі норми відповідної галузі (Кримінальний кодекс), або містить основну за обсягом найбільш важливу частину таких норм (Цивільний кодекс, Кодекс законів про працю). Поряд з нормами-принципами і нормами-дефініціями у кодексах формулюються норми безпосереднього регулювання, конкретні варіанти поведінки, що складають основний їх зміст.

Кодекс — оптимальний варіант узагальнення і систематизації законодавства за певним напрямом, дієвий засіб ліквідації множинності актів з одного і того ж питання. Сьогодні більшість галузевих кодексів України потребує суттєвого перероблення. Відповідна робота у цьому напрямі невпинно провадиться.

Теорія права за характером відносин, що регулюються, поділяє всі кодекси на галузеві або комплексні (міжгалузеві). Перші регулюють конкретну сферу суспільних відносин, яка визначає поділ права на галузі і інститути. Це — Кримінальний, Цивільний кодекси, Кодекс законів про працю тощо. Комплексний кодекс систематизує норми, зібрані разом не за галузями права, а за іншими підставами (сфера державної діяльності, галузь господарства або соціально-культурного будівництва) і об'єднані єдиною концепцією, загальними принципами регулювання значної сфери відносин (Повітряний кодекс, Митний кодекс тощо).

Інтереси створення єдиної, логічно узгодженої системи законодавства потребує, щоб у законодавчій діяльності перевага надавалася в першу чергу галузевим кодексам як актам, що безпосередньо відображають науково обґрунтований розподіл нормативного матеріалу за предметом і методом правового регулювання. Що стосується прийняття комплексних кодексів, то воно покликано бути додатковим спрямуванням кодифікаційних робіт.

У правовій системі можуть існувати й інші види кодифікаційних актів: статути, положення, правила тощо.

Статути — це комплексні нормативні акти, що регулюють правове становище певних органів і організацій або ту чи іншу сферу державної діяльності (Статут залізничних доріг тощо).

Положення регламентують правовий стан, завдання і компетенцію певного органу, установи чи групи однорідних органів, установ, організацій. Це — кодифікаційні акти спеціальної дії, які можуть видаватися не тільки законодавчими, а й іншими правотворчими органами, наприклад, урядом. Правила містять процедурні норми, що визначають порядок організації якого-небудь роду діяльності.

У ряді випадків кодифікований акт може прийматися у формі закону без додаткової назви (наприклад, Закон про освіту тощо). Віднесення того чи іншого закону до розряду кодифікаційних провадиться залежно від його змісту, обсягу і сфери регулювання суспільних відносин, спрямованості на об'єднання чинних норм і одночасного внесення нормативних новел.

Правова система України з самого початку повинна формуватися не як сукупність розрізнених актів з вузьких питань, а як науково обґрунтована і взаємоузгоджена система кодифікованих актів, які мають бути базою, основою системи законодавства країни. Кодифікація сприяє посиленню стабільності законодавства, створенню чіткої системи нормативних актів, забезпечує оптимальну скоординованість чинних норм, створення в законодавстві укрупнених нормативних блоків. Вона дозволяє вирішити два взаємопов'язаних завдання — вдосконалювати і зміст, і форму законодавства.

Множинність і фрагментарність законів, їх вузька тематика — це суттєвий недолік законодавства, і він буде ставати все більш рельєфним з подальшим формуванням правової системи, поглибленням правового регулювання. Проте необхідність швидко, оперативно заповнювати прогалини в чинному регулюванні, потреба законодавчого забезпечення ринкових реформ, подальшої демократизації громадського життя, динаміка соціальних перетворень об'єктивно вимагає від законодавця приймати окремі акти з вузьких тем, приватних питань. В результаті цього нормативний масив інтенсивно зростає і разом з тим створюється більше можливостей для появи нових прогалин, неузгодженостей і протиріч у чинному регулюванні.

У перспективі видання кодифікаційних актів повинно перетворитися у важливу форму законотворчості. Основний шлях подолання множинності нормативних актів, а також прогалин і протиріч регулювання — це підвищення уваги до кодифікації законодавства, прийняття законів з укрупнених блоків регулювання. Слід поєднувати галузеву і комплексну кодифікації, надаючи перевагу останній.

37. Генеральною лінією вдосконалення українського законодавства у майбутньому слід було б обрати курс на поступове здійснення його загальної кодифікації. Для цього слід створювати кодифікаційні блоки, які б не тільки відповідали завданням чинного упорядкування законодавства, а й були б розраховані на включення у майбутній кодифікаційний звід. Чинні акти доцільно складати так, щоб їх, по можливості, не поділяючи на частини, можна було включати у більш великі кодифікаційні підрозділи — в кодекси, єдині томи зводу.Суб'єкт права та суб'єкт правовідносин.

38. Суб'єкти правовідносин — це суб'єкти права, тобто особи, що мають правосуб'єктність. Вирази «суб'єкт права» і «особа, що має правосуб'єктність» збігаються. Правосуб'єктність — одна з обов'язкових передумов правовідносин. Щоб стати учасником правовідносин, суб'єкти повинні пройти два етапи наділення їх юридичними властивостями: • набути властивостей суб'єктів права як потенційних суб'єктів (учасників) правовідносин — через відповідність певним правовим вимогам щодо правосуб'єктності; • набути додаткових властивостей юридичного характеру в конкретній юридичне значущій ситуації — суб'єктивних юридичних прав і обов'язків, що надаються їм правовими нормами. Саме вони визначають власне правові зв'язки, відносини між суб'єктами. Суб'єкти правовідносин — це індивідуальні чи колективні суб'єкти права, які використовують свою правосуб'єктність у конкретних правовідносинах, виступаючи реалізаторами суб'єктивних юридичних прав і обов'язків, повноважень і юридичної відповідальності. Види суб'єктів правовідносин: 1) індивідуальні суб'єкти (фізичні особи): - громадяни, тобто індивіди, що мають громадянство даної країни; - іноземні громадяни; - особи без громадянства (апатриди); — особи з подвійним громадянством (біпатриди); 2) колективні суб'єкти (юридичні особи): — державні органи, організації, установи, підприємства; - органи місцевого самоврядування; — комерційні організації (акціонерні товариства, приватні фірми тощо — вітчизняні, іноземні, міжнародні); - громадські об'єднання (партії, профспілкові організації тощо); - релігійні організації; 3) держава та її структурні одиниці: - держава; - державні утворення (суб'єкти федерації — штати, землі, автономії; в Україні — Автономна Республіка Крим); — адміністративно-територіальні одиниці (область, місто, селище та ін.); 4) соціальні спільноти — народ, нація, етнічні групи, громадяни виборчого округу тощо.Поняття та зміст правосуб'єктності.

39. Правосуб'єктність фізичних осіб (індивідуальних суб'єктів правовідносин) — це передбачена нормами права здатність (можливість) бути учасниками правовідносин. У міжнародних документах про права людини (ст. 6 Загальної декларації прав людини, ст.16 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права) записано, що кожна людина, де б вона не знаходилася, має право на визнання її правосуб'єктності. В основі визначення природи правосуб'єктності (праводієздат-ності) фізичної особи лежать два критерії: - вікова характеристика (певний вік); - зрілість психіки, відсутність психологічних дефектів. Склад правосуб'єктності фізичної особи: • правоздатність; • дієздатність; • деліктоздатність. Правоздатність — це передбачена нормами права здатність (можливість) індивіда мати суб'єктивні юридичні права і виконувати суб'єктивні юридичні обов'язки. Правоздатність виникає з моменту народження і припиняється зі смертю особи. Правоздатність — не кількісне вираження прав суб'єкта, а постійний громадянський стан особи; не саме володіння правами, а здатність мати права, набувати суб'єктивних прав. Вік, психічний і фізичний стан громадянина не впливають на його правоздатність. Правоздатність є рівною для всіх громадян незалежно від статі, національності, походження, майнового стану, місця проживання, причетності до релігії, належності до громадських організацій та ін. Дієздатність — це передбачена нормами права здатність індивіда самостійно, своїми усвідомленими діями здійснювати (використовувати і виконувати) суб'єктивні юридичні права, обов'язки і нести відповідальність. Дієздатність, на відміну від правоздатності, залежить від віку, фізичного стану особи, а також інших особистих якостей людини, що з'являються у неї в міру розумового, фізичного, соціального розвитку. Повна дієздатність настає з моменту громадянського повноліття, і Як правило, у більшості галузей права дієздатність і правоздатність збігаються в одній особі, вони нероздільні, крім цивільного (і частково сімейного) права, де недієздатна людина може бути суб'єктом конкретних правовідносин. У цивільному праві є градація різних ступенів дієздатності. Повна дієздатність настає з 18 років. Неповна (відносна) дієздатність: 14 — 18 років (проектується в новому Цивільному кодексі України), 15—18 (за чинним законодавством). Законодавством передбачена можливість оголосити неповнолітнього, який досяг 16 років, повністю дієздатним, якщо він працює за трудовим договором, у тому числі за контрактом, чи займається підприємницькою діяльністю. Оголошення неповнолітнього повністю дієздатним (акт емансипації) провадиться за рішенням органу опіки і піклування — за згодою батьків, усиновителів або піклувальника, а в разі відсутності такої згоди — за рішенням суду. Часткова дієздатність: до 14 років (проектується в новому Цивільному кодексі України), до 15 років (за чинним законодавством). Обмежена дієздатність виражається в такому: • обмеження прав і свобод людини і громадянина законом держави передбачено в тій мірі, в якій це необхідно для захисту основ конституційного ладу, моральності, здоров'я, прав і законних інтересів інших осіб, забезпечення оборони і безпеки країни; • обмеження прав і свобод людини і громадянина можливо за рішенням суду внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами. Абсолютна недієздатність встановлена для осіб, визнаних недієздатними за рішенням суду внаслідок душевної хвороби чи слабоумства. Ніхто не може бути обмежений у дієздатності інакше як за рішенням суду і відповідно до закону. Відсутність у дітей і психічно хворих власної дієздатності заміняється дієздатністю інших, спеціально визначених осіб — батьків, опікунів або піклувальників. Отже, правосуб'єктність -- категорія цільна, і в галузі цивільного права вона також утворює єдність правоздатності і дієздатності: тут замість правоздатної, але недієздатної особи може виступати її законний представник. Деліктоздатність — це здатність нести відповідальність за вчинені правопорушення. У деяких випадках Деліктоздатність передує настанню повної дієздатності. Наприклад, кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років, а за деякі види злочинів вона настає з 14 років (ст. 10 КК України). Варто уваги те, що, не досягши повної дієздатності, ці особи є деліктоздатними., Передумовою деліктоздатності є осудність, тобто здатність у момент вчинення суспільне небезпечного діяння усвідомлювати свої дії і керувати ними. Правосуб'єктність фізичних осіб може бути: загальною спеціальною індивідуальною У конкретних правовідносинах суб'єкт може виступати як носій загальної, спеціальної та індивідуальної правосуб'єктності. Правосуб'єктність -- юридична передумова для визнання особи носієм відповідного правового статусу .Фізичні та юридичні особи.

Суб'єкти правовідносин:

1) індивіди (фізичні особи): громадяни - особи, що мають громадянство даної держави; іноземці - особи, що мають громадянство іншої держави; біпатриди - особи, що мають громадянство двох чи більше держав; апатриди - не мають громадянства будь-якої держави.

2) організації та об'єднання: державні органи, установи, підприємства, їх посадові особи; недержавні організації, їх посадові особи, рухи, партії, органи громадського самоврядування;

3) соціальні спільності: держава загалом; народ, нація; населення певних частин території держави; трудові колективи.

Серед суб'єктів цивільно-правових відносин особливе місце посідають юридичні особи, до яких належать державні та недержавні організації, що мають такі основні ознаки:

а) організаційна єдність, тобто чітка внутрішня структура (органи управління, підрозділи);

б) наявність відокремленого майна, здатність нести самостійну майнову відповідальність;

в) наявність круглої печатки і штампа з найменуванням організації;

г) право від свого імені набувати майнових та особистих не-майнових прав і обов'язків;

д) право від свого імені виступати позивачем і відповідачем у

суді.

Юридичні особи можуть бути:

- некомерційними, діяльність яких спрямовується не на одержання прибутків, а для задоволення певних невиробничих потреб (парламент, органи виконавчої влади тощо);

40. - комерційними, які створюються для одержання прибутку (промислові підприємства, комерційні банки, акціонерні товариства тощо).Об'єкти правовідносин

Проблема поняття, змісту, класифікації і аналізу інших сторін об'єктів правовідносин має важливе значення, оскільки лише наявність об'єкта права викликає необхідність виникнення і здійснення самих правовідносин. Відсутність об'єкта права позбавляє сенсу існування будь-яких правовідносин. У суспільстві немає і не може бути правовідносин не тільки безсуб'єктних, а й безоб'єктних.

Проблема загального визначення поняття «об'єкт правовідносин» завжди привертала увагу дослідників і була предметом дискусій. Намагаючись знайти оптимальне і адекватне рішення і відповісти на загальне питання, що таке об'єкт права, багато з авторів висловлюють не тільки відмінні точки зору, а й ті, що доповнюють одна одну.

У юридичній літературі існують різні трактування об'єкта правовідносин. Проте у ході тривалої дискусії склалися в основному дві концепції — моністична і плюралістична. Згідно з першою з них об'єктом правовідносин можуть виступати тільки дії суб'єктів, оскільки саме дії, вчинки людей підлягають регулюванню юридичними нормами, і лише людська поведінка здатна реагувати на правовий вплив. Звідси у всіх правовідносин єдиний, загальний об'єкт.

Згідно з другою, більш реалістичною позицією, об'єкти правовідносин настільки різноманітні, наскільки різноманітні правовідносини, що регулюються правом.

Отже, залежно від характеру і видів правовідносин їх об'єктами виступають:

1. Матеріальні блага (речі, предмети, цінності), характерні головним чином для цивільних, майнових правовідносин (купівля-продаж, дарування, обмін, заповіт тощо).

2. Нематеріальні особисті блага (життя, честь, здоров'я, гідність, свобода, безпека, право на ім'я, недоторканність людини), більшість з яких типові для кримінальних і процесуальних правовідносин.

3. Поведінка, дії суб'єктів, різного роду послуги і їх результати. (Це, головним чином, правовідносини, що складаються на основі норм адміністративного права у сфері управління, побутового обслуговування, господарської, культурної й іншої діяльності).

4. Продукти духовної творчості (твори літератури, мистецтва, живопису, музики, скульптури, а також наукові відкриття, винаходи — все, що є результатом інтелектуальної праці).

41. 5. Цінні папери, офіційні документи (облігації, акції, векселі, гроші, приватизаційні чеки, дипломи, атестати тощо). Вони можуть стати об'єктом правовідносин, що виникають при їх втраті, поновленні, оформленні дублікатів. У наш час в країні склався ринок цінних паперів, акції купуються і продаються, тобто вони є об'єктами угод.Поняття та зміст суб'єктивного права

Суб'єктивне право — це передбачена нормами права міра можливої поведінки учасника правовідносин. Іншими словами, це міра поведінки, що належить уповноваженій особі для задоволення її інтересів та потреб і яка забезпечується відповідними юридичними обов'язками інших (зобов'язаних) осіб.

Ознаки суб'єктивного права:

• можливість певної поведінки;

• можливість, яка належить лише уповноваженому суб'єкту, яка надається для задоволення інтересів уповноваженої особи;

• наявне у правовідносинах;

• є мірою можливої поведінки, порушення якої вважається зловживанням правом;

• існує лише відповідно до юридичних обов'язків;

• встановлюється нормами права;

• забезпечується (гарантується) державою. Елементами суб'єктивного права є:

1) право на здійснення певних дій (право на власні дії);

2) право вимоги від зобов'язаної особи здійснити певні дії (право на чужі дії);

42. 3) право звертатися до держави за захистом порушеного права (право на дії держави).Поняття та зміст юридичного обов'язку.

Юридичний обов'язок — це передбачена нормами права міра необхідної поведінки учасника правовідносин. Іншими словами, це міра належної поведінки зобов'язаної сторони в інтересах уповноваженої особи.

Ознаки юридичного обов'язку:

• необхідність певної поведінки;

• обов'язок, покладений лише на зобов'язану особу;

• покладається з метою задоволення інтересів уповноваженої особи;

• існує лише у правовідносинах;

• є мірою необхідної поведінки;

• існує тільки відповідно до суб'єктивного права;

• встановлюється нормами права;

• забезпечується (гарантується) державою. Структуру юридичного обов'язку становлять такі елементи:

1) необхідність здійснення або утримання від певних Дій;

2) необхідність виконання вимог уповноваженої сторони;

3) необхідність нести юридичну відповідальність у разі невиконання або неналежного виконання покладених зобов'язань.

Суб'єктивне право та юридичний обов'язок об'єднує те" що вони:

а) випливають з норм права;

б) забезпечуються державою;

43. в) існують у певних межах — це завжди міра поведінки.Юридичні факти та їх класифікація.

Юридичний факт — це життєва обставина, з кою норми права пов'язують виникнення, зміну або припинення правовідносин. За наявності норм права без юридичного факту правовідносини неможливі. Юридичний факт — передумова правовідносин. Наприклад, наявність норм права, які регулюють порядок спадкування, не означає, що індивід вступив у спадкоємні правовідносини і одержав спадщину. Необхідне настання певних обставин, що фіксуються в гіпотезах норм права. Функції юридичних фактів: • функція залучення суб'єкта права до правовідносин; • функція породження правосуб'єктності, її набуття або виникнення (наприклад, з народженням дитини виникає громадянство; для створення підприємства необхідна реєстрація). Отже, юридичні факти не тільки служать підставою для виникнення, зміни і припинення конкретних правовідносин, а й цілеспрямований рух останніх є головним наслідком юридичних фактів. Юридичні факти класифікуються за різними підставами. правоутворюючі - юридичні факти, з якими норми права пов'язує виникнення правовідносин (наприклад, наказ ректора про зачислення абітурієнта К. до вузу) правозмінюючі - юридичні факти, з якими норми права пов'язує зміна правовідносин (наприклад, наказ ректора про переведення студента К. з очної на заочну форму навчання) правоприпиняючі - юридичні факти, з якими норми права пов'язує припинення правовідносин (наприклад, наказ ректора про видачу студенту К. диплома про закінчення вузу) Слід зважити на те, що один і той самий юридичний факт може бути правоутворюючим, правозмінюючим, правоприпи-няючим для суб'єктів, які є сторонами у правовідносинах. Так, факт смерті громадянина — обставина, що припиняє правовідносини між померлим і його дружиною, дітьми. Одночасно це є і правоутворюючим фактом, тому що після закінчення певного строку з дня смерті громадянина виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією права дружини, дітей на спадщину. Види юридичних фактів за вольовою ознакою: Дії: — вольова поведінка суб'єктів права, з якою пов'язані виникнення, зміна та припинення правовідносин (наприклад, угода, постанова слідчого, рішення суду) Події: - юридичні факти, що виникають, змінюються і припиняються поза волею людей (наприклад, природне стихійне явище, смерть) обставини - складні юридичні факти, які охоплюють своїм змістом дії та події (наприклад, безвісна" відсутність, місце проживання, недієздатність), їх використання об'єктивно необхідне в трудовому, сімейному, кримінальному праві та ін. Дії правомірні - відповідають вимогам норм права (договір) неправомірні - не відповідають вимогам норм права (правопорушення) Правомірні дії юридичні акти — дії, пов 'язані зі вступом особи в конкретні правовідносини з наміром досягти певного юридичного наслідку (наприклад, звернення громадянина з заявою до державного органу про прописку) юридичні вчинки - дії, що не пов'язані зі вступом особи в конкретні правовідносини і незалежно від їх наміру спричиняють юридичні наслідки (наприклад, фіктивний шлюб породжує у разі народження дітей всі юридичні обов'язки, пов'язані з утриманням і вихованням дітей) Неправомірні дії злочини проступки - передбачені законом суспільне небезпечні винні діяння (дії або бездіяльність), що спричиняють за чинним законодавством, кримінальну відповідальність. Злочин відрізняється від проступку більшим ступенем суспільної небезпечності - один із видів правопорушень, який полягає у винній дії або бездіяльності, що спричиняють за чинним законодавством, дисциплінарну чи адміністративну відповідальність. Проступок відрізняється від злочину меншим ступенем суспільної небезпечності Події абсолютні відносні (наприклад, смерть людини породжує наслідки: майно переходить до дружини, дітей, тобто виникають спадкоємні правовідносини, змінюється склад учасників правовідносин, суб'єктом яких був померлий) (наприклад, смерть застрахованої особи в результаті вбивства спричиняє наслідки незалежно від того, з якої причини відбулося позбавлення життя — виплачується страхова премія сім'ї; у спадкоємців убитого виникають правовідносини з органом страхування) Види юридичних фактів за складом: прості складні (фактичні склади) Нерідко для виникнення передбачених правовою нормою юридичних наслідків потрібен не один юридичний факт, а сукупність фактів. Сукупність юридичних фактів, необхідних для настання правових наслідків, передбачених нормою права (виникнення, зміна або припинення правовідносин), називається фактичним (юридичним) складом. Приклад. Для зачислення до вищого навчального закладу необхідні: загальна середня освіта, підкріплена документом; успішна здача вступних іспитів; документ, що свідчить про внесення певною суми за навчання (якщо це комерційний навчальний заклад); наказ ректора про зачислення до вузу.

44. Поняття та види фактичних складів.

45. Фактичні склади прості складні - включають факти, що належать до тієї ж самої галузі законодавства. Наприклад, для укладення шлюбу необхідна сукупність фактів: взаємна згода осіб, що вступають до шлюбу; досягнення ними шлюбного віку; відсутність у кожного з них зареєстрованого в органах РАГСу шлюбу; відсутність між ними родинних відносин, дієздатність осіб, що вступають до шлюбу. Всі ці факти передбачені однією галуззю законодавства — шлюбно-сімейним - включають факти, що належать до різних галузей законодавства. Наприклад, пенсійні правовідносини можуть виникнути лише за наявності трьох фактів: досягнення встановленого законом віку, наявності виробничого стажу, рішення органу соціального забезпечення про нарахування пенсії. Тут досягнення встановленого законом віку та наявність необхідного виробничого стажу передбачені нормами трудового законодавства, а рішення органу соціального забезпечення — це сфера адміністративного законодавства Фактичний склад не слід плутати з подіями — складними юридичними фактами.Правова культура особистості та її структура.

46. Правова культура поділяється на такі види: · Правова культура суспільства в цілому; · Правова культура індивіда; · Правова культура соціальних спільнот (класів, націй, народів) і цивілізацій. {6; 49} Індивідуальна правова культура характеризується ступенем засвоєння і активного використання особистістю правових цінностей. Це - глибоке знання і розуміння права, рівень активної правомірної діяльності особистості. Індивідуальна правова культура передбачає не тільки всебічну правову обізнаність, знання змісту правових приписів, а й позитивне до них ставлення і високосвідомими їх виконання. Незнання законів, зневажливе до них ставлення свідчать про відсутність правової культури. Але сам факт знання правових вимог ще не може свідчити про наявність правової культури. Показником такої може бути тільки активне правомірна поведінка особистості, що зумовлюється рівнем її правосвідомості. Тут важливо простежити взаємозв'язок і співвідношення правосвідомості та правової культури. Ці два поняття в певній мірі збігаються. Але такий збіг не є повним. Правова культура включає в себе ту частину правосвідомості, яка виражає позитивне ставлення до права, правильне розуміння права, його установлень, що народжує у свідомості людей позитивні установки і в результаті - активне правомірна поведінка. Якщо ж індивід слабо обізнаний в правових вимогах, невірно оцінює з точки зору права різні життєві ситуації, робить у підсумку правові проступки, а то й злочини, то такі його уявлення про право знаходяться за межами правової культури. В рівній мірі не може вважатися в правовому відношенні культурним і той індивід, який добре знає зміст законів, але використовує це знання в протиправних цілях. У зв'язку з цим важко погодитися з А.І. Коваленко, який стверджує, що правова культура - це реалізоване правосвідомість. {8; 59} Адже не можна говорити про відсутність правосвідомості взагалі у людини, яка має спотворене, неправильне уявлення про право або навіть відноситься до правових вимогам вороже, вчинює правопорушення і т.д . Такий індивід володіє низьким рівнем правосвідомості. Але в цьому випадку можна і потрібно вести мову про відсутність у такого індивіда правової культури, бо його спотворене правосвідомість реалізується в протиправній поведінці. Це відноситься і до осіб, які зловживають знанням правових вимог. Правова культура може бути невисокою в особи недостатньо грамотного в правовому відношенні, але в цілому позитивно оцінює необхідність встановлення правопорядку. У тому ж випадку, коли у індііда склалися у свідомості стійкі антиправові установки і його поведінка на практиці їх відображає, слід вести мову про відсутність правової культури у нього взагалі. Отже, правова культура особистості передбачає реалізацію її позитивних правових уявлень, а не правосвідомості взагалі.Правова культура суспільства та її складові.

47. Правова культура - якісний стан правової організації суспільства, реального функціонування її правової системи, що відбиває досягнутий рівень розвитку в сфері правового регулювання соціальних відносин. Правова культура суспільства проявляється в різних показниках. До найбільш важливим з них можна віднести: · Рівень правосвідомості, ставлення суспільства, держави, індивідів до права; · Досконалість і демократизм правотворчого процесу (підготовки, прийняття, опублікування, систематизації нормативно-правових актів); · Якість законодавства, ступінь збалансованого відображення в ньому інтересів індивідів, соціальних груп, суспільства в цілому; · Стан у сфері реалізації права, рівень роботи правоохоронної системи; · Професіоналізм і високий суспільний статус юридичних кадрів та установ, позитивна правова активність усіх суб'єктів права, повагу належних юридичних процедур; · Стан правової науки та юридичної освіти; · Правове закріплення і реальне забезпечення прав і свобод особистості; · Стан законності і правопорядку. Ці та інші показники правової культури дають можливість визначити, наскільки високо оцінюється в суспільстві право як регулятивна соціальна система, що функціонує на основі принципу справедливості, визнається чи примат права по відношенню до держави, її владним структурам, що у свою чергу характеризує рівень культури суспільства, ступінь його цивілізованості. Виходячи з об'єктивних проявів, показників у структурі правової культури в широкому її розумінні виділяються такі великі безперервно взаємодіючі елементи, як саме право, правосвідомість, правові відносини, законність, правопорядок, правова діяльність {2; 502}Правова соціалізація та правове виховання

Правова соціалізація — це процес включення індивіда в сис­тему правовідносин даного суспільства на основі засвоєння всієї правової культури даного суспільства. Вона виступає як складо­ва єдиного процесу соціалізації.

Правова соціалізація — це заміна правомірної поведінки за примусом на правомірну поведінку за особистісними особливостями. Саме цих правових соціалізацій буде досяг­нуто тоді, коли індивіди, як зазначає Е. Фромм, «досягнуть та­кого типу поведінки, за якого вони бажають діяти так, як во­ни повинні діяти як члени даного суспільства. Вони повинні бажати робити те, що необхідно для суспільства»¹.

Право, як вид соціального регулювання, здійснює прямий вплив на процеси соціалізації, орієнтуючи індивіда в різно­манітній соціальний дійсності. Факт правової урегульованості суспільних відносин, спосіб правового впливу на них, визна­чення належної та дозволеної поведінки, різноманітні забо­рони — все це оптимізує процеси соціалізації.

У процесі соціалізації індивід засвоює не тільки норми та закони, а й всі елементи правової системи, в тому числі пра­вові поняття. Таким чином, основу правової соціалізації ста­новлять:

• засвоєння правових норм і посідання певної позиції стосовно до цих норм;

• оцінка безпосередньої реалізації норм у юридичній практиці, формування ставлення до правових інститутів та установ;

• засвоєння правової ідеології як системного, науково обгрунтованого відображення правової дійсності в ідеях, по­няттях, принципах.

Правова соціалізація — це не тільки формування нави­чок соціальної поведінки, яка відповідає правовим нор­мам суспільства, а й інтеріоризація таких норм, виникнен­ня внутрішньої мотивації, що орієнтує особистість на їх додержання. Початком цього процесу є засвоєння у ди­тинстві норм соціальної поведінки, спілкування та взаємо­дії людей, соціальних заборон і вимог. Пізніше правова со­ціалізація набуває виразніших форм: це відбувається тоді, коли людина, будучи дорослою, стає повноцінним учасни­ком правовідносин і стикається з необхідністю самостійно відстоювати свої права, цивілізовано вступати у стосунки з іншими людьми і виконувати свої обов’язки перед су­спільством.

У процесі правової соціалізації відбувається поступова ін­теграція особистості в широкий соціальний контекст, перехід її до повноцінної участі в функціонуванні громадянського су­спільства та держави. Однак при цьому можуть виникати пе­рекручення, деформації, які призводять згодом до появи у ін­дивіда кримінальних нахилів, правового нігілізму, асоціаль­ної й антидержавної поведінки.

У здійсненні правової соціалізації особистості вирішальне значення мають такі чинники:

1) загальний стан економічних, політичних, ідеологічних відносин у суспільстві та державі;

• ступінь суспільної правосвідомості в цілому і рівень ав­томатизму правової поведінки, що склалася;

• безпосереднє соціальне оточення особистості та вплив на неї малих формальних і неформальних груп;

• рівень правової пропаганди;

• загальний стан законності, зокрема стан законності у га­лузі державного управління.

Правове виховання розглядають у широкому та вузькому розумінні. У широкому розумінні воно характеризується як вплив усіх правових чинників суспільного життя, у тому числі й правової системи, на формування в індивідів і колективів людей з певними правовими якостями, що відповідають досягнутому в суспільстві рівню правової свідомості та правової культури. У вузькому розумінні - це цілеспрямований, повсякденний, систематичний вплив юридичної теорії та практики на свідомість людей з метою виховання у них відповідного рівня правової свідомості, культури та зразкової правомірної поведінки.

раво-виховна робота здійснюється у певних формах. До таких форм теорія та юридична практика відносять: правову освіту; правову агітацію; правову пропаганду; юридичну практику; історію української та світової культури із правової тематики; самовиховання.

Правова освіта - це конкретний вид навчального процесу, під час якого під керівництвом досвідчених юристів члени суспільства здобувають правові знання, навички, вміння здійснення правових норм. Правове навчання здійснюється через систему навчальних закладів юридичного і неюридичного профілю, через спеціалізовані організації (наприклад, організацію "Знання" тощо), шляхом самостійного вивчення чинного права.

Правова агітація - це форма правового виховання, що полягає у правовому впливі на правосвідомість і настрої членів суспільства через колективні та індивідуальні співбесіди, виступи на мітингах, зборах за допомогою преси, телебачення тощо.

48. Правова пропаганда — це цілеспрямована діяльність з формування у членів суспільства високого рівня правосвідомості та правової культури, роз'яснення правової політики та поширення правових знань, ідей, іншої правової інформації з допомогою засобів масової інформації та інших форм доведення правової інформації до широкого загалу.Завдання та система правового виховання.

Правове виховання розглядають у широкому та вузькому розумінні. У широкому розумінні воно характеризується як вплив усіх правових чинників суспільного життя, у тому числі й правової системи, на формування в індивідів і колективів людей з певними правовими якостями, що відповідають досягнутому в суспільстві рівню правової свідомості та правової культури. У вузькому розумінні - це цілеспрямований, повсякденний, систематичний вплив юридичної теорії та практики на свідомість людей з метою виховання у них відповідного рівня правової свідомості, культури та зразкової правомірної поведінки.

Процес правового виховання охоплює суб'єкти та об'єкти, основні вимоги і мету.

До суб'єктів правової виховної діяльності відносять органи держави, громадські організації, трудові колективи, їх посадових і службових осіб, окремих громадян.

Об*єктом правового виховання є свідомість людини, її інтелекті здатність сприймати, оцінювати і здійснювати певні правові явища.

Метою правового виховання є: формування правосвідомості громадян і підвищення на цій основі їхньої правової культури; виховання поваги до права, щоб його вимоги стали особистим переконанням кожної людини, а повсякденне додержання юридичних норм - звичкою; ознайомлення громадян з питаннями державно-правового будівництва, підвищення їхньої соціальної та політико-правової активності; допомога їм в оволодінні всією сукупністю юридичних знань із різних галузей і сфер функціонування права; сприяння ефективній роботі механізму правового регулювання.

Основними вимогами до право-виховної роботи є: набуття людиною основ правових знань; необхідність формування у свідомості людини переконань, настанов, мотивів активної правомірної поведінки; формування в людей соціально-комунікативних якостей особистості тощо.

Право-виховна робота здійснюється у певних формах. До таких форм теорія та юридична практика відносять: правову освіту; правову агітацію; правову пропаганду; юридичну практику; історію української та світової культури із правової тематики; самовиховання.

Правова освіта - це конкретний вид навчального процесу, під час якого під керівництвом досвідчених юристів члени суспільства здобувають правові знання, навички, вміння здійснення правових норм. Правове навчання здійснюється через систему навчальних закладів юридичного і неюридичного профілю, через спеціалізовані організації (наприклад, організацію "Знання" тощо), шляхом самостійного вивчення чинного права.

Правова агітація - це форма правового виховання, що полягає у правовому впливі на правосвідомість і настрої членів суспільства через колективні та індивідуальні співбесіди, виступи на мітингах, зборах за допомогою преси, телебачення тощо.

Правова пропаганда — це цілеспрямована діяльність з формування у членів суспільства високого рівня правосвідомості та правової культури, роз'яснення правової політики та поширення правових знань, ідей, іншої правової інформації з допомогою засобів масової інформації та інших форм доведення правової інформації до широкого загалу.

Юридичну практику можна визначити як сукупність напрацьованого досвіду внаслідок правотворчої, правоохоронної та з реалізації права (включно з правозастосовною) діяльності різних суб'єктів права.

Зміст юридичної практичної діяльності включає в себе: а) суб'єктів як учасників правових дій; б) завдання, мету, функції, методи та результати діяльності; в) внутрішню організацію діяльності, що включає в себе процесуальне провадження, стадії, процедури та режими; г) зовнішню форму діяльності, що виявляється у правотворчих та право-реалізаційних актах; ґ) зовнішні зв'язки діяльності, що характеризуються її соціальною цінністю, призначенням, результативністю та ефективністю.

Однак не вся юридична діяльність є практичною. Слід розрізняти юридичну наукову та освітянську діяльність від юридичної практичної діяльності. В основі першої лежать дослідження політичної і правової системи суспільства, а в основі останньої - напрацювання та узагальнення юридичної практики шляхом професійної діяльності юриста.

Узагальненням щодо забезпечення законності та правопорядку в процесі правотворчої, право-реалізаційної та правоохоронної діяльності здійснюється різними органами. Загальне узагальнення щодо здійснення законності та додержання правопорядку в Україні здійснює Генеральна прокуратура України і підпорядковані їв прокуратури на місцях.

Узагальнення судової діяльності, діяльності правоохоронних органів здійснює Верховний Суд України, вищі спеціалізовані суди, касаційні та апеляційні судові інстанції. Суди загальної юрисдикції здійснюють контроль за законністю діяльності правоохоронних органів при реалізації своїх повноважень із здійснення правосуддя. Центральні структури системи правоохоронних органів здійснюють контроль та узагальнюють юридичну практику щодо додержання законності та зміцнення правопорядку підлеглими підрозділами.

Узагальнення юридичної діяльності законодавчого і виконавчих органів та Конституційного Суду України покладається на ці органи. Верховна Рада України узагальнює юридичну практичну діяльність парламенту. Президент України та Кабінет Міністрів України узагальнюють практичну юридичну діяльність органів виконавчої влади. Конституційний Суд України слідкує за конституційністю правових актів Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України та Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Отже, юридична практика включає в себе як діяльність, так і результати діяльності професійних юристів та державних органів. Узагальнення юридичної практичної діяльності та вироблення пропозицій щодо покращення як самої юридичної практичної діяльності, так і її результатів з метою удосконалення законодавства та практики його реалізації складає основу юридичної практики.

Історія української та світової культури з правової тематики визначається як система літературної, художньої, кіно-, телевізійної та іншої творчості про правову дійсність.

49. Отже, існуючі форми правового виховання не виключають й інших форм, таких як загальна та індивідуальна профілактика, підвищення рівня соціальної забезпеченості, покращення соціальних умов життя, стимулювання правомірної поведінки тощо.Загальносоціальні та спеціальні функції права.

Функції права- це основні напрямки його впливу на людину, на суспільство, на сус

пільні відносини.

Функції права ділять на загальносоціальні та спеціально-юридичні.

Загальносоціальні функції - це основні напрямки правового впливу на різні сфери суспільного життя -економіку, політику, культуру тощо, напрямки взаємодії права з іншими соціальними явищами як єдності форми і змісту. До загальносоціальних функцій належать:

> гуманістична (право охороняє та захищає право людства, народу, людини);

> організаторсько-управлінська (право суб'єктів правовідносин на розв'язання певних соціальних проблем);

> комунікативна, або інформаційна (право інформує людей про волю законодавця);

> оціночно-орієнтаційна (з позицій законів держави оцінюють

поведінку людей, право вказує на допустимі й бажані шляхи і способи задоволення своїх потреб у межах правомірної поведінки);

> ідеологічно-виховна (право формує певний світогляд, виховує звичку дотримуватися чинного законодавства, дає зразки правомірної поведінки);

> пізнавальна (право є джерелом знань) та інші функції.

До спеиіально-юридичних функцій, котрі здійснюють, власне, правове регулювання суспільних явищ, відносять:

> регулятивну (сприяє розвитку найцінніших для суспільства і держави соціальних зв'язків, регулює суспільні відносини);

50. > охоронну (похідна від регулятивної, покликана забезпечувати, здійснювати її за допомогою правових обмежень - зобов'язань, заборон, покарань тощо). Соціальні чинники формування права.

Формування права— тривалий історичний процес. Воно виникає не на порожньому місці. Провісниками юридичного регулювання були звичаї і табу— система безперечних заборон біологічного, природного, морального, релігійного характеру, що стало передумовою формування юридичних заборон. Існували певні “контури” правосудної діяльності— на основі норм-звичаїв родові збори і старійшини приймали відповідні індивідуальні рішення.

Історія розвитку правових систем свідчить про те, що в умовах переходу від первісного до ранньокласового суспільства значення права надавалося індивідуальним, фактичним, повторювальним стосункам. Юридичне регулювання лише поступово відокремлювалось від інших, неюридичних його видів.

Важливим етапом у формуванні права було перетворення звичаїв, що склалися в первісному суспільстві, на правові звичаї. Правовим звичай стає тоді, коли він набуває мовчазного або офіційного схвалення держави і захищається нею, в тому числі з допомогою примусу. Держава неоднаково ставиться до різних звичаїв: вона санкціонує тільки ті з них, які узгоджуються з її політикою, загальними засадами життєдіяльності суспільства. На основі правових звичаїв складається так зване звичаєве право. За змістом багато правових звичаїв ще зберігали рештки звичаїв родового ладу, воєнної демократії. Водночас з’являються такі, які закріплювали кастові привілеї вищих станів, обов’язки нижчих, правила купівлі-продажу землі, спадкове сімейне володіння землею і т. ін. Більшість правових звичаїв втілюються в писані тексти, на які можна було посилатися в обґрунтуванні своїх прав. Якщо раніше збереження звичаїв було привілеєм жреців, то з виникненням формальної визначеності права вони стають доступними для широких верств населення. Перші закони античних і ранньофеодальних суспільств були зводами звичаєвого права (наприклад, Руська Правда, Салічеська Правда та ін.).

Значну роль у становленні правових норм відіграли судові органи. Судові функції спочатку здійснювали жреці у формі релігійного ритуалу або верховні правителі і призначені ними судові органи. Судові органи закріплювали у своїх рішеннях ті звичаї, які відповідали новим порядкам. Вони утворювали судові прецеденти-рішення з конкретних справ, які в майбутньому ставали загальнообов’язковими правилами, нормами при вирішенні аналогічних справ. Так, рішення преторів та інших магістратів у Стародавньому Римі вважалися обов’язковими зразками для уладнання аналогічних справ, внаслідок чого склалася ціла система преторського права, тобто одним з шляхів виникнення правових норм було їх утворення судами.

З часом основною формою права стають державні нормативні правові акти. Цьому сприяла динаміка суспільних відносин. Для свого регулювання вони потребували знання спеціальних понять, механізмів, інститутів, таких як власність, позов, юридична особа, юридична відповідальність і т. ін., які були невідомі родовим звичаям. Поступово ці акти витісняють звичаєве право, посідають домінуюче місце серед форм права. Класова диференціація суспільства, боротьба різних соціальних груп за панівне становище сприяє політизації норм права, які стають засобами управління суспільством, а їх характер відображає уявлення влади про належну поведінку. Єдиних правил, які б однаковою мірою висловлювали інтереси всіх членів суспільства за цих умов, не існує. Норми права, захищені на випадок порушення силою державного апарату, закріплюють можливість майнової нерівності, привілеїв, безправного положення окремих груп (рабів), поділ на касти. Але водночас вони необхідні і для встановлення міри свободи і рівності для окремих верств населення країни, певного порядку суспільних відносин. Нормативні правові акти держави набули обов’язкової письмової форми, оперативно реагували на потреби соціальної практики, чітко формулювали зміст прав і обов’язків. З розвитком законотворчості починається період письмової кодифікації законодавства.

Такими чином, основними шляхами формування права були:

а) визнання у якості права індивідуальних, фактичних, повторювальних стосунків;

б) санкціонування державою звичаїв (звичаєве право);

в) утворення правових норм судовими органами (правові прецеденти);

г) пряме встановлення правових норм державною владою (у вигляді законів, постанов, кодексів та інших нормативних актів).

51. Для стародавніх юридичних пам’яток: Законів Ману, Законів ХІІ таблиць, Руської Правди та інших, було характерним поєднання норм звичаєвого права і узагальнений виклад судових прецедентів, а також деякі законодавчі положення. Окрім того, вони були ще тісно пов’язані з релігійними нормами. У процесі подальшого розвитку суспільства той чи інший елемент техніко-юридичного змісту права набував більшої переваги. Саме на цьому шляху почалось утворення національних правових систем.Форми та види правотворчості.

Правотворчість здійснюється двома соціальними інститутами:

— державою в особі державних органів та їх посадових осіб;

— громадянським суспільством і його окремими суб'єктами.

Види правотворчості як громадянського суспільства, так і держави можна класифікувати за різними критеріями. Основний вид правотворчості - правотворчість державних органів і посадових осіб.

Види правотворчості держави за юридичною чинністю актів:

1. Законодавча діяльність, тобто діяльність, пов'язана з підготовкою і прийняттям законодавчих актів (законотворчість).

У правотворчості України головну роль відіграє законодавчий орган держави - Верховна Рада. Вона має монопольну законотворчу компетенцію, тобто виключне право на прийняття законів і коло повноважень щодо їх прийняття, передбачені Конституцією та іншими законами, її законотворчість - провідна частина правотворчості і основної конституційно-правової форми прийняття законів державою;

2. Підзаконна правотворча діяльність, тобто діяльність, пов'язана з підготовкою і прийняттям підзаконних актів (підзаконна правотворчість).

Правотворчість інших державних органів України (правотвор-чістю займаються практично всі державні органи) здійснюється на підставі і відповідно до чинних законів, прийнятих Верховною Радою.

Нагадаємо, що юридична чинність прийнятих державними органами нормативно-правових актів залежить від рівня і обсягу їх повноважень, які визначаються місцем, яке посідається в системі органів держави (Президент, Кабінет Міністрів, міністерства, відомства, голови державних адміністрацій на місцях та ін.).

Форми участі держави у правотворчості

безпосередня правотворчість

санкціонована правотворчість

спільна правотворчість

делегована правотворчість

- видання нормативно-правових актів органами держави і уповноваженими на те посадовими особами

- санкціонування актів, прийнятих ор-ганізаціями (комерційними і некомерцій-ними); попередній дозвіл їх видання

спільне прийняття нормативного акта (нормативні угоди)

- делегування правотворчих повноважень вищого органа держави нижчим

Безпосередня правотворчість держави - основна, яка полягає у виробленні та прийнятті нових правових актів. Інші прояви правотворчості держави (зміна або доповнення, скасування, систематизація) мають допоміжне значення для формування системи права.

Санкціонована правотворчість полягає у затвердженні актів, прийнятих організаціями громадянського суспільства - недержавними об'єднаннями: суспільними (партіями, профспілками та ін.) і комерційними (акціонерними товариствами та ін.), або в попередньому дозволі щодо їх видання.

Спільна правотворчість (нормативні угоди) - акти укладаються на галузевих, професійних і місцевому, територіальному рівнях. Наприклад, спільні акти органів держави і недержавних об'єднань; нормативні угоди між різними суб'єктами права: профспілками, уповноваженими працівниками, представницькими органами, органами виконавчої влади та ін. Нормативні угоди усе ширше використовуються у правотворчій практиці України.

Делегована правотворчість - видання нормативно-правового акта за уповноваженням, яке виходить із закону, або за прямим дорученням одного (вищого) органу держави іншому (нижчому) зі збереженням певної системи контролю з боку вищого органу за реалізацією делегованих повноважень.

Державні органи можуть делегувати правотворчі повноваження громадським об'єднанням (наприклад, передати профспілкам функції соціального страхування). При цьому норми, що створюються громадянськими об'єднаннями, набувають якостей і властивостей правових норм, які охороняються державою.

Ознаки делегованої правотворчості:

1. Делегована правотворчість полягає у попередньому дозволі органу держави іншому органу (або організації) видавати нормативно-правові акти з регулювання відносин, що входять до предмета відання першого.

2. Делегуються лише окремі повноваження, у результаті чого відбувається тимчасове розширення повноважень органу, якому вони делегуються.

3. Делегування повноважень можливо на визначений час або без зазначення строків. При делегуванні повноважень на певний строк не потрібно видання правового акта, що відкликає повноваження: вони припиняються автоматично. При делегуванні без за-

значення строків повноваження можуть бути відкликані в будь-який час за рішенням органу, який делегує.

4. Делегувати повноваження може лише вищий орган нижчому,

5. Делегуватися повноваження можуть органом у межах його компетенції (не може передати більше повноважень, ніж має сам, і не може передати ті повноваження, яких не має).

6. Делегування повноважень відбувається у формі письмового компетенційного акта.

7. Орган, що делегує, обов'язково зберігає контроль за здійсненням делегованих повноважень.

Делегування парламентом законодавчих повноважень іншим гілкам влади Конституцією України не передбачено. У деяких країнах романо-германського і англо-американського права має місце делегування законодавчих повноважень парламентом уряду (таке делегування є конституційно закріпленим). У цьому разі законодавчий акт, підготовлений органом, якому делеговані такі повноваження, підлягає затвердженню органом, що делегує, -парламентом (наприклад, ордонанси у Франції).

Приклади делегованої правотворчості в Україні:

1. 18.11.1992 р. Верховною Радою України був прийнятий Закон "Про тимчасове делегування Кабінету Міністрів України повноважень видавати декрети в сфері законодавчого регулювання" із "метою оперативного вирішення питань, пов'язаних із проведенням ринкової реформи".

2. Відповідно до Конституції України Верховна Рада делегує Президенту до 28.07.1999 р. право на видання схвалених Кабінетом Міністрів і скріплених підписом Прем'єр-міністра нормативних указів з економічних питань, неурегульованих законами, з одночасним поданням відповідного законопроекту до Верховної Ради (див. про це розділ XV Конституції України);

3. Відповідно до Конституції України і Конституції Автономної Республіки Крим Верховна Рада АРК і Рада Міністрів АРК можуть виконувати делеговані відповідно до Конституції України виконавчі державні функції та повноваження на території АРК. Нормативно-правові акти з питань виконання делегованих повноважень повинні прийматися відповідно до Конституції України, законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України та на їх виконання (ст. 28 Конституції АРК та ін.).

За функціональним призначенням розрізняють:

- поточну правотворчість - пов'язану з первинним регулюванням суспільних відносин, відновленням правових норм і заповненням прогалин;

52. - правотворчість для систематизації нормативних актів -систематизовану, головним чином кодифікаційну правотворчість.Принципи і функції правотворчості.

Виділяють дві групи принципів правотворчості: загальні і спеціальні. Загальні принципи правотворчості - незаперечні основні вимоги, що виражають її сутність:

/. Гуманізм, тобто формування нормативно-правових актів на засадах загальнолюдських цінностей, міжнародних стандартів прав людини, створення умов і механізмів їхнього втілення в життя суспільства і держави;

2. Демократизм, тобто вираження в ньому волі народу, безпосередня або через представників участь народу в розробці та прийнятті нормативно-правових актів;

3. Гласність - відкрите для громадськості, вільне і ділове обговорення проектів нормативно-правових актів, інформування про них населення;

4. Законність - прийняття нормативно-правових актів законним шляхом, відповідно до конституційне закріпленого процесу правотворчості;

5. Науковість - ефективне використання досягнень юридичної та інших наук при упорядкуванні проектів нормативних актів; проведення їхньої незалежної наукової експертизи;

6. Системність - суворий облік системи права, системи законодавства, узгодження з іншими нормативно-правовими актами.

До спеціальних принципів правотворчості можна віднести:

— оперативність - незволікання з підготовкою проектів нормативних актів;

— поєднання динамізму і стабільності - створення стабільного нормативного акта і одночасно можливість вносити до нього доповнення і зміни;

— плановість - за функціональним призначенням актів і строками їх прийняття;

— старанність і скрупульозність підготовки нормативних актів

- відсутність скоростиглих і непродуманих проектів;

— професіоналізм - залучення до розробки нормативних актів кваліфікованих спеціалістів із відповідних галузей науки, вчених-юристів і юристів-практиків, які мають необхідні знання і досвід;

— техніко-юридична досконалість - упорядкування нормативно-правових актів з урахуванням правил, способів, прийомів юридичної техніки, які є обов'язковими для правотвор-чих органів;

— урахування місцевого досвіду - особливо в процесі прийняття нормативних актів місцевого значення.

Функції правотворчості - напрямки діяльності, пов'язаної зі встановленням, зміною або скасуванням правових норм, створенням і розвитком законодавства.

Основні функції правотворчості:

1. Функція первинного регулювання суспільних відносин (розробка і прийняття нових правових норм) діє в тих випадках, коли суспільні відносини раніше не регулювалися і вперше виникла необхідність у 'їх регулюванні. Наприклад, лише з розвитком космічних досліджень з'являється космічне право; із переходом України на шлях розвитку ринкових відносин виникла необхідність у створенні нових законів: про біржу, приватизацію та ін.;

2. Функція відновлення правового матеріалу (скасування, зміна або доповнення до чинних норм) припускає заміну тих законів, що застаріли, не відповідають потребам суспільного розвитку. При цьому важливо не займатися відновленням заради відновлення, оскільки стабільність є кращою, ніж зміни, тим більше зміни без особливої необхідності. Коли ж суспільні потреби змінюються, суспільство потребує такого законодавства, яке адекватно відбивало б ці потреби. Тоді настає необхідність у створенні нових кодексів, законів, вносяться зміни і доповнення до відповідних законодавчих актів;

3. Функція заповнення прогалин у праві, тобто усунення повної або часткової відсутності в чинних нормативних актах необхідних юридичних норм.

Зрозуміло, можна використовувати аналогію закону, тобто вирішення справи або окремого питання на підставі закону, який

регулює подібні відносини; або аналогію права, тобто вирішення справи або окремого юридичного питання на підставі загальних начал і значення законодавства (див. §"Прогалини у праві").

Проте аналогія не заповнює прогалину. Заповнити прогалину можна лише шляхом правотворчості.

Як відшукується прогалина? Під час застосування норм права - у суді тощо. Для знаходження прогалин узагальнюється судова і адміністративна практика. Вироблене за допомогою аналогії вирішення юридичної справи не повинно суперечити розпорядженням чинного законодавства. Воно може стати підставою для удосконалення законодавства;

53. 4. Функція упорядкування нормативно-правового матеріалу (кодифікаційна або систематизаційна правотворчість). Організаційною формою цієї функції є кодификація законодавства, що припускає обґрунтоване його відновлення. Більш докладно про ко-дификацію, а також про інші засоби систематизації законодавства див. у §"Систематизація нормативно-правових актів".Поняття та ознаки юридичного процесу.

54. Юридичний процес як комплексна система має ряд специфічних ознак, характерних для всіх правових форм діяльності органів держави. Насамперед, цей розгляд, розгляд визначеної юридичної справи, здійснюваний на основі закону. Юридичний процес як правова форма діяльності уповноважених органів і посадових осіб, характеризується визначеністю компетенції, функцій і повноважень цих суб'єктів. Одні (органи держави і посадові особи) виконують організаційну функцію, на них покладається відповідальність за результат процесу, інші (позивачі, потерпілі, відповідачі, правопорушники й ін.), мають ряд прав і гарантій і можуть розраховувати на охорону їхньої особистості і законних інтересів. Теорія і практика юридичного процесу є результатом об'єктивних процесів інтеграції диференціації знання, що відбуває як усередині юриспруденції, так і на стиках її із суміжним знанням. Свідченням тому є усе більше проникнення етики і психології в юридичну науку і практику, усе більше широке застосування спеціального знання (зокрема, криміналістичного), і не тільки в карному, але й в інших видах юридичного процесу. Узагальнюючи викладене, можна запропонувати визначення юридичного процесу. Юридичний процес - це комплексна система органічно взаємозалежних правових форм діяльності уповноважених органів держави, посадових осіб, а також зацікавлених у дозволі різних юридичних справ інших суб'єктів права, що: а) виражається в здійсненні операцій з нормами права в зв'язку з рішенням визначених юридичних справ; б) здійснюється уповноваженими органами держави і посадових осіб на користь зацікавлених суб'єктів права; в) закріплюється у відповідних правових актах - офіційних документах; г) регулюється процедурно-процесуальними нормами; д) забезпечується відповідними способами юридичної техніки. Конструктивність юридичного процесу як комплексної системи наочно розкривається при детальному встановленні його узагальнених ознак і властивостей, що обумовлюють його правову природу і правовий зміст. Визначаючи родову спільність складових юридичний процес щодо відособлених компонентів, варто одночасно підкреслювати і специфічність кожного різновиду. Основні ознаки юридичного процесу як комплексної системи: юридичний процес - це розгляд (розгляд визначеної юридичної справи). Звичайно як юридичну справу кваліфікують або правопорушення, або суперечка про право. Юридична природа таких життєвих обставин полягає в тому, що вони передбачені законом і волочуть визначені юридичні наслідки. Отже, юридична справа - це така обставина, що дозволяється (розглядається) на основі закону, а його наслідки здійснюються у виконанні закону. Саме ці два моменти і визначають природу юридичної справи, а отже, вихідну основу юридичного процесу. юридичний процес, як діяльність по здійсненню операції з нормами права. Юридична природа будь-якої державної діяльності визначається насамперед тим, що відповідний орган чи держави посадова особа ставляться в умови, коли вони повинні безпосередньо використовувати норми права для дозволу конкретних юридичних справ. Причому як об'єкт службово-виробничих операцій у даному плані, виступають одночасно норми матеріального і процесуального права, тобто чи орган посадова особа повинні оперувати нормами, що визначають характер юридичної справи, що дозволяється, і одночасно оптимальний порядок досягнення юридичного результату. Юридичний процес як правова форма діяльності уповноважених на те органів держави і посадових осіб. Здійснення операцій з нормами права здійснює строго встановлене коло органів держави і посадових осіб. Конкретний склад, обсяг компетенції кожного з уповноважених учасників процесу установлений відповідним законодавством, у якому точно зафіксовано, що може бути суб'єктом процесу, що він повинний робити і яким образом здійснювати свої посадові (службові) функції. юридичний процес як діяльність, результати якої, обов'язково оформляються у відповідних документах. Чіткий поділ функцій між учасниками традиційного юридичного процесу і їхній офіційний характер викликають потреба у відповідних способах закріплень результатів, одержуваних у ході розгляду юридичної справи. Як такі способи, як правило виступають різні процесуальні акти-документи, що містять у собі розпорядження індивідуального характеру, тобто, вони завжди індивідуалізовані по предметі: стосуються даної справи й адресовані конкретному суб'єкту, зацікавленому учаснику процесу. До числа процесуальних актів-документів у традиційному юридичному процесі відносяться вироки, рішення суду, різного роду постанови і визначення суду, слідчого, дізнавача і т.д. Офіційний характер зазначених документів виражається не тільки в тім, що вони оформляються уповноваженими на те суб'єктами, але й у тім, що природа даних документів, їхня структура і відповідні реквізити закріплені в законодавчих актах. Крім того, кожний з них має свій державний стандарт і визначену форму. юридичний процес як діяльність, що викликає об'єктивну потребу в процедурно-процесуальній регламентації. Юрисдикційна діяльність у силу своєї особливої соціальної гостроти як по чинених діях, так і за результатами має потребу в забезпеченні цілим поруч гарантій. Найбільш ефективною гарантією юридичного процесу є те, що він одержує чітке, всебічне і найбільш зроблене врегулювання за допомогою цивільно-процесуального і карно-процесуального права, оскільки об'єктивно обумовлене такий стан, коли матеріальне право повинне мати свої процесуальні норми. Юридичний процес як діяльність, безпосередньо зв'язана з необхідністю використання різних методів і засобів юридичної техніки. Для одержання достовірних відгуків по розглянутій юридичній справі й обґрунтування прийнятого рішення учасникам-організаторам юридичного процесу завжди приходиться установлювати відповідні фактичні дані й обставини юридичної справи, тобто шукати і доводити істину в справі. Найефективнішими способами добування істини в справі розташовує така галузь юридичної практики, як криміналістика. Відзначимо, що карний процес немислимий без систематичного і всебічного користування послугами криміналістики. У традиційному юридичному процесі дуже істотне значення мають і такі технічні норми, що відносяться до порядку оформлення процесуальних документів: рішень, визначень, протоколів, повісток. Таким чином, юрисдикційної діяльності властиво широке використання найрізноманітніших технічних засобів і відповідних правил, спрямованих на ефективне одержання процесуальних результатів, дотримання таких правил обов'язково для всіх посадових осіб, суб'єктів-організаторів і безпосередньо зацікавлених учасників юридичного процесу.Види юридичного процесу.

Види юридичного процесу звичайно групуються по предметній ознаці, коли як підставу класифікації враховуються тільки відповідні галузі матеріального права, застосовувані в діяльності визначених органів держави. Звідси такі різновиди юридичного процесу, як карний, цивільний, адміністративний і т.д. Причому, як правило, самі процеси розуміються винятково в юрисдикційному значенні. Зазначена класифікація в принципі цілком прийнятна, тому що містить визначений матеріал для з'ясування загальних і особливих моментів процесу як комплексу, так і його окремих підрозділів. Однак, вона не дозволяє установити функціональний зв'язок юридичного процесу зі структурою механізму правового регулювання, а також узагальнити юридичний процес не тільки як поліструктурний комплекс, але і як функціональну систему. У дійсності ж основ для класифікації різновидів юридичного процесу більше, наприклад, в узагальнених комплексах по функціональній ознаці, коли виділяються чотири основні комплексні різновиди процесів: установчий, правотворчій, правозастосовчій, контрольний. Вони розрізняються перш за все за своїм змістом і функціям, характеру спонукальних чи обставин загальних юридичних фактів, специфічності безпосереднього юридичного наслідку. УСТАНОВЧИЙ ПРОЦЕС - це специфічна діяльність уповноважених органів держави, посадових осіб і громадських організацій по реалізації норм матеріального права, що встановлюють їхню правомочність по формуванню, чи ліквідації перетворенню органів держави, посадових осіб і інших керуючих суб'єктів. Дана діяльність виражається головним чином у здійсненні дій по підготовці умов організації, проведенню чи виборів призначенню керуючих суб'єктів і твердженню відповідних установчих результатів, Спонукальними обставинами установчого процесу звичайно є відповідні юридичні чи акти юридичні стани, наприклад, витікання терміну повноважень органів чи держави терміну призначення посадової особи. Установчий процес надзвичайно різноманітний по своєму конкретному змісті. З найбільш розповсюджених його видів можна вказати на діяльність по виборам представницьких органів держави, народних судів, діяльність по призначенню посадових осіб і т.д. Установчий процес можна розглядати й у плані процесуального режиму, оскільки юридична атмосфера формування органів держави, посадових осіб і суб'єктів права носить різний характер і виявляється в різних умовах. Правомірно виділяти наступні установчі режими: публічний режим - вибори всіх представницьких органів держави; режим призначення посадових осіб в умовах номенклатури; режим порядку утворення юридичних осіб - розпорядницький, дозвільний і явочно-нормативний. ПРАВОТВОРЧІЙ ПРОЦЕС - це специфічна діяльність уповноважених органів держави, громадських організацій і посадових осіб, що складаються із системи дій по підготовці, твердженню й офіційному оголошенню нормативно-правових актів. Вона виражається насамперед у тім, що має на меті створення і підтримки системи права в належному стані, що відповідає потребам правового регулювання на тім чи іншому етапі розвитку суспільства. Спонукальними обставинами правотворчого процесу безпосередньо виступають об'єктивна потреба в правовому оформленні відповідних суспільних відносин, а також прояву права правотворчої ініціативи. У правотворчості легко знайти всі основні елементи процесуальної форми з їхніми специфічними рисами й особливостями. ПРАВОЗАСТОСОВЧІЙПРОЦЕС - це такий комплекс, що по своєму обсязі є домінуючим у системі юридичного процесу, а по своєму соціальному призначенню уступає лише правотворчості. Правозастосування поширене у всіляких сферах, безпосередньо зв'язано з реалізацією інтересів і насущних нестатків різних суб'єктів права і тому виконує найбільше істотну функцію в механізмі правового регулювання. Правозастосовчій процес - специфічна діяльність уповноважених органів держави, громадських організацій, посадових осіб по розгляду всіляких індивідуальних справ, що мають юридичні значення. Вона полягає в тім, що наділяє одних суб'єктів правомочності, покладанні на інших суб'єктів юридичних обов'язків, дозволі споровши про право, розгляд справ про правопорушення і відповідно до юридичної відповідальності. Спонукальними обставинами правозастосовчого процесу безпосередньо виступають юридичні факти і фактичні склади. Кінцевими юридичними наслідками є відповідні правозастосовчі акти всілякого призначення, що містять розпорядження індивідуального характеру. Це однаковою мірою стосується характеристики як правозастосовчих проваджень, так і правозастосовчих стадій і режимів. КОНТРОЛЬНИЙ ПРОЦЕС - це правова форма діяльності органів держави, громадських організацій і посадових осіб, що виражаються в здійснення юридично значимих дій за спостереженням і перевіркою відповідності виконання і дотримання підлеглими суб'єктами нормативно-правових розпоряджень і припиненні правопорушень відповідними організаційно-правовими засобами: 1) установлення фактичного виконання заданого управлінського рішення; 2) дача правильної об'єктивної суспільно-політичної і юридичної оцінки результатам перевірки стану дотримання правових розпоряджень; 3) прийняття ефективних по змісту рішень, спрямованих на удосконалювання діяльності підконтрольного об'єкта; 4) забезпечення оперативного найбільш повного і якісного виконання прийнятого рішення. Спонукальними обставинами контрольного процесу є потреба в створенні найбільш сприятливих умов для реалізації нормативно-правових розпоряджень у поводженні, діяльності суб'єктів суспільних відносин, забезпеченні ефективності правового регулювання. Відновлення стану законності і правопорядку у випадках їхнього порушення. Своєрідність контрольного процесу в тім, що він займає самостійне місце в структурі юридичного процесу як комплексної системи, пронизує їх своїм організуючим впливом, сприяє здійсненню названих правових форм на належному організуючому рівні. Розглянута конструкція юридичного процесу, послідовність розташування окремих їхніх різновидів виправдані самою логікою механізму правового регулювання, у якому як безпосередні генератори юридичного впливу виступають самі різні суб'єкти, утворені в результаті установчого процесу. Реальний юридичний вплив припускає накладене функціонування правозастосовчої і контрольної діяльності, здійснюваної на основі нормативних розпоряджень, що встановлені в результаті правотворчості.

55. Сфери дії правової норми.

Дія закону (нормативно-правового акта) чи навіть окремої його норми права — це обов'язковість їх виконання (всіма) громадянами, посадовими особами, державними органами та іншими суб'єктами права стосовно певної сфери (виду) суспільних відносин, за певних обставин (ситуацій), протягом певного часу, на певній території (у певному просторі) та щодо конкретного кола суб'єктів права, тобто осіб, організацій (в широкому смислі слова), які наділені певними характеристиками.

Отже, межі дії нормативних актів (законів) чи окремих норм визначаються такими критеріями (параметрами):

1. видом регульованих суспільних відносин (тобто предметом регулювання);

2. обставинами, настання яких зумовлює необхідність застосування регулятивної функції цих актів;

3. часовими вимірами;

4. просторовими вимірами (або територією в широкому розумінні слова);

5. колом осіб, на яких поширюються норми акта.

Це твердження про межі дії не суперечить тому, що вже висловлювалось раніше, а саме — судженню про загальнообов'язковість правових норм як конститутивну органічну властивість права. Норми права обов'язкові до виконання лише в рамках, окреслених переліченими критеріями. Абсолютна ж, беззастережна «загальнообов'язковість» виключала б можливість функціонувати праву як системі, тобто:

1. змінювати та оновлювати право;

2. враховувати особливості та обставини, пов'язані з місцем проходження (розвитку) праворегульованих відносин;

56. враховувати специфічні реально існуючі властивості різних суб'єктів. Усе це могло б призвести до загального нівелювання права та втрати ним його соціальної цінності як регулятора суспільних відносин, що залежить від конкретних історичних умов соціального життя.Предметна дія правової норми.Дія норми права (закону, нормативного акту) поширюється на певні суспільні відносини, що визначається галузевою приналежністю норми. Це так звана предметна дія. Дія норми права пов'язується з певними обставинами, що визначається гіпотезою норми. Це так звана конкретно-ситуаційна дія. За галузевою приналежністю виділяють норми конституційної, карної, цивільної, трудової й іншої галузей права. (детальне см. Вопрос 55)Темпоральна дія правової норми.

Соціально-економічна, політична, культурна та власне правова обумовленість дії права складає його системоутворюючий стрижень. У книзі Ш.Л. Монтеск'є "Про дух законів" найбільш повно, на наш погляд, було простежено у свій час залежність змісту права, його спрямованість і його результативність від різноманітних умов життя різних народів. За умовами сучасності ми маємо хіба лише більш цивілізоване в цілому прояв численних факторів, але час не змінило їх спрямованості на механізм дії права.

Було б неправильно відривати дію права від діяльності держави. Цей момент висвітлюється в темах про співвідношення права і держави, про поняття права і держави, їх вплив на розвиток суспільства.

Право містить різноманітну інформацію. І не просто правову інформацію, а знання про самі різні сторони життя суспільства. Невипадково по історичних пам'ятників права ми багато чого дізнаємося про наших предків. А знання, як відомо, вчить і закликає відповідним чином діяти. Дуже важливо тому, щоб закладається в право інформація не була помилковою, дезорієнтуючі, тому що в противному випадку через певний час право перестане діяти саме з цієї причини. Законодавець ризикує, наприклад, декларуючи демократизм і загальнонародний характер системи, в той час як в реальності панують інші цінності.

З інформативним дією тісно пов'язано і дію ціннісно-мотиваційний. Слід, однак, зауважити, що крім дії певних знань на мотивацію адресатів права напряму, законодавцю доводиться вводити спеціальні норми і положення, що закріплюються, зокрема, в преамбулах, щоб викликати мотиви правомірної поведінки.

Інформаційне та ціннісно-мотиваційний дію права в першу чергу покликане реалізувати охоронну функцію права. Але особливої ​​змістовної стороною дії права є власне правове регулювання, що відбиває суто динамічну роль права. Тут право організовує поведінку учасників суспільних відносин, примушуючи їх діяти активно відповідно до покладеними на них обов'язками. Тут право стимулює відповідну поведінку, фіксуючи у своїх адресатів суб'єктивні права.

57. Дія норм права в часі триває з моменту вступу нормативного правового акту в силу і до моменту втрати їм сили. Просторова дія правової норми.

Дія нормативно-правового акту в просторі пов'язана з поширенням його на територію всієї держави або визначену його частину (Автономна Республіка Крим). Територія України включає в себе: земну територію, внутрішній водний простір, надра; територіальні води в межах 12 морських миль; повітряний простір у межах кордонів держави (на висоті до 35 кілометрів); території посольств і консульств; повітряні та морські судна

військового і цивільного флоту, які перебувають у відкритому морі або в повітрі під прапором і гербом держави.

Територіальні межі дії нормативних актів закріплюють суверенітет держави і його юрисдикцію.

58. Персональна дія правової норми.

59. Дія за колом осіб обумовлена тим, що нормативно-правові акти діють на всіх адресатів-суб'єктів у рамках територіальної сфери (які перебувають на даній території). Адресатами нормативно-правових актів можуть бути всі громадяни України, іноземці, особи без громадянства або визначені групи населення, всі посадові особи або окремі їхні категорії, юридичні особи, підприємства, установи, організації. Разом з тим існують спеціальні нормативні акти, які поширюються тільки на окремі категорії громадян. Також існує принцип екстериторіальності, відповідно до якого частина території держави (посольства, транспорт), дипломатичні представники іноземних держав визнаються такими, що не знаходяться на території держави, де вони реально перебувають, а юридичне вважаються такими, які знаходяться на території тієї держави, чиє посольство розміщено в конкретному приміщені або чиїми представниками вони фактично є.Застосування права як засіб забезпечення реалізації права.

Застосування правових норм (правозастосовча діяльність) - це одна з форм реалізації права, яка має державно-владний організуючий характер компетентних державних органів і уповноважених державою інших суб"єктів суспільних відносин і направлених на зміну, припинення або виникнення правовідносин шляхом видання індивідуальних актів застосування правових норм в певних формах, а також направлена на конкретизацію правового регулювання і охорону соціальних цінностей.1 Найбільш доцільно виділити шість стадій, оскільки всі вони мають самостійне і важливе значення в процесі правозастосувальної діяльності. До них можна віднести: 1) аналіз і вивчення фактичних обставин справи, встановлення юридично значимих фактів і їх оцінка; 2) вибір нормативного акта відповідної норми права, яку належить застосувати до них; 3) перевірка справжності і правильності тексту, визначення меж дії та юридичної сили правової норми; 4) аналіз змісту і тлумачення правової норми; 5) прийняття рішення по справі і оформлення в індивідуальному акті застосування правових норм; 6) доведення цього рішення до суб"єктів , яких вони стосуються, і його виконання, використання або дотримання. Разом із тим потрібно підкреслити, що залежно від специфіки професійної діяльності ці етапи (стадії) можуть змінюватись. Наприклад, для слідчого першим етапом застосування норм права може бути збір, оцінка і закріплення доказів по справі. В цивільних і господарських справах відносно угод першим етапом застосування правових норм буде аналіз і вивчення договірних зобов"язань або угод, які заключались між суб"єктами. В трудових правовідносинах - це, можливо, вивчення умов контракту, якщо він заключався. Свою особливість має прийняття адміністративних рішень, які приймають на підставі різноманітної інформації і повинні враховувати потреби, інтереси і правові наслідки того чи іншого рішення. Таким чином, механізм застосування правових норм включає в себе діючу систему права і законодавства; правові принципи, які відповідають соціальному призначенню правової держави і громадянського суспільства; систему суб"єктів правозастосувальної діяльності, їх професійну правосвідомість і правову культуру, які виступають від імені держави або уповноважені державною владою; стадій процесу застосування правових норм; ідивідуально-правові акти по реалізації і конкретизації правового регулювання суспільних відносин, що направлені на охорону соціальних цінностей і законних прав суб"єктів суспільних відносин.

60. Вимоги до застосування норм права — юридичні правила (умови), за допомогою яких правозастосовний орган (суд, адміністрація державних органів та ін.) втілює в життя принципи права. Правозастосовний орган керується такими вимогами: 1. Законності (належного додержання законних процедур): а) при вирішенні справи грунтується на конкретній нормі чи права сукупності норм, які прямо стосуються розглянутої справи; дотримується їх точного змісту; б) діє в рамках своєї компетенції; не виходить за межі повноважень, передбачених законом; у разі їх порушення несе юридичну відповідальність; в) завжди застосовує правові норми, коли виникають обставини, передбачені нормою; не ухиляється від застосування норми; не припиняє дії норми з будь-якого приводу (застарілість, невідповідність місцевим умовам тощо) або під впливом особи (органу), не уповноваженої на те законом. Доки норма права не скасована, не змінена або не припинена у встановленому законом порядку, вона є обов'язковою для правозастосовного органу. 2. Обґрунтованості: а) виявляє всі факти, що стосуються справи; б) ретельно і неупереджено (об'єктивно) вивчає факти, визнає їх достовірними; в) відкидає всі сумнівні факти і факти, що не стосуються справи. 3. Доцільності, тобто відповідності діяльності правозастосовних органів і осіб у рамках закону конкретним життєвим умовам місця і часу; обрання оптимального шляху реалізації норми в конкретній життєвій ситуації: а) у межах змісту норми (яка передбачає межі в рамках одного рішення, можливість вибору між різними рішеннями, можливість застосувати норму або утриматися від її застосування) обирає рішення, яке найповніше та найправильніше відображає зміст закону; б) при однаковому і неухильному виконанні юридичних розпоряджень діє ініціативно — з урахуванням місця і часу виконання, розумно розподіляє сили і засоби і т.д.; в) зважує на індивідуальні особливості справи, соціальну значущість застосовуваної норми, її відповідність духу права. 4. Справедливості: а) неупереджено ставиться до дослідження обставин справи, до осіб, що беруть участь у ній, до остаточного рішення; б) приймає рішення, яке узгоджується з принципами моралі, загальнолюдськими цінностями, власними моральними переконаннями і моральними переконаннями суспільства в цілому.Ідеологія застосування права.

Функція, яка полягає в забезпеченні уточнення правових

норм з врахуванням певних обставин, конкретизує суб’єктивні

права і юридичні обов’язки учасників правовідносин (у вироку

суду на основі норми права правопорушнику встановлюється

конкретна міра покарання). У кожному випадку застосовуєть-

ся нор ма права в цілому, а не окремі її структурні елементи —

це:

а)         правозабезпечувальна функція;

б)         правозастосовна;

в)         індивідуального (казуального) правового регулювання;

г)         регулятивна.

27.       Система ціннісних нормативів (принципів і норм), що під-

лягають реалізації в ході правозастосовної діяльності, це:

а)         юридична деонтологія;

б)         теорія правозастосування;

в)         ідеологія застосування права.

Основними ціннісними нормативами, від яких залежить

ефективність застосування права є:

а)         оперативність, справедливість, законність;

б)         обґрунтованість, доцільність, професіоналізм;

в)         демократизм, оперативність, справедливість, законність;

б) обґрунтованість, доцільність, професіоналізм, оперативність,

справедливість, законність.

основні стадії застосування права:

а)         формування юридичного мотиву;

б)         встановлення фактичних обставин справи;Модуль 4. Дія права у суспільстві

в)         встановлення юридичної основи справи — вибір й аналіз юри-

дичних норм (або: юридична кваліфікація фактичних обставин);

г)         аналіз норми з погляду її дії в часі, у просторі і за колом осіб;

д)         з’ясування змісту норми права, її тлумачення;

е)         вирішення справи і документальне оформлення прийнятого рі-

шення;

є) офіційне оприлюднення результатів.

61. Типове та нетипове застосування права.

62. Досить поширеним у юридичній науці є уявлення щодо того, що механізм застосування права умовно представляє собою силогізм, в якому великою посилкою слугує законодавча норма або ряд норм, малою – фактичні обставини даного конкретного випадку, а рішення, яке є логічним результатом підведення малої посилки під велику, дає відповідь на юридичне питання. Відповідно до зазначеного погляду, застосування на практиці юридичних норм полягає у підведенні конкретних випадків життя під положення, які передбачають їх у загальній формі. Але таке розуміння правозастосування викликало ряд заперечень. Так, І.О.Ільїн зазначав, що процес правозастосування є надзвичайно складним. Право не може передбачити усі ті особливості та зміни, що можуть скластися у реальному житті, і тому воно завжди дає тільки загальні вказівки. Завданням того, хто застосовує право, є як раз пристосування загального припису до особливостей окремого випадку. Одне й те саме рішення або вирок, що є справедливим для даного випадку, може стати несправедливим для іншого, хоча і до першого, і до другого випадків застосовується одна й та сама норма. Такого погляду на правозастосування трималися Б.Кистяківський, Імре Сабо та інші вчені. Уявленню про правозастосовну діяльність як про систему логічно пов’язаних та таких, що типово розвиваються, послідовних дій, протистоїть поняття нетипових ситуацій у правозастосуванні. У звичайних, “ідеальних” умовах правозастосовний орган, встановивши фактичну та юридичну основи конкретного випадку, приймає рішення. Іншими словами, типове правозастосування має місце там, де у достатній мірі зрозумілі фактичні обставини справи, відома норма права, що підлягає застосуванню. В юридичній науці склалося уявлення про нетипове правозастосування як про таке, що з точки зору правової основи або за своїм фактичним складом містить елементи, що відхиляються від ідеальної моделі правозастосування. Труднощі визначення рис нетиповості правозастосовних ситуацій полягають у тому, що абсолютно ідентичніх юридичних справ у суспільному житті бути не може. І далеко не всі можливі фактичні та юридичні особливості та складності конкретної справи можуть бути основою для висновку про наявність нетипової ситуації. В.В.Лазарев в роботі “Ефективність правозастосовних актів” (1975 рік) виділяв такі основні різновиди нетипових ситуацій: 1) правозастосування при прогалинах у праві; 2) правозастосування при одночасному здійсненні конкретизації правових норм; 3) застосування права при значному допущенні розсуду правозастосовця; 4) застосування права при проведенні державно-правового експерименту; 5) застосування правових норм громадськістю. На нашу думку, зводити до однієї класифікації усі ці види “нетипових” ситуацій є недоцільним. Справа в тому, що ситуація, яка може скластися внаслідок відсутності норми, яка б регулювала певний випадок, принципово відрізняється від ситуації, коли типовий процес правозастосування ускладнються певними додатковими стадіями, елементами, етапами вирішення справи. Отже, на наш погляд, правозастосування може бути двох видів: 1) типове (але іноді воно може ускладнюватись наявністю певних елементів – конкретизацією тощо); 2) нетипове (коли сам процес правозастосування не може бути представлений у вигляді силогізму; відсутня одна з посилок; до цього виду правозастосування ми можемо віднести правозастосування при наявності прогалини у законодавстві).Акти застосування права: поняття та види.

Акт застосування права (правозастосовний акт, індивідуальний акт) - це правовий акт, що містить персоніфіковане (індивідуальне) владне приписання (веління), винесене уповноваженим на те суб'єктом у результаті рішення їм конкретної юридичної справи.

Основні ознаки:

 Являє собою різновид правових актів;

 Фіксує ухвалене рішення щодо справи;

 Має офіційне значення;

 Має державно-владний характер;

 Приймається у встановленому законом порядку;

 Має відповідним, установленим законом форму;

 Виноситься уповноваженим на те суб'єктом;

 Містить персоніфіковане, тобто адресоване конкретному (індивідуально-певному) особі (особам) приписання;

 Спрямований на індивідуальне регулювання суспільних відносин (регулювання в індивідуальному, а не нормативному порядку);

 Містить приписання (веління), що є індивідуальним правилом поведінки (правилом поведінки індивідуального характеру);

 Виконує роль юридичного факту (установлює, змінює, скасовує, підтверджує відповідні права й обов'язки суб'єктів права).

Види правозастосовних актів:

 По предметі правового регулювання (по галузевій приналежності застосовуваних норм) - конституційно-правові, кримінально-правові, адміністративно-правові й ін.;

 По суб'єктах прийняття - акти глави держави, органів правосуддя, органів прокуратури й ін.;

 За юридичним значенням - основні (містять рішення по юридичній справі - наприклад, вирок, рішення суду), допоміжні (містять приписання, що підготовляють прийняття основних актів);

 За формою зовнішнього прояву - акти-документи, акти-дії (словесні, конклюдентні);

 По характері дії в часі - акти однократної дії (наприклад, накладення штрафу), що тривають акти (наприклад, призначення пенсії).

 По характері приписань - зобов'язуючі, заборонні, уполномочивающие;

63.  По функції в правовому регулюванні - охоронні, регулятивні.Поняття та призначення тлумачення права.

Тлумачення норм права вказує на переклад його абстрактних велінь на зрозумілішу і доступнішу мову конкретніших понять і висновків. Необхідність тлумачення зумовлена викладом змісту норм права

в текстах нормативно-правових актів та інших акті в-доку менті в, які належать до джерел права, знання теорії тлумачення права є розумовою базою, фундаментом практичної діяльності. Соціальне призначення будь-якого тлумачення - забезпечити правильне, однозначне розуміння змісту юридичної норми всіма, хто має її застосовувати або реалізовувати.

Поняття тлумачення норм права охоплює єдність двох процесів: усвідомлення (з'ясування) та роз'яснення змісту норм права, державної волі, яка в ній виражена. Усвідомлення - перший і обов'язковий елемент тлумачення, який дає змогу зрозуміти

для себе зміст правового акта, розкрити зміст правової норми. Це внутрішній розумовий процес, що не виходить за межі свідомості інтерпретатора. У повній мірі значення тлумачення проявляється у роз'ясненні, коли в тій чи іншій формі зовні (для інших) розкривається розуміння змісту правової норми, тобто - це викладення сенсу і змісту державної волі та вираження її назовні. Мета цих двох елементів - практична реалізація правової норми.

64. Таким чином, тлумачення правової норми - це діяльність суб'єктів для усвідомлення (з'ясування) і роз'яснення змісту правової норми з метою правильного її застосування і реалізації. Тлумачення як з'ясування права.

За допомогою прийомів тлумачення досліджується норма права, інтерпретатор пізнає її зміст, одержує певне уявлення про норму. Знання таких прийомів здатне запобігти помилкам, поверхневому і однобічному усвідомленню змісту норми, допомагає виробити вірний підхід до їх аналізу.

Прийоми тлумачення доповнюють і обумовлюють один одного. Вони дають позитивні результати лише при їх використанні у сукупності.

Усвідомлюючи зміст і соціальне призначення правової норми, інтерпретатор досліджує:

1. саму норму;

2. її правові зв'язки — взаємовідносини з іншими юридичними приписами і правовими принципами;

3. її позаправові зв'язки з іншими суспільними явищами.

Викладене вище дає підстави для виділення трьох самостійних прийомів усвідомлення правової норми:

Мовне тлумачення.

Воно починається з осмислення відповідного тексту нормативного акта, тобто з мовного тлумачення. Необхідно встановити основне призначення окремих слів, їх змістовне навантаження у даному контексті, виявити граматичну форму (відмінок, число, рід і т. ін.). Якщо в нормативному акті відсутнє визначення терміна, йому надається загальновживане, літературне значення, яке він набув у рідній для законодавця мові.

Зміст слова, що досліджується, тлумачиться так, як розумів його законодавець на момент видання норми. Основна лексична база, що використовується у нормативних актах, постійна. Однак можливість зміни значення слів існує, і її не можна не враховувати при тлумаченні.

Наступне, не менш відповідальне завдання, покладене на інтерпретатора, — встановлення змісту і граматичної структури тексту, вивчення взаємозалежності всіх речень, що з'ясовують і конкретизують зміст і у сукупності складають норму права. Встановлення таких зв'язків особливо важливе у випадку, коли норма складається з декількох статей одного акта чи різних актів (внесення змін і доповнень у статтю, наступне її розповсюдження, скасування якої-небудь частини тощо).

Одночасно досліджуються техніко-юридичні засоби і прийоми виразу волі законодавця у нормі, що тлумачиться (розкриття змісту спеціальних юридичних і технічних термінів, особливих правових конструкцій, аналіз структури норми, що розглядається, встановлення до якого виду норм права вона належить, тощо). Спеціальні юридичні знання і навички, високий рівень правосвідомості — необхідні умови ефективності такої роботи.

У законодавчому акті використовується цілий ряд спеціальних термінів. Проте у законодавстві багато загальновживаних термінів, що запозичуються з побутової мови і використовуються у своєму загальнопоширеному значені. Часто використовуються також такі загальновживані терміни, що мають у нормативному акті особливий зміст (наприклад, докази, підозрюваний, скарга). Вони більш точно визначають необхідне поняття. Спеціальні юридичні терміни (наприклад, позивач, дізнання) виробляються правознавством і створюються законодавцем. Знання судової і арбітражної практики — необхідна умова їх правильного розуміння.

Широко використовуються у нормативних актах і так звані технологічні терміни, запозичені з різних галузей техніки, науки, мистецтва тощо. Без таких термінів право існувати не може, оскільки право стосується багатьох сторін суспільного життя. Ці терміни звичайно не визначаються у нормативних актах. Якщо при їх тлумаченні виникають непорозуміння, слід звернутися до відповідних довідників, словників, спеціалістів.

Систематичне тлумачення.

Будь-яка норма являє собою складову частину системи права і взаємодіє з багатьма іншими правовими нормами. Тому після аналізу її змісту необхідно прослідкувати і розкрити всі її юридичні зв'язки і опосередкування. Це — систематичне тлумачення. Усвідомити суть норми можна лише проаналізувавши інші норми, близькі до неї за змістом, що її розвивають та деталізують. Слід також проаналізувати, у якому за значенням акті (законі, постанові тощо) вона сформульована, яке місце у цьому акті займає. Це і складає зміст систематичного тлумачення.

Встановлення систематичних зв'язків норми, що тлумачиться, з іншими, близькими їй за змістом, в одних випадках дозволяє всебічно розглядати попередні у законодавстві норми, які хоча формально не скасовані, проте формально замінені іншими й фактично не діють. При необхідності застосовується аналогія закону. Цей прийом тлумачення допомагає знайти найбільш близьку за змістом норму, яка застосовується до конкретного випадку, що підлягає вирішенню.

При тлумаченні необхідно використовувати зв'язок конкретних норм з загальною частиною тієї ж галузі права. Зіставлення статей особливої частини допомагають розкрити зміст норми, що тлумачиться, більш чітко визначити її загальну спрямованість, сферу дії.

Історико-політичне тлумачення.

Дослідження соціального значення норми, її мети, намірів законодавця, суспільно-політичної ситуації, що обумовило її видання, складає зміст історико-політичного тлумачення. Важливо використовувати документи і матеріали, опубліковані у засобах масової інформації; літературу, яка відображає політику держави з питання, що розглядається. Крім того, інтерпретатор вивчає преамбулу і вступ, що тлумачиться, їх офіційне і неофіційне тлумачення, матеріали обговорення і прийняття норми, що тлумачиться, а також враховує соціально-політичну ситуацію, яка склалася на момент самого процесу тлумачення. Природно, що це тлумачення повинно провадитися лише у рамках основного змісту акта, який досліджується, не повинно бути приводом, щоб відійти від його точного змісту.

Історико-політичне тлумачення дозволяє виявити норми, що формально не скасовані, але фактично втратили своє значення.

Іноді під історичним тлумачення розуміють усвідомлення змісту норми шляхом порівняння закону, що тлумачиться, з його попереднім проектом, з актами, що скасовані з того ж питання, ознайомлення з матеріалами обговорення та прийняття акта, що тлумачиться. Необхідність вивчення таких актів і матеріалів очевидна. Однак подібний аналіз не можна перетворити у самоціль. Він повинен підпорядковуватися вивченню економічних і політичних умов, що визначили видання норми, її мету і соціальне призначення.

Завершення процесу усвідомлення змісту норм права.

В окремих випадках, в результаті тлумачення норми виявляється, що вона є недостатньо ясною чи викликає сумніви. Це може пояснюватися недостатньою точністю того чи іншого терміна, чи виразу або їх неповнотою. Неясність може виникати також в результаті протиріч у рамках самої норми внаслідок недосконалості законодавчої техніки. У таких випадках дуже важливо використовувати все те, що об'єднується під умовною назвою «додаткові матеріали до правової норми»: спеціальні роз'яснення органу, що видає норму, яка тлумачиться, органом Верховного Суду, Вищого господарського суду та їх колегіями, офіційні роз'яснення інших державних органів. Необхідно також використовувати підручники з правових дисциплін, коментарі законодавства, монографічну літературу. При виявленні дійсної неясності норми найбільш вірним є той варіант тлумачення, який:

1. більш повно і вірно відображає загальні принципи права;

2. найбільше відповідає вимозі охорони прав і законних інтересів громадян;

65. 3. оптимально, повно і всебічно відображає мету прийнятого акта, його тлумачення. При цьому висновки, одержані за допомогою використання додаткових матеріалів, не повинні долати неясність норми за рахунок зміни чи скасування її положень.Тлумачення як роз'яснення права.

Залежно від юридичних наслідків, до яких призводить роз'яснення правових норм, можна виділити два основні його види: офіційне і неофіційне.

Офіційне тлумачення проводиться уповноваженим на це органом, формулюється у спеціальному акті і формально обов'язкове для певного кола виконавців норми, що тлумачиться. Іншими словами, це офіційна директива як вірно розуміти конкретну норму. Офіційне тлумачення, у свою чергу, поділяється на нормативне і казуальне.

Нормативне тлумачення — це офіційне роз'яснення, яке обов'язкове для всіх осіб і органів, підпорядкованих органу, що тлумачить, і розповсюджується на всі випадки, передбачені нормою, яка тлумачиться, що необхідно для вірного втілення у життя її приписів. Дія нормативного тлумачення залежить від повноважень органу, що видав таке роз'яснення, від юридичної сили актів, у яких воно втілюється.

Нормативне роз'яснення не містить самостійні правові норми. Воно лише встановлює дійсний зміст і сферу дії акта, що тлумачиться, умови застосування, права і обов'язки суб'єктів права. В нормативних роз'ясненнях також вказується як зміна умов, нова практика впливають на застосування норми (зрозуміло, в рамках закону), чи підпадають певні нові факти під дію цієї норми тощо.

Нормативне тлумачення розповсюджується на акти, які з точки зору компетентного органу потребують додаткового роз'яснення внаслідок певних виявлених ускладнень, суперечностей практики їх застосування або з інших причин.

Нормативне роз'яснення не має самостійного значення окремо від акта, що тлумачиться, і повністю поділяє його долю: його скасування чи зміни повинні, як правило, призводити до скасування чи змін відповідного нормативного роз'яснення.

У ряді випадків нормативний акт, що потребує роз'яснень, тлумачить сам орган, що його видав (аутентичне тлумачення). Такі роз'яснення можуть провадитися, наприклад Верховною Радою. Акт аутентичного тлумачення має таку ж юридичну силу і, як правило, аналогічну зовнішню форму, що і акт, який тлумачиться.

Офіційне нормативне тлумачення може даватися у формі інструкцій, роз'яснень певних органів внаслідок наданих їм спеціальних, постійних чи разових повноважень (легальне тлумачення). Воно повинно проводитися у рамках роз'яснення. Його обов'язкова сила розповсюджується на тих суб'єктів, які підпадають під юрисдикцію органу, що дає тлумачення.

Відповідно до закону «Про Конституційній Суд України» він уповноважений давати офіційне роз'яснення Конституції України.

Для судової діяльності особливо важливі роз'яснення Верховного Суду, Вищого господарського суду з питань застосування законодавства при розгляді судових справ. Такі керівні роз'яснення (різновид легального тлумачення) надаються з питань судової практики на підставі справ, що розглядаються судами, і є результатом їх узагальнення. В них роз'ясняються ті питання, які викликають сумнів і є незрозумілими для судових органів, породжують хаотичність у відправленні правосуддя, помилки і невірні рішення.

Вказані роз'яснення звернені в першу чергу до судових органів і формально обов'язкові для них. У той же час вони обов'язкові для всіх інших осіб і органів, які у тій чи іншій формі безпосередньо беруть участь в судовій діяльності.

Казуальним тлумаченням називається офіційне роз'яснення змісту норми, яке дається судовим чи іншим компетентним органом у зв'язку з вирішенням конкретної справи і формально обов'язкове лише для її розгляду. Казуальне тлумачення має місце там, де у процесі правозастосування виникає спеціальна мета роз'яснити норму (наприклад, роз'яснення вищестоящого суду з приводу і у зв'язку зі справою, яка розглядається, якщо рішення нижчих судів в ній є не вірними, такими, що не відповідають закону).

Казуальне тлумачення здійснюється як у діяльності судів (судове тлумачення), так й іншим органами (адміністративне тлумачення). Формально судове тлумачення стосується лише тих судів, які брали участь у розгляді справи, і здійснюється у межах конкретної справи. Проте воно дуже важливе для покращення роботи судів, для уніфікації судової практики. Велике значення у зв'язку з цим мають судові рішення, які публікуються у спеціальних засобах масової інформації.

Особливість адміністративного тлумачення полягає у тому, що воно не обмежується рамками конкретної справи, а містить вказівки відповідним органам. Наприклад, такі вказівки можуть знаходитися у акті про скасування вищестоящим органом незаконного акта, у рішенні контрольних органів, спеціальних інспекцій та ін.

Неофіційне тлумачення здійснюється громадянами, організаціями, науковими і навчальними установами, практичними працівниками та іншими особами у формі рекомендацій і порад. Цей вид тлумачення не має обов'язкового характеру, його рекомендації не тягнуть за собою формально-юридичних наслідків.

Серед видів неофіційного тлумачення можна виділити так зване буденне тлумачення, що дається громадянам у побутових умовах, повсякденному житті, а також професійне (компетентне), наприклад, роз'яснення закону адвокатом.

Один з різновидів неофіційного тлумачення, що має велике значення для вірного розуміння закону, складають матеріали обговорення і прийняття законопроектів (доповідна записка, доповіді, протоколи обговорення законопроектів тощо). Необхідне також ознайомлення з різного роду коментарями до статей і розділів нормативно-правових актів, що розміщуються у збірниках і довідниках до законодавства.

Досить важливим видом неофіційного тлумачення є так зване доктринальне тлумачення, що здійснюється науковцями (спеціальними науково-дослідними установами, вченими чи їх групами) в статтях, монографіях, коментарях тощо. Його сила не у формальній обов'язковості, а у авторитеті тих осіб і організацій, які здійснюють це тлумачення. Доктринальне тлумачення тісно пов'язане з практикою, воно покликане поліпшувати якість застосування законів, зміцнювати законність.

66. Офіційне тлумачення права та його види.

Офіційне тлумачення — це роз'яснення змісту і цілей правових норм, яке здійснюється компетентними державними органами і має загальнообов'язковий характер для всіх суб'єктів, які реалі­зують ці норми права. Таке тлумачення має юридичні на­слідки. Воно відрізняється від неофіційного також формою і особливим порядком здійснення.

По формі офіційне тлумачення виражається в інтерпрета-ційних актах, які мають всі ознаки нормативно-правових актів, але не зводяться до них. Ці акти приймаються офіцій­но компетентними державними органами чи уповноваже­ними державою іншими суб'єктами і повинні використову­ватись в процесі реалізації права. Вони мають загальнообо­в'язковий характер. Суб'єкти офіційного тлумачення нор­мативно-правових актів визначаються законом або їх пра­вовим статусом в системі органів державної влади. Юридич­на сила офіційного тлумачення визначається суб'єктами, які давали роз'яснення нормативно-правових актів. Офіційне тлумачення виражається, як правило, в письмовій формі, хоча іноді може бути і в усній формі.

Офіційне тлумачення характеризується також особливим порядком здійснення і виражається в правороз'яснювально-му процесі. Цей процес складається з п'яти стадій: 1) право-роз'яснювальна ініціатива суб'єктів суспільних відносин; 2) узагальнення практики і перевірка необхідності надання роз'яснення законодавства; 3) розробка і обговорення текс­ту (проекту) роз'яснення; 4) прийняття або затвердження проекту роз'яснення; 5) публікація акту роз'яснення норма­тивно-правових актів1.

Офіційне тлумачення правових норм по характеру і юри­дичним наслідкам поділяється на нормативне і казуальне. Нормативне тлумачення відрізняється від казуального тим, що воно є загальнообов 'язковим для всіх суб'єктів суспільних відносин і використовується багато разів. Таке значення,наприклад, мають інтерпретаційні акти Верховної Ради Ук­раїни і її Президії, Президента, Кабінету Міністрів, Верхов­ного Суду, Вищого Арбітражного Суду тощо.

Казуальне тлумачення — це таке тлумачення, коли норма права роз 'яснюється по конкретній справі, тобто уточняють­ся суб'єктивні права і обов'язки та інші юридичні факти і обставини в рамках конкретних правовідносин. Воно розпов­сюджує свою дію тільки на конкретну ситуацію, хоча і може враховуватись при вирішенні інших аналогічних справ. Найбільш розповсюджене таке офіційне тлумачення в рішен­нях Верховного Суду України по конкретним справам. Ка­зуальне тлумачення є обов'язковим для осіб, відносно яких воно приймається. Казуальне тлумачення може бути судо­вим і адміністративним. Наприклад, Верховний Суд Украї­ни, розглядаючи цивільну справу про визнання дійсним до­говору довічного утримання та про визнання права влас­ності на жилий будинок, роз'яснив, що договір довічного утримання підлягає обов'язковому нотаріальному посвідчен­ню. Недодержання нотаріальної форми, якщо відсутні підста­ви, передбачені ч.2 ст.47 Цивільного кодексу, тягне за со­бою недійсність угоди1.

Серед офіційного нормативного тлумачення слід виділити аутентичне тлумачення. Це таке роз'яснення нормативно-правових актів, яке дає офіційно той державний орган, який приймав нормативно-правовий акт.

67. В практичному житті можна зустріти також делеговане тлу­мачення. В цьому випадку норми права роз'яснюються тим органом, який держава уповноважила давати обов'язкове тлумачення.Правова система та її компоненти.

Історично склалося так, що в кожній країні діють свої правові звичаї, традиції, юрисдикційні органи, сформувалися особливості правового менталітету, правової культури, що й об'єднується загальним поняттям "правова система". У будь-якій державі правова система детермінована історичними та географічними факторами, є частиною соціальної системи держави.

Правова система — це комплекс взаємопов'язаних і узгоджених юридичних засобів, призначених для регулювання суспільних відносин та юридичних явищ, що виникають внаслідок такого регулювання.

Структуру правової системи становлять такі елементи:

• суб'єкти права — фізичні особи, організації та юридичні особи;

• правові норми та принципи;

• правові відносини, правова поведінка, юридична практика, режим функціонування правової системи;

• правосвідомість та правова культура;

• законність та правопорядок як результат взаємодії зазначених елементів.

Якщо правова система виражає реально існуючий комплекс взаємопов'язаних юридичних засобів та явищ, то правовий тип (сім'я) — це узагальнювальна теоретична модель правового змісту, яка має штучний характер. Вона — результат наукової класифікації і відображає загальні та особливі риси конкретних національних правових систем.

Тому тип (сім'я) правової системи — це сукупність національних правових систем держави, які мають загальні риси, що виявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку, домінуючих форм (джерел) і принципів права, систем права і законодавства, організації правових установ, насамперед судової системи, схожості правових категорій та понять.Класифікація правових систем.Класифікація правових систем світу здійснюється за такими критеріями:

• спільність історичних коренів виникнення та подальший розвиток;

• спільність основного юридичного джерела (форми) права;

• єдність у структурі системи і норми права;

• спільність принципів регулювання суспільних відносин;

• єдність юридичної техніки, у тому числі термінології, юридичних категорій, понять, конструкцій.

Розрізняють:

1. Романо-германську сім'ю (тип) — у правовому житті суспільства головним є об'єктивне право, тобто законодавство (країни континентальної Європи — Італія, Франція, Німеччина та ін.). У ній виділяють дві правові групи:

• романська — Франція, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Італія, Іспанія та ін., де головною є національна правова система Франції;

• німецька — ФРН, Австрія, Швейцарія та ін., де головною є національна правова система Німеччини.

2. Англосаксонську сім'ю (тип) — у правовому житті суспільства основне значення має юридична практика, тобто адміністративний чи судовий прецедент (Англія, Північна Ірландія, СІНА, Канада, Австралія, Нова Зеландія, колишні колонії Британської імперії та ін.). У ній виділяють дві правові групи:

• англійське загальне право (Велика Британія та ін.);

• американське право (США, Канада та ін.).

3. Релігійно-традиційну сім'ю (тип) — у правовому житті суспільства головним є правова ідеологія, а в мусульманських державах — релігійна ідеологія. У ній виділяють три правові групи:

• релігійно-общинна (мусульманська, індуська, християнська групи);

• далекосхідна традиційна (китайська, японська групи);

• звичаєва общинна (африканська група).

68. Поняття правового стилю. Правові сім'ї сучасного світу.

1. Класифікація була запропонована К. Цвайгертом і Г. Котцем в книзі "Введення в правові порівняння в приватне право", що вийшла в 1971 році. В основу цієї класифікації покладено критерій "правового стилю". "Стиль права" на думку авторів, складається з п'яти факторів: походження і еволюція правових систем, своєрідність юридичного мислення, специфічні правові інститути, природа джерел права і способи їх тлумачення, ідеологічні фактори. На основі цього розрізняють такі "правові кола": романський, германський, скандинавський, англо - американський, соціалістичний, право ісламу, індуїстська право.Романо-германська (континентальна)

Коріння цієї правової родини йдуть в римське право (І ст. До н. Е.. - Υ І ст. Н. Е..). Починаючи з ХІХ століття в країнах романо-германської правової сім'ї основним джерелом права є закон. Там існують писана конституції, за нормами яких визнається найвища юридична сила, що виражається як у відповідності конституції законів і підзаконних актів, так і у встановленні більшістю держав судового контролю за конституційністю звичайних законів. Законодавець (орган державної влади) осмислює суспільні відносини, узагальнює соціальну практику, повторювані ситуації і формулює в законах права і обов'язки для громадян і організацій.

Розрізняють три різновиди закону:

- Кодекси (кримінальні, цивільні, кримінально-процесуальні і т. д.);

- Спеціальні закони (поточне законодавство);

- Зведені тексти норм;

На суд покладається обов'язок точної реалізації загальних норм в конкретних судових і адміністративних рішеннях. Це забезпечує однаковість судової або адміністративної практики в масштабі всієї держави.

Суддя, вирішуючи те чи інше юридичну справу, будує ланцюг умовиводів за методом силогізму, де роль грає норма. Щоб правильно застосувати норму, суддя має вникнути в ситуацію. Якщо суддя зовсім не знаходить правової норми для вирішення даної справи, то він опиняється перед наступним вибором:

а) зовсім відмовитися від розгляду цієї справи;

б) виходячи із загальних принципів національної правової системи встановить нову норму (правило) поведінки;

в) витлумачити подібну діючу норму так, щоб поширити її на дану справу, поклавши в основу свого рішення (вироку);

Тому що суд не може відмовитися від розгляду справи через неясностей в законі, він застосовує загальні принципи права.

Загальні принципи права - це відправні, вихідні початку правової системи, які є вираженням справедливості в тому вигляді, в якому вона розуміється суспільством в конкретний історичний проміжок часу. Таким чином, суддя приймає таке рішення, яке враховує інтереси сторін і відповідає прийнятим у суспільстві нормам справедливості.

До країн, що входять до романо-германську правову сім'ю, можна віднести Францію, Італію, Іспанію, Бельгію, Швейцарію та інші країни.

2. Англосаксонська (сім'я загального права)

Періодом становлення даного права прийнято вважати Х - ХІІІ ст.

У англосаксонську правову сім'ю входять Англія, Ірландія, Канада, США, Австралія, Нова Зеландія і ще ряд інших держав.

Основною відмінністю даної правової сім'ї від романо-германської є те, що тут основним джерелом права вважається не закон, а судовий прецедент.

Англосаксонське право - це право судової практики, в рамках якої судді не тільки застосовують, але і створюють норми права. Одного разу винесене рішення є нормою для всіх наступних розглядів аналогічних справ. При прийнятті рішення з якого-небудь юридичній справі суддя керується нормами вже сформованих відносин. Сукупність цих рішень (прецеденти) обов'язкове для всіх судів і таким чином складає систему загального права.

Англосаксонське право робить акцент на процесуальних нормах, формах судочинства, джерелах доказів, оскільки вони одночасно складають механізми і правотворення і правореалізації.

Важлива ознака загального права - автономія судової влади. Вона не залежить і не пов'язана з будь-якою іншою владою в державі. Це проявляється у відсутності прокуратури та адміністративної юстиції.

В даний час у країнах англосаксонської правової сім'ї разом із загальним правом широкий розвиток отримало статутне право (законодавство), джерелом якого є акти представницьких органів. Це свідчить про процес еволюції даної правової сім'ї, однак Англія, наприклад, зберігає вихідні принципи з ХІІІ століття до сьогоднішніх днів.

3. Соціалістична правова сім'я

В якості самостійної правової сім'ї виділилася порівняно недавно. Раніше країни, що належать до даної правової сім'ї (колишній СРСР, соціалістичні країни Європи (НДР, Чехословаччина та ін), Азії (Китай, Північна Корея), Латинської Америки (Куба), входили в романо-германську правову сім'ю. Вони і зараз зберігають деякі її риси й особливості.

Соціалістична правова сім'я має свої особливості, обумовлені явно вираженим класовим характером. Основне джерело соціалістичного права - революційні нормативно-правові акти, що виражають волю трудящого народу, керованого комуністичною партією. Фактично всі ці нормативно-правові акти захищали інтереси партійно-державного апарату. Право має імперативний характер, має тісний зв'язок з державною політикою, воно забезпечується партійною владою і примусовою силою правоохоронних (каральних) органів.

Суд залишається інструментом у руках правлячого класу (групи), він забезпечує його панування і охороняє його інтереси. Судова гілка влади навіть не претендує на контроль над виконавчою та законодавчою. Контролю за конституційністю законів також не існує.

В даний час у правовій системі Росії та інших держав, що входили в соціалістичну правову сім'ю, відбулися істотні зміни. До них можна віднести наступне:

- Демократизація;

- Зближення з романо-германської правової сім'єю;

- Оновлення законодавства:

- Забезпечення верховенства закону;

- Захист прав і свобод людини і громадянина;

- Поява плюралізму в економіці, політиці та ідеології.

4. Релігійно-традиційна правова сім'я

Сюди входять мусульманське, індуське і африканське право.

а) Мусульманське право

Мусульманське право грунтується на релігійних нормах, на системі ісламського віровчення.

Основними джерелами мусульманського права є:

- Коран

Це священна книга ісламу, що складається з висловлювань пророка Магомета. У ній є як обряди і проповіді, так і встановлення нормативно-юридичного характеру.

- Сунна

Це мусульманське переказ, що розповідає про життя пророка, збірник норм і традицій, які служать зразками для мусульман.

- Іджма

Це коментарі ісламу, складені докторами мусульманської релігії. Дані коментарі заповнюють прогалини в релігійних нормах.

- Кияс

Це правила застосування шаріату до нових життєвих ситуацій за аналогією.

Мусульманське право сформувалося в середні століття. Для нього характерні такі риси:

- Архаістічность;

- Казуистичность;

- Відсутність систематизації норм. Це заповнюється прийняттям законів в даний час.

б) Індуське право

Воно тісно пов'язане з релігією - індуїзмом. У цю систему обряди, вірування, мораль, філософія, нормативно закріплюють певний спосіб життя і устрій суспільства. Індуїзм сформувався в далекій давнині (близько двох тисяч років тому), проте зберіг своє регулююче значення до теперішнього часу, особливо в сімейних та спадкових відносинах, кастовий статус людини і т. п.

в) Африканське право

Африканська правова родина на продовженні багатьох століть об'єднувала правові системи звичаєвого права. Але після колонізації Африки в ХІХ столітті тут поширилися правові системи колоніальних держав - Франції, Бельгії, Португалії, Англії. У результаті виникла троїста система колоніального права, що складалася з права метрополій, законів, законів, виданих колоніальними адміністраціями, та звичаєвого права, яке згодом поступово витіснялося і обмежувалося.

Сучасний етап розвитку африканської правової родини як і раніше, характеризується «правовою багатошаровістю». Головною тенденцією розвитку релігійно-традиційної правової сім'ї в даний час є посилення ролі закону як джерела права. Однак значення релігійних і традиційних норм анітрохи не знижується, вони навіть навпаки - відроджуються. Особливо це характерно для ісламських держав. Цінності права та правові цінності.Цінності права і право як цінність Теорія цінностей (аксиология) знаходить відповідне вживання і в області права. Правові цінності і оцінки (у сфері правосвідомості) мають регулятивне значення. Правові норми у свою чергу набувають значення цінностей і стають об'єктом оцінки. Цінності виражають переконання і переваги, які не покояться на емпіричній основі. Цінності, на відміну від знання, не підлягають логічній, емпіричній перевірці і обгрунтуванню. Вони є деякими нерозкладними (початкові) інтелектуально і емоційно сприймані даності, які спонукали суб'єктів до їх збереження, до володіння ними і діяльності на їх основі, оскільки сприймаються як всілякі блага. Їм не можна дати точне і повне пояснення, не удаючись до понять аксиологии. Мабуть, мають рацію тут автори тих концепцій, які вважають, що смисловий центр буття людини в світі складають ті або інші цінності. Як філософська категорія цінність – це те, що відчуття і розум людей диктують визнати особливо значимим зі всього і в ім'я чого проживается життя, то, чого людина хоче ради себе самого, а не ради чогось іншого. Цінність виступає як мета сама по собі, до неї прагнуть ради неї самої, а не ради чисто матеріального інтересу, вигоди або плотського задоволення. Спрямованість установки суб'єкта і його діяльності на певну цінність називається ціннісною орієнтацією. Процедура вибору на основі цінності називається оцінкою.

Між цінностями, оцінками і нормами існують зв'язок і взаємні переходи. Тому в науках, що мають предметом мораль, право, мистецтво, необхідне їх взаємозв'язане вивчення і пояснення, а разом з цим і їх розмежування.

Правотворчість і реалізація права (правозастосування, виконання, використання і дотримання права) є областями людської діяльності яскраво вираженого оцінного характеру. Через це філософія права включає в свій предмет вивчення і дослідження правових цінностей, оцінки у сфері права і так далі Так у філософії права утворюється певний теоретичний напрям – аксиологическое, або правова аксиология1 . Вона, у свою чергу, спирається на поняття загальної аксиологии, на теоретичні положення про цінності взагалі.

Виникнення юридическо-аксиологического підходу пов'язане з появою природно-правових переконань, з відмінністю права природного і права позитивного. Право в своєму аксиологическом вимірі виступає як строго певна форма правових цінностей, як специфічна форма правового долженствования, відмінна від всіх інших (моральних, релігійних і т. д.) форм долженствования і ціннісних форм.

Завдяки цінностям право як деякий «механізм» отримує свій вміст, оскільки свідомість суб'єкта права направлена на цінності як на свій об'єкт. Завдяки ним знімається момент байдужості в поведінці правового суб'єкта і формуються дозволи, заборони і должествования. Розглянемо, які ці цінності і як вони зв'язані між собою, а також в чому полягає цінність права.

Статус цінностей в праві можуть придбати різні факти і явища матеріального і ідеального характеру: матеріальні предмети і блага, суспільні стосунки, людські вчинки, вольові феномени (мотиви, спонуки), ідеї, ідеали, цілі, соціальні інститути. Вони є правовими цінностями, оскільки лежать в основі права і правопорядку, вони виступають як ідеальне обгрунтування норм права, закріплюються і охороняються правовими нормами, складають мету права і його інститутів.

Особливо велике значення деяких соціальних цінностей, які з часом набули характеру також і правових цінностей. Як високі ідеали вони пронизують суспільну правосвідомість і стають основними принципами права. Такі свобода, рівність, справедливість, демократія, порядок, безпека, світ. Разом з ними існують і специфічні правові цінності загального значення, такі як ідея права, ідея стабільної законності і так далі Дані цінності одночасно є ідеалами і здійснюються реальною людською практикою. У праві вони закріплюються і в тому, і в іншому їх якості. Але у ряді випадків суспільну і індивідуальну правосвідомість можуть сприймати їх лише як цінність ідеальну, як ідеальні цілі політичної (і правотворчою) програми.

Ці принципи, ідеали, як і всі інші речі, явища, є цінності в тій мірі, в якій вони пов'язані з людською особою. Як правові цінності вони мають вигляд юридичних прав і свобод особи в її індивідуальних і колективних проявах. Самі права людини також набувають статусу важливих цінностей. Кожне з них виражає певну сторону, прояв, образ існування людини як природному і соціальному його єству. У своїй сукупності вони характеризують людину як вищу цінність, як осереддя всіх цінностей.

Найзагальнішим чином власну цінність права можна визначити як вираження соціально організованої форми, дотримання якої забезпечує відтворення правових станів правовими засобами, унаслідок чого народжуються нові можливості і велика свобода для саморозвитку людини і розвитку суспільства.

У цій якості право може надавати людям, різним суб'єктам права у вигляді суб'єктивних прав новий простір і людські можливості саморозвитку. При цьому мета права як соціально організованої форми полягає в тому, аби воно не допускало підстав для пригноблення і нещастя інших людей і могло протистояти цьому, сообразуя поведінка з мораллю і справедливістю.

Таким чином, критерієм цінності права є особа, що саморозвивається. Інакше кажучи, право коштовне, якщо воно пряме або побічно сприяє самоосуществлению і самосозиданию людини в історії, якщо на ділі сприяє народженню нових можливостей для розвитку людини і суспільства.

Характеристика права як цінності ставить питання про місце цієї цінності в класифікації цінностей взагалі. Розглянемо основні форми буття цінностей в їх співвідношенні. Фундаментальним з теоретичної точки зору є розділення цінностей на наочних і духовних, створюючі два полюси всієї сфери ціннісного відношення людини до світу.

В рамках двох основних класів цінностей, матеріальних і духовних, право відноситься до других, тобто є духовною цінністю, разом з такими, як моральні, релігійні, художні (або естетичні), наукові, світоглядні цінності. Правові цінності в рамках духовних цінностей є відносно самостійними.

Правові цінності є виглядом духовних цінностей, які задовольняють потреби соціальних груп общества в регулюванні соціальних стосунків і вчинків людей. Їх основною і специфічною функцією є регулятивна функція. Тому правові цінності призначені для створення, підтримки і зміцнення соціального порядку і дисципліни, нормального функціонування суспільства. Правові цінності складають елемент системи соціального (соціально-політичного) управління суспільством. При цьому вони є деонтическими цінностями, тобто відрізняються чітко вираженим приписуючим характером, що обумовлюється їх приналежністю до сфери належного. На відміну від останніх деонтических цінностей вони закріплюються формально і охороняються державою і його органами.

Як деонтические цінності вони відрізняються і іншою функціональною особливістю – мають імовірнісний характер. Це особливість, пов'язана з можливістю свідомого, вольового вибору соціальними (правовими) суб'єктами об'єктивно поведінкових варіантів, що існують насправді.

У аксиологии права можуть бути виділені три основні форми буття цінностей:

– суспільні цільові цінності і ідеали; I – наочно-втілені цінності; * – особові (або екзистенціальні).

Розглянемо ці форми буття цінностей детальніше.

1. Суспільні цільові цінності і ідеали. Вихідною формою правових цінностей є їх існування у вигляді цінностей, вироблених суспільною і правовою свідомістю. Вони присутні в правовій свідомості у вигляді узагальнених уявлень про справедливість, свободу, рівність в різних сферах суспільства. Правові ідеали лежать в основі правових обов'язків, тобто деонтических правових цінностей.

Під ідеалом зазвичай розуміють те, до чого ми прагнемо, – нормативно-ціннісний зразок належного в його найвищій, найбільш досконалій формі. Необхідність в ідеалі як особливій формі регулювання людської діяльності пов'язана з наявністю в природі людини, що розуміється як «відвертість світу», такого моменту, який в класичній філософії розглядається як момент духу. Цей момент виражається в орієнтації людини на зразки належного, на цінності, на основі яких відбувається постійний вихід людини за власні межі, здійснюється процес самоудосконалення.

Німецькі філософи Іммануїл Кант і Іоганн Готліб Фіхте вважали, що ідеал – це вища, кінцева мета на дорозі поступового «етичного самовдосконалення», на дорозі поступового усвідомлення «гідності людини як вищого і єдиного принципу «ідеального» законодавства. За твердженням Канта, право є метою суспільства, що знаходиться в цивільному стані. Право виступає для людей як вищий принцип, з якого повинні виходити всі максими, що стосуються суспільства.

В той же час помилковий було б ототожнювати суспільний ідеал з ідеалом правовим, також, як помилково вважати, що ідеал духовного життя перекривається ідеєю права. Право є лише моментом духовного відношення до світу, але не охоплює його целіком. Правовий ідеал виступає тому лише моментом ідеалу суспільного і ідеалу духовного життя, до складу якого входить істина, добро, краса. Вони виражають унікальні і екстраординарні ознаки дійсного людського в людині, додають правосвідомості глибоку особову забарвленість.

Вищі цінності в життя і культури, тісно пов'язані з творчістю, добром, істиною, красою, додають правосвідомості глибоку особову забарвленість.

Вони наповнюють людське життя вищим сенсом і виступають в індивідуальній і правовій свідомості найважливішими ціннісно-смисловими орієнтирами. Таким чином, право для людей, їх життя і долі виступає як основа самоудосконалення особи, як форма реалізації активності, творчості людини і як гарантія свободи і обгороджування від зла, варвара і несправедливості.

Основною темою вчення про суспільний і правовий ідеал має бути не відшукання кінцевої формули суспільної досконалості, але вказівка тих дійсних доріг і засобів, за допомогою яких може бути покращуваний всякий можливий правопорядок.

2. Наочно-втілені цінності. Самі правові ідеали не залишаються лише фактом пануючої правосвідомості, вони закріплюються в нормативних актах, конституціях і законах. Вони входять в правову нормативність як провідний елемент. Таким чином, правові ідеали реалізуються в системі правових стосунків – у вигляді взаємин формально рівних, вільних і незалежних один від одного суб'єктів права, в правових процедурах і механізмах, що закріплюють норми і закони в культурі.

Із зміною суспільних і правових стосунків відбувається і переоцінка цінностей: багато що з того, що вважалося абсолютным і непорушним, знецінюється, і навпаки, нові паростки суспільного буття породжують нові ціннісні ідеали. Відповідно до ціннісних ідеалів, що змінилися, переоцінюються і наочно-втілені цінності.

3. Особові, екзистенціальні цінності. Особові цінності є ідеальними уявленнями про блага, права і межі прагнень, пов'язаних з схильностями і бажаннями особи, і виступають певною мірою як авторитетні і обов'язкові установки її свідомості.

Одні правові цінності в тій або іншій мірі реальні в сенсі готівки, освоєних у вигляді правил норм поведінки суб'єктів права, інші є їх цілями і ідеалами. Але існуючі (готівка) правові цінності не можна розуміти як самодостатні, замкнуті на себе.

Конкретне, ціннісно-смислове переживання людини в кругозорі особи носить двоякий характер: «Я» та «інші» рухаються в різних площинах (планах) бачення і оцінки, і тому стати ціннісно-значимим рівносильно підведенню себе і іншого під загальну з ним норму моралі, в праві або під який-небудь закон.

Як стверджував Михайло Бахтін: «Ніхто не може зайняти нейтральною до Я і іншому позиції: відвернуто-пізнавальна точка зору позбавлена ціннісного підходу, для ціннісної установки необхідно зайняти єдине місце в єдиній події буття, необхідно втілитися. Всяка оцінка є заняття індивідуальної позиції в бутті: навіть Богові треба було втілитися, аби милувати, страждати і прощати, як би зійти з відвернутої точки зору справедливости»1.

Але те, що люди вибирають собі як цінність свого життя, в чому вони бачать сенс свого існування, не виявляється обов'язково чимось високим, благородним: воно може бути направлене і проти інших людей. Те, що вибирають люди, що роблять для себе сенсом, завдяки чому відчувають себе людьми, залежить qt духовного рівня людини, від того, яким він є.

69. Таким чином, правові цінності похідні від поняття особи. Вони складають образ права у взаємозв'язаних і взаимодоповнюючих полярних моментах. Ідея цінності людини вистраждана усію історією філософії Заходу, хоча вона прошла через різні етапи власної дискредитації. У сучасному цивілізованому суспільстві право є не лише інструментальною цінністю – цінність «інструменту» вирішення соціальних протиріч в різних сферах суспільства, але також і що емансипує, розвиває засіб і силу особи, яке виступає як власна цінність права. Правові цінності по своєму характеру є деонтическими і служать для створення, відтворення і зміцнення соціального порядку і дисципліни в цілях гармонізації інтересів різних соціальних груп людей. Право в життєдіяльності суспільства і людини виступає і як основа його самосозидания в історії, і як форма реалізації творчості людини, і як гарантія свободи і обгороджування від варвара і несправедливості. Аналіз природи правових цінностей і їх ієрархії, а також виявлення цінності права дозволяє перейти до обгрунтування ідеї права як ідеї свободи і до розгляду права як форми свободи.Інструментальна цінність права.

70. Інструментальна цінність права — один із проявів його загаль-носоціальної цінності — полягає у тому, що право є регулятором суспільних відносин, інструментом для вирішення різних завдань, у тому числі для забезпечення функціонування інших соціальних інститутів (держави, соціального керування, моралі та ін.) та інших соціальних благ. Як інструмент право використовується різними суб'єктами соціального життя — державою, церквою, громадськими об'єднаннями, комерційними організаціями, громадянами. У цивілізованому суспільстві саме право є одним із головних інструментів, здатних забезпечити організованість і нормальну життєдіяльність, соціальний мир, злагоду, зняття соціальної напруженості.Соціальна цінність права.

71. Соціальна цінність права полягає у тому, що воно, втілюючи загальну, групову та індивідуальну волю (інтерес) учасників суспільних відносин, сприяє розвитку тих відносин, у яких зацікавлені як окремі індивіди, так і суспільство в цілому. Воно вносить стабільність і порядок у ці відносини. У суспільстві, в умовах цивілізації, немає такої іншої системи соціальних норм, яка змогла б забезпечити доцільне регулювання економічних, державно-політичних, організаційних та інших відносин, реалізую-чи при цьому демократичні, духовні та моральні цінності. Забезпечуючи простір для упорядкованої свободи і активності, право служить чинником соціального прогресу. Його роль особливо зростає в умовах краху тоталітарних режимів, розвитку демократії.Особистісна цінність права.

72. Власна цінність права як соціального вища полягає у тому, що право виступає як міра: а) свободи та б) справедливості. У цій якості право може надавати людині, комерційним і некомерцій-ним організаціям простір для свободи, активної діяльності й у той же час виключати сваволю і свавілля, тобто служити гарантом вільного, гідного та безпечного життя. Соціальна свобода, не пов'язана правом, поза права, може переростати у сваволю, несправедливість для більшості людей. Право виступає силою, яка в змозі протистояти беззаконню. Стверджуючи принципи свободи і справедливості, право набуває глибокого особистого значення, стає цінністю для окремої людини, конкретної групи та суспільства в цілому, відкриває особі доступ до благ і виступає дієвим засобом її соціальної захищеності. Як писав український мислитель Б. Кістяківський, «право лише там, де є свобода особи». У цьому проявляється гуманістичний характер права. Саме через свою власну цінність право входить до арсеналу загальнолюдських цінностей, що виробляються поколіннями людей протягом історії.Право як цінність культури та цивілізації.

Право виступає ознакою цивілізації тому, що виражає глибинні потреби суспільства у визначальних цінностях, створює ідеал поведінки, орієнтованої на ці цінності.

Право є вираженням соціального прогресу, розвитку, поступу всього суспільства вперед, його гарантом та засобом реалізації. Право включається у соціальний прогрес усім своїм змістом, де розширюється, збагачується як явище цивілізації і культури.

Та найважливіше те, що право є виразником найвищого досягнення цивілізації - свободи, гуманізму, культури.

Право, виступаючи найважливішим елементом культури, утверджує свою цінність. Це полягає в тому, що воно у специфічному вигляді віддзеркалює суспільне життя в усіх його різноманітних і складних аспектах, особливо його якісний стан, де особа визнається найвищою соціальною цінністю.

Право, виражене в законах і підзаконних актах, вбирає у свої формалізовані нормативні приписи, всесвіт складних людських відносин надзвичайно широкого спектру - від доленосних і глибинних сторін життя, що визначають політичні, економічні, соціальні основи суспільства, до простих побутових питань.

При цьому норми права орієнтуються на засади найпрогресивнішого стану суспільства. Вони покликані передчасно впливати на поведінку людей з метою ефективного, справедливого вирішення різноманітних конфліктів, спірних питань, пристрастей людей.

Власне тому, що в правових нормах, юридичній практиці відображаються найскладніші життєві ситуації, юридична наука - юриспруденція завжди була тісно пов'язана з мистецтвом, літературою, з театром і має незаперечну культурну вартісність.

73. Верховенство права у системі правових цінностей.

Правові цінності існують для суспільства й індивіда у вигляді «готових формул», котрі орієнтують у соціальному житті, впливаючи на вибір варіанта поведінки в сфері дії права.

Розуміння слабкої сумісності пануючиху різних правових культурах мотиваційно-ус- тановчих компонентів повинно бути основою при правових запозиченнях, що можуть бути здійснені як на рівні законотворчості, так і на рівні юридичної теорії та юридичної освіти.

У призмі верховенства права проявляється його власна цінність як цінність по упорядкуванню волі людини, справедливості, консенсусу, що виключає сваволя й свавілля . Реалізація принципу верховенства права знаходить своє відображення в існуванні системи вимог, що втілюються у правовій реальності. Такі вимоги, котрі відповідають ідеології громадянського суспільства, виражені у категорії (правової цінності) правозаконності. Звернемо увагу на різницю в існуванні двох зв’язків у правовій сфері: верховенство закону - законність, верховенство права - правозаконність.

Низька якість конституційних положень і численні прогалини конституційного регулювання в Україні, висвітлені в юридичній літературі , є підставою для кардинального перегляду питання про використання правових цінностей поряд з нормами Конституції, законів і підзаконних актів. До нашого часу існуюча позиція про додаткове звертання до правових цінностей за відсутності конкретних нормативів чи суперечності між ними повинна бути принципово змінена, а правові цінності мають стати визначальним орієнтиром при прийнятті правових рішень. Зокрема, принцип верховенства права в правовому регулюванні необхідно розглядати як фундаментальне положення, що в усіх юридичних ситуаціях визначає не тільки характер і обсяг використовуваної нормативності, а й зміст відплати, себто справедливості правового рішення.

Відстоюючи визначальну роль верховенства права в ієрархії правових цінностей України, не можна не помітити, що Конституційний Суд України, на відміну від Європейського суду з прав людини, діє в межах колишньої логіки верховенства закону. Прикладом може бути визначення поняття верховенства права за допомогою встановлення формалізованих меж поширення верховенства права в українському праві. Водночас Європейський суд з прав людини принципово відходить від надання дефініції верховенства права, наполягаючи на визнанні його ситуативності. Це положення яскраво висвітлено П.М. Рабиновичем , що констатує верховенство закону, а не верховенство права як основи діяльності Конституційного Суду України.

Верховенство права в такому контексті повинно стати основою не тільки формування законодавчої політики, але і її реалізації. При цьому посилання нате, що якесь нормативне положення знайшло своє чітке відображення в законі й тому верховенство права не повинне братися до уваги, є не припустимим взагалі. В системі нормативів, зафіксованих Конституцією України, стверджується, що правовий порядок ґрунтується на визнанні верховенства права . Будь-яка формула закону повинна сприйматися, інтерпретуватися, застосовуватися відповідно до трансформацій соціальної дійсності та правової реальності, обумовленої правовим менталітетом і правовими традиціями. Все це знаходить своє вираження в зверненні до принципу верховенства права, що забезпечує відповідну кореляцію правового регулювання. Різке збільшення кількості законодавчих актів у правовій системі України, з одного боку, є свідченням нерозуміння законодавцем того, що існують критичні межі законодавчої маси, які не припустимо переходити, а з другого боку, можна вважати ознакою сформованої недовіри до професійного юридичного середовища й невизнанням за юристами права на використання своєї професійної правової культури при вирішенні питань правового регулювання.

Не тільки конституційне визначення, ай, що найважливіше, реальне забезпечення верховенства права є виходом із традиційного для нашої культури державного моно- полізму на право, що відображається в Україні як через виконавчу, так і через законодавчу владу, та, зокрема, виражений у її надмірно нормотворчій активності.

Значення верховенства права для розвитку правової системи України може бути розглянуто за двома напрямами. По-перше, це подолання деструктивних положень самої правової реальності: невідповідності правового нормування системи соціальних відносин; існування різних правових колізій; розповсюджених правових міфів і ілюзій та ін. По-друге, це подолання деструктивних положень, пов’язаних із правовою реальністю: державного монополізму на право, котрий затвердився; сформованого в соціальному середовищі правового нігілізму; сформованої сфери неправової практики тощо.

Інший аспект проблеми верховенства права пов’язаний з питанням про визнання визначальної ролі прав людини відповідно до інших правових цінностей. Звертає на себе увагу факт, що це визнання пріоритетності домінування прав людини пов’язується винятково з діяльністю держави та поширюється на всі державні структури .

Водночас за допомогою верховенства права вирішується проблема співвідношення індивідуальних і колективних прав поза зв’язком з державою. Причому європоцент- ристське бачення цього співвідношення, що ґрунтується на пріоритеті індивідуальних прав, не повинно приховувати інший, протилежний варіант такого співвідношення, який саме відповідає ідеї верховенства права стосовно прав людини. У цьому сенсі верховенство права в Україні пов’язане із забезпеченням пріоритету юридичного обов’язку та створенням правових умов для досягнення єдності суб’єктивних прав і юридичних обов’язків у правовій системі України.

74. Верховенство права в нашій ментальності й правовій культурі передусім виступає як почуття правди та її відображення в нормативно встановлених положеннях, коли, керуючись почуттям правди, ми не лише дотримуємося суб’єктивних прав і обов’язків, а й не приймаємо фальші навіть якщо вона узаконювана. Можна стверджувати, що стосовно правової культури України правда одержує одне зі своїх втілень в ідеї верховенства права та є не тільки засобом піднесення людини в існуючій системі соціальних відносин, а й дає змогу особистості вчасно реагувати на зміни в авторитеті влади, її інституціональної спроможності, ідеологічної прийнятності. Відповідно до вітчизняної традиції правове регулювання, засноване на неправді, не може називатися правом, тому запозичений за допомогою правової акультурації з європейської правової культури принцип верховенства права неминуче змістовно наповнюється почуттям правди.Поняття та види правової поведінки.

Правова поведінка — це соціальна поведінка особи (дія або бездіяльність) свідомо вольового характеру, яка є врегульованою нормами права і спричиняє юридичні наслідки. Юридичне нейтральна поведінка не є правовою. Правова поведінка — форма вияву свободи особи. Правовій поведінці властиві такі ознаки: 1) має соціальне значення як соціальне корисна (правомірна поведінка) або як соціальне шкідлива (правопорушення), що позначається на стані суспільних відносин у ході соціального розвитку; 2) має зовні виражений характер у вигляді дії або бездіяльності. Дія безпосередньо впливає на відносини між суб'єктами. Бездіяльність, як правило, є вербальною (словесною), складається із різних висловлень, суджень і оцінок, які виражають внутрішній стан суб'єкта;

3) має свідомо вольовий характер, тобто припускає усвідомлення обставин і можливість здійснювати волю: спрямовувати свою поведінку і керувати своїми вчинками; 4) регулюється правовими нормами, що містяться в текстах правових актів, які або прямо описують умови і ознаки правових вчинків, або передбачають будь-які заходи моделювання правової поведінки. Це відрізняє правову поведінку від інших типів соціальної поведінки; 5) має властивість спричиняти юридичні наслідки, оскільки пов'язана з: а) реалізацією суб'єктом своїх інтересів (досягнення особистих цілей, задоволення потреб, зазнання певних втрат); б) реакцією держави на результати правової поведінки (стимулювання, охорона соціальне корисних дій або вжиття заходів юридичної відповідальності за соціальне шкідливі дії).

75. Види правової поведінки: правомірна, неправомірна (протиправна) — правопорушення зловживання правом - соціальне корисна, відповідає нормам права - соціальне шкідлива, суперечить нормам права - відповідає нормам права, але є соціально-шкідливою Всі інші дії можна назвати юридичне байдужими, індиферентними до права, такими, що не потребують якого-небудь правового виправдання. Правова поведінка складається з елементів — правових вчинків. Елементи правового вчинку (суб'єкт, суб'єктивна сторона, об'єкт, об'єктивна сторона) називають складом правової поведінки. За формою зовнішнього вияву правова поведінка може бути: - фізичною (діяльність); — усною (вербальною); - письмовою (документальною).Правомірна поведінка. Типологія правомірної поведінки.

Правомірне поведінка, як самостійний вид поведінки, тим не менше, відчуває на собі вплив соціально-економічних, політичних і духовно-моральних чинників, яким піддається будь-яка інша поведінка суб'єктів суспільства. Соціальними умовами правомірної поведінки є та соціальна і економічне середовище, в якій діє громадянин, яка впливає на мотиви його поведінки. Духовна основа - це рівень правової, політичної, загальної культури громадян. Часто виділяють наступні типи мотивацій , що лежать в основі правомірного поведінки.

Перший тип - активну визнання і підтримка, закладених у правових нормах моделей поведінки . Внутрішня оцінка правою норми та її необхідності повністю збігаються із закладеними в ній волею законодавця. Такий вид поведінки найбільш стійкий і найбільш корисний для суспільства.

Другий тип - конформізм , така мотивація, яка заснована не на внутрішньому переконанні, необхідності дотримання правових норм, а на безпринципним проходженні поведінки більшості, або тієї соціальної групи, якій належить ця особа.

Третій тип - правомірне поводження, засноване на страху перед можливістю застосування заходів державного впливу, найбільш нестійкий тип правомірної поведінки, при зниженні контролю з боку держави може перетвориться на свою протилежність.

76. Найбільш сприятливим для суспільства і держави видом поведінки повинно бути поведінка першого типу, і вся ідейно виховна діяльність держави повинна бути націлена на заохочення формування і розвитку його. Правопорушення, його ознаки та види.

Необхідність чіткої характеристики ознак правопорушення пояснюється тим, що саме правопорушення є єдиною підставою виникнення юридичної відповідальності, яка пов'язана із застосуванням державного примусу щодо особи, яка його вчинила.

Про правопорушення можна говорити лише тоді, коли в наявності є всі елементи, з яких воно складається. Елементи правопорушення передбачено в правових нормах. Це - такі елементи:

1) діяння; 2) протиправність діяння; 3) винність діяння; 4) деліктоздатність суб'єкта протиправного діяння.

1. Діяння . Законом регулюються тільки вчинки людей, їх дії або бездіяльність, тобто діяння. Не можуть регулюватися правом думки людей або які-небудь особисті якості, не виразилися в тому чи іншому їх вчинку (дії або бездіяльності).

Отже, правопорушення - це перш за все певний діяння, а не думки, переживання чи почуття.

2. Протиправність. Саме по собі діяння ще не становить правопорушення. Діяння стає правопорушенням лише тоді, коли воно суперечить розпорядженням закону, спрямоване проти тих відносин, які закон захищає. Інакше кажучи, коли воно протиправно. Тому необхідною ознакою правопорушення є протиправність діяння.

3. Винність діяння. Визначаючи правопорушення як протиправне діяння, ми розглянули його тільки з зовнішньої, видимою, тобто з об'єктивної сторони. Але правопорушення має ще і суб'єктивну сторону, яка показує, хто вчинив протиправне діяння, яка була спрямованість його волі і яке було його психічне ставлення до вчиненого. Протиправне діяння тільки тоді розглядається, як правопорушення, коли в цьому діянні виявилася воля особи, яка його вчинила. Суб'єкт права виявляє індивідуальну волю шляхом вибору і здійснення того чи іншого варіанта поведінки в конкретних відносинах.

Протиправне діяння, вчинене особою, яка в силу об'єктивних обставин була позбавлена вибору того чи іншого варіанта поведінки, не може бути правопорушенням. У таких випадках скоєне не залежить від волі особи.

Ось чому саме по собі протиправне діяння ще не свідчить про негативне ставлення особи до охоронюваним законом відносин, суспільним інтересам.

Для правильної юридичної оцінки протиправного діяння як правопорушення необхідно визначити стан і спрямованість волі правопорушника, тобто його вину .

Вина - це психічне ставлення суб'єкта права до скоєного ним протиправного діяння, шкідливому для суспільства, держави, інших осіб . Вина являє собою одне з найважливіших юридичних понять.

Розрізняють два форми вини: намір і необережність .

Умисел передбачає, що особа, що робить протиправне діяння, передбачає і бажає настання суспільно шкідливих наслідків своєї поведінки. Тобто свідомо заподіює шкоду.

Необережність може виявлятися як самовпевненість (коли особа передбачає суспільно шкідливі наслідки своєї поведінки, але легковажно розраховує на можливість уникнути їх, наприклад, водіння несправного автомобіля) і як недбалість (коли особа не передбачає суспільно шкідливі наслідки своєї поведінки, але може і повинна їх передбачити, наприклад, медична сестра, не перевіривши вмісту ампули, робить укол, від якої настає смерть пацієнта).

4. Деліктоздатність суб'єкта. Правопорушення характеризується проявом волі людини, здатної віддавати звіт у своїх вчинках, діяти розумно. Тому суб'єктами правопорушення не можуть бути малолітні, душевнохворі. У малолітніх здатність вступати розумно, віддавати звіт у своїх діях настає з досягненням певного віку.

Тому суб'єктом правопорушення може бути не кожна людина, а тільки володіє певними якостями, які висловлює поняття "деліктоздатність".

Деліктоздатність означає здатність суб'єкта правопорушення самостійно відповідати за свої протиправні вчинки і нести юридичну відповідальність.

деліктоздатної є осудні особи, що досягли певного віку (14 - 16 років)

Отже, без наявності ознак провини протиправне діяння не може вважатися правопорушенням.

У всіх випадках, коли закон передбачає як правопорушення протиправне діяння, нерозривно пов'язане з шкідливими наслідками як доконаний факт, необхідно виявлення причинного зв'язку між діянням і які настали шкідливим наслідком . Шкідливі наслідки повинні бути прямим результатом протиправного діяння. Причинний зв'язок повинен носити безпосередній і необхідний , а не випадковий характер.

Аналіз об'єктивних і суб'єктивних ознак правопорушення дає можливість визначити його об'єктивну і суб'єктивну сторону.

Об'єктивна сторона правопорушення характеризується, по-перше, діянням як актом поведінки, по-друге, протиправністю цього діяння. До цієї стороні також відноситься необхідний причинний зв'язок між протиправним діянням і настали шкідливими наслідками.

Суб'єктивна сторона правопорушення характеризується, по-перше, здатністю особи відповідати за протиправне діяння і, по-друге, наявністю вини (у формі умислу або необережності).

Лише повний склад усіх елементів суб'єктивної та об'єктивної сторін утворює правопорушення.

За своєю юридичною природою будь-яке правопорушення являє собою юридичний факт , що тягне за собою виникнення, зміну або припинення певних правовідносин, інакше кажучи, відносин юридичної відповідальності.

Таким чином, правопорушення - це винна, протиправне діяння деліктоздатної особи, що є підставою юридичної відповідальності.

Види правопорушень. Правопорушення класифікуються за їх характером, за ступенем суспільної небезпеки і деяким інших підстав.

Розрізняються кримінальні, цивільні, адміністративні та дисциплінарні правопорушення.

Крім того, всі правопорушення діляться на злочину (кримінальні правопорушення) і провини (цивільні, адміністративні та дисциплінарні правопорушення)

Кордон між проступком і злочином досить мінлива і, залежно від ситуації, що складається в суспільстві, держава може деякі проступки перевести у категорію злочинів, а деякі види злочинів перевести в розряд проступків, або взагалі виключити зі сфери правової оцінки. Злочин - це суспільно небезпечне діяння, або бездіяльність, що заподіює шкоду охоронюваним правом або законом громадським відносин. Такі діяння несуть в собі небезпеку для суспільства в цілому. Суміші злочинів, як виду правопорушень, закріплюються тільки в кримінальних кодексах. Тому злочин завжди є кримінальним правопорушенням .

Проступки - це суспільно шкідливі, протиправні дії, що не представляють небезпеки для охоронюваних законом суспільних відносин в цілому.

Цивільно-правові правопорушення - це шкідливі діяння в області договірних та недоговорних майнових і пов'язаних з ними особистих немайнових відносин (порушення умов договору, посягання на честь і гідність особи, її добре ім'я).

Адміністративно-правові правопорушення - це шкідливі діяння, що порушують порядок в галузі державного управління (порушення правил дорожнього руху, пожежної безпеки).

77. Дисциплінарні правопорушення - це шкідливі діяння, що порушують правила внутрішнього розпорядку підприємства, установи (запізнення на роботу, прогул). Зловживання правом.

Зловживання правом - це особливий вид правової поведінки, який полягає у використанні громадянами своїх прав у недо-зволені способи, що суперечать призначенню права, внаслідок чого завдаються збитки (шкода) суспільству, державі, окремій особі.

Можна назвати два види зловживання правом:

такі, що не характеризуються явною ІІротиправністю

такі, що характеризуються явною протиправністю, тобто такі, що належать до розряду правопорушень

- виражається в соціальне шкідливій поведінці уповноваженої особи, яка спирається на належне їй суб'єктивне право

- виражається у виході особи за межі встановленого законом обсягу суб'єктивного права, що спричиняє перекручення призначення права

Без суб'єктивного права особа не може зловживати їм. Будь-яке суб'єктивне право має межі, оскільки воно є мірою можливої поведінки правомочної особи у правовідносинах. Зловживання правом, як правило, - це використання суб'єктивного права з порушенням меж його дії. Вихід за встановлені законом межі дії суб'єктивного права спричиняє певні юридичні наслідки, але лише у разі встановлення його компетентними правоохоронними органами.

Зловживання правом є ненормальним (марним, незвичайним, шкідливим, аморальним) здійсненням права, що виражається в недозволених конкретних діях, які завдають шкоди іншій особі або загрожують чужому праву. Наприклад, зловживанням правом є свідомі дії громадянина, якому належить будинок на праві приватної власності, спрямовані на погіршення житлових умов, з метою виселення наймача. Або інший приклад: член сім'ї наймача жилого приміщення без будь-яких причин не дає згоди на обмін. Зловживаючи своїм правом, він обмежує права інших членів сім'ї.

Зловживанням правом є удавані (мнимі) угоди, фіктивні шлюби, зокрема реєстрація шлюбу без наміру створити сім'ю, а з метою незаконного придбання жилої площі та ін. У наші дні нерідка держава провокує громадян на зловживання правом. Наприклад, несвоєчасна виплата заробітної плати громадянам з боку держави як носія владних повноважень спричиняє зловживання правом громадянами в їх трудових, розрахунково-кредитних, податкових відносинах з державою. Але навіть у цьому разі зловживання правом недопустимо, оскільки, як бумеранг, воно "обрушується" на державу і завдає шкоди всьому суспільству і

конкретному громадянину, в тому числі тому, хто зловживає правом.

Ознаки зловживання правом такі:

1) наявність в особи суб'єктивного права;

2) діяльність, спрямована на здійснення цього права;

3) використання цього права не за його соціальним призначенням, а з заподіянням шкоди суспільним або особистим інтересам;

4) відсутність порушення конкретних юридичних заборон (тобто їх додержання) або невиконання обов'язків (тобто їх виконання);

5) встановлення факту зловживання правом компетентними правозастосовними органами;

6) настання юридичних наслідків.

Стримування зловживання правом - це боротьба не з самою поведінкою, а з конкретними проявами правової поведінки, що завдають шкоди суспільству і особі.

78. Об'єктивно-протиправна поведінка.

Серед видів правової поведінки у юриспруденції зазвичай виділяють правомірну та неправомірну (протиправну) поведінку. Проте, значна частина науковців виокремлюють також як самостійні види правової поведінки зловживання правом та об’єктивно протиправне діяння. Об’єктивно протиправне діяння розуміється як поведінка, яка не є такою, що завдає шкоди, але формально юридично оцінюється як вчинена всупереч вимогам правових норм . Шабуров О. С. зазначає, що об’єктивно протиправна поведінка – це діяння, яке порушує норми права, але не завдає при цьому шкоди. До такої поведінки вчений відніс протиправне діяння недієздатної особи та безвинні діяння, які не тягнуть за собою юридичну відповідальність і не є правопорушеннями (тобто власне протиправною поведінкою), оскільки відсутній такий важливий елемент правопорушення як суспільна шкідливість . Сьогодні теорія об’єктивно протиправної поведінки потребує перегляду, розширення та уточнення. Чи можна віднести до об’єктивно протиправної поведінки безвинні та малозначні діяння, діяння неделіктоздатних осіб (недієздатних та осіб що не досягли віку юридичної відповідальності)? Виникають питання стосовно протиправності та суспільної шкідливості такої поведінки. Протиправність – ознака об’єктивно-суб’єктивна, оскільки не можливо говорити про право та протиправність, ігноруючи факти волі, свідомості, осудності, дієздатності . Відсутність суб’єктивної протиправності не викликає сумнівів. Об’єктивна протиправність передбачає порушення норм об’єктивного права і, таким чином, присутня в усіх наведених вище прикладах об’єктивно протиправної поведінки. Водночас, навряд чи можна погодитися з тим, що в таких випадках відсутня юридична шкода. Шкода виражається в сукупності негативних наслідків діяння, яке представляє собою порушення правопорядку, дезорганізацію суспільних відносин, пошкодження або знищення благ і цінностей суб’єктивного права тощо. Безсумнівно, наприклад, недієздатна особа завдає шкоду, попри те, що сама цього не усвідомлює. Але в такому разі виникає питання, як бути з малозначною поведінкою, де особа заподіює шкоду, усвідомлюючи наявність об’єктивної протиправності та відсутність суспільної шкідливості своїх дій, або коли при казусі особа не усвідомлювала ані суспільної шкідливості ані суб’єктивної чи об’єктивної протиправності власних дій? Всі ці питання вимагають від юристів негайної відповіді, адже, досі залишається незрозумілим, до якого виду правової поведінки необхідно віднести казус, малозначне або безвинне діяння тощо. Поки що теорія та практика юриспруденції не дають однозначної відповіді на ці питання, тому завданням дослідників має стати вирішення поставлених проблем.Поняття та ознаки юридичної відповідальності.

Юридична відповідальність - це різновид соціальної відповідальності.

В юридичній науці існує двохаспектне розуміння юридичної відповідальності:

позитивний (проспективний, або заохочувальний) аспект - передбачає заохочення - за виконання корисних для суспільства та держави варіантів поведінки на рівні, що перевищує загальні вимоги (морально свідоме ставлення до виконання обов'язків)

негативний (ретроспективний, або охоронний) аспект - передбачає покарання - за правопорушення (юридична характеристика наслідків невиконання обов'язків)

Тут йтиметься про юридичну відповідальність негативного (ретроспективного, або охоронного) характеру.

' Не усі вчені сприймають двоаспектне розуміння юридичної відповідальності. Так, А.С. Шабуров (Росія) вважає, що позитивна відповідальність - явище соціальне, а не правове, оскільки вона не має ознак формальної визначеності, державної примусовості та процесуальної форми реалізації.

Юридична відповідальність - це передбачені законом вид і міра державно-владного (примусового) зазнання особою втрат благ особистого, організаційного і майнового характеру за вчинене правопорушення.

Ознаки юридичної відповідальності такі.

1. Спирається на державний примус у формі каральних і пра-вовідновлюючих (компенсаційних) способів.

Державний примус - це державно-владний вплив відповідних державних органів і службових осіб на поведінку людей. Кримінальне і адміністративне законодавства передбачають державний примус, який завжди реалізується через діяльність спеціальних державних органів, а цивільне законодавство - можливість добровільного виконання обов'язків (відшкодування заподіяної шкоди).

Юридичну відповідальність не можна зводити до державного примусу, як і державний примус - до юридичної відповідальності. Державний примус може здійснюватися у різні способи, не пов'язані з юридичною відповідальністю (наприклад, примусове лікування осіб, що вчинили небезпечні для суспільства дії в стані неосудності, митний огляд багажу, примусове стягнення аліментів на утримання дітей та ін.).

Разом з тим держава покликана вживати певних заходів примусу до суб'єктів (фізичних або юридичних осіб), які вчинили правопорушення. Ці примусові заходи мають правовий характер і є мірами легального державного примусу: вони здійснюються лише компетентними органами у визначених законом формах.

2. Виражається в обов'язку особи зазнавати певних втрат - позбавлення конкретних благ особистого (позбавлення волі, посади та ін.), організаційного і майнового характеру (конфіскація майна, штраф) за свою вину, тобто нести кару, яка є новим, додатковим, юридичним обов'язком, що не існував до правопорушення.

3. Настає лише за вчинені або вчинювані правопорушення у разі встановлення складу правопорушення. Ця вимога є обов'язковою при покладанні кримінальної або адміністративної відповідальності. Суб'єктом юридичної відповідальності може бути лише особа (фізична або юридична), винна в порушенні правових розпоряджень.

Ахцентуємо увагу на тому, що юридична відповідальність настає за віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу (ст. 60 Конституції України).

Не є правопорушеннями необхідна оборона, крайня необхідність, професійний ризик.

4. Здійснюється компетентним органом у суворій відповідності з законом, а саме - з санкціями норм права, якими встановлюються вид і міра втрат. Юридична відповідальність є реалізацією санкції правової норми в конкретному випадку стосовно конкретної особи.

5. Здійснюється в ході правозастосовної діяльності за дотримання певного процедурно-процесуального порядку і форм, встановлених законом (цивільним процесуальним і кримінально-процесуальним законом про адміністративні правопорушення). Поза процесуальною формою юридична відповідальність є неможливою.

79. Порядок притягнення до юридичної відповідальності визначається нормами процесуального права: породжувані ними процесуальні правовідносини служать формою відносин юридичної відповідальності.Види юридичної відповідальності.

Види юридичної відповідальності можна розрізняти по суб'єктах її покладання, по характері застосовуваних санкцій (штрафні, правовідновлювальні), по галузевій приналежності:

карна (сама стругаючи, є слідством тільки злочину, її вид і міру визначає тільки суд, кримінально-правові санкції визначаються тільки карним законом);

адміністративна (являє собою покладання й реалізацію адміністративного стягнення, є слідством адміністративної провини, передбаченого законодавством про адміністративні правопорушення);

дисциплінарна (виникає як слідство дисциплінарної провини, є правовою формою впливу на порушників трудової, службової, військової, навчальної дисципліни);

матеріальна (являє собою відшкодування працівниками або службовцями збитку, заподіяного ними підприємству, установі, організації при виконанні своїх трудових обов'язків, припускає відшкодування прямого дійсного збитку («упущена вигода» не відшкодовується), підрозділяється на обмежену, повну, підвищену);

80. цивільно-правова (наступає за здійснення цивільного правопорушення, тягне наслідки майнового й компенсаційного характеру, заснована на принципі повного відшкодування шкоди, припускає відшкодування збитків у вигляді позитивного збитку ( наприклад, втрата, ушкодження майна) і упущеної вигоди (неодержаних доходів),підрозділяється на договірну й позадоговірну).Поняття та основні вимоги законності.

Законність - це комплексне (принцип, метод, режим) соціально-правове явище, що характеризує організацію і функціонування суспільства і держави на правових засадах.

Термін "законність" є похідним від терміна "закон" і, будучи комплексним поняттям, охоплює всі сторони життя права - від його ролі в створенні закону до реалізації його норм в юридичній практиці. Законність відображає правовий характер організації суспільно-політичного життя, органічний зв'язок права і

влади, права і держави, права і суспільства. Вимога законності рівною мірою стосується вищих органів державної влади, інших державних органів, які ухвалюють у межах своєї компетенції під-законні акти (сфера правотворчості), безпосередніх виконавців законів - посадових осіб, а також громадських організацій, комерційних корпорацій, громадян (сфера правореалізації).

Законність характеризується поєднанням двох ознак:

зовнішньої (формальної) - обов'язком виконувати розпорядження законів і підзаконних правових актів державними органами, посадовими особами, громадянами і різними об'єднаннями;

внутрішньої (сутнісної) - наявністю науково обґрунтованих і відповідних праву законів; якістю законів.

Важливо не тільки додержуватися законів, а й створювати справедливі, тобто правові, закони. Правові закони повинні бути нормативним підґрунтям законності. Законність є не самоціллю, не виконанням заради виконання, її призначення - додержання законів в ім'я торжества свободи, справедливості. Законність - явище прогресивне і покликане сприяти суспільному прогресу. В історії було чимало випадків, коли громадяни додо-держувалися законів, а законність порушувалася, коли "суворе додержання" у дійсності означало "суворе порушення" (наприклад, масові репресії за часів культу особи Сталіна в СРСР). У таких випадках закон не відповідав праву, потребам суспільного прогресу. Щоб у державі була "правозаконність", чинні закони, насамперед Конституція, повинні адекватно відображати правові принципи, загальнолюдські цінності. У сфері правотворчості це виражається в забезпеченні видання закону, який відповідає праву, Конституції.

Законність - явище багатоаспектне і може виступати як принцип, метод, режим. Законність є принципом діяльності державних органів, громадських організацій, комерційних корпорацій, посадових осіб, громадян. Принцип законності притаманний лише демократичним державам, оскільки він є антиподом сваволі і беззаконня, припускає пов'язаність всіх органів держави правовими нормами, дії в їх рамках і в ім'я їх реалізації. Разом з тим з боку діяльності держави законність виступає як певний метод державного управління суспільством, тобто воно здійснюється виключно правовими засобами. Як метод державного управління суспільством законність означає, що:

1) органи держави і посадові особи при здійсненні своєї діяльності, розробляючи і приймаючи рішення, спираються на принципи і вимоги законності;

2) при організації реалізації прийнятих рішень вони не виходять за межі своєї компетенції;

3) при здійсненні контролю і нагляду за законністю дій учасників суспільних відносин вони додержуються правових процедур, використовують правові засоби і способи.

Метод законності є основою для застосування інших методів державного управління: організації, примусу, виховання, контролю тощо. Він припускає високий рівень правової культури й одночасно є засобом підвищення рівня загальної та правової культури.

Законність є й режим реально діючого права, стан (атмосфера) відповідності суспільних відносин законам і підзаконним нормативно-правовим актам, які, у свою чергу, покликані відображати принципи свободи і справедливості, закладені в праві.

Режим законності - неодмінний елемент демократії, тому що без законності демократія може перетворитися на охлократію - владу юрби. Без законності як режиму суспільно-політичного життя суспільство може бути ввергнуте в анархію і хаос, коли особа стає уразливою для безконтрольних дій з боку державної влади, незахищеною від її сваволі.

Без законності немає демократії, без демократії неможливо забезпечити законність. Законність і демократія - фактори побудови правової держави.

Що таке законність - принцип, метод чи режим?

І принцип, і метод, і режим. Усе залежить від кута зору. Однак без принципу законності як засадничого начала діяльності державних органів, державних і громадських організацій, посадових осіб, громадян, без законності як методу державного управління суспільством не відбудеться режим законності. У широкому розумінні законність - це режим суспільно-політичного життя, створюваний:

- державою, яка встановлює порядок видання (зміни, скасування) законів і підзаконних нормативно-правових актів, забезпечує їх відповідність потребам суспільного поступу;

- всіма суб'єктами права (державними органами, посадовими особами, громадськими організаціями, комерційними організаціями, громадянами) у результаті однозначного розуміння і неухиль-

ного здійснення ними розпоряджень законів і підзаконних актів.

При режимі законності створюється правова атмосфера, де панують ідеї права, гуманізму, справедливості, свободи і відповідальності; особа захищена від сваволі влади, суспільство - бід анархії, хаосу, безладдя і насильства.

81. Поняття та атрибути правового порядку.

Правопорядок — частина громадського порядку. Громадський порядок — це стан (режим) упорядкованості соціальними нормами (нормами права, моралі, корпоративними нормами, нормами-звичаями) системи суспільних відносин і їх додержання. Поняття громадського порядку ширше за поняття правового порядку, оскільки в зміцненні і підтриманні першого важлива роль належить усім соціальним нормам. Правопорядок складається лише на підставі правових норм і внаслідок цього охороняється спеціальними державно-правовими заходами. Отже, правопорядок — це частина системи суспільних відносин, що врегульовані нормами права і перебувають під захистом закону та охороняються державою. Він встановлюється в результаті додержання режиму законності в суспільстві. Якщо законність — це принцип, метод діяльності, режим дій і відносин, то правопорядок є їх результатом. Правопорядок — стан (режим) правової упорядкованості (вре-гульованості і погодженості) системи суспільних відносин, що складається в умовах реалізації законності. Інакше: це атмосфера нормального правового життя, що встановлюється в результаті точного і повного здійснення розпоряджень правових норм (прав, свобод, обов'язків, відповідальності) всіма суб'єктами права. Правовий порядок як динамічна система вбирає в себе всі впорядковуючі засади правового характеру. Кожна країна формує свій правопорядок. Необхідність його формування і вдосконалення обумовлюється двома зустрічними інтересами — громадянського суспільства і держави, їх основними законами і тенденціями розвитку. Громадянське суспільство об'єктивно відчуває потребу в упорядкованості його функціонування за допомогою соціальних (у тому числі правових) норм. Воно протистоїть безладності, безсистемності. В умовах стабільного правопорядку ефективно функціонує економіка, досягається гармонія в діях законодавчої, виконавчої та судової влади, активно здійснюється діяльність різних громадських і приватних організацій, гарантується вільний розвиток людини, задоволення її духовних і матеріальних потреб. Тому громадянське суспільство формує соціальні норми, спрямовані на зміцнення соціального і правового порядку. Держава об'єктивно зацікавлена в правовому забезпеченні власної діяльності — виконанні завдань і функцій, у правових стосунках з громадянським суспільством. Держава не сприймає хаосу і сваволі. В умовах стабільного правопорядку зміцнюється виконавча дисципліна всіх органів держави та їх посадових осіб, успішно провадиться зовнішньополітична діяльність. Правовий порядок і законність виступають правовим підґрунтям і засобом функціонування державної влади, демократії. Коли держава в особі уповноважених на те органів формулює норми права, вона закладає в них основи правопорядку і забезпечує їх реалізацію. Таким чином, правопорядок як державно-правове явище служить стабілізації, підтриманню рівноваги між інтересами громадянського суспільства і держави. Його антиподом є сваволя і беззаконня. Правовий порядок кожного суспільства розкривається через його ознаки, принципи, функції, зміст, форму, структуру. Основні ознаки правопорядку. 1) закладається в правових нормах у процесі правотворчості; 2) спирається на принцип верховенства права і панування закону в галузі правових відносин; 3) встановлюється в результаті реалізації правових норм, тобто здійснення законності у діяльності з реалізації права; 4) створює сприятливі умови для здіснення суб'єктивних прав; 5) припускає своєчасне і повне виконання всіма суб'єктами юридичних обов'язків; 6) вимагає невідворотності юридичної відповідальності для кожного, хто вчинив правопорушення; 7) встановлює сувору громадську дисципліну; 8) припускає чітку та ефективну роботу всіх державних і приватних юридичних органів і служб, насамперед правосуддя; 9) створює умови для організованості громадянського суспільства і режим сприяння індивідуальній свободі; 10) забезпечується всіма державними заходами, аж до примусу. Зміст правопорядку — це система правових і неправових елементів, властивостей, ознак, процесів, що сприяють встановленню і підтримці правомірної поведінки суб'єктів, тобто такої поведінки, яка врегульована нормами права і досягла цілей правового регулювання. Розрізняють зміст правопорядку. 1) матеріальний — система реальних (економічних, політичних, морально-духовних, юридичних) упорядкованих відносин у громадянському суспільстві, з правомірною поведінкою їх учасників — фізичних і юридичних осіб, як результат їх об'єктивної потреби. У матеріальному змісті правопорядку виражається закономірність його виникнення, розвитку і функціонування в процесі взаємозв'язку з економікою, політикою, культурою; 2) юридичний (державно-правовий) — система реалізованих прав, обов'язків, відповідальності громадян, тобто результат встановлення законності, впорядкованості та врегульованості правових відносин, правомірної поведінки їх учасників, досягнутий за допомогою правових засобів через виражену в них волю держави. Структура правопорядку — це єдність і одночасно поділ системи громадських відносин, урегульованих правом відповідно до їх галузевого змісту. Будучи реалізованою системою права, правопорядок включає конституційні, фінансові, адміністративні, земельні, сімейні та інші види суспільних відносин, урегульованих нормами відповідних галузей права. У структурному відношенні правопорядок відображає реалізовані елементи системи права. Елементи структури правопорядку такі. 1. Суб'єкти права — держава, її органи, державні, громадські і комерційні організації, громадяни, які мають права, обов'язки, повноваження, відповідальність, суворо визначені конституцією, законами, іншими правовими актами — статична частина. 2. Правові відносини і зв'язки між реалізованими елементами системи права (конституційні, фінансові, адміністративні, земельні, сімейні та ін.) — динамічний зв'язок. 3. Упорядкованість усіх елементів структури — суб'єктів права, правових відносин і зв'язків між реалізованими елементами системи права, методів правового регулювання і поведінки людей, процедурно-процесуальних форм їх здійснення і оформлення, тобто введення багатосторонньої правової регламентації — розпорядку, у рамках якого організуються і функціонують громадянське суспільство і держава, — інтегративний зв 'язок.Образ держави та поняття держави.

Через призму конституційного права можна сприйняти правовий образ держави як цілісного явища. що у питанні взаємовідносин держави і громадян виходить із того, що права людини і громадянина не даруються державою, а належать людині від народження, випливають із її статусу к особи. Призначення держави — створити належні умови для реалізації прав і свобод людини.Держава є одним із найважливіших інститутів суспільства, центральним елементом його політичної системи. Одним із найважливіших завдань політології є аналіз розвитку сутнісних рис, соціальної ролі здійснюваних нею функцій, форм державного правління й державного устрою, принципів міждержавної політики.

Визначальною ланкою політичної системи суспільства та її підсистеми — політичної організації — є держава.

Термін “держава” трактується у трьох значеннях:

1) як асоціація, що міститься на окремій території, об’єднує усіх членів суспільства. В такому розумінні цей термін використовується як синонім понять “суспільство”, “країна”, “вітчизна”;

2) як відносини політичної влади – сукупність зв’язків між громадянами і органами держави;

3) як адміністративні органи влади та правові норми, що визначають їх функціонування.

82. У різних філософських, соціологічних і політологічних теоріях це поняття має неоднаковий зміст.Сучасна та досучасна держава.

Е. Гідденс виокремлює ранні (досучасні) та сучасні суспільства.

Ранні суспільства поділяють на:

• суспільства мисливців і збирачів;

• скотарські;

• землеробські;

• традиційні (аграрні).

Сучасні суспільства, за Е. Гідденсом, слід поділяти на:

• суспільства "першого світу". Виникли у ХVІІІ ст. та існують дотепер. До них належать США, країни Західної Європи, Японіїї, Австралії, Нової Зеландії. Базуються на промисловому виробництві і здебільшого вільному підприємництві;

• суспільства "другого світу". Виникли після жовтневої революції 1917р. в Росії і проіснували до початку 90-х років ХХ ст. Включали в себе СРСР, країни Східної Європи. Засновані на індустрії та централізованому плануванні економіки;

• суспільства "третього світу". Існують від ХVІІІ ст., коли вони переважно були колоніями, дотепер. До них належать африканські та південноамериканські країни, Індія;

83. нові індустріальні країни (нещодавно індустріалізовані країни). Існують від 70-х років ХХ ст. Включають Гонконг, Південну Корею, Сінгапур, Тайвань, Мексику, Бразилію.Атрибути та ознаки держави.

У контексті розгляду питання про ознаки держави, на наш погляд, слід розглянути питання про елементи і атрибути держави, та звернути увагу на те, що іноді:

• ознаки держави змішують з поняттям "елементи держави";

• до ознак держави відносять її атрибути.

Елементи держави - це її речові та матеріалізовані прояви держави. До елементів держави відносять, наприклад, підприємства, будинки, споруди, обладнання тощо. Наявність у держави необхідної кількості елементів та їх складових є обов'язковою умовою її нормального (точніше, будь-якого) функціонування держави. Загалом можна уявити державу, яка у своїй діяльності використовує досить обмежену кількість елементів, однак, щоб вона зовсім їх не мала - таке і уявити важко. Це пов'язано з тим, що деякі елементи держави (наприклад, територія, як певна частина земної кулі тощо) є її ознаками. Іншими словами, не всяка ознака держави є її елементом, однак і не всякий елемент держави є її ознакою.

Із зазначеного вище зрозуміло, що в такому випадку змішування понять "ознака держави" та "елемент держави" є неприпустимим.

До атрибутів держави зазвичай відносять: гімн, герб, форми звернення між членами суспільства, форми привітання, пам'ятні дати тощо. Головне їхнє призначення - це дати можливість чітко та швидко за зовнішніми ознаками ідентифікувати ту чи іншу державу.

Утім, атрибути держави не слід розглядати в якості її ознак, оскільки (а) окремі атрибути, які ми знаходимо у держави, можуть мати соціальні інститути, що не мають навіть нічого спільного з державою (футбольні клуби, факультети університетів, земляцтва тощо); (б) окремі атрибути держави можуть з'являтися значно пізніше формування самої держави та принципово змінювати свою форму і вид у ході історичного розвитку держави тощо.

Вочевидь атрибути та символи держави мають допоміжне значення для формування та функціонування держави. Саме тому проблеми, що пов'язані з атрибутами та символами держави, не слід розглядати як центральні для юриспруденції, хоча з точки зору історичної чи політичної вони (ці проблеми) можуть набувати серйозного значення.

На підставі всього вищевикладеного зробимо такі висновки:

• під ознакою держави слід розуміти зовнішні та внутрішні характеристики держави як специфічного суспільного феномену, які відрізняють його від інших схожих суспільних феноменів (наприклад, громадських об'єднань, колоній тощо).

• усі ознаки держави з точки зору їхньої природи можна поділити на такі групи, а саме:

1) субстанціонально-просторові ознаки, тобто ознаки, які стосуються передумов виникнення держави та які характеризують її через просторово-часові, та субстанціональні характеристики (територія, кордони, населення тощо);

2) змістовно-публічні ознаки, тобто ознаки, які характеризують державу з точки зору її як специфічного суб'єкта соціальної сфери буття людства, а саме залежно від того соціального призначення, яке вона відіграє (публічна влада, суверенітет тощо). Дана група включає також і соціально-економічні ознаки держави (податки, збори, економічну політику тощо);

3) інституціональні ознаки, які характеризують внутрішню структуру державної влади, як певним чином організовану сукупність матеріально-речових елементів (органи держави, посадові особи, апарат держави тощо);

4) регулятивно-нормативні ознаки, тобто ознаки, що характеризують державу як систему взаємовпорядкованих зв'язків з:

(а) оточуючими її суспільними суб'єктами;

(б) її внутрішньоструктурними елементами. Основними питаннями теорії держави і права

щодо питання, яке розглядається, є:

• визначення поняття "ознака держави", а також відмежування цього поняття від інших схожих понять соціально-політичних та державно-правознавчих наук;

• встановлення гранично необхідного (мінімального) конкретного переліку ознак, що характеризують державу;

• наповнення конкретним змістом кожної ознаки держави таким чином, аби вона могла бути чітко відмежована від інших понять соціально-політичних та державно-правознавчих наук, а також знаходилась у межах певного атрактора, тобто ті зміни, що в ній відбуваються залежно від місця та часу, не змінювали її субстанції.

При цьому слід враховувати, що конкретизація розуміння змісту кожної окремо взятої ознаки держави, етапів та механізмів її формування тощо, породжує величезну кількість проблем, у тому числі таких, що мають бути вирішені в рамках юридичної теорії. Наприклад, з такою ознакою держави, як населення, пов'язані такі проблеми, що мають прямий вихід в юридичну пловдину, як проблема титульної нації, правових імунітетів, проблема самовизначення нації тощо.

Говорячи про державний суверенітет, слід пам'ятати, що в його контексті насамперед враховують проблематику, пов'язану зі співвідношенням держави та особистості, народного суверенітету (яка має прямий вихід в коло питань, що стосуються демократії, як форми державно-правової взаємодії у процесі управління суспільством та державою) тощо.

Аналогічне можна сказати і про всі інші перелічені ознаки держави.

84. Поряд із поняттям "ознака держави" у літературі використовуються поняття "елемент держави", "атрибут держави" та "символ держави". Ці поняття не слід змішувати, хоча у них є свої точки перетину змістовних навантажень.Типологія держави.

Типологія — це теорія про типи тих чи інших явищ. Коли ми говоримо про типологію держав, то це значить, що йдеться про «поділ» усіх держав, що існували у минулому і існують натепер, на групи, класи — типи. Поділ держав на типи покликаний допомогти з'ясувати, чиї інтереси виражали і обслуговували держави, об'єднані в даний тип. Тип держави — сукупність держав, що мають схожі загальні риси, які проявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку, ґрунтуванні на однакових економічних (виробничих) відносинах, на однаковому поєднанні загальносоціального і вузь-когрупового (класового) аспектів їх сутності, аналогічному рівні культурно-духовного розвитку. Тип держави характеризується: • елітою (класом, соціальною групою), що перебуває при владі; • системою виробничих відносин і форм власності, на яких ця влада ґрунтується; • системою методів і засобів, які застосовує ця влада для захисту виробничих відносин і форм власності; • реальним (а не декларованим) загальносоціальним змістом політики держави, її справжньою роллю у суспільстві; • рівнем культурно-духовного розвитку населення держави в цілому і особи зокрема. Є два підходи до типології держав: формаційний цивілізаційний Формаційний підхід заснований на марксистському вченні про зміну суспільно-економічних формацій (їх базис — тип виробничих відносин), кожній із яких відповідає свій історичний тип держав. Рабовласницькій суспільно-економічній формації відповідає рабовласницький тип держави, феодальній — феодальний, буржуазній — буржуазний. Формація — це історичний тип суспільства, що ґрунтується на певному способі виробництва. Перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої відбувається внаслідок зміни таких, що віджили, типів виробничих відносин і заміни їх новим економічним ладом. Поняття історичного типу держави пов'язується з установленням закономірної залежності класової сутності держави від економічних відносин, що домінують у суспільстві на певному етапі його розвитку. Історичний тип відповідно до марксистсько-ленінської теорії відбиває єдність класової сутності всіх держав, що мають загальну економічну основу, обумовлену пануванням даного типу власності на засоби виробництва. При такому підході держава набуває суто класової визначеності, виступаючи як диктатура економічно пануючого класу. Називаючи три основні типи експлуататорських держав (рабовласницький, феодальний, буржуазний), К. Маркс, Ф. Енгельс, В.І. Ленін виділяли й останній (неексплуататорський) історичний тип — соціалістичну державу, яка у найближчій історичній перспективі повинна перерости в громадське комуністичне самоврядування. Соціалістична держава фактично розглядалася як антикапіталістична, що було хибною теоретичною основою для ототожнення прогресивних (цивілізованих) і регресивних (примітивних) моделей соціалізму, а також некоректних трактувань сутності комуністичної формації. Класово-формаційний підхід до типології держав був єдиним у нашій науковій і навчальній літературі до 90-х років XX ст.

Інший підхід — цивілізаційний — покладає в основу типової класифікації держав поняття «цивілізація», її рівень, досягнутий тими чи іншими народами. Прихильники цивілізаційного підходу (Еллінек, Кельзен, Коркунов, Крюгер, Гелбрейт, Тойн-бі) відкидають формаційний підхід як одномірний і співвідносять державу насамперед із духовно-моральними і культурними чинниками суспільного розвитку. Англійський історик А.Тойнбі розуміє під «цивілізацією» відносно замкнений і локальний стан суспільства, яке відрізняється спільністю культурних, економічних, географічних, релігійних, психологічних та інших ознак. Кожна цивілізація (А.Тойнбі нараховує 21 цивілізацію) надає стійкої спільності усім державам, що живуть в її межах. Виходячи із ступеня духовності народу, культури, ідеології, національного характеру, менталітету, географічного середовища та інших чинників, прихильники цивілізаційного підходу поділяють цивілізації на: • первинні; • вторинні. До первинних цивілізацій віднесені держави — давньосхідна (Єгипет, Персія, Шумери, Вавилон, Бірма та ін.), еллінська (Спарта, Афіни), римська, середньовічна; до вторинних — держави Західної Європи, Північної Америки, Східної Європи, Латинської Америки та ін. Первинним цивілізаціям притаманна командно-адміністративна організація державної влади. Держава забезпечує як політичне, так і господарсько-соціальне функціонування суспільства, а не визначається ними. З первинних цивілізацій збереглися лише ті, що спромоглися послідовно розвити духовно-культурні засади в усіх видах діяльності людини (єгипетська, китайська, мексиканська, західна, православна, арабська та ін.). Вторинні цивілізації (держави Нового і Новітнього часу, сучасні держави) виникли на основі відмінності, що позначилася від самого початку, між державною владою і культурно-релігійним комплексом. Влада виявилася не такою всемогутньою і все-проникаючою силою, якою вона поставала у первинних цивілізаціях. Європейська цивілізація, починаючи з часів античності, тяжіє до ринкововласницького устрою, громадянського суспільства і правової організації. Держави Північної Америки сприйняли і розвили цю спрямованість європейських держав. Відмінність цивілізаційного підходу від формаційного полягає в можливості розкриття сутності будь-якої історичної епохи через людину, через сукупність пануючих у даний період уявлень кожної особи про характер громадського життя, про цінності та мету її власної діяльності. Цивілізаційний підхід дозволяє бачити в державі не лише інструмент політичного панування експлуататорів над експлуатованими, але й найважливіший чинник духовно-культурного розвитку суспільства. Таким чином, відповідно до цивілізаційного підходу: (1) сутність держави визначається як співвідношенням соці-аіьних сил, так і накопиченням, спадкоємністю культурно-духовних зразків поведінки; (2) політика держави — не стільки продукт гри соціальних сил, скільки результат впливу світогляду суспільства, його моралі, ціннісної орієнтації;

85. (3) розмаїття національних культур обумовлює шляхи розвитку держав, їх типи. Кожний з двох підходів має свої достоїнства і хиби. Хибою цивілізаційного підходу є нерідка недооцінка соціально-економічного чинника, звеличування культурного елемента як «душі, крові, лімфи, сутності цивілізації» (А. Тойнбі). До хиб формаційного підходу належить переоцінка класово-економічного чинника. Поза полем його зору залишається величезний пласт культурно-ціннісних ідей і уявлень, котрі не можна схарактеризувати як класові. Не можна прийняти й існуючу в рамках формаційного підходу невиправдану апологетику соціалістичної держави як вищого і останнього історичного типу. Однак слід віддати належне формаційному підходу в тому, що він привернув увагу до істотної ролі чинників економічного порядку, що впливають на формування держав і зміну їх типів; до поетапності та природності історичного характеру їх розвитку. Не можна повністю відкидати класифікацію держав за історичними типами (рабовласницька, феодальна, буржуазна). Важливо зважувати на те, що критерій такого поділу обмежений певними рамками — «базисними», класово-економічними; що за формаційними межами залишено багато історичних явищ, які становлять глибинну сутність суспільства і держави. Якому з двох підходів до типології держав слід віддати перевагу? З позицій загальнолюдських цінностей, що перетворилися на домінуючі у другій половині XX ст., привабливіше виглядає цивілізаційний підхід — особливо до типології сучасних держав, які не можна підвести під формаційну класифікацію типів держав. Сучасна концепція цивілізації (що відмовилася від попередньої оцінки цивілізації лише як культурної спільності та ґрунтується на визнанні її комплексного характеру) виявляється набагато ширшою і багатішою за формаційний підхід. Вона дозволяє пізнавати минуле через усі форми діяльності людини — еконо-міко-трудову, соціально-політичну, культурно-духовну та інші — в усьому різноманітті суспільних зв'язків. Вона актуальна тому, що в центр вивчення минулого і теперішнього ставить людину як творчу і конкретну особистість, а не як класово-знеособлений індивідуум; не тільки розрізняє протистояння класів і соціальних груп, але й враховує сферу їх взаємодії на базі загальнолюдських цінностей. Відзначимо, що класифікація держав за типами може бути здійснена за іншими критеріями. Типи держав за рівнем захисту прав і свобод людини: - правові: держави з режимом конституційної законності; - неправові: або держави з режимом беззаконня, або держави з режимом революційної законності. Типи держав за способом набуття влади: — легітимні (набуття влади визнано законним із боку населення країни і міжнародного співтовариства); — нелегітимні, але існуючі де-факто (набуття влади здійснено незаконним шляхом).Ціннісна характеристика держави.

Цінності держави виступають як пережиті людьми й зумовлені культурою форми їхнього позитивного ставлення до держави та її інститутів, які визначають вибір поведінки, що відповідає цим цінностям. Формами буття цінностей держави є, по-перше, державні ідеали, по-друге, державні інститути та, по-третє, державні образи. Серед державних ідеалів є такі цінності, як суверенітет, народовладдя, демократія, вибори, законотворчість та ін. На рівні державних інститутів цінностями є монарх, президент, парламент, уряд, міністерство та ін. Серед державних образів можна назвати такі цінності, як національна держава, правова держава, соціальна держава, сучасна держава та ін.

Ціннісний зміст держави, а також вся її аксіосфера, багато в чому визначається критеріями легітимності державної влади та окремих її гілок. Поняття легітимності є найважливішою характеристикою цінності держави, оскільки легітимною вважається така державна влада, що приймається на-родом і опирається на його добровільну згоду підкорятися прийнятим рішенням і здійснюваній діяльності. Оскільки така державна влада сприймається як справедлива і правомірна, то визнання лептимності влади — це свідчення ціннісного змісту держави для населення . Крім того, зміст аксіосфери держави має відповідати критеріям суспільного блага і справедливості .

Ціннісна характеристика держави пов´язана із проблемою дуалізму держави та суспільства, що виражають подвійність і взаємодоповнюваність демократії та ринкового суспільства. Як зазначає П. Козловські, при цьому ринок і участь виступають як два типи координації, які не можна універсалізувати, оскільки виникає дефіцит свободи. І тільки з визнанням рівнозначності ринку і політичної участі як механізмів соціального управління забезпечується свобода індивіда . При цьому розходження держави і суспільства, що лежить в основі ідеї представницької демократії, є не остаточним їх відокремленням, а лише диференціацією суспільства і держави. Політика і державна влада уповноважені виступати там, де не діють індивідуалістичні регулятори суспільних процесів .

Нарешті, критерій забезпечення гідності особистості виступає як визначальний аргумент щодо існування аксіосфери в сучасній державі. При цьому характерним є твердження, що гідність особистості одержує яскраве вираження у правовій державі, через все різноманіття здійснюваних державних функцій і конкретних видів діяльності. Зокрема, це пов´язано з визнанням і юридичним закріпленням, гарантією і захистом як цінності особистості, так її гідності; формуванням і закріпленням певного обсягу прав і свобод, що випливають із гідності особистості; визнанням і повагою прав та обов´язків у системі державних органів; дотриманням процедурних норм і режиму діяльності державних органів у забезпеченні гідності особистості .

В авторитарній державі її ціннісний зміст полягає у тому, що державою визначається обсяг свободи особистості.

86. У демократичній державі її ціннісний зміст полягає у тому, що державою забезпечується свобода особистості.Поняття державної території та її склад.

У геофізичному сприйманні під територією розуміється простір земної кулі, що включає її сухопутні, водні, повітряні, космічні райони і земні надра.

У міжнародно-правовому сприйманні поняття "територія" має інше трактування і залежно від характеру пануючої над нею юрисдикції і правового статусу, що формується цією юрисдикцією, поділяється на три типи:

- державна територія;

- територія з міжнародним правовим режимом;

- територія зі змішаним правовим режимом.

До складу державної території можуть входити всі простори в геофізичному розумінні, за винятком космічного, що знаходяться в межах державного кордону, включаючи земні надра.

Як державна територія розглядаються також морські, повітряні і космічні кораблі, а також трубопроводи і кабелі, прокладені по території з міжнародним режимом.

Юридична природа і правовий статус державної території визначається територіальним верховенством держави, його суверенною владою, що виключає будь-яку іншу іноземну владу на території держави.

У Римському праві це виражалося терміном "dominium" на відміну від "imperium", що означає суверенну владу над фізичними особами. В межах державної території у повному обсязі діє вся законодавча, виконавча, судова й адміністративна влада держави. Юридична природа і правовий статус державної території підкреслюється в ряді основних принципів сучасного міжнародного права.

Зокрема, це найбільш чітко проглядається в таких принципах, як принцип суверенної рівності, територіальної цілісності, незастосування сили, непорушності кордонів та ін.

Державна територія являє собою матеріальну основу держави, і її межі визначаються державними кордонами (сухопутними, водними, морськими, повітряними (до висот 100-110 км). Цим, зокрема, пояснюється жорстка позиція України щодо необхідності чіткого розмежування морських просторів в Азовському морі, Керченській протоці і Чорному морі після розпаду СРСР.

Правовий режим державних кордонів визначається державою.

У комплексі питань про державну територію важливе місце займає питання про державний кордон. Саме державний кордон визначає межі дії державного суверенітету, і з цієї причини держави дуже скрупульозно підходять до його визначення.

Відповідно до усталеної практики і з огляду на міжнародно-правові вимоги, державним кордоном вважається вертикаль, що проходить через обриси сухопутної, водної і морської розмежувальної лінії і відмежовує вгорі повітряний простір, на поверхні - сухопутні, водні і морські простори і під цією поверхнею - надра землі та водні і морські простори, що лежать нижче дзеркала води.

Визначення державного кордону і позначення його на картах називається делімітацією і здійснюється державами на підставі договорів та відповідно до вимог міжнародного права.

Встановлення делімітованого державного кордону на місцевості називається демаркацією і здійснюється спеціально створеними змішаними комісіями, до складу яких входять на рівних засадах представники суміжних держав.

З метою забезпечення цілісності державних кордонів і з огляду на взаємні інтереси прикордонні держави встановлюють прикордонний режим, що передбачає порядок охорони кордону, порядок пересування через кордон, регламентацію різноманітної діяльності у прикордонній зоні, процедури врегулювання спірних прикордонних питань та ін. Всі ці питання, звичайно, регулюються в законах, положеннях та інших правових актах, присвячених охороні державного кордону.

В Україні таким актом є Закон України "Про охорону державного кордону України" від 4 листопада 1991 р.

До складу території з міжнародним режимом входять простори (сухопутні, повітряні, водні, морські), що лежать за межами державної території і нікому не належать. Внаслідок цього вони перебувають у спільному користуванні всіх держав і на них поширюється дія спеціально сформульованих для них норм міжнародного права.

До таких просторів належать:

- води відкритого моря і повітряний простір над ним;

- глибоководні райони морського дна, що лежать за межами континентального шельфу в його юридичному розумінні;

- Антарктика;

87. - космічний простір, включаючи Місяць та інші небесні тіла.Поняття держави та державності.

Поняття держа́ва можна розуміти як систему офіційних органів, що здійснюють керівництво суспільством.

1) Держава (за Котюком І. І.) — здійснюваний за допомогою офіційних органів політико-територіальний спосіб організації публічної влади, покликаний керувати суспільними процесами, шляхом надання своїм велінням загальнообов’язкового характеру та можливістю реалізації цих велінь через примус.

2) Держава — це 1) сукупність людей, території, на якій вони проживають, та суверенної у межах даної території влади; 2) організація політичної влади, головний інститут політичної системи суспільства, який спрямовує і організовує за допомогою правових норм спільну діяльність людей і соціальних груп, захищає права та інтереси громадян. (Юридична енциклопедія)'

Сутність держави — це внутрішній зміст її діяльності, який виражає єдність загальносоціальних і вузькокласових (групових) інтересів громадян. Будь-яка держава, разом із вирішенням суто класових завдань, виконує й загальносоціальні завдання («спільні справи»), без яких не може функціонувати жодне суспільство. Це — засоби зв’язку і транспорту, будівництво шляхів, іригаційних споруд, боротьба з епідеміями, злочинністю, заходи щодо забезпечення миру та інші.

Державність — специфічна ознака державно-політичної організації суспільства. Термін має багато значень і вживається:

а) як синонім держави в цілому чи держави відповідного історичного типу (феодальна держава, буржуазна держава тощо); б) для характеристики системи (механізму) політичної організації суспільства; в) з метою визначення ступеня розвитку системи органів держави (державного апарату);

88. Характер державності обумовлений обсягом суверенітету тієї або іншої держави. У незалежній Україні головними факторами суверенної держави є специфічні форми державної політичної організації суспільства (форми правління, державного устрою, організації державної влади), державні традиції, ідеологія, державна мова, державна символіка). З цими факторами пов'язаний суспільний і політично-правовий зміст державності, як засобу забезпечення суверенного розвитку України.Зміст поняття форма держави.

   Поняття форми держави є однією з найважливіших характеристик державознавства. Форма держави є безпосереднім виразником її сутності і змісту. Якщо сутність держави дозволяє установити приналежність державної влади, відповісти на запитання хто її здійснює та в чиїх інтересах, то поняття форми держави відповідає на запитання як організована державна влада, якими органами представлена, який порядок утворення цих органів і порядок здійснення повноважень, якими методами при цьому здійснюється державна влада. Від того, як організована і як реалізується державна влада, залежать ефективність державного управління, стан законності та правопорядку. Ось чому проблема форми держави має дуже істотне практичне значення.    Форми держави так само, як її сутність і зміст, ніколи не залишалися і не залишаються раз і назавжди встановленими, незмінними. Під впливом економічних, політичних, ідеологічних й інших факторів вони змінювалися і розвивалися. За всю історію розвитку держави і права були висловлені десятки і сотні різних думок про форми держави. Пропонувалися різні підходи і варіанти вирішення цієї проблеми. Ще в Давній Греції і Римі філософи і юристи висловлювали різноманітні, часом дуже суперечливі думки з цього приводу.    Один з найвидатніших мислителів античності Платон вважав, що ідеальною формою держави є законна влада небагатьох — аристократія. Крім того, ним розглядалася “законна монархія” — царська влада і “незаконна” — олігархія.    Платон створив цілісне вчення про динаміку державного життя і зміну його форм. Ідеальна держава і її аристократична форма, відповідно до цього вчення, не вічні. Держава може деградувати і змінювати свої форми. Аристократія, що призводить до появи приватної власності на землю і перетворенню вільних людей на рабів, може вироджуватися в так звану тимократію, панування найсильніших воїнів, може поступово перетворюватися на олігархію. Олігархія ж як  лад, заснований на майновому цензі і владі багатих, — на демократію. Нарешті, демократія може переродитися у свою протилежність — тиранію. Це — найгірша форма держави, при якій безроздільно панує сваволя, насильство, безправ’я широких мас населення. Глава держави — тиран, захоплює владу.    Це вчення про різноманітність форм держави розвивав Аристотель. Він визначав форму держави залежно від числа тих, що володарюють (один, кілька чи більшість), як монархію, аристократію або демократію. Ці форми держави вважалися ним “правильними”. Кожна з цих “правильних” форм могла легко спотворюватися і перетворюватися на відповідні “неправильні” форми — тиранію, олігархію чи охлократію. “Неправильні” форми використовувалися правителями лише в особистих цілях. Традиції давньогрецької думки в дослідженні форм держави розвивалися й у Давньому Римі Цицероном. Він виділяв, залежно від числа правителів, монархію, аристократію, демократію.    Вчення й окремі ідеї, що стосуються форм держави, розвивалися й у наступні сторіччя. Значна увага дослідженню форм держави приділяється в сучасній вітчизняній і зарубіжній науці.    В сучасній науці під формою держави розуміють сукупність її основних характеристик, що розкривають організацію державної влади, її устрій і методи здійснення.    Форма держави розглядається у трьох аспектах. По-перше, це певний порядок утворення й організації вищих органів державної влади. По-друге, це спосіб територіального устрою держави, певний порядок відносин центральної, регіональної і місцевої влади. По-третє, це прийоми і методи здійснення державної (політичної) влади. Таким чином, форма держави синтезується з трьох основних елементів, а саме: форми державного правління, форми державного устрою і типу державного режиму.

89. Статика та динаміка держави.

За допомогою філософського методу держава і право розгляда-ються як в статиці (метафізика), так і в динаміці (діалектика).

Метафізика — вчення про найсуттєвіші принципи і першоосно-ви буття, згідно якого всі явища і предмети розглядаються як вічні і незмінні, перебуваючи поза зв’язком та розвитком. Метафізика розг-лядає державу і право як вічні і незмінні інститути, які тісно пов’язані між собою та іншими суспільними явищами. 3 точки зору цього вчен-ня держава і право існували, існують і будуть існувати незалежно від волі людини.

Діалектика — вчення про найбільш загальні закономірні зв’язки становлення, розвиток буття і пізнання.

Існує діалектика природи і діалектика суспільного життя, яка являє собою вчення про закони розвитку суспільства. Різновидами діалектики є історичний матеріалізм (визнає матерію первинною, a свідомість вторинною) та ідеалізм (суб'єктивний — виникнення дер-жави і права є результатом свідомої діяльності людини та об'єктив-ний — продуктом волі божественних сил).

90. Теорія держави і права, використовуючи загальні методи, що напрацьовані суспільними та природничими науками, розробляє влас-ні методи дослідження державно-правових явищ.Державний та політичний режими.

Політичний режим являє собою сукупність способів і методів здійснення влади державою. Деякі дослідники дотримуються думки, що «політичний режим» це занадто широке поняття для даного явища і вважають за краще використовувати дещо інше - «державний (державно-правовий режим)». На відміну від понять форми правління і форми державного устрою, які відносяться до організаційної стороні форми держави, термін «державний режим» характеризує її функціональну сторону - форми і методи здійснення державної (а не інший) влади.

Державно-політичний режим - це сукупність методів і засобів легітимації та здійснення влади певним типом держави. Легалізація державної влади як юридичне поняття означає встановлення, визнання, підтримку влади законом перш за все конституцією, опертям влади на закон. Легітимація же державної влади - це прийняття влади населенням країни, визнання її права управляти соціальними процесами, готовність їй підпорядковуватися. Легітимація не може бутизагальної, оскільки в країні завжди знайдуться певні соціальні верстви, незадоволені існуючою владою. Легітимацію не можна нав'язати, оскільки вона пов'язана з комплексом переживань і внутрішніх установок людей, з уявленнями різних верств населення про дотримання державною владою, її органами норм соціальної справедливості, прав людини, їх захистом. Легітимізація - це підтримка влади народом у вигляді виборів або референдумів. Визначити суть режиму, значить, визначити наскільки дана державна влада формується і контролюється народом.

Державний режим - найважливіша складова частина політичного режиму, що існує в суспільстві. Політичний режим - поняття більш широке, оскільки воно включає в себе не тільки методи державного володарювання, але і характерні способи діяльності недержавних політичних організацій (партій, рухів, спілок).

Державно-політичний режим - це поняття, що позначає систему прийомів, методів, форм, способів здійснення державної і політичної влади в суспільстві. Це функціональна характеристика влади. Характер державно-політічекого режиму ніколи прямо не вказується в конституціях держав (не вважаючи поширених вказівок на демократичний характер держави), однак майже завжди самим безпосереднім чином відбивається на їх утриманні.

Виділяють такі різновиди політичних режимів:

1. Демократичний. Він властивий насамперед країнам із соціально орієнтованою економікою, де існує сильний «середній клас». Державна влада здійснюється з урахуванням конституційних положень про розподіл влади, системи стримувань та противаг і т.д. Методи примусу строго обмежені законом, масове або соціальненасильство виключається. Державна влада застосовує різні методи прямих і зворотних зв'язків з населенням.

Можна виділити дві групи ознак, властивих даному виду політичного режиму.

Перша група це формальні ознаки: а) народ - основне джерело влади; б) юридичну рівність всіх громадян;

в) переважання більшості над меншістю при прийнятті рішень; г) виборність основних державних органів.

Друга група це реальні ознаки: а) розвинені інститути представницької і безпосередньої демократії; б) гарантування громадянам політичних прав і свобод; в) свобода інформації та незавісімостьСМІ; г) партійний і політичний плюралізм; д) поділ влади; е) незалежність профспілок; ж) місцеве самоврядування; з) сильна обмеженість політичного та правоохоронного насильства; і) визнання етнічних та інших соціальних меншин.

Демократичний державний режим існує в США, Великобританії, Франції, Японії, Канаді, Австралії, ряді країн Європи.

2. Авторитарний. При такому режимі переважають методи примусу, але при цьому зберігаються деякі риси лібералізму. Вибори в різні органи державної влади є формальними. Існує спотворений принцип поділу влади і як результат цього спотворення явне домінування виконавчої влади. Переобрання глави держави (якщо це президент) не обмежена.

3. Тоталітарний. Режим цілком грунтується на методах фізичного, психічного, ідеологічного примусу. Існують злиті партійно-державні органи. Законом встановлюються різні градації прав громадян. Місцеве самоврядування та поділ влади відсутня.

4. Перехідний. У деяких країнах існують проміжні, полудемократіческіе режими (Туреччина),в інших - режими перехідні від тоталітаризму до авторитаризму (країни Африки), від тоталітаризму і авторитаризму до демократії (постсоціалістичні держави Азії).

Розглянемо докладніше риси демократічесмкіх і антидемократичних режимів.

Демократія - (від грец. Demokratia, буквально - народовладдя) - політичний режим, при якому державна влада здійснюється правовими методами відповідно до законів, всі громадяни мають рівні права брати участь в управлінні державою, в тому числі через вільно обраних представників. Громадянам забезпечуються особисті, політичні і громадянські права і свободи.

Розрізняють інститути представницької демократії (прийняття основних рішень повноважними виборними установами - парламентом, іншими представницькими органами) і безпосередньої демократії (прийняття основних рішень безпосередньо громадянами, шляхом референдуму, виборів, плебісциту).

Політичний режим демократичного типу має своєї соціально-економічної передумовою існування суверенних індивідуальних суб'єктів, які є власниками економічних умов свого життя і будують відносини один з одним на основі обміну та договору. Політичними передумовами цього режиму є:

- Відсутність єдиної, обов'язкової для всіх державної офіційної ідеології, яка однозначно визначає мету суспільно-історичного розвитку, а інодіі політичні засоби її досягнення;

- Наявність вільно формованих поза державного політичних партій, що відображають соціальну диференціацію громадянського суспільства;

- Обмеження політичної ролі партій участю у виборах, на яких вони виступають з розробленою виборчою програмою, що відбиває інтереси партією соціальної групи представляється громадянського суспільства:

- Функціонування політичної системи, що передбачає боротьбу, конкуренцію політичних партій, угоду між ними, утворення коаліцій політичних сил, які прагнуть до парламентської більшості й одержання вирішальної ролі в державному управлінні; передбачається, що виникаюча таким чином політична боротьба є відображенням соціально-економічної конкуренції всередині громадянського суспільства;

- Існування не визначає державну політику і тому не несе за неї відповідальність меншості, у функцію якого входить опозиційна політична діяльність, розробка альтернативних програм суспільного розвитку, позитивна критика державного керівництва, ідеологічна і кадрова підготовка його зміни;

- Наявність політичних свобод (гласність, свобода слова, друку, вуличних ходів, демонстрацій, мітингів, протестів і т.д. і т.п.), за допомогою яких суверенні об'єкти громадянського суспільства здійснюють свою самодіяльність у сфері політичного життя.

Ліберально-демократичний режим є найбільш сучасною формою демократії. Ліберально-демократичний режим існує в багатьох країнах. Деякі вчені вважають, що ліберальний режим - це власне не режим державної влади, а умова існування самої цивілізації на певному етапі її розвитку. Але з останнім твердженням важко погодитися, оскільки в даний час йде еволюція політичних режимів, у тому числі й ліберально-демократичної форми. Ліберальним називають такий демократичний режим, політичні методи і способи здійснення влади якого засновані на системі гуманістичних і демократичних принципів. Це перш за все економічна сфера взаємовідносин особистості і держави. В умовах ліберального політичного режиму людина в цій сфері має власністю, правами і свободами, економічно самостійний і на цій основі політично незалежний. У відносинах особи і держави пріоритет зберігається за особою. Ліберальний режим відстоює цінності індивідуалізму, протиставляючи його колективістський початків в організації політичного та економічного життя, які, на думку ряду вчених, ведуть в кінцевому підсумку до тоталітарних форм правління.

З основного принципу демократичної держави (визнання народу джерелом влади) випливає висновок про спрямованість діяльності держави в цілому - в інтересах більшості громадян. Однак, навіть будучи закріпленою в законодавстві, соціальна спрямованість політики держави реалізується в різних сферах життя суспільства в різній мірі в залежності від співвідношення політичнихсил. Ступінь активності участі громадян в управлінні державою і ступінь відкритості та підконтрольності громадянському суспільству діяльності держави значною мірою залежить від правового режиму діяльності засобів масової інформації. У демократичній державі ЗМІ відіграють основну роль у формуванні громадської думки, що безпосередньо позначається на діях громадян під час виборів, референдумів. Якщо законодавством держави не забезпечені гарантії множинності, плюралізму, відкритості, альтернативності, свободи і відповідальності ЗМІ, гарантії недопущення монопольного впливу на ЗМІ з боку реально володарюють фінансової і політичної еліт, то неминуче маніпулювання громадською думкою, нав'язування суспільству неадекватною картини соціального життя.

Основні риси антидемократичних режимів:

Тоталітаризм - це одна з форм панування (тоталітарна держава) характеризується його повним (тотальним) контролем над усіма сферами життя суспільства; фактичною ліквідацією конституції, прав і свобод; репресіями щодо опозиції та інакодумців. Для політичного режиму тоталітарного штибу характерно насильницьке нав'язування населенню держави суспільних порядків, чиї моделі розроблені на основі єдиної ідеології. Панування цих порядків досягається за допомогою монопольного тоталітарного контролю над політикою, економікою, культурою і побутом. Ідеологічне і організаційна єдність забезпечується політичним пануванням партії, очолюваної вождем. Вона підпорядковує собі державу. В її руках знаходяться засоби масової інформації, друк. У методах управління переважають політичне і фізичне насильство, поліцейський і жандармський терор. Подібні властивості, здавалося, виключають можливість ненасильницької зміни тоталітарної влади. Однакдосвід держав Східної Європи і СРСР показав, що тоталітарний політичний режим здатний до самовилікування, з поступовим і відносно мирним переходом посттоталітарному, а потім, мабуть, і до демократичного державно-політичного режиму.

Авторитаризм - це система влади, характерна для антидемократичних політичних режимів. Характеризується зосередженням всієї державної влади в руках однієї особи або органу, відсутністю або обмеженням основних політичних свобод (слова, друку), придушенням політичної опозиції. Зазвичай поєднується з особистою диктатурою. Залежно від поєднання методів правління може варіюватися, від помірно авторитарного режиму з формальним збереженням атрибутів демократії до класичної фашисткою диктатури.

Авторитарний політичний режим є проміжним між тоталітарним і демократичними режимами, перехідним від одного до іншого. При цьому перехід може здійснюватися як убік демократії, так і в бік тоталітаризму. Перехідний, проміжний характер авторитарного режиму визначає «розмитість», нечіткість його властивостей. У ньому спостерігаються риси і тоталітаризму, і демократії. Головна його особливість полягає в тому, що державна влада не має тоталітарного характеру і не досягає повного контролю над усіма сферами життя. У ньому немає єдиної державної, обов'язкової для всіх ідеології, що замінюється ідеологічними конструкціями типу теорії національного інтересу, ідеями патріотизму. Управління здійснюється не настільки жорстким, як при тоталітарному режимі способом. Масовий терор відсутній.

91. Авторитарні політичні режими, як правило, з'являються на сцені історії тоді, коли владамають намір приступити до корінних реформ суспільного ладу і здійснити «революцію згори».Взаємодія держави та громадянського суспільства.

Формування правової держави можливе лише на основі розвинутого громадянського суспільства. В понятті "громадянське суспільство" відображена інша, ніж держава, сфера соціального життя - сфера приватногосподарського життя людей, де домінує підприємництво, ініціатива і приватний інтерес.

Громадянське суспільство - це сфера соціального життя, в якій люди взаємодіють самостійно і автономно щодо держави. В державі переважають вертикальні відносини й ієрархічні зв'язки, для громадянського суспільства характерне переважання горизонтальних зв'язків - відносин конкуренції і солідарності між юридично вільними і рівноправними партнерами.

Який стан системи соціальних відносин можна визначити як громадянське суспільство? У сучасній теорії немає єдиної відповіді. Одні дослідники вважають можливим застосувати епітет "громадянське" до додержавного суспільства (такий підхід навряд чи є продуктивним, тому що первісне суспільство передбачало не автономію, а розчинення індивіда в родоплемінній групі), інші вважають, що таким воно стає, коли з'являється держава; треті нав'язують його з розвитком капіталізму і перетворення характеру відносин між владою і населенням, коли відносини між владою і підданими трансформувалися у відносини між владою і громадянами.

До найважливіших умов існування громадянського суспільства можна віднести такі:

• автономність стосовно держави, що передбачає наявність правового механізму, який захищає його від прямого втручання з боку держави, реальні гарантії особистих прав і свобод;

• наявність вільних і самостійних громадян як основних факторів політики;

• різноманітність структурних елементів, у тому числі організацій і інститутів, через які різні групи виражають свої інтереси;

• здатність до колективних дій і самоорганізації: активність громадян не обмежується тільки періодичним голосуванням на виборах, а проявляється в ініціативних рухах, у створенні різноманітних недержавних асоціацій тощо; показником здатності громадянського суспільства до самоорганізації є багатопартійність; партії покликані "відфільтрувати" інтереси різних соціальних груп і втілити їх у конкретні рішення державної влади, тим самим громадянське суспільство є джерелом законів;

• відносини солідарності, які урівноважують конкуренцію і потенційну конфліктність груп інтересів самого суспільства; це проявляється у створенні недержавних благодійних організацій, в участі громадян у суспільно корисних видах діяльності. Так, наприклад, кожен третій громадянин Німеччини, віком більше чотирнадцяти років безоплатно працює в середньому по п'ять годин на тиждень у певній суспільній або благодійній організації. Своєрідною формою вираження солідарності з майбутніми поколіннями виступають дії екологічних рухів на захист довкілля;

• обмеження соціальних конфліктів цивілізаційними кордонами;

• багатоукладна ринкова економіка як основа незалежності громадян від держави.

Відносини між державою і громадянським суспільством можуть носити складний і взаємозаперечний характер. З одного боку, держава покликана реагувати на імпульси, що йдуть від суспільства, і в результаті повинна підпорядковуватися його інтересам, але, з іншого - вона сама намагається розширити свій вплив на суспільство. Остання тенденція отримує завершене втілення при тоталітаризмі: громадянське суспільство практично "розчиняється" у державі. І навпаки, можлива ситуація, коли громадянське суспільство намагається поставити себе на місце держави. Надмірна активність суспільства також може спровокувати серйозні суспільно-політичні й економічні кризи. Приклад: в Російській імперії напередодні 1917 р. існувала велика кількість ідеологічно різноманітних організацій, які активно конкурували з державною владою і заперечували саму можливість діалогу з нею. Є й інша небезпека. В середині XX ст. суспільствознавці виступили з попередженням, що надмірно велика кількість активних груп інтересів може паралізувати функції представницької влади і викривити їх на користь більш "організованих" груп навіть в умовах зрілої демократії.

Нарешті, не тільки надмірна присутність держави в економічній сфері, але й громадянське суспільство може негативно вплинути на економічну ефективність. Наприклад, вимоги певних груп інтересів про збільшення соціальних витрат держави можуть стимулювати інфляційні процеси.

Конструктивна взаємодія громадянського суспільства з державою передбачає:

• ініціювання прийнятих рішень органами влади, що тим самим спонукає до активності саму державу;

• зміцнює приватну ініціативу, що дозволяє вирішити деякі назрілі економічні і соціальні проблеми без втручання держави (організація суспільно корисних видів діяльності, благодійних фондів, недержавних навчальних закладів тощо);

• формування політичної культури громадян, у тому числі громадянських форм поведінки.

Американський політолог Ф.Шміттер вказує ще на одне важливе призначення громадянського суспільства - виступати джерелом потенційного опору сваволі і тиранії правителів, незалежно, чи то незаконні узурпатори, чи фанатична більшість.

Таким чином, громадянське суспільство є позадержавною сферою соціуму. Дослідники, як правило, розміщують його між державою і економічною сферою.

У структурному плані воно буде включати в себе:

• по-перше, сімейно-родинні, етнічні, релігійні і моральні відносини, а також неопосередковані державою політичні відносини між партіями і суспільними рухами;

92. по-друге, соціальні інститути: сім'я, церква, недержавні ЗМІ, культурні, релігійні, спортивні асоціації, партії, органи місцевого суспільного самоуправління, профспілки, торгові палати, союзи підприємців. Поняття та класифікація функцій держави.

93. Питання про функції держави — це одне із важливих питань не тільки теорії, але і практики державного будівництва. Функції держави виражають соціальну природу держави і конкретизують її суть. Термін “функція” в перекладі з латинської означає “здійснити”, “виконати”. Функції держави дуже тісно пов'язані з завданнями, цілями і суттю держави, але не зводяться до них. Аналіз функцій держави повинен відповісти на питання: 1) що повинна робити держава на певному етапі свого розвитку і як? 2) на чому повинні бути сконцентровані зусилля їх органів і відомств? Багато спеціалістів вважають, що функції держави — це перш за все певні напрямки діяльності держави, в яких виражається службова роль, завдання, цілі і закономірності розвитку. За допомогою функцій держава реалізує свої завдання і цілі, які стоять перед суспільством чи можуть бути поставлені. В зв'язку з цим функції існують не тільки реально, але і, потенційно, як здібність або можливість до певної діяльності. Функції держави — це можливі і реальні основні напрями діяльності держави та її органів по забезпеченню потреб та інтересів суспільства, які конкретизуються в завданнях, цілях і соціальному призначенні. Держава виконує надзвичайно багато функцій, які вивчаються різними галузевими науками. Теорія держави аналізує лише основні функції держави. Всі основні функції держави можна класифікувати за такими критеріями: 1) залежно від поділу влади — законодавчі, виконавчо-розпорядчі, судові і контрольно-наглядові. Всі вони забезпечують функції управління суспільством і державою; 2) залежно від їх ролі в суспільстві — основні і другорядні; 3) залежно від сфери впливу і здійснення — внутрішні і зовнішні; 4) залежно від сфери суспільного життя — економічні, політичні, соціальні, гуманітарні, екологічні, ідеологічні; 5) залежно від терміну виконання — постійні і тимчасові. Всі функції держави діалектичне розвиваються, основні стають другорядними (неосновними), і навпаки, одні зникають і з'являються нові, яких раніше не існувало.Функції держави та державна політика.

Держава здійснює свою політику через свої функції, тобто поняття «державна політика» є ширшою з обсягом, ніж «функція держави» Держава здійснює функції через свій механізм шляхом вико­ристання різних форм і методів. Серед форм діяльності держави пріоритетне місце посідають правові форми — юридичні засоби здійснення державних функцій. Саме в них відображається зв’я­зок держави і права, обов’язок держави при здійсненні своїх функцій діяти на основі права і в межах закону.

Правові форми діяльності держави — це визначений законом  (юридичне оформлений) порядок здійснення компетентними органами і особами юридична значущих дій, спрямованих на здійснення функцій.

Правові форми діяльності держави характеризується рядом оз­нак, які відрізняють їх від інших організаційних форм.

1. Вони є системою юридичне значущих дій, які здійснюються органами держави, посадовими особами та іншими уповноваже­ними на те суб’єктами. Дії набувають властивості «юридичне зна­чущих» завдяки їх спрямованості на реалізацію суспільних по-| треб саме правовими засобами. Вихідне і заключне призначення і цих дій полягає в забезпеченні впливу держави на суспільні відносини шляхом створення нормативних приписів, прийняття нормативно-правових актів та забезпечення їх реалізації.

2. Предметом юридичне значущих дій є певне коло юридич­них питань, які підлягають вирішенню на користь і для задово­лення інтересів зацікавлених суб’єктів. Так, прийняття закону повинно відповідати інтересам народу і держави, винесення су\ дом рішення — інтересам позивача чи відповідача.

3. Здійснення юридичне значущих дій відбувається за допо­могою таких юридичних засобів, як розробка і прийняття норма­тивно-правових актів, видання актів тлумачення норм права, прийняття індивідуально-правових актів в порядку застосування норм права тощо. Правові форми здійснення функцій держави уособлюють механізм правового регулювання.

4. Результати застосування окремих правових форм закріп­люються у визначених законом юридичних актах (закон, поста­нова Уряду, рішення суду, міжнародний договір тощо).

5. Порядок здійснення юридичне значущих дій, як правило, ре­гулюється процедурно-процесуальними нормами. Він може бути регламентованим детально (наприклад, регулювання процедури діяльності судових органів процесуальними кодексами) або ж фраг­ментарне (регламентація процедури діяльності окремих органів держави, посадових осіб при вирішенні ними юридичних питань).

94. Номенклатура функцій сучасної держави.

Дослідження цієї проблематики в науці адміністративного права знаходяться на початковій стадії. Ознаки та види адміністративних послуг досліджує, зокрема, І. Б. Коліушко. Він зазначає, що послуги, що надаються органами держави та місцевого самоврядування, складають сферу публічних послуг. За ознаками суб'єкта, що надає публічні послуги, розрізняють державні (надаються органами виконавчої влади та державними підприємствами, установами та організаціями) та муніципальні (надаються органами місцевого самоврядування та комунальними підприємствами, установами, організаціями) послуги. До державних належать також послуги, які надаються органами місцевого самоврядування та недержавними установами, організаціями, підприємствами в порядку виконання делегованих державою повноважень, а до муніципальних послуг — послуги, які надаються за рахунок місцевих бюджетів та під відповідальність органів місцевого самоврядування.

Адміністративні послуги — це ті публічні (тобто державні та муніципальні) послуги, що надаються органами виконавчої влади, виконавчими органами місцевого самоврядування та іншими уповноваженими суб'єктами, і надання яких пов'язане з реалізацією владних повноважень.

Зокрема, І. Б. Коліушко виділяє такі ознаки адміністративних послуг:

1. Адміністративна послуга надається за зверненням фізичної або юридичної особи.

2. Надання адміністративних послуг пов'язане із забезпеченням юридично значущих умов для реалізації суб'єктивних прав конкретної приватної особи.

3. Адміністративні послуги надаються виключно адміністративними органами через реалізацію владних повноважень.

4. Право на отримання особою конкретної адміністративної послуги та відповідне повноваження адміністративного органу має визначатися лише законом.

5. Результатом адміністративної послуги є адміністративний акт — рішення чи юридично значуща дія адміністративного органу, яким задовольняється звернення особи.

Адміністративні послуги є провідним засобом реалізації прав громадян у сфері виконавчої влади, адже абсолютна більшість справ, що вирішуються органами публічної адміністрації, ініціюються самими громадянами і стосуються їхніх суб'єктивних прав.

Згаданий дослідник пропонує таку класифікацію адміністративних послуг:

1. За рівнем встановлення повноважень щодо надання адміністративних послуг та видом правового регулювання процедури їх надання:

— адміністративні послуги з централізованим регулюванням (закони, акти Кабінету Міністрів);

— адміністративні послуги з локальним регулюванням (акти органів місцевого самоврядування);

— адміністративні послуги зі "змішаним" регулюванням (коли має місце одночасно і централізоване, і локальне регулювання).

2. За критерієм платності:

— платні послуги;

— безоплатні послуги.

3. За змістом публічно-службової діяльності щодо надання адміністративних послуг:

— реєстрація;

— надання дозволу (ліцензії);

— сертифікація;

— атестація;

— верифікація;

— нострифікація;

— легалізація;

— встановлення статусу тощо.

4. За предметом (характером) питань, щодо вирішення яких звертаються приватні особи:

— підприємницькі (господарські) послуги;

— соціальні послуги;

— земельні послуги;

— будівельно-комунальні послуги тощо.

95. Бажано ознайомитися з: http://www.Lib.Ua-ru.Net/diss/cont/224449.HtmlФорми здійснення функцій держави.

96. Функції держави здійснюються у визначених формах і визначених методах. Форми здійснення функцій характеризують зв'язок держави з правом як одним з основних засобів володарювання. Через право держава проводить у життя свої функції, свої економічні, політичні, ідеологічні задачі. В одних випадках держава видає юридичні норми, в інші - організує їхнє виконання, у третіх - забезпечує, охороняє їх. У залежності від цього і розрізняють три основні форми здійснення функцій: 1. Правотворча - державна діяльність, що виражається в розробці і прийнятті юридичних норм, у яких закріплюються програми діяльності людей. Вона полягає у виданні нормативних актів, тобто актів, що встановлюють нові норми, чи змінюють скасовують старі. 2. Правовиконавча - державна діяльність, що виражається у вживання заходів по виконанню норм права. Вона складається головним чином у виданні владних індивідуальних актів, тобто актів, розрахованих тільки на даний, індивідуальний випадок (наприклад, видання разового планового акта по будівництву, призначення громадянина на посаду.) 3. Правозабезпечувальна (правоохоронна) - державна діяльність, що виражається головним чином у контролі і нагляді за дотриманням і виконанням норм , а також у застосування примусових мір до їхніх порушників. У процесі здійснення даної функції зважуються юридичні справи, зв'язані з застосуванням юридичних санкцій, суперечками між окремими особами і т.д. Методи здійснення функцій можна розділити на правові і неправові (організаційні). Правовий метод реалізується за допомогою трьох вищезгаданих форм, а з числа неправових варто виділити: економічні (дотації, держзамовлення, кредитування, регулювання цін і ін.); політичні (узгодження позицій різних політичних плинів, міжнародні переговори й ін.); ідеологічні (звертання до населення, заклики і т.д.); власне організаційні (планування, програмування, контроль і ін.). Важливо, що неправові методи нерідко реалізуються через правове регулювання (напр., твердження плану наказом, нормативне закріплення цін і т.д.).Поняття та ознаки правової держави.

Правова держава - це держава, у якому організація й діяльність державної влади в її взаєминах з індивідами і їхніми об'єднаннями заснована на праві і йому відповідає.

Ідея правової держави спрямована на обмеження влади (чинності) держави правом; на встановлення правління законів, а не людей; на забезпечення безпеки людини в його взаємодіях з державою

Основні ознаки правової держави:

1. Здійснення державної влади відповідно до принципу її поділу на законодавчу, виконавчу, судову з метою не допустити зосередження всієї повноти державної влади в або одних руках, виключити її монополізацію, узурпацію однією особою, органом, соціальною верствою, що закономірно веде до "жахаючого деспотизму" (Ш. Монтеск'є).

2. Наявність Конституційного Суду - гаранта стабільності конституційного ладу - органа, що забезпечує конституційну законність і верховенство Конституції, відповідність їй законів і інших актів законодавчої й виконавчої влади.

3. Верховенство закону й права, що означає: жоден орган, крім вищого представницького (законодавчого), не вправі скасовувати або змінювати прийнятий закон.Всі інші нормативно-правові акти (підзаконні) не повинні суперечити закону. У випадку ж протиріччя пріоритет належить закону.Самі закони, які можуть бути використані як форма легалізації сваволі (прямій протилежності права), повинні відповідати праву, принципам конституційного ладу. Юрисдикцією Конституційного Суду чинність неправового закону підлягає призупиненню, і він направляється в Парламент для перегляду.

4. Зв'язаність законом рівною мірою як держави в особі його органів, посадових осіб, так і громадян, їхніх об'єднань. Держава, що видала закон, не може саме його й порушити, що протистоїть можливим проявам сваволі, свавілля, уседозволеності з боку бюрократії всіх рівнів.

5. Взаємна відповідальність держави й особистості:

особистість відповідальна перед державою, але й держава не вільно від відповідальності перед особистістю за невиконання взятих на себе зобов'язань, за порушення норм, що надають особистостей права.

6. Реальність закріплених у законодавстві основних прав людини, прав і свобод особи, що забезпечується наявністю відповідного правового механізму їхньої реалізації, можливістю їхнього захисту найбільш ефективним способом - у судовому порядку.

7. Реальність, дієвість контролю й нагляду за здійсненням законів, інших нормативно-правових актів, слідством чого є довіра людей державним структурам, обіг для дозволу сугубо юридичних суперечок до них, а не, наприклад, у газети, на радіо й телебачення.

8. Правова культура громадян - знання ними своїх обов'язків і прав, уміння ними користуватися; поважне відношення до права, що протистоїть "правовому нігілізму" (віра в право чинності й невір'я в чинність права).

97. Співвідношення правової та конституційної держави.

Соціальну основу правової держави  складає саморегульоване громадянське суспільство в центрі якого знаходиться людина, її різнобічні інтереси. Виходячи з цього, Конституція України закріплює, що права і свободи людини,  їх гарантії   встановлюють зміст і направленість діяльності держави. Правова держава є і соціальною державою.  Моральну її  основу складають загальнолюдські принципи гуманізму, справедливості, рівності, свободи особистості, її честі і гідності. Ця сторона правової держави знайшла своє відображення в частині 1 статті 3 Конституції України: «Людина, її життя і здоров»я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю» . Важливо дане положення реально втілити в життя. Правова держава – це перш за все конституційна держава. Конституція – центр правової системи, де на базі її норм формується механізм законності. Положення про те, що Конституція України має вищу юридичну силу, що закони і інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй ( стаття 8) – це не лише відображення ролі Основного Закону в правовій системі України, але і важливий аспект характеристики держави Україна як конституційного. Формування правової держави невід»ємне від демократії, оскільки самоуправління народу може здійснюватись тільки при верховенстві права, Конституції і закону, виключаючи  деспотію  і анархію,  будь які прояви свавілля посадових осіб. Правова держава є не лише однією із вищих соціальних цінностей, яка призвана стверджувати гуманітарні починання, але й інструментом забезпечення прав і свобод людини, її честі і гідності,  засобом боротьби з бюрократією, формою здійснення народовладдя. Ідея правової держави пов»язана із ствердженням суверенітету народу, гарантуванням його прав, підпорядкуванню держави суспільству. В такому напрямку на сьогодні і повинен іти процес формування в Україні правової держави. В політико-правовій практиці України і суспільній думці важливо домогтися забезпечення і розуміння необхідності верховенства права у всіх сферах суспільних відношень, рівності громадян і держави, контролю народу за діяльністю державних структур. Суспільство має  базуватись на правових принципах,  яким підпорядковується державна влада.  Одним із таких основоположних принципів є забезпечення інтересів людини і громадянина, їх захист від будь якого посягання. Світова практика конституціалізму свідчить, що деформація соціальної системи починається там, де  в основу ставиться не людини і її інтереси, а інтереси держави. Зсув пріоритетів у  відносинах «держава – особистість» на користь держави – це шлях до формування тоталітарних і авторитарних політичних режимів. Утвердження принципів правової держави в Україні йде нелегко, зустрічає і обов»язково буде зустрічати супротив, оскільки це вимагає ломки стереотипів, відмову від адміністративно-командних методів управління, подолання правового нігілізму і суб»єктивізму.  70 річне твердження тези про те, що держава привалює над правом привело  до того, що остання  виступала в ролі творця права і сама вирішувала надати особі права чи обмежити їх. Відмова в свій час від правових принципів, що знайшли своє втілення в радянській конституційно-правовій практиці,  обернулась для українського народу важкими політичними, соціальними і моральними втратами. Правова незахищеність людини, політичної системи і її структур стала однією із суттєвих причин жахливих злочинів влади проти свого народу, які не повинні повторитися.Соціальна держава, її ознаки і функції.

Соціальна держава - це правова держава розвиненого цивільного суспільства, що , з'єднуючи у своїй діяльності принципи волі й рівності, соціальної справедливості, надкласовості, реально забезпечує соціально-економічні права людини.

Соціальна держава й правова держава - єдине ціле в тому розумінні, що соціальна держава це сторона правової держави., тобто держави реальних прав людини, серед яких є соціально-економічні права (право на працю, справедливі умови праці, соціальне забезпечення, гідну людину прожитковий мінімум і ін.), забезпечення реальності яких - завдання соціальної держави.

Соціальна держава - надкласово, у тому розумінні, що воно спрямовано на організацію нормального життя й розвитку всього суспільства в цілому, воно захищає права, волі, законні інтереси всіх його громадян, народів, є знаряддям зняття соціальної напруженості в країні.

Соціальна держава - це держава розвиненого цивільного суспільства (создающего матеріальні блага ,інші цінності ), що є умовою існування й розвитку соціальної держави, розвинена цивільне суспільство як би зворотна сторона соціальної держави, останнього без першого не буває.

Соціальна держава нівелює невиправдані соціальні розходження, забезпечує гідні умови існування своїх громадян, соціальну захищеність населення, беручи участь у виробництві й розподілі економічних благ, воно втручається у вільну економічну діяльність ( в інтересах усього суспільства в цілому).

98. Соціальна держава сприяє формуванню в країні т.зв. «середнього класу» ( частина суспільства, що забезпечена в тій мері, коли не відчувається потреба в необхідному, але й не багата настільки, що це викликає в малозабезпечених верств населення намір до розділу їхньої власності).Правова держава та верховенство права.

Правові засоби обмеження держави та питання забезпечення відпо­відності українського законодавства чинній Конституції України не можуть не хвилювати широкі кола вітчизняних науковців та юрисгів-практиків. Помітні соціально-політичні зміни періоду української незалежності впли­нули на розвиток юридичної думки, на розробку нових, концептуальних підходів до розуміння конституційного права, природи та значення Кон­ституції України, ролі контрольних механізмів щодо її реалізації, місця дер­жави у стосунках з людиною, значення принципу обмеженого правління, а також принципу верховенства права та правової держави.

Ми не залишаємося осторонь від країн Центральної та Східної Європи, які також обрали шлях демократичного розвитку для забезпечення пріори­тету загальнолюдських цінностей у діяльності державних органів та їх по­садових осіб. Принцип верховенства права та правової держави, «в якій юридичними засобами реально забезпечено максимальне здійснення, охо­рону і захист основних прав людини»1, практично втілились у тексті чинної Конституції України.

Це символізує новий якісний підхід до проблеми використання права у процесі побудови держави, в якій права й свободи людини та їх гарантії виз­начають зміст та спрямованість її діяльності (частина друга статті 3 Консти­туції України). Зв'язаність діяльності держави цими правами традиційно становить основу принципу верховенства права, закріпленого у статті 8 Конституції України. Тому в межах цього дослідження варто зупинитися на визначенні термінів верховенство права та правова держава як полі-тико-правової основи конституційного судочинства та конституційної юриспруденції.

Термін верховенство права широко вживається в українському зако­нодавстві та міжнародних договорах, стороною яких є Україна. Так, у час­тині першій статті 8 Конституції України проголошується, що «в Україні визнається і діє принцип верховенства права». Слід мати на увазі, що дія цього принципу в Україні визнавалася і в частині другій статті 1 Консти­туційного договору між Верховною Радою України та Президентом Ук­раїни про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Консти­туції України від 8 червня 1995 року. Верховенство права є також основним принципом Автономної Республіки Крим згідно з абзацом другим частини першої статті 3 Конституції Автономної Республіки Крим від 21 жовтня 1998 року.

У статті 4 Закону України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 року принцип верховенства права, на якому ґрунтується діяльність Конституційного Суду України, визнається у числі інших основ­них принципів його діяльності, таких як незалежність, колегіальність, рівноправність суддів, гласність, повний І всебічний розгляд справ та об­грунтованість прийнятих рішень. У пункті 4 Постанови Пленуму Верховно­го Суду України «Про внесення змін і доповнень у деякі постанови Пленуму Верховного Суду України в цивільних справах» від 25 травня 1998 року, зо­крема у Постанову Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення» від 29 грудня 1976 року, рекомендовано в абзаці першому п. 1 перше речен­ня викласти в такій редакції: «Звернути увагу судів на те, що судове рішення є найважливішим актом правосуддя, покликаним забезпечити захист га­рантованих Конституцією України прав і свобод людини, правопорядку та здійснення проголошеного Конституцією принципу верховенства права». На цей принцип посилаються у низці інших постанов Пленуму Верховного Суду України, зокрема у Постанові «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 1 листопада 1996 року.

Принцип верховенства права покладений також в основу діяльності місцевих державних адміністрацій (стаття 3 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» від 9 квітня 1999 року). Принцип верховенства пра­ва визнаний принципом державної політики у галузі прав людини згідно із «Засадами державної політики України в галузі прав людини», що затвер­джені Постановою Верховної Ради України від 17 червня 1999 року.

99. Верховенство права є політичною доктриною, згідно з якою право є засобом для досягнення не будь-яких цілей, проголошених державою, а тільки легітимних, які можуть бути виправдані у вільному демократичному суспільстві. Тут мова йде про органічну характеристику принципу верхо­венства права, що має бути врахована законодавцем. Оскільки у Великій Британії діє принцип парламентського суверенітету, то суди, на відміну від судів інших європейських країн, не можуть визнати закони нечинними на підставі їх невідповідності цій характеристиці або у зв'язку з порушенням ними прав людини.Вплив глобалізації на розвиток права та держави.

Глобалізація (від англ. global — світовий, всесвітній) — загальноцивілі-заційний процес, який справляє величезний вплив на політичні та інші сфери людського буття. Вищеназваний термін у 60-х роках XX ст. запровадили в науку відомі теоретики Римського клубу Е. Ласло, Д. Медоуз, М. Мисарович, А. Леччет та ін.

Процес глобалізації сприяє взаємозв´язку всіх країн і етнонаціональних спільнот, «спресовує» світ у єдине ціле, впливає на континенти і цивілізації .

Основні шляхи і перспективи подальшого розвитку держави виявляються в трьох різновидах теорії глобалізації:

— мондіалізм (І. Кант, О. Богданов та ін.) — передбачає злиття усіх держав та народів у єдине планетарне утворення із встановленням Світового уряду, знищенням расових, релігійних, етнічних, національних та культурних кордонів;

— «золотий мільярд» (Ж. Аталі, Г. Кісінджер та ін.) — сучасна європоцентристська версія концепції «богообраного народу», згідно з якою забезпечення існування на планеті може бути гарантованим лише для мільярду людей з найбільш розвинених країн, у той час, як усім іншим країнам пропонується бути сировинним придатком та постачальником дешевої робочої сили для обслуговування інтересів транснаціональних компаній. Згідно з цією теорією планета може загинути від екологічних перевантажень. Наслідком реалізації такої теорії стає світова диференціація на країни постіндустріального центру, індустріальної напівпериферії та аграрної периферії. Така світова диференціація сьогодні і є тією глобалізацією, проти якої діє антиглобалістський рух;

— теорія конвергенції (Гелбрейт, Р. Арон, П. Сорокін, А. Сахаров та ін.), згідно з якою в умовах науково-технічної революції втрачається відмінність між капіталізмом та соціалізмом, відбувається «обмін» (конвергенція) між державами, кожна з яких запозичує краще. Унаслідок цього відбувається зближення держав за їх сутністю, формами діяльності, організацією тощо. Це має призвести до того, що через деякий час відмінності втратяться і виникне «постіндустріальна держава» єдиного типу, яка буде державою «загального благоденства» .

Під впливом глобалізації відбуваються серйозні зміни у всій структурі суспільства і держави.

3 погляду глобалізму держава в новій реальності не буде більше домінуючою силою на світовій арені. Держави, з цієї точки зору, втрачають свою національну ідентичність. Відбувається ерозія внутрішнього суверенітету та обмеження національного (державного) суверенітету.

Як результат неоднозначного розуміння й тлумачення причин і наслідків глобалізаційних процесів виникло кілька теорій щодо обмеження державного суверенітету в умовах глобалізації. Одні з них обстоюють втрату суверенними державами своїх функцій щодо управління соціальними й політичними процесами як усередині країни, так і за її межами; згідно з іншими глобалізація не вносить якісно нових змін у сформовану міжнародну структуру, де суверенні держави, як і раніше, є головними акторами. При цьому по-різному оцінюються масштаби і характер явища «розмивання» суверенітету.

Глобалізація мультиплікує процеси державотворення, інтенсифікує збільшення кількості держав. Якщо після Другої світової війни в умовах, коли створювався сучасний правопорядок, у світі було всього 50 держав, то зараз в ООН представлені 190 (40 — не представлені). Побутує думка, що в XXI ст. великі національні держави зіткнуться зі зростаючою проблемою сепаратизму, перш за все, на національній основі. На обґрунтування цього вельми спірного твердження наводяться наступні аргументи: з офіційних 309 сухопутних кордонів 52 (17%) є спірними; з 425 морських меж 160 (38%) є предметом суперечки.

У епоху глобалізації збільшується кількість недержавних суб´єктів, які здійснюють функції, що раніше були сферою державної діяльності. У економічній сфері потужність транснаціональних корпорацій перевищує можливості урядів навіть середньорозвинутих країн. Виникає величезна кількість міжнародних неурядових організацій (МНО) — релігійних, правозахисних, благодійних, екологічних тощо, — які здійснюють вплив на громадську думку, на формування політики, на прийняття законів. Одночасно глобалізація вивела на авансцену загальнопланетарного масштабу нових суб´єктів, серед яких свою «нішу» зайняли терористичні організації.

Під впливом глобалізації відбувається зміна характеру і змісту державної діяльності. Держави дедалі більше займаються глобальними проблемами — злочинність, зміна клімату, «озонові діри», утворення пустель, викиди вуглекислого газу, епідемії, бідність .

Отже, в умовах глобалізації у сучасної держави не тільки модернізуються колишні, а й виникають нові функції.

У контексті основних тенденцій глобалізації і забезпечення сталого розвитку за національною державою все ж зберігаються центральні позиції і переваги у вирішенні таких завдань, як: а) національна безпека, включаючи боротьбу з міжнародним тероризмом, транскордонною злочинністю; б) надання соціальних послуг; в) регулювання ринку; г) контроль над видобутком природних ресурсів; ґ) регулювання міграції; д) вирішення міжетнічних проблем тощо. Стратегія національних держав у пошуках адекватних відповідей на виклики глобалізації ґрунтується на активній участі у регіональному й глобальному інтеграційних процесах. Ізоляціонізм та наступальний інтервенціонізм є помилковими векторами розвитку національних держав в умовах глобалізації.

Одним із важливих аспектів сучасної світової глобалізації є процеси універсалізації у сфері права і держави. Глобалізація істотно впливає на трансформацію, зміни і модернізацію державно-правових інститутів, норм і відносин навсесвітньому, макрорегіональному і внутрішньонаціональному рівнях, стимулює, прискорює і оновлює процеси універсалізації в сфері права, організації і функціонування держави. Сучасна глобалізація (включаючи і юридичну глобалізацію як її важливу складову частину) — при всіх особливостях її змісту, специфічних властивостях, характеристиках тощо — є певним новим ступенем у подальшій універсалізації всесвітньої історії людства і земної цивілізації .

У загальних тенденціях глобалізації спостерігаються поглиблення і розвиток державно-правової універсалізації на національному і міжнародному рівнях, що відображається у процесах сучасної регіональної інтеграції держав у різних частинах світу.

Прикладом такої інтеграції держав виступає ЄС. Досвід змін у зовнішньополітичній діяльності країн—членів ЄС свідчить, що результатами реалізації загальноєвропейського інтеграційного процесу виступили: у політичній сфері — інституціоналізація структур управління й закріплення їх повноважень у базових угодах, формалізація рівнів співробітництва, формування механізму спільних політик; у соціально-економічній сфері — реалізація завдань інтеграційного процесу: спільний ринок, економіко-валютний союз, правове закріплення галузевого співробітництва; у сфері забезпечення прав людини—започаткування інституту громадянства ЄС, прийняття Хартії ЄС про основні права тощо; у сфері охорони правопорядку — встановлення в нормах права ЄС загальних принципів і стандартів кримінальної відповідальності за певні порушення (торгівля людьми, тероризм, запровадження європейського ордера на арешт тощо). Серед результатів слід також враховувати той факт, що в межах ЄС наднаціональні структури від координації політики співробітництва, суто економічних проблем, вирішення завдань політики «вирівнювання» показників економічно-соціального розвитку перейшли до формування європейської політики,перш за все в рамках Спільної зовнішньої політики і політики безпеки .

Однорідність, стандартизація і тотальна уніфікація є для національної держави ще одним викликом. На думку Е. Сміта, це призводить до навмисного «очорніння» культур і звичаїв всіх груп, окрім домінуючого «громадянського суспільства», що є причиною для виникнення кризи національної держави в умовах світової інтеграції та глобалізації .

Інтеграція й роздробленість, глобалізація й територіалізація — це взаємодоповнюючі процеси. Це дві сторони одного процесу: процесу перерозподілу суверенітету, влади й свободи дій у світовому масштабі, каталізатором (але жодною мірою не причиною) якого став радикальний стрибок у розвитку технологій, пов´язаних зі швидкістю .

Глобалізація є продуктом людської цивілізації, певним етапом її розвитку, коли державні кордони окремих країн стали затісними для розвитку їх національних економік, а переплетіння економічних зв´язків між економічними суб´єктами різної національної приналежності призвело до утворення глобальних (світових) ринків і виявило високий ступінь взаємної політичної та економічної залежності багатьох країн. Глобалізація є надзвичайно комплексним багатогранним явищем, яке, без перебільшення, визначає обличчя сучасного світу. Держави і нації, корпорації та особи кожного дня користуються плодами глобалізації та змушені сплачувати за це відповідну ціну — виклики глобалізації стають дедалі гострішими, а на пошук адекватних рішень відводиться дедалі менше часу.

Сьогодні Україна, як і багато інших країн так званого «третього світу», стоїть перед нелегким вибором: прийняти виклики глобалізації і включитися у жорстку конкуренцію на світових ринках, чи заховатися на периферії глобалізаційних процесів, обмежити доступ іноземних товарів та капіталу на внутрішній ринок та будувати капіталізм «по-українськи» .

Що стосується процесу інтеграції України у світову епоху глобалізації, то необхідно зазначити основні, на наш погляд, аспекти які перешкоджають його ефективному здійсненню: низький рівень технологічного розвитку; розшарування суспільства; відсутність чітко визначеної внутрішньої та зовнішньої політики держави; корупція в органах державної влади внаслідок її поєднання з інтересами власності та бізнесу.

Тому основою входження України у світову глобалізаційну систему має бути чітко вироблена та впроваджена в життяза допомогою правових засобів стратегія розвитку національної держави з вимогою дотримання основних прав людини.

Отже, глобалізація — це незворотний процес, що супроводжується суттєвими впливами на всі сфери життєдіяльності людини і суспільства, в тому числі й на національну державу.

Глобалізація є серйозним викликом для національної держави, що ставить під сумнів питання суверенітету та здійснення її основних завдань і функцій.

Проте вести мову про послаблення ролі національної держави, а тим більше про її відмирання поки ще зарано. Національна держава і глобалізація є об´єктивно-сумісними явищами. Глобалізація не ліквідовує національну державу, а сприяє оптимізації обсягу та надає нової якості тим завданням і функціям, які стоять перед нею. Вона ставить перед державою набагато вищі вимоги, що диктуються інтересами соціально-економічного розвитку, стабільності, підтримки миру і безпеки. Разом із тим, без активної ролі національної держави глобалізаційні процеси можуть втратити свою динаміку та історичний сенс, оскільки основою прогресу розвитку глобалізації є національні держави. Відповіддю на виклики глобалізації стає консолідація та інтеграція держав, їх активна участь у вирішенні глобальних проблем.

81