139 Людинотворча функція практики

Оскільки люди, співіснуючи, споживають блага переважно в їхній людській формі, то звідси випливає, що відтворення «людського світу» є необхідною передумовою існування люд­ського роду. Таке відтворення потрібне і воно постійно прогре­сує, безперервно оновлюючи зміст людської діяльності. Через діяльність людина формує власні потреби і завдяки продуктам діяльності задовольняє їх. Споруджування «світу людини» йде пліч-о-пліч з процесом «олюднення природи», створення «іншої реальності». Людство творить цю реальність внаслідок активної взаємодії суб'єкта та об'єкта. Специфічною рисою цієї активно­сті є її доцільний, творчий характер.

Людина як жива істота спроможна адаптуватися до оточую­чого середовища, але завдяки діяльності вона стає суб'єктом, який «протиставляє» себе об'єктові. Категорія діяльності від­биває специфіку суто людського ставлення до світу як ставлен­ня суб'єктивного. Діяльнісне ставлення людини до навколиш­нього середовища означає, що сама вона завдяки своїй актив­ності визначає цілі та надає «рухливості» природним та суспіль­ним процесам. Фундаментальна характеристика дійсності — це цілепокладання, тобто свідома постановка та реалізація певної мети. Хоча загалом людина ніколи не в змозі спрямувати, ска­жімо, суспільну еволюцію в однозначно заданому напрямку.

140 Ціннісно-духовні орієнтири практики

Категорія практики є ключовою у поясненні людської історії, процесу пізнання. Для філософії історії центральна пробле­ма — це взаємовідносини людини та суспільства, людини й істо­ричного процесу. Вже перші матеріалісти дійшли висновку, що людина е зліпком з історії, продуктом обставин, соціальних умов. Звідси люди, що змінилися,— суть продукт обставин, що змінилися. Проте, якщо виходити з існуючих на кожному істо­ричному етапі розвитку суспільства соціальних структур, які де­термінують буття людини, то важко зрозуміти, як можлива історична перспектива людини, гуманістичне і цивілізоване суспільство. Залишається лише сподіватися, що повільна «при­родна» зміна обставин приведе до кращого. У діалектико-матеріалістичній філософії виділяється така соціальна реальність, яка дає змогу по-новому поглянути на історичну перспективу людства та поцінувати її. В усіх попередніх концепціях історії не бралось до уваги, що обставини, які визначають життя лю­дей, змінюються саме людьми. Людина — не пасивний продукт історії, вона здатна до практично-критичної діяльності.

141 . Духовная реальность, ее особенности.

1. Человека, рассматриваемого во взаимосвязи общества, можно анализировать под различными углами зрения. Каждая из граней общесственного бытия может быть взята за точку отсчета при анализе человека. С учетом этой многозначности необходиом выделить какое-то основное качество человека, то что в первую очередь делает его человеком Таким основополагаюшим фактором яавляется духовность. 2.Духовный потенциал человека: Основные аспекты духовности: а) духовная жизнь многогранна, включает в себя все грани жизни человека (рациолнадльное, эмоциональное, познавательное...). Причем все эти грани фиксируются в духовности фиксируются не просто в своем мозаичном многообразии, а в своем единстве, взаимосвязи. б) духовность человека как идеальность:

Человек живет, оперирую идеальными формами (предмет усваивается без самого предмета). Решающую роль в становлении и развитии идеальности играет язык, категриально-понятийный аппарат. в) духовность как субъективный мир человека: духовность существует как внутренняя жизнь человека. Духовность развертывается в индивидуальном пространстве и времени. Представляет собой собственное «Я» человека, выступает как бытие (Особенность этого «Я»). Смысл, значение и роль духовности. Выделяются следующие пласты анализа (7 шт.): а) духовность как форма общественного сознания, самоиндентификации. Б) как основа конституирования человека как субъекта отношения.:- выделяет «я», - отношение в двух основных направлениях - во вне, к обществу и внутрь к себе. В) духовность как форма интеоризация (перехода из вне внутрь), освоение социального опыта. - экономичность - освоение социального опыта ,- большой круг освоения. Следовательно, человек сравним с обществом по своему потециалу. Г) духовность человека как детерминиционно императивный комплект человеческого бытия. - направляет, организует, корректирует деятельность человека. - императив (приказ) ко всей жизнедеятельности, т.е. власть духа. Д) духовность как ипульсный аналог и содержание творческой миссии человека. Е) духовность человека как прявление его свободы. - свободен от давления материальной предметности, социальных связей. - но самый сложный барьер - сам человек. Следовательно, духовность и ограничитель, но свобода - тоже органичитель. Ж) духовность как менталитет (устойчивое отношение человека к миру и себе, как духовное основа лдеятельности человека к людям, обществу).

Духовность как человеческая сущность.

1. Как оценить духовность в плане человеческой сущности? Отметим три методологических момента: - какие бы стороны человеческой жизнедеятельности не трактовались как сущностные, они так или иначе, вторичны, они есть атрибуты реального конкретного материально-духовного субъекта. - Имеется в виду конкретный единственный человек. - системная, комплексная природа человека. Если будет выделено сущностное качество, то не будет его абсолютизации, противопоставления другим качествам. Только признание его приоритетных в ряду с другими. Подразумевается, что оно сложилось и функционирует на основе лишь неразрывной связи с другими. 1. Духовность наиболее полно выражает и характеризует человеческую сущность вообще. - в духовности аккумулируется все многообразие человеческого содержания. Именно, в деятельности воплощен огрмный потенциал, деляющий его сравнимым с обществом. духовность содержит импульс активности, именно в ней створческое начало человека и его свобода. Следовательно, они проинизывают всю человеческую жизнедеятельность, направляют его, властвуют над ней. 2. Духовность раскрывает сущность человека как неотделимую от индивидуального бытия человека. 3. Почему деятельность не является сущностью?