123. Сутність світу і сутність людини в філософії історії.

Философия истории осмысливает историю в ее самых общих и глубинных проявлениях, вырабатывает подходы к историческому мышлению, его методы, описывает их результаты. Философия истории охватывает предельно широкие пространства и предельно продолжительное время – с момента возникновения цивилизованных форм жизни людей через ее современные формы и далее, в будущее, которое видится людям, как правило, в некоем завершении (итоге) их усилий. Именно философия истории ставит и проясняет вопрос о причастности человека к истории, тем самым давая ему ощущение смысла жизни и полноты бытия.

В философии истории за долгие годы ее существования сложились свои традиции. Одна из них, чуть ли не самая устойчивая, рассматривает историю человечества как единый процесс, протекающий в едином времени, представляющий собой последовательную смену фаз (этапов) от низших к высшим. Другая традиция видит всемирную историю в ее пространственном проявлении, в целостности ее системного бытия в форме культуры и цивилизации. Для удобства первую традицию называют стадийной, вторую - цивилизационной.

В основе стадийного видения всемирной истории лежит идея о ее развитии от низших форм высшим, равно как и идея о том, что каждая последующая стадия вытекает из предыдущей и образует ее продолжение, но в видоизмененной форме. Стадии всемирной истории в таком случае являются ступенями движения человечества к некоему итогу, который видится как завершение всех предыдущих усилий в обществе, где осуществлялись бы самые сокровенные и благородные человеческие идеалы. Так как историю творят и конкретные люди, то не менее существенно указать на ценность человеческой жизни, признание за человеком права на осуществление его надежд и веру в возможность благоприятного исхода его усилий. Таким образом, это подход, в основе которого прямо или косвенно присутствует человек, его здравый смысл, его деятельность, его разум, его надежды, его жизнь. Можно сказать, что человек живет в истории, он ее участник и творец; и это во многом объяснит положительное отношение большого числа людей к идее стадийного прогресса общества. Цивилизационное видение истории базируется, как правило, на культурном основании. Критерием периодизации истории должен быть культурно-исторический тип (КИТ) развития, или самобытные цивилизации. КИТ представляет собой единство религии, культуры, политики, общественно-экономического строя. Рассмотрение всемирной истории в категориях культуры и цивилизации позволяет обозреть историю как бы в развернутом пространстве и познать ее в целостности ее интегральных форм. Такой подход ориентирует нас на исследование процессов в сфере культуры - самой тонкой и деликатной области бытия, не поддающейся всецело жестким логическим описаниям.

124. Поняття природи як філософська категорія.

"Природа" розуміється у декількох смислах слова. У гранично широкому значенні – це все існуюче у нескінченному багатоманітті своїх проявів. В цьому смислі поняття "природа" виступає як синонім понять матерії, буття, Всесвіту, об'єктивної реальності тощо. З точки зору класифікації основних форм руху матерії, природа у цьому смислі – це матерія, яка представлена механічним, фізичним, хімічним і біологічним рухом і що досліджується відповідно механікою, фізикою і космофізикою, хімією і космохімією, біологією і іншими природничими науками. Поняттям "природа" позначається також і середовище існування людини, тобто сукупність природних умов (рельєф, клімат, флора, фауна, природні багатства і корисні копалини, народонаселення) існування людини і суспільства. В цьому природному середовищі слід розрізняти дві нерозривно взаємозв’язані частини, які, однак, істотно розрізняються по засобам буття, – природну і штучну.

Природна частина ("перша" природа) – це речі, процеси, що існували до людини і зараз існують, які не зазнали на собі її перетворювального впливу. "Друга" природа – світ людської культури, тобто предмети і процеси, яких не тільки немає у природі у готовому виді, але і які не можуть виникнути під дією її власних сил Зумовлене це тим, що людина сама – жива істота і її походження, існування і майбутнє нерозривно зв'язані головним чином з цією частиною природи.

Більшість античних мислителів розуміли природу як живе, а деякі – і як одухотворене, рухоме ціле, що змінюється. Для античних філософів було характерне прагнення розгадати таємниці природи, зрозуміти її сутність, виявивши, зокрема, деякий першопочаток, з якого все відбулося. Сама людина також розумілася як частина природи, цілковито знаходилася під владою природних сил, що уособлювалися у тих або інших богах. У середні віки і природа, і людина розглядалися як створені богом – надприродною силою, причому природа вважалася більш низькою, ніж сама людина, оскільки тільки вона (людина) у процесі творіння була наділена божественним початком – душею. Це становило основну для негативного відношення до природи і навіть було обгрунтуванням застосованого до неї насильства. У розумінні природи філософія Відродження має свою специфіку, що передусім відбивається у тому, що природа тлумачиться пантеїстичне: бог втрачає свій понадприродний характер, немов би зливається з природою, а остання завдяки цьому обожнюється. Натурфілософи Відродження бачать у природі якесь живе ціле, пронизане магічними силами; з ними можна увійти в контакт і завдяки цьому оволодіти природою.

У Новий час, в період становлення промислового капіталізму, виникає ще один тип відношення людини до природи. Природа починає розумітися як об'єкт інтенсивної перетворюючої діяльності і як комора, з якої людина може черпати без міри і без рахунку. Таке чисто споживче сприйняття природи (а разом з ній і людини) переважало аж до середини XX в