93. Філософія памфіла юркевича.

Одним з найяскравіших послідовників ідей Сковороди був Памфіл Юркевич (1827—1874 pp.). Він до­повнив і глибше розвинув лінію "філософії серця" свого великого попередника.

Він був відомий сучасникам насамперед як критик матеріалізму. Юркевич показує вузькість матеріалістичного світогляду, що прагне вивести все піднесене в лю­дині з матеріального і назвати це матеріальне єдино реальним.

Буде справедливим зазначити, що Юркевич так само критикує й ідеалізм. Він критикує ідеалізм у його найбільш розвинутій в той час формі — німецьку кла­сичну філософію.

І ідеалізм, і матеріалізм, на думку Юркевича, сто­ять на ґрунті помилкової установки — про те, що в людині все доступне теоретичному і емпіричному пізнан­ню. Ідеалізм виходить із чистого мислення, матеріа­лізм — із чистої наочності. Але ні те, ні інше не ви­черпує людської сутності. Ця сутність укорінена знач­но глибше.

Як і Сковорода, Юркевич переконаний, що таєм­ниця людини знаходиться в її серці. "Серце є осеред­ком душевного і духовного життя людини. Так, у серці зачинається і народжується рішучість людини до тих або інших вчинків; у ньому виникають різноманітні наміри і бажання; воно є седалище волі і її хотінь". Серце і сердечність як душевна діяльність — це внутрі­шня причина людського життя. Вона не виключає зо­внішніх причин цього життя, але є головною. Серце і душевність Юркевич протиставляє теоретичній і емпі­ричній достовірності. Розум, на думку Юркевича, має зміст лише тоді, коли укорінений у серці. Він розсуває свої межі і стає безмежним. І водночас він наповняється теплотою.

Розум без серця породжує холодну і неживу мораль­ність, що не може замінити справжньої моральності, заснованої на сердечності й любові. Дійсно моральні стосунки між людьми — це стосунки, що опосередко­вані не думками і розумінням, а переживаннями. Юркевич переконаний, що у вченнях філософів тільки сердечні переживання породжують істинно ве­ликі ідеї і системи; як зерна висіваються вони у ґрунт розуму — мислення лише доглядає за ними.

Сердечність, на думку Юркевича, закладена в са­мій основі християнства. Християнська любов — це ставлення до ближнього через серце як співчуття і співстраждання, що піднімають людину над будь-яким раціональним інтересом і необхідністю.

Стосунки людей через серце — сердечні стосун­ки — це взаємодія у свободі, а не в необхідності. Всі високі істини, що об'єднують людей, стають дійсни­ми, коли входять у їхні серця, перемагаючи безкінечні сумніви розумування і розуму.

Вчення Юркевича про серце — це вчення про неповторність кожної людини. Сердечність є прояв не абстрактної духовної істоти, а "окремої живої дійсної людини". Юркевич критикує матеріалізм та ідеалізм не тільки за домінанту пізнання над інши­ми проявами щиросердечного життя людини, а і за те, що в цих вченнях загальне придушує особливе і поглинає його. Кожна людина — мікрокосм, що носить у собі тільки їй властиву безодню душевно-сердечних переживань.

94. Т.Шевченко (1814–1861).

Український поет, художник, мислитель, революційний демократ. Світоглядні позиції Шевченка зумовили своєрідність його ставлення до минулого, історії. Бачення світу у нього за всієї загальнолюдської спрямованості глибоко національна, позачасова. Символічним кодом у ній зосереджуються колективні надії і пам'ять, минуле, сучасне й майбутнє, розкриття якого дає змогу пізнати світову правду й приховані колективні гріхи, "золотий вік", який був і ще повернеться. В історичному інтелектуальному ключі це спрямовується на глибоке відчуття української історичної долі й колективної душі, природним чином поєднуючи, здавалося б, несумісні способи мислення – козацько-становий патріотизм XVIII ст. як апофеоз України, її історії та права з романтичним апофеозом своєрідної світової релігії народу, баченої всуціль поісторично, що поставав моделлю України.

Обстоюючи інтереси рідного народу, його національну свідомість, гідність, він культивував почуття єдності й дружби народів, визнання за кожним народом права вільно розпоряджатися своєю долею, гідною людського існування без усякої зверхності над іншими. В українській новій літературі Шевченко був першим, хто закликав українців не цуратися самих себе, не виступати в ролі недоумкуватих провінціалів чи хитрих малоросів, доводив, що самоствердження України має історичні й соціальні виміри. Створивши українську літературну мову, українську літературу як фактор національної самосвідомості, могутню зброю у розвитку культури українського народу, Шевченко спростовував як великодержавне твердження про те, що українська мова взагалі не існує. Рідну мову розглядав як культурне надбання, найбільшу духовну цінність народу, виступав проти її засмічування, за подолання примітивізму й лихослів'я.

Ставлення до релігії Шевченка було типово романтичним. Він виступав проти зловживання релігії з політичними цілями, проти релігійних війн, кровопролиття в ім'я релігійних пристрастей. Відкидав у релігії те, що робить з неї абстрактну силу, байдужу до живих потреб людини, що перешкоджає вільному розвитку особи, задоволенню її внутрішніх духовних потреб. Релігія для Шевченка мала сенс як засіб боротьби за свободу людини, її щастя. Тому, критикуючи все те, що затьмарює вічний, святий, справжній зміст віри, він постійно цікавився релігійною проблематикою, перечитував Біблію, часто цитував її, називав "єдиною відрадою". Справжньою вірою вважав народну, яка, зберігаючись у народних звичаях, обрядах, душі простого народу, вимагає встановлення безпосереднього зв'язку між Богом і людиною, без усіляких посередників та інших об'єктів поклоніння.