136 Буття як діяльність

Проблему буття, очевидно, можна вважати вічним питанням фі­лософії. І все-таки розробка філософами категорії буття дала корис­ні результати: виявлено специфічний зміст буття, обґрунтована ло­гічна і гносеологічна необхідність категорії у філософії та ін. У широкому розумінні буття е захоплююча реальність, гранична за­гальне поняття про суще взагалі. Буття є те, що існує: матерія, речі, властивості, зв'язки і відносини. У формі духовної реальності існують ідеї, теорії, гіпотези, навіть плоди найбурхливішої фантазії, казки, міфи та ін. Отже, буття охоплює і матеріальне, і духовне. На відміну від категорії існування, де акцент робиться на вираженні просто наявності якихось фрагментів реальності, у категорії буття не сама наявність, а присутність конкретних реальностей у їх якіс­ній визначеності. Категорія буття повніше характеризує багатома­нітний світ, тому що існувати і бути виражають різний зміст, що відрізняється уже на рівні буденної свідомості. Якщо людина соці­альне пасивна, обмежується життям живої істоти, то про неї гово­рять, що така людина не живе, а існує. Буття людини, отже, по своїй суті передбачає активний прояв усіх її сил у всіх сферах життєдіяльності. Буття — загальна основа практично діяльного і пізнавального освоєння людиною світу. Важливою особливістю категорії буття вва­жається обов'язкова наявність у реальних речей певних властивос­тей. Щоб мати які-небудь властивості, річ спочатку повинна бути. І в такому розумінні буття передує всьому, що є у світі.

137 Проблема практики в історії філософії

Практика містить у собі діалектику об'єктивного і субєк-тивного, матеріального та ідеального. Об'єктивна сторона по­в'язана з тим, що саме в практиці людина взагалі виявляє об'єктивність природи, тобто те, що не залежить від її думок, бажань, настроїв, суб'єктивних уподобань, уявлень про власти­вості та відносини оточуючого світу. Більше того, сама катего­рія «об'єктивність» формується у людей насамперед завдяки їхній практичній діяльності. Практика немов би демонструє людині, що в процесі своєї життєдіяльності вона має робити не те, чого жадає, а те, що повинна, бути «скромною» у своїх намі­рах і не нав'язувати їх силоміць ні природі, ні суспільству.

Найперший факт процесів людського присто­совування — переробка предметів навколишнього світу для власних цілей — засвідчує, що дія людини тут не може здійсню­ватися довільно. Для того, щоб предметна діяльність була ре­зультативною, слід у цих процесах дотримуватися певної послі­довності операцій: знати спосіб, рецепт, «технологію» творення, які забезпечили б потрібний наслідок. Проте практика — це не лише спосіб виявлення об'єктивного, водночас вона містить у собі і суб'єктивний елемент. На прак­тиці ми виявляємо певною мірою те, на що здатні. А можливо­сті людини багато у чому визначаються рівнем суспільного розвитку. Людина може осягнути природу, «оволодіти» нею лише тією мірою, якою це дозволяють їй знання, знаряддя праці, техніка та технологія, вся система матеріальних посе­редників, а головне — якою «природа захоче», щоб над нею панували. Це означає, що зрозуміти сутність практики поза соціально-історичним контекстом, без урахування її соціокуль-турної детермінації неможливо. Існує і власне суб'єктивна сторона праці. Будь-яка проекція, грань, яка висвітлюється за допомогою практики в об'єкті, ви-вначається, з одного боку, багатовимірністю самого об'єкта, а з іншого - цілями, потребами, інтересами та знаннями самої людини.