124. Поняття природи як філософська категорія.

"Природа" розуміється у декількох смислах слова. У гранично широкому значенні – це все існуюче у нескінченному багатоманітті своїх проявів. В цьому смислі поняття "природа" виступає як синонім понять матерії, буття, Всесвіту, об'єктивної реальності тощо. З точки зору класифікації основних форм руху матерії, природа у цьому смислі – це матерія, яка представлена механічним, фізичним, хімічним і біологічним рухом і що досліджується відповідно механікою, фізикою і космофізикою, хімією і космохімією, біологією і іншими природничими науками. Поняттям "природа" позначається також і середовище існування людини, тобто сукупність природних умов (рельєф, клімат, флора, фауна, природні багатства і корисні копалини, народонаселення) існування людини і суспільства. В цьому природному середовищі слід розрізняти дві нерозривно взаємозв’язані частини, які, однак, істотно розрізняються по засобам буття, – природну і штучну.

Природна частина ("перша" природа) – це речі, процеси, що існували до людини і зараз існують, які не зазнали на собі її перетворювального впливу. "Друга" природа – світ людської культури, тобто предмети і процеси, яких не тільки немає у природі у готовому виді, але і які не можуть виникнути під дією її власних сил Зумовлене це тим, що людина сама – жива істота і її походження, існування і майбутнє нерозривно зв'язані головним чином з цією частиною природи.

Більшість античних мислителів розуміли природу як живе, а деякі – і як одухотворене, рухоме ціле, що змінюється. Для античних філософів було характерне прагнення розгадати таємниці природи, зрозуміти її сутність, виявивши, зокрема, деякий першопочаток, з якого все відбулося. Сама людина також розумілася як частина природи, цілковито знаходилася під владою природних сил, що уособлювалися у тих або інших богах. У середні віки і природа, і людина розглядалися як створені богом – надприродною силою, причому природа вважалася більш низькою, ніж сама людина, оскільки тільки вона (людина) у процесі творіння була наділена божественним початком – душею. Це становило основну для негативного відношення до природи і навіть було обгрунтуванням застосованого до неї насильства. У розумінні природи філософія Відродження має свою специфіку, що передусім відбивається у тому, що природа тлумачиться пантеїстичне: бог втрачає свій понадприродний характер, немов би зливається з природою, а остання завдяки цьому обожнюється. Натурфілософи Відродження бачать у природі якесь живе ціле, пронизане магічними силами; з ними можна увійти в контакт і завдяки цьому оволодіти природою.

У Новий час, в період становлення промислового капіталізму, виникає ще один тип відношення людини до природи. Природа починає розумітися як об'єкт інтенсивної перетворюючої діяльності і як комора, з якої людина може черпати без міри і без рахунку. Таке чисто споживче сприйняття природи (а разом з ній і людини) переважало аж до середини XX в

125. Сутність життя як філософська проблема.

Человеку присуща естественная убежденность в том, что мир существует как нечто целое. Не вызывает сомнения и бытие того, с чем человек сталкивается в своей жизни. Эта убежденность зафиксирована в языке. Во многих языках самым употребительным словом является глагол «быть». Но для философии одной очевидности недостаточно. Так как философия — это рациональное представление мира, необходимо логически доказать существование бытия. Это значит, надо ответить на следующие вопросы: Существует ли мир на самом деле и все вещи в нем, в том числе человек и общество? Существуют ли мышление, сознание? То есть, существует ли то, что мы считаем существующим? Вопрос, конечно, не в том — существуют ли они на самом деле, а в том, как это выразить на языке философских понятий. Философа, утверждающего, что мир реально не существует, всерьез никто не примет. Противоположным понятием для бытия является понятие «небытие». Элеаты (Парменид, Зенон) первыми дали ответ на эти вопросы. Они уже употребили понятие «бытие» в философском смысле. Они считали, что небытия не существует, так как небытие есть несуществующее. Несуществующее не существует. О нем нельзя даже помыслить, так как мышление всегда есть мысль о чем-то существующем. Раз небытия нет, значит, есть только бытие. Раз нет небытия, значит, ничто не может возникнуть или исчезнуть. Значит, бытие неизменно. Раз нет небытия, значит, нет пустоты, значит, все заполнено, и двигаться негде. Значит, бытие неподвижно и неизменно.

Элеаты противопоставляли свои взгляды Гераклиту, утверждавшему, что все течет, все меняется, и одна и та же вещь существует и не существует, возникновение есть переход вещей в свою противоположность. Элеаты же вынуждены были допустить существование небытия, но не в мышлении, а во мнении. Cоединением и разъединением атомов он объяснил возникновение и исчезновение вещей. Проблема взаимосвязи бытия и небытия — вечная.

А. Н. Чанышев указывает способы доказательства небытия. Например, доказательство от времени (существование настоящего предполагает существование прошлого и будущего, то есть того, чего нет), доказательство от пространства (существование чего-либо в том или ином месте предполагает несуществование его в другом месте), доказательство от движения (движущееся тело есть там, где его нет, и его нет там, где оно есть), доказательство от возникновения нового (новое это то, чего не было в причинах и условиях, это новое породивших. Попытка философского решения проблемы бытия сразу ставит проблему объяснения существования вещей, движения, возникновения, уничтожения, а значит, и многообразия. В их разумном (доказательства) объяснении и заключается философский смысл проблемы бытия.