96. Вернадский про ноосферу

Праці В. Вернадського внесли суттєвий доробок у розвиток наукового світогляду, становлення сучасної наукової картини світу. Всесвіт він розглядав як сукупність живої речовини, біосфери й людства. Зазначав, що з появою останнього починається якісно новий етап розвитку Всесвіту, якому сприятимуть розум і людина, а результат їхньої діяльності приведе до перетворення біосфери на нове середовище життя — ноосферу (сферу розуму), суттєвої зміни самої біосфери, соціальних перетворень та організації нових форм людського співжиття, рівності рас і народів, що відмовляться від війни як засобу розв'язання спірних цигань. Учення Вернадського про біосферу та формування нового біосферного мислення було не тільки відповіддю на реальний виклик сучасності, а й новим підходом до осмислення об'єктивної необхідності переходу людини до нових стосунків з довкіллям, створення "цивілізованого культурного людства". З розвитком ноосфери він пов'язував також необхідність охоплення світовою наукою всієї планети, створення вселенської науки як могутньої історичної й геологічної сили, в якій природно-історичне, природне й соціально-гуманістичне знання зіллються воєдино, а відповідно воєдино зіллються й сфери людської діяльності, пов'язані з указаними знаннями, тенденції їх розвитку.

Сьогодні можна по-різному сприймати концепцію ноосфери Вернадського аж до тверджень про її спрямованість лише на підкорення природи, а не на гармонізацію відносин між природою й суспільством, де попри хибні вихідні положення він доходить правильних висновків. Та все ж слід враховувати, що. виступаючи з вимогами нового мислення, він постійно наголошував на відповідальності людини за свої вчинки, на тому, що головним мас бути не тимчасове, а вічне. Вважав це вічне вищим над усе й намагався знайти це у вільній думці, науковій творчості, які підпорядковував основному змісту свого життя й діяльності — служінню науці, людству.

Серед творчого доробку Вернадського — питання про наукову регуляцію обміну речовин, системність і цілісність вивчення всієї біосфери, наукова концепція про автотрофність людини, яке, до речі, ще не знайшло свого осмислення, хоча за своєю екологічною спрямованістю стоїть рангом вище від ряду ідей концепції біосфери й ноосфери. Одним із перших він проаналізував структуру та властивості простору й часу, наголосив особливу їх роль у формуванні наукового світогляду й практичної діяльності людини, порушив питання про самостійний статус біологічного простору й часу, вказав на їх специфіку, головні особливості, зокрема симетрії та асиметрії.

97. Бердяев проблема творчості

Микола Бердяєв (1874-1948). Наблизитися до трансцендентного, божественного можна тільки у творчому зусиллі і натхненні. Вже з ранніх років Бердяєв пережив владу творчості. Бердяєв прагне ототожнити свою філософію зі своїм життям. І якщо він пише про творчість, то живе і дихає творчістю, прагнучи подолати все монотонне і рутинне в своєму бутті. Без творчості його життя позбавлене всякого сенсу. Саме у творчому акті – глибинне призначення людини, яке вивищує її природу. Але творчість трагічно замикає дух людини в об'єктах культури. Бердяєву хочеться вирватися за межі об'єктивованої творчості у самотворення. Так у Бердяєва народжується ідея Боголюдини, що є надзвичайним результатом творчої еволюції людської особистості. Боголюдина Бердяєва відрізняється від ніцшеанської Надлюдини тим, що вона не замкнута в колі Вічного Повернення часу і не перебуває в абсолютній самотності в безбожному світі; Боголюдина є результат творчого діалогу Бога і людини і їй дана Вічність як безмежне відновлення. Бердяєв переконаний, що людину закликав до творчості сам Бог. Бог-Творець чекає від людини, яку створив за Своїм образом і подобою, не поклоніння, а творчої відповіді. Творча самозміна є не тільки право, а й сакральний обов'язок людини перед Богом. Людина зобов'язана створити із себе Боголюдину, інакше вона не виконає свого призначення.

Людина, творчо спрямована до Боголюдського буття, піднімається над буденністю і долає її. Бердяєв відчуває почуття гострого неприйняття буденності з її безглуздою круговертю. Бердяєв іде від буденності в пошуках таємниці людини і смислу, що прихований у цій таємниці. Тому що смисл людини закритий для повсякденного буття і трансцендентний йому. Смисл людини відкривається мислителю, що зробив крок на шляху самовизначення. Вихід за межі буденності означає для Бердяєва народження особистісного буття. Тільки в ньому можна знайти власну неповторність. Таке народження завжди трагічне, пов'язане з бунтом, повстанням, самотністю. Особистість у цьому світі глибинно протистоїть масі, роду, завжди тужить. Особистість породжується творчістю. Проте не всяка творчість приводить до цього. Особистість є результат морально перетворюючої творчості. Бердяєв рішуче розділяє індивідуальність і особистість. Особистість перебуває в індивідуальності в згорнутому вигляді і лише духовно-моральна діяльність як творення самого себе може розгорнути й актуалізувати її. Основним атрибутом особистості є свобода. Свобода для Бердяєва розгортається в творчості як у своєму вищому бутті. А творчість знаходить у свободі буттєву глибину і силу. Бердяєв обожнює свободу, перетворює її в Абсолют, називаючи споконвічною безоднею, що передує особистості і людині, і навіть Богу. Він говорить про безодню "нествореної свободи", з якої виростає будь-який творчий акт і сама особистість.

98. АНТРОПОЛОГІЗМ С. ФРАНКА (1877-1950) - русский религиозный философ и психолог; В своей философии, опираясь на идею о всеединстве, Франк пытался примирить рациональное мышление и религиозную веру. В его наследии можно выделить три аспекта: человек и культура; человек и бытие; человек и Бог. В целом философию Франка можно охарактеризовать как экзистенциальную онтологию: "Это система онтологии, общего учения о бытии, пропущенного сквозь призму метафизической антропологии". Франк один из первых обратился к проблеме бытия, после векового господства гносеологической проблематики. Однако, этот поворот не был продиктован философскими предпочтениями Франка, скорее он соответствует христианско-метафизическому духу русской философской мысли. Франк полагал, что философское осмысление помогает понять природу знания как такового - знание в любом его состоянии внутренне смешано с незнанием. Все познанное не перестает оставаться непостижимой тайной.

Отсюда, всякая реальность в ее конкретности неуловима для логики и сверхрациональна, то есть непостижима по существу.