63 Вчення прокоповича

Життєдіяльність мислителя можна розділити на 2 періоди: Київський – він виступав ученим. Петербурз. – політичний і церковний діяч. Прагнув звільнити природознавство, історії, літ-ру від схоластичних канонів. Виступав за право кожного пізнавати і захищати істину, прагнув зблизити філософію з точними науками. Практична діяльність політика і богослова наклала на його погляди. Прагнув примірити віру з наукою, створити таку богословську систему яка б не тільки допускала можливість розвитку науки, а й обґрунтовувала пріоритет світського начала над церквою. Онтологічну основу поглядів П. Становило вчення про створення світу Богом. Бог у процесі створення мав 2 мети: не творити нічого даремно і зберегти створене раніше. Визначаючи Бога як творця, П. Вказував що світ матеріальний за своєю природою, а саме матерія не створена і не знищувана, вона розвивається за своїми власними законами. Виникнення і знищення, активність можливості речей відбувається завдяки рухові. З матерією і рухом П. пов’язує простір і час.

У світобудові , вчення про планети, небесні тіла орієнт-ся на досягнення науки і філософії Нового часу. Висловлює думку про множеність світів. П. Наполягав, щоб технічні досягнення ставали надбанням усього світу, радив не боятися нового, не соромитися брати у інших народів краще. Виступав проти схоластики Підтримуючи розвиток науки, торгівлв, мистецтва П. не наважувався заперечувати божеств. Творення людини.

Вчення П. про державу базувалося на уявленні про їх природнє походження, центральною була ідея одноосібного правління царем (освідчений вихований монарх, мати владу) Доводив правомірність дворянства правомірності кріпацтва.

Визнаючи важливу роль чут­тєвого досвіду в пізнанні істини, він не меншого значення в її осяг­ненні надавав спогляданню. Досвід і споглядання він вважав двома мечами вченого, на які той має спиратися, щоб уникнути небажаного шкутильгання. У курсі філософії Т.Прокоповича, на відміну від курсу І.Гізеля, вже відчутні елементи емпіризму. Предметом істинного піз­нання Т.Прокопович вважає те загальне, що повторюється, тотожне в речах, що відтворюється в поняттях. Сутність методу пізнання він визначає як спосіб винайдення невідомого через відоме і вважає, що розробкою такого вміння, способу або методу пізнання має займати­ся логіка. Істинне пізнання Прокопович характеризує як певне, оче­видне й вірогідне.

Сенс життя, твердять професори академії, — у творчій праці, спря­мованій на власне й на громадське добро. При цьому можливість досягнення людиною щастя перебуває у стані компромісного поєд­нання задоволення прагнень і потреб різних частин душі, тобто тілес­них і духовних. Так, на думку Т.Прокоповича, необхідною умовою щастя є здобуття певного рівня матеріального добробуту, поза як бід ність і нестатки із щастям несумісні. Здобуття такого рівня він пов'язує з сумлінною працею, яку вважає обов'язком щодо себе, сім'ї, суспільства й держави. В основі праці, на думку вченого, лежить вигода, користь. Останню він зближує з доброчесністю і в такий спосіб дає їй позитивну моральну оцінку.

Феофан Прокопович визнавав об'єктивність матерії, гово­рив про її вічність і нестворюваність. Єдине, що створив Бог, стверджував він, – це розумну душу людини. Все, що існує, зок­рема людина, «походить з матерії». Матерія – первинна, арістотелівська форма – вторинна: «матерія є первиннішою, ніж фор­ма». Він визнавав релігійну істину – «святе письмо» і природознавчу – «природу й науку». Прокопович твердив, що можна довести як те, що Бог існував одвічно й створив мате­рію, так і те, що матерія вічна і ніким не створена.

У курсі філософії Прокоповича є й елементи діалектики. Він визнавав рух однією з корінних властивостей усіх форм існу­вання матерії і твердив, що без усвідомлення цього не можна як слід зрозуміти і всього іншого, що вивчається в природі. Одним із видів руху, за Прокоповичем, є рух живого тіла, а причиною руху (внутрішнього) тіла – душа.

В епоху зрілого Просвітництва розвивається ідея про позастанову цінність людини, пробуджується самосвідомість і гідність особи, а також почуття патріотизму і вболівання за долю Вітчизни. Ці риси свідчать про те, що у добу зрілого Про­світництва проблеми науки поступаються перед проблемою людини. Підтвердженням цього є хоча б той факт, що у першій половині XVIII ст. серед курсів філософії Києво-Могилянської академії з'являються спеціальні курси етики. Гуманістичні ідеї розкріпачення особи, ствердження гідності людини стали підґрунтям прийнятого етикою обов'язку вести людину до мо­ральної досконалості та земного блага. Знання стає вищим етич­ним принципом, що визначає призначення людини.