51 Творчість вишенський

Твори І. Вишенського (бл.1538-1620) показували, що осягнення Божественної істини в процесі здобуття І навичок розрізнення численних смислових відтінків слів, проникнення в їхню приховану духовну сутність є одночасно й процесом становлення людини як особистості, її самотворенням. Крізь усю творчість Вишенського проходить ідея протиставлення Бога і світу, Бога і людини. З точки зору онтологічного поділу буття на божественне і матеріальне він розглядав бога як творця всього сущого, вищу волю, якій підпорядковується все в світі як об’єктивному законові буття. Він є творцем і людини, ідеал мудрості, чесності, добра...Цьому божественному світові протиставляється „гріховний”, тимчасовий, земний світ зла. Значне місце серед цих проблем займає проблема співвідношення матерії і духу. На думку Вишен. матерія і дух це різні сфери буття. Духовне - є вічним, а матеріальне належить часові. Оскільки людина це єдність духу й тіла, то вона поєднує в собі вічне й часове. Для Вишенського вічна істина перебуває не поза людиною, а в ній самій і може бути відкрита нею, тим паче, що бог не примушує людину йти шляхом досягнення вищої духовності, а тільки дає можливість самостійно обрати спосіб життя. Соціальним ідеалом були стосунки між людьми в ранньохристиянських общинах. Сам відстоював ідею рівності всіх людей від природи і перед богом

Іван Вишенський вважав, що завдяки самопізнанню людина стає спроможною подолати свою земну форму й увійти у внутрішній духовний контакт із вищим буттям. Унаслідок цього, осяяний небесним світлом, людський розум проникає в приховану сутність вагомого повчального слова Біблії, а сама людина перетворюється із істоти, яка прив'язана до земних бажань і пристрастей, в духовну людину. На основі ідеї протиставлення Бога і світу, Бога й людини острозькі книжники формують уявлення про нікчемність, гріховність людської природи, граничне приниження й нівелювання її пізнавальних здібностей. Однак при цьому вірив в силу людського пізнання, яка, залежала від щирості, наполегливості й волі кожної людини..

52. Особливості нового часу

Визначальною особливістю Нового часу (ХУІІ-ХУІІІ ст) є буржуазія, який висуває і обґрунтовує нові цінності і засади людського буття у порівнянні з феодалізмом. В центрі нового світогляду була вже не віра, а розум - Основні парадигми Нового часу: "Знання - то сила!" (в основі ставлення людини до світу лежить знання; перевага надається фактичному, позитивному знанню явищ дійсності, що базуються на науці й експерименті); друга парадигма - опануй природою в ім'я користі й успіху самого життя (виробляється на основі впровадження науки в виробництво).

Машинне виробництво, яке поступово витісняє ремесло, потребувало розвитку точних знань про закономірності природи. Внаслідок цього перед суспільством постала проблема розробки методів, шляхів і прийомів вивчення природи. Саме тому проблема методу є однією із центральних в філософії Нового часу.

Приходить експериментальне природознавство, виробляються кількісні критерії для оцінки природних явищ. Важливого значення набувають спостереження, вимірювання, порівняння, аналіз, експерименти і основані на них індуктивні умовисновки. Біля джерел такого розуміння наукової творчості стоїть Ф. Бекон.

Прагнення до систематизації, кількісний ріст і диференціація знання викликають розвиток теоретичного мислення. Тому поряд з розвитком чуттєвого, емпіричного, пізнання світу розвивається і раціональне, математичне мислення. Ці два типи пізнання і формують основні напрямки філософського мислення Нового часу: емпіризм та раціоналізм, найбільш яскравими виразниками яких були відповідно англійський філософ Ф. Бекон і французький філософ Р. Декарт. Емпіризм. (від грец. "емпірія" - досвід) - вважає чуттєвий досвід єдиним істинним джерелом знань. Раціоналізм (від лат. "раціо" - розум) вважає розум, думку вищим ступенем в системі філософських цінностей, основою пізнання та діяння людини. Достовірне знання не може бути виведеним з досвіду. Воно може бути виведене тільки із самого розуму. Таким чином можна окреслити основні риси філософії Нового часу.

Гносеологізм – світоглядна настанова, яка виходить з того, що теоретичне пізнання є вищим, сенсом життя людини (основна риса ф/с Нового часу) (на перше місце виходить наука про пізнання світу. На перший план матеріалістична спрямованість філософії, це обумовлюється орієнтацією на науку).

Деїзм – Бог дає перший поштовх, а потім усувається від справ. Всесвіт розвивається відповідно до природних законів.

Механіцизм – розуміння природних процесів і людини, різноманітні форми розвитку зведені до механічного руху. «Людина – машина» – крайнє вираження механіцизму Нового часу. Перетворення світу на основі зведення його до простих механізмів.

Матеріалізм – який спирається на великі відкриття природних наук розповсюджених на явища природи.

В теорії пізнання виявляються взаємообумовлені напрями: емпіризм і раціоналізм.

Емпіризм (грец. еmpeiria – досвід) - філософський напрям, який визнає чуттєвий досвід основним і єдиним джерелом і змістом знання.

Емпіризм ХVІІ – ХVІІІ ст. – матеріалістичний емпіризм, такий, який стверджує, що чуттєвий досвід об’єктивно відображує навколишній світ. (Пізніше з’являється об’єктивно ідеалістичний емпіризм, такий, що визнає єдиною реальністю суб’єктивний досвід / 5 ерклі, Юм).

Раціоналізм (лат. rationalis – розум) – філософський напрямок, який визнає розум основою пізнання. Раціоналізм протистоїть як ірраціоналізму (інтуїтивізм) так і емпіризму. Основоположником раціоналізму є дуаліст Декарт. Продовжили – голандський філософ Б. Спіноза, німецький філософ Лейбніц.