23. Идея предначертания у августина.

У ньому перебувають вічні ідеї, що зумовлюють існуючий у світі порядок. Бог створив світ із нічого з доброї волі, а не через необхідність. Людина – це малий світ, який поєднує в собі природу матеріальних речей, рослин і тварин, а також має розумну душу і свободу волі. Душа людини, за Августином, є безсмертною, «першородний гріх» Адама та Єви вразив усе людство і для порятунку у майбутньому житті недостатньо сил людини. Необхідний примат духовної влади над мирською, оскіль­ки без церкви немає порятунку. Історія, за Августином, – лише короткий відрізок між двома «вічностями» – створенням світу Бо­гом і «тисячолітнім» царством Божим на землі.

Мислитель стверджував єдність віри і пізнання, пер­винність віри над розумом. Не самостійність людського ро­зуму, а натхнення релігійних догматів є авторитетом. Церква – єдина, безгрішна, остання інстанція будь-якої істини. Соціально-політична доктрина Августина заснована на ідеї нерівності. Він софістичними аргументами захищав рабство та приватну власність багатіїв. «Гріховному» та «тимчасовому» земному життю він протиставляв вічне й «блаженне» «потойбічне» існування. Это религиозное представление об исходящей от воли божества этического поведения человека и отсюда его «спасение» и «осуждение» в вечности. С точки зрения монотеизма все существующее определяется в конечном счете волей бога. В христианской концепции предопределение было сформулировано Августином в борьбе с пелагиатством : благодать не может быть заслужена и обусловлена лишь сводным произволением божества. Человек – это микрокосм, который соединяет в себе материальное тело, разумную душу и свободную волю. Субъективно человек действует свободно, но на самом деле все через него делает Бог – провинциализм. Августин субъективистски – иррационалистично объясняет разницу между наукой и мудростью. Наука подчинена мудрости, поскольку обучает лишь умению пользоваться вещами, в то время как мудрость ориентирует на познание вечных божественных дел и духовных объектов. Отсюда «выводится» тезис о несомненном преимуществе веры над разумом и, наконец, утверждается несомненный авторитет церкви как последней инстанции в подтверждении любой истины.

24. Споры про природу универсалий: номинализм реализм.

Схоластика (від грецького “схола” — школа) — це специфічна система середньовічної філософсько-теологічної думки, яка зародилася в монастирських школах. Пізніше так стали іменувати всю середньовічну філософію. Схоластика була спрямована на раціональне обгрунтування основ християнського віровчення, насамперед для осмислення і доведення буття Бога. Вважалося, що істина вже дана в Біблії, необхідно її лише логічно вивести звідти. Природа перестає бути найважливішим об'єктом людського пізнання. Основна увага зосереджується на пізнанні Бога і людської душі. Схоластика опиралась в основному на формальну логіку Арістотеля. З виникненням    середньовічних університетів схоластика досягає вершин свого розвитку (ХІІ-ХIV ст.). Однією із центральних проблем схоластичної філософії є дискусія про універсали (загальні поняття). У відповідності з тим, як тлумачилося питання про існування універсалій, середньовічна філософія  репрезентована  двома  основними  напрямами  — номіналізмом, і реалізмом.

Номіналізм (від лат. номен — ім'я, назва) — напрям, який вважав, що реально існують лише поодинокі реальні речі, а загальні поняття є тільки назви або імена. Найвидатнішими представниками є І.Росцелін, Дуне Скот, У.Оккам. Реалізм – це вчення, згідно з яким об'єктивна реальність (буття) існує у вигляді лише загальних понять, або універсалій. Реалізм (Сігер Брабантський, Ансельм Кентерберійський, Фома Аквінський та ін.) продовжує лінію Платона. За твердженням реалістів, загальні поняття (універсал") існують реально, утворюючи самостійний та безтілесний світ сутностей, котрий існує до конкретної речі, поза нею та являється її причиною (Проявом своєрідності підходу реалістів до розв'язання філософських проблем є запропоновані Ф. Аквінським докази існування Бога, викладені ним в праці, яка має бути законспектована студентами в ході підготовки до семінарських занять). Раніше існує, наприклад, ідея людини як загального поняття, а потім — її породження — одиничні люди. Зовні диспут між номіналістами і реалістами виглядав як богословська форма суперечки щодо характеру реальності “Святої Трійці”, а у філософському розумінні це була проблема реальності категорій загального і одиничного. Реалісти захищали, по суті, традиційну об'єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне від матеріально-чуттєвого світу існування ідеального, надаючи тим самим єдино справжньої реальності загальним поняттям, універсаліям. Це приводило реалістів до визнання єдності Божественної Трійці як істотної реальності. Номіналізм (П'єр Абеляр, Дунс Скотт, Уільям Оккам та ін.) - відроджує аристотелівську орієнтацію на світ одиничних об'єктів, справжніми є лише ті речі, які чуттєво сприймаються, а універсалії не мають реального існування; вони лише загальні поняття, імена речей, їхні назви. Номіналізм, який відкидав реальне існування загального, мав тенденцію заперечувати реальність Божественної єдності, а тому був небезпечним для основної догми християнської церкви.