2.2. Основні концептуальні підходи до процесу прийняття рішень у контексті політичного аналізу

2.2.1. Визначення поняття „політичний аналіз” та „прикладний політичний аналіз”

Соціально-політичні загострення викликаються помилками та прорахуваннями в процесі прийняття й реалізації державних політичних рішень. Причиною найчастіше виступає слабкість інформаційно-аналітичного забезпечення ОПР (вищих посадових осіб). Більшість публічних політичних рішень приймаються імпульсивно та інтуїтивно без урахування середньострокових та довгострокових наслідків.

Політичний аналіз не став невід’ємною частиною державотворчої практики в Україні, хоча так званої політичної аналітики вистачає, особливо під час виборів, коли на звання політичного аналітика претендують майже всі публічні особи – від журналістів до політтехнологів та іміджмейкерів.

Чиїм діагнозам та прогнозам можна довіряти? Що повинно бути в основі політичного аналізу – журналістська інтуїція, наукові знання чи досвід екпперта? Що таке сама політична аналітика – «кустарный промысел» або «мистецтво містифікацій та маніпуляцій»?

У сучасній політологічній літературі „політичний аналіз” використовується в 3 значеннях:

1. Теоретико-фундаментальне (абстрактні моделі політики).

2. Інструментально-емпіричне – це методи й методики політологічних досліджень.

3. Практично-прикладний аспект (засоби оцінки та вирішення суспільної проблеми для одного з політичних акторів – тобто підтримка прийняття політичного рішення).

Прикладний політичний аналіз – політико-управлінська наука, що передбачає інтегративно-синтетичне використання мультидисциплінарної системи знань та зорієнтована на розробку загальних принципів і спеціальних методів моделювання, діагностики, прогнозування проблемно-політичних ситуацій і формулювання практичних рекомендацій при підготовці, прийнятті й реалізації публічних рішень.

Методологічні особливості політичного аналізу:

• гетерогенність концептуально-методологічної бази:

пов’язана з об’єктом дослідження, наприклад, щоб проаналізувати всю сукупність наслідків для російської політики американської військової кампанії в Іраку – потрібні знання з теорії міжнародних відносин, міжнародної економіки, військової науки, соціології, історії, психології, статистики тощо.

Понятійний апарат політичного аналізу – дослідження «входів», «виходів», «конверсії», дослідження політичного контенту та процесу прийняття рішень, зворотного зв’язку – сформувався на основі системної теорії.

• інструментальний мультипліцизм або принцип тріангуляції

Для отримання політично релевантного знання потрібно використовувати всю множину вимірів, методів, інструментів, джерел інформації, засобів комунікації тощо.

Визначимо внутрішню структуру політичного аналізу:

1. визначення проблеми;

2. політичне прогнозування;

3. аналіз „рішень” та „результатів політики”;

4. політичне планування.

Субдисципліни, що використовуються в теорії прийняття політичних рішень, – зовнішньополітичний аналіз, аналіз електоральної політики тощо.

Існує наступний розподіл аналітичних розробок:

• „перспективні”;

• „ретроспективні”;

• „інтегровані”.

2.2.2. Проблемне поле „Теорії прийняття політичних рішень”

Прийняття політичних рішень – це складний динамічний процес, гіперкомплексна структура якого створює масштабну проблему для побудови адекватних теоретичних моделей.

Цілісної концепції процесів прийняття політичних рішень досі не існує.

Два основних метапідходи до прийняття політичних рішень:

1. нормативно-прескриптивний;

2. дескриптивно-експлікативний.

• Нормативно-прескриптивний

У рамках даної парадигми політичні дії оптимізуються за допомогою формальних правил, норм і процедур, задачі вибору на рівні формального алгоритму.

Наприклад, прийняття в парламенті бюджетного рішення формулюється як „багатофакторна задача групового вибору з побудовою матриці переваг”. З юридичної точки зору – це, наприклад, чотири слухання в нижній палаті, відповідність того чи іншого рішення Конституції.

Переваги підходу:

• дозволяє раціоналізувати та оптимізувати процес прийняття політичних рішень (ППР);

• чітко визначити оціночні критерії;

• зробити математично чіткі розрахунки вигід та витрат альтернативних варіантів рішень.

Недоліки підходу – абстрагування від неідеальної політичної практики з її екстрараціональними факторами соціально-гуманітарного плану (індивідуальні та групові інтереси, цінності, емоції, традиції тощо). Державні органи – це не армія роботів, а арена боротьби різних індивідів і соціальних груп.

• Дескриптивно-експлікативний підхід

Увага фіксується не тільки на формалізованих нормах і процедурах, але й на тіньових механізмах і неформальних правилах гри. Враховуються різні фактори - соціальні мережі, індивідуальні мотивації, макроекономічні умови, організаційні ієрархії, соціокультурні стереотипи.

Переваги підходу – орієнтація на детальний емпіричний аналіз, комплексність теоретичних моделей ППР.

Недолік – відсутність практичних висновків та рекомендацій.

У реальності на практиці дослідники використовують поєднання сильних сторін обох метапідходів.

Існує два кластера концепцій ППР:

1. холістський чи моноагрегатний (організаційна цілісність);

2. поліагрегатний.

Дуалістична природа державних організацій – одночасно системна цілісність і множина окремих індивідів та груп (конкуруючи суборганізації, індивіди з власним інтересами).

Виникнення такого поділу пояснюється різною інтерпретацією структури державної організації й змісту процесу державного управління.

Холістські концепції – концепція обмеженої раціональності Г.Саймона, мережевої структури (Ноук, Річардсон), динамічного циклу, організаційного інституціоналізму.

Поліагрегатний кластер – моделі біхевіоралізму, загальної раціональності, інкременталізму та групової репрезентації.

• Біхевіоралістська модель

Г. Лассуелл – класична біхевіоралістчька трактовка ППР. Прийняття політичного рішення є формою людської поведінки, яке регулюється такими психологічними механізмами, як стимули, мотиви, настанови та реакції.

Три рівні політичного процесу: макро, мікро і мезо.

Макрорівень – розподіл між людьми ключових цінностей (ресурсів) через державні інститути.

Мікрорівень – індивідуальна поведінка людини, на яку впливають психологічні якості людини. Ці якості впливають на всі політичні рішення.

Мезорівень – „поєднання приватних мотивів з суспільним інтересом (сублімація приватних інтересів та потягів у суспільні проблеми).

Поєднання аналізу суспільних інститутів, інтересів і цінностей з дослідженням психології (на першому місці) осіб, що приймають рішення.

• Когнітивістська модель обмеженої раціональності (знання)

Проблеми раціонального обґрунтування політичного рішення завжди залишалися на периферії біхевіоралістської моделі. Цим зайнявся випускник Чікагського факультету, майбутній Нобелівський лауреат Г. Саймон.

Когнітивний підхід для інтерпретації управлінських рішень - ефективність політичних рішень залежить від якості інтелектуального супроводу їх прийняття .

Когнітивний підхід - виявлення та структурування проблеми, збір та обробка релевантної інформації, шляхи її „зняття”.

Політичні рішення – групові, а не індивідуальні. Державний механізм – це цілісна інформаційна система, яка на „виході” випускає колективно підготовлені рішення.

Люди та організація мають межу раціональності – обмежена раціональність, обмеження в розумових здатностях людини, можливості організації зібрати всю інформацію.

Г. Саймон запропонував відмовитися від використання поняття „оптимальне рішення”, тільки „задовільне” рішення.

• Інкременталістська модель ПР

• в умовах розподілу влади – ППР – це процес взаємного пристосування та конкуренції ігроків;

• при виборі рішення має значення не раціональне обґрунтування ідеальних спільних цілей, а корінні відмінності в інтересах індивідів та груп, що приймають рішення;

• необхідно орієнтуватися не на оптимальні, а на маргінальні рішення (зняття проблеми, а не радикальна зміна);

• потрібно розподіляти великі проблеми на більш малі.

  • Модель загальної раціональності

Індивід – головний актор політичного процесу. У рамках теорії:

• актори повинні максимізувати вигоди, мінімізувати затрати;

• актори мають усвідомлені цілі, яких вони намагаються досягти за допомогою оптимальних засобів;

• актори володіють необхідною інформацією про альтернативи та можливі наслідки їх реалізації;

• актори роблять розумний вибір між альтернативами на основі стабільних преференцій та раціональних правил;

• у процесі прийняття політичних рішень ОПР переслідують власні егоїстичні цілі ті відстоюють власні інтереси в умовах конкурентного політичного ринку;

• бюрократичні органи влади захищають власні корпоративні інтереси, діють за внутрішньопартійними законами.

Деякі політологи використовують ці аксіоми для моделювання електоральної поведінки, при поясненні процесів голосування.