6. Філософія Середньовіччя:

а) основні етапи розвитку середньовічної філософії і видатні представники: В розвитку середньовічної філософії виділяють два основних етапи: період патристики та схоластики. Період патристики (від лат. патер – батько) – це період розробки вчень батьків церкви, які формували християнські догмати на основі тлумачення Священного писання. В епоху схоластики (від гр. сколастікос - шкільний, вчений; в переносному значенні - вчення, що відірване від життя) основним завданням філософії стає раціональне обґрунтування і доведення церковних догматів, надання їм ясності і переконливості.

Основні етапи, їх хронологічні рамки / Видатні представники:

Патристика (II-VIII ст.): а) апологетика (ІІ-III ст.): Ориген, Тертулліан;

б) систематизація церковного вчення (IV-V ст.): Аврелій Августин, Василій Великий, Грирорій Богослов;

в) стабілізація догми (кінець V-VIII ст.): Боецій, Леонтій Візантійський, Іоанн Дамаскін

Схоластика (IX-XІV ст.): а) становлення (ІХ-ХІІ ст.): Росцелін, Абеляр;

б) зріла (ХІІ-ХІІІ ст..) Альберт Великий, Тома Аквінський;

в) пізня (ХІІІ-ХІVст.): Іоанн Дунс Скот, Уільям Оккам.

б) основна проблематика середньовічної філософії: Середні віки – це період з V по ХV ст., коли на території Європи панували феодальні відносини та феодальна культура, а пануючим світоглядом було християнство. Джерелом істини і краси в епоху Середньовіччя стає єдина верховна сутність – Бог, котрий у повній мірі здатен відкрити їх людині лише через віру, а не через розум. Дана обставина і визначає найсуттєвішу рису середньовічної філософії – її теоцентризм. Магістральними ідеями, котрі розроблялись видатними мислителями цього часу, були, насамперед, ідеї теологічні, які торкались того, як розуміти Бога, Трійцю, творіння тощо. Посилання на Біблію вважались самим надійним філософським, науковим аргументом. Церковні догмати приймаються як самоочевидні та неспростовні постулати, і єдине, для чого був потрібний інтелект, освіченість, так це для того, щоб краще логічно витлумачити Біблію – головне джерело Божественної правди, і пояснити, як у відповідності до неї вірно відповідати на “вічні” філософські питання про буття, пізнання, природу людини. До спостереження та досвіду тодішня наука практично не зверталась, оскільки тлумачення їх результатів породжувало різнобій думок, можливість перегляду основних постулатів віри. Хоча філософія розумілася як “служниця богослов’я”, однак, Середньовіччя було часом подальшого розвитку філософії, тільки в інших культурних умовах, і тому немає підстав вважати, що це був час лише застою та невігластва. Відносний спад інтелектуального життя можна віднести лише до раннього середньовіччя (VІ–ІХ ст.), хоча і в той час йшла активна робота по переосмисленню понять буття, природи, Бога, людини тощо; а починаючи з Х століття йде активний розвиток філософії, а вже з ХІІ по ХV ст. можна говорити і про її розквіт.

7. Філософія епохи Відродження:

а) основні представники та головні ідеї філософії епохи Відродження: Сутнісними рисами Ренесансу стали антифеодальна спрямованість, світський антиклерикальний характер, гуманізм та антропоцентризм. У сфері суспільної свідомості були прокладені шляхи для досвідного пізнання природи, розмежування юрисдикції церкви і держави, формування доктрини станової держави, прийняття елементів римського права. Істотна переорієнтація філософської проблематики в епоху Ренесансу на людину обумовлює її гуманізм і антропоцентризм, згідно з якими людина постає як центр та вища мета світобудови. Гуманізм відкидає аскетичну ідеалізацію страждань людини і відстоює її право на насолоду земним життям. Тіло стає джерелом радості і задоволення.

Джаноццо Манетті стверджує, що людина сама є творцем, подібним Богу, і навіть перевершує його, оголошує саме людину справжнім владикою світу. В пантеїзмі нерідко приховувались тенденції, що розчиняли Бога у природі, а природа порівнювалась з живою істотою. Знімаючи межу між Творцем і його творінням, пантеїсти утверджували “Бога в речах”. Ці ідеї розробляються в натурфілософії Відродження, в першу чергу, такими її видатними представниками як Микола Кузанський та Джордано Бруно. М. Кузанський обґрунтовує пантеїстичний принцип таким висловлюванням: «Буття Бога у світі є не що інше, як буття світу у Бозі», він відроджує на новому рівні античне уявлення про світ як величезну космічну машину, що не має ніякого центру. На його роздумах згодом базувалось математичне обґрунтування геліоцентричної системи польським математиком та астрономом Миколою Коперником. Джордано Бруно приходить до висновку про безкінечний космос та нескінченні світи у ньому. З безкінечності Всесвіту Бруно виводить і відповідну нескінченність процесу пізнання, а з цього – принцип «героїчного ентузіазму» як безмежну любов до безмежного. В епоху Відродження починається формування нової науки, що спиралась на досвід та експеримент. Тому можна вважати, що основу наукового прогресу на початку XVII століття складали досягнення доби Ренесансу.

б) етичні погляди доби Відродження: В епоху Відродження відбувається зміна моральних орієнтирів: основними засадами моралі починають виступати принципи антропоцентризму та гуманізму. Гуманісти відкинули жорсткі рамки середньовічної догматики і закликали звернутися до самого життя, до людини. На сцену етичної думки виходить активний вільний і творчий індивід.

Піко дела Мірандола в своїй “Промові про гідність людини” стверджує, що доля людини є наслідком її природної вільної активності. Центральна ідея Мірандоли: особливе положення людини у світобудові в силу того, що вона причетна до усьому земного і небесного. У поєднанні зі свободою волі це дає людині космічну незакріпленість, творчу здатність до самовизначення. Людина Відродження виступає в якості творця свого життя та долі, сама визначає своє місце в світі і свої відносини з ним. Людський рід увесь час рухає себе в напрямку від тваринного до божественного. Особливе місце серед етичних вчень епохи Відродження належить Нікколо Макіавеллі. Він вперше розділяє мораль та політику. З його точки зору влада, політика являють собою явища позаморального плану, спрямовані на зміцнення національної держави, а сила і цілісність держави - це вище благо. Він навіть припускав використання будь-яких засобів заради утвердження необмеженої влади: мета виправдовує засоби. Важливим явищем культури пізнього Відродження стала Реформація – антикатолицький і антифеодальний рух, основними лідерами якого виступили Мартін Лютер та Жан Кальвін. Лютер виходив з ідеї напередвизначеності, згідно з якою певні люди од самого початку приречені Богом на пекло, вічну смерть, і будь-які їх зусилля змінити власну долю марні. Інші ж люди, навпаки, обрані для вічного життя. Ідея обраності сполучається в протестантизмі з ідеєю покликання – закладеного Богом в людину призначення до певної діяльності: саме успішна реалізація покликання і служить підтвердженням обраності. Ще однією важливою рисою протестантської ідеології став принцип особистої моральної відповідальності, обґрунтований посиланням на присутність Бога в душі людини.