17. Філософія життя:

а) основні представники та головні ідеї «філософії життя»: У широкому розумінні філософія життя — це будь-яка концепція, що розглядає питання смислу, мети, цінності життя, особливо коли вона недооцінює чи й ігнорує теоретичне знання, звертаючись до непідробної повноти безпосереднього переживання, прагне “зрозуміти життя з нього самого”. Вона надає перевагу почуттям, інстинкту; виступає проти інтелекту; захищає ірраціоналізм і містику від раціоналізму. В такому розумінні до прибічників філософії життя зараховують деяких досократиків, стоїків, представників ірраціоналізму XVIII ст., романтиків та ін. Засновниками сучасної філософії життя вважаються А.Шопенгауер і Ф. Ніцше.

У філософії життя підкреслено антираціональний напрям, в центрі уваги якого перебуває інстинктивно пізнавана цілісна реальність, не тотожна ні духу, ні матерії, яку було названо “життям”. Представники цієї ірраціоналістичної концепції, що постала наприкінці XIX — у першій чверті XX ст. не дуже переймалися буттям об'єктивного світу: їх передусім цікавив внутрішній світ людини.

б) етичні погляди Ф.Ніцше: Філософські пошуки Ніцше - це пошуки моралі для вільної людини на дорозі руйнування традиційних цінностей, орієнтація на яких руйнує людяність, особу, а зрештою і саму людину. Всі існуючі моралі, на думку Ніцше, направлені на обґрунтування і виправдання володіння. Іншими словами, вони корисливі, а тому і антигуманні.

Філософія життя у Ніцше носить антропоморфний характер, повертаючи людину в природу і в той же час олюднюючи природу, наділяючи її антропоморфними рисами, і перш за все волею до влади. Принцип волі до влади - основний динамічний принцип філософії Ніцше - управляє розвитком і людини, і всесвіту. Це не просто прагнення до панування сильного над слабким, але і прагнення зробити слабкого сильним. Слабкість відносна і визначається, з одного боку, положенням людини серед інших людей, а з іншої - мірою самопізнання особи.

Своєю головною заслугою Ніцше вважає те, що він здійснив переоцінку всіх цінностей: все те, що звичайно признається цінним, насправді не має нічого спільного із справжньою цінністю. Звичайна мораль завжди укладена в рамки, протилежні сторони якої складають уявлення про добро і зло. Їх межами вичерпуються всі форми існуючих моральних відносин. Що стосується Ніцше, то згідно його думці мораль, обмежена цими рамками є брехня. Справжня людина повинна будувати все своє життя в просторі, межі якого пролягають не там, де знаходиться добро і зло пануючої моралі. Прагнення зрозуміти особу, знайти вихід з кошмарів епохи – епохи подвійної моралі у всьому: у стосунках з людьми, націями, державами, у відношенні до самого собі - такою бачиться мета філософських пошуків Ніцше.

18. Філософія екзистенціалізму:

а) загальна характеристика та основні представники: Однією з найвпливовіших антропологічних течій ХХ століття є екзистенціалізм. Його гносеологічні джерела – ідеї С. Кіркегора, філософія життя та феноменологія Е. Гуссерля. Основними поняттями екзистенціалізму є: “екзистенція” (існування). Центром цієї філософії є змістовно-життєві питання (провина та відповідальність, рішення та вибір, відношення людини до свого покликання та смерті), і у цьому зв’язку аналізується світова культура, наука, релігія, мораль. Цей філософський напрямок, що активно розробляє концепцію світу та людини, є відображенням глибоких потрясінь, які спіткали людство у XX ст. Екзистенціалізм звернувся до проблем критичних, кризових ситуацій, прагнучи зрозуміти поведінку людини в жорстоких, граничних ситуаціях.

Центральною проблемою для екзистенціалізму є конфлікт особистості і суспільства. Відчуження між ними виникає з визнання незмінної природи людини. Для екзистенціалізму є характерним визнання єдиною справжньою дійсністю буття людської особистості. Існування передує сутності, стверджував Сартр. Людина народжується, існує, а потім набуває своєї сутності, свого покликання. Поряд з проблемою сутності та існування, однією з центральних є проблема свободи та відповідальності, людина сама вільно обирає свою сутність і стає тим, ким вона себе зробила. Людина – дещо незавершене, це постійна можливість, задум; вона прагне до майбутнього, виходить за межі самої себе.

Виділяють релігійний екзистенціалізм – К. Ясперс, Г. Марсель, М. Бердяєв та атеїстичний екзистенціалізм – Ж.-П. Сартр, А. Камю та ін.

в) вихідні принципи та категорії екзистенціалізму: На основі славетних праць «Буття і час» та «Буття і ніщо» можна вивести головні принципи екзистенціалізму. Існування не має форм і суті, тож індивідуум опиняється посеред хаосу випадковостей. Немає об’єктивних моральних правил, які б направляли індивідуума, як немає і наперед-існуючої суті людської, яка б указувала напрям життя. Завдання філософії в цій ситуації – вказати спосіб сприйняття світу. Найбільша глибочінь для екзистенціалістської думки міститься в аналізі почуттів жаху, власної нікчемності, страху перед іншими людьми та в усвідомленні своєї смертності.

Головний парадокс екзистенціалізму полягає в тім, що екзистенціалісти відчувають себе здатними виробляти в рамках цього досить-таки похмурого погляду на умови людського буття більш позитивні настанови. Усе залежить від індивідуума – завжди вільного, дієздатного і змушеного робити вибір, а отже, ставати кимось іншим, ніж тим, ким він був іще так нещодавно. У екзистенціалістів ключовими є категорії екзистенція, тобто існування, буття, ніщо, суть, погранична ситуація тощо. Категорія «екзистенція» визначає неповторність, унікальність, суб'єктивність існування окремої людини. Одна з основних категорій екзистенціалізму — свобода. Свобода — це як визначальний фактор людського існування, як єдине його обґрунтування. Екзистенція — внутрішнє бутгя, те центральне ядро людського «я», котре зробило індивіда неповторною особистістю.

Також є такі категорії, як «Прикордонна» ситуація – період у житті людини, коли вона в добу великих потрясінь відкрила свою екзистенцію і почала розуміти, що жити слід лише заради неї; «Екзистенційний вибір і воля». Дві моделі екзистенційної поведінки: 1) «Людина бунтівна» — це дисиденти, які не змогли примиритися з владою, оточенням, жахливими умовами; 2) «свідома покора долі та історії, жити разом з іншими під керівництвом влади, але не даючи їй поглинути себе».