4. Філософські погляди Аристотеля:

а) критика Аристотелем платонівського вчення про ідеї: Аристотель (384-322 р. до н.е.) - найбільш видатний філософ античності, учень Платона – найбільш відомий та гідний слави свого вчителя. Однак Аристотель ще в школі Платона побачив вразливі місця платонівського ідеалізму. Пізніше Аристотель скаже: «Платон мне друг, но истина дороже». Аристотель критикує теорію ідей Платона, заперечуючи самостійне існування загальних понять - ідей. Він вважає, що неможливо, щоб сутності речей існували окремо від самих речей, в особливому світі. А тому, згідно Аристотелю, реальними є тільки самі речі. Тільки матеріальний світ існує, а окремих від нього ідей немає. Аристотель вносить певні корективи у платонівське вчення про душу, виділяючи рослинну, тваринну та розумну душі. Якщо перші дві об’єднують людину з усіма іншими живими істотами, то розумна душа, на думку Аристотеля, є надбанням лише людини. Тільки вона наділена вищою здатністю – мисленням, котре є знаряддям пізнання вічного буття і є безсмертною. б) вчення Аристотеля про причини речей, про матерію та форму: На противагу Платону, Аристотель визнавав об’єктивне існування матеріального світу. Матерія, за Аристотелем, вічна, ніким не створена і не знищувана. Природа, на думку філософа, - це сукупність речей, що перебувають у вічному русі і змінах. Але, визнаючи матерію як «перший субстрат» речі, Аристотель стверджував, що вона сама по собі інертна, невиразна і активна лише тоді, коли є форма. Матерія знаходиться у стані пасивного очікування доти, доки не з’явиться форма і не оформить її, надасть матерії визначеності та ознак конкретних речей. Отже, причиною існування речі є активна форма. Рух матерії може надати тільки форма. Аристотель говорить про ієрархію форм. Формою усіх форм він вважав Бога.  В цілому, за Аристотелем, існують чотири види причин існування окремої речі: матерія як будівельний матеріал, форма – план будівництва, рушійна та цільова причини.

5. Філософія пізньоантичного періоду:

а) основна спрямованість філософії елліністичного періоду: Філософія завершального циклу античної філософії була чітко орієнтована на захист окремого індивіда в умовах поступового руйнування класичного античного полісу. Пізня антична філософія поставала індивідуалістичною, суб’єктивно забарвленою. Елліністичну філософію характеризують такі головні філософські школи: епікуреїзм, стоїцизм, скептицизм.

Епікур заснував філософську школу у своєму саду в Афінах, що ввійшла в історію як «Сад Епікура». Головне у вченні Епікура – етика поведінки як спосіб досягнення щастя. Філософію він розумів як практичне вчення, що забезпечує людині щасливе безтурботне життя, вільне від людських страждань.

Великим авторитетом в елліністичну епоху також користувалося вчення стоїків, засновником якого був Зенон з Кітія. Інші відомі представники: Панецій Родоський, Посідоній. Стоїки розуміли філософію як вчення і вправу, що приводять до благополучного доброчинного життя. Їх філософія ділиться на три частини: логіка, фізика, етика, які не можна відірвати одну від одної. Етика заснована на певному світогляді, логіка визначає основи мислення, а також пізнання дійсності, а останнє – обґрунтовує етичну поведінку. Усе у світі відбувається у відповідності з необхідністю, підкоряється логосу. Вища мета людини, як і в епікурейців, досягнення щасливого життя.

Вчення скептиків було радикальним сумнівом щодо істинності знання. Його основні представники: Піррон, Тімон, Агріппа. Засновник скептицизму Піррон стверджував, що єдиний належний філософу спосіб ставлення до речей може полягати тільки в утримуванні від будь-яких категоричних суджень. Філософ-скептик нічому не повинний був надавати правдивого, безумовно істинного значення.

б) гедоністична етика Епікура: (від грець. hedone – задоволення). Саме задоволенню епікурійство надавало значення мети життя. Але епікурійці при цьому мали на увазі не чуттєве задоволення, не грубу тваринну насолоду. Епікур має на увазі таку істинну душевну рівновагу, коли людина зберігає свободу від усяких пристрастей – і від надмірних радощів, і від надмірної скорботи. Щастя – це стан духовної стабільності, який може виробити в собі лише мудрець, здатний перебороти страх перед богами і страх смерті.

Практична допомога людині в подоланні страху перед смертю – найважливіше завдання філософії. Смерті не слід боятися, тому що, поки ми є, – смерті немає, а коли вона приходить, то нас вже немає. А значить смерті немає ні для живих, ні для мертвих. Також не слід боятися і богів, які живуть у просторі між світами і насолоджуються блаженством, тому вони не втручаються в хід явищ природи і людські справи, оскільки це порушило б їхнє безтурботне існування.

Оригінальними є і судження Епікура про потреби і бажання людей. Є три види бажань: природні і необхідні для життя; природні, але для життя не необхідні; не необхідні для життя і не природні. Мудрець прагне тільки до першого виду бажань і утримується від інших. Результатом такої помірності є досягнення повної незворушності або безтурботності, що і являється щастям філософа. Епікуру приписують правило – «живи непомітно», тобто в тісному колі близьких друзів, не беручи участі у гучному суспільному житті.