2. Філософські погляди Сократа:

а) людина як основна проблема філософських пошуків Сократа: Величезний вплив на античну і світову філософію справив Сократ (469-399 рр. до н.е.). Сократ – перший афінський (за народженням) філософ. Сократ цікавий не тільки своїм вченням, а й усім своїм життям, оскільки його життя стало втіленням його вчення. У центрі сократівської думки - тема людини, проблеми життя і смерті, добра і зла, чеснот і вад, свободи і відповідальності, особи і суспільства. Ціллю філософських вчень Сократа була допомога людям. Своїм покликанням він вважав “виховання людини”, смисл якого бачив у дискусіях та бесідах, а не в систематичному викладенні якоїсь області знань. Саме представники сократичних шкіл ставлять проблему людини, людської особистості, формулюють основні світоглядні питання, такі як відношення суб’єкта і об’єкта, духа і природи, мислення і буття. Сократ вважав, що людина більш за все потребує пізнання самого себе і своїх справ, визначення програми й цілей своєї діяльності, чітке усвідомлення того, що є добро і зло, прекрасне й потворне, істина і омана. Дорога самопізнання веде людину до розуміння свого місця в світі. Отже, для Сократа сенс людського життя полягає в філософствуванні, в постійному самопізнанні, вічному пошуку самого себе шляхом випробування.

б) етичний раціоналізм Сократа: Сократ вів пропаганду свого етичного раціоналізму. Розробка ідеалістичної моралі складає основне ядро філософських інтересів і занять Сократа. У бесідах і дискусіях Сократ звертав увагу на пізнання суті чесноти. Як може людина жити, якщо вона не знає, що таке чеснота? В даному випадку пізнання суті чесноти, пізнання того, що є "моральне", було для нього передумовою морального життя і досягнення чесноти. Сократ ототожнював мораль із знанням. Моральність - знання того, що є благо і прекрасне і разом з тим корисне для людини, що допомагає йому досягти блаженства і життєвого щастя. Моральна людина повинна знати, що таке чеснота. Мораль і знання з цієї точки зору збігаються. Таким чином, одним з відмінних ознак істинної філософії і справжнього філософа було по Сократу, визнання єдності знання і чесноти. І не тільки визнання, але також прагнення до реалізації цієї єдності в житті. Відповідно до цього, філософія в розумінні Сократа не зводилася до чисто теоретичної діяльності, але включала в себе також практичну діяльність – правильний спосіб життя, благ і вчинки. Ця позиція Сократа отримала у філософії визначення – етичний раціоналізм.

3. Вчення Платона:

а) вчення Платона про ідеї: Зовсім особливе, виняткове місце серед учнів Сократа займає Платон (427-347 р. до н. е.). Він був першим із грецьких філософів, від якого в цілісному виді до нас дійшли справжні тексти. Значне місце серед його вчень належить вченню про буття, згідно якому реальність розпадається на дві сфери: світ ідей і світ речей. Кожен предмет має свою ідею, своєрідний еталон, відповідно до якого він «виготовлений». Матеріальний світ – «тінь» світу ідей, вторинний; ідеями-еталонами є також найважливіші етичні принципи. Ідеї утворюють ієрархію: від менш загальних – до більш загальних, на вершині якої - поняття блага, добра. Матерія, за Платоном, є чимось невизначеним, безформним, що не має самостійного існуванням, що псує ідеї, є лише можливістю, а не дійсністю. Ідеї (ейдоси)/Речі: Вічні/тимчасові; Незмінні/мінливі; Безтілесні/тілесні; Нематеріальні/результат взаємодії ідей з матерією; Досконалі/недосконалі; Первинні/вторинні; існують самостійно/не мають самостійного існування; умосяжні, надчуттєві/сприймаються чуттєво; зразки речей/копії, тіні ідей; істинне буття/несправжнє буття.

б) вчення Платона про пізнання: Платон розробив так звану «теорію спогадів», що є основою його гносеологічної концепції. Людина складається з безсмертної душі, що належить до царства ідей, і смертного тіла – в’язниці душі. Виходячи з віри у переселення душ (метемпсихоз), Платон вважав, що душі людей зберігають у собі спогади про істинний потойбічний світ ідей, звідки вони прийшли. До того як вселитися в людське тіло, душа перебувала у своєму чистому ідеальному стані, і їй був відкритий світ ідей. Вона вільно споглядала і фіксувала його. Вселившись же у матеріальне тіло, душа забуває те, що раніше знала. Проте сприйняття речей виступають стимулом для пригадування їх справжньої сутності: в результаті виникають загальні поняття. Тобто пізнання – процес пригадування душею знань, що зберігаються в ній. Щоб душа в ході переселень залишилася в царстві ідей, тобто звільнилася від тіла, необхідно досягти вищої досконалості: підкорити чуттєві потяги вищому розумному прагненню до блага. “Ідеї”, таким чином, пізнаються за допомогою розуму, незалежно від чуттєво даного зовнішнього світу, який не може дати справжнього знання, істини, а лише думку про неї.