19. Філософська герменевтика:

а) історичні етапи розвитку герменевтики: Значною популярністю в сучасній філософії користується такий напрям, як герменевтика. Цей термін з давньогрецької перекладається як роз'яснення, тлумачення, під ним розуміється мистецтво і теорія тлумачення текстів. Герменевтика – спосіб філософствування, центром якого є тлумачення, розуміння текстів. Головна теза герменевтики: існувати — означає бути зрозумілим.

Формування мови, виникнення писемності стимулювали розвиток герменевтики, актуалізували проблему розуміння. У давньогрецькій філософії герменевтика - це мистецтво розуміння, тлумачення багатозначних символів, зашифрованих висловів тощо; у неоплатоніків - інтерпретація творів стародавніх поетів, насамперед Гомера.

В епоху середньовіччя основним об'єктом тлумачення була Біблія. Один з найбільш відомих герменевтів - Тома Аквінський. Згодом особливо актуальною герменевтика стає у протестантських теологів у їхній полеміці з католицькими богословами.

В епоху Відродження дістає розвиток принципово інший варіант герменевтики. Гуманісти Відродження висунули завдання «історичного аналізу» самого феномена віри, а також мистецтва перекладу й аналізу пам'яток античної культури, включення їх до сучасної культури. Виникає світська філологічна герменевтика.

В епоху Нового часу триває процес перетворення герменевтики з монополії вузького кола богословів на проблему, яка хвилює все більшу кількість людей. Цей процес завершується на початку XIX ст., коли Ф. Шлейєрмахер створює власну філософську герменевтику.

Проблему розуміння в XIX ст. розробляли також Шлегель, Новаліс, Шопенгауер, Ніцше. У XX ст. велику увагу цій проблемі приділяв М. Гайдеггер. Він по-новому поставив проблему герменевтики. Вона для нього – феноменологія людського буття. Герменевтика виявляє умови, завдяки яким людське буття може бути тим, чим воно є.

б) основні поняття герменевтики: найважливішими поняттями герменевтики виступають:

- розуміння—реконструкція і осягнення смислового змісту явищ історичної і соціокультурної реальності, завдяки чому можливі осмислена поведінка й орієнтація людини в історії, культурі, соціальному житті;

- інтерпретація - операція мислення, що полягає в наданні смислу будь-яким проявам духовної діяльності людини, об'єктивованим у знако­вій чи чуттєво-наочній формі, інтерпретація підпорядкована задачі розу­міння - головній герменевтичній задачі;

- «герменевтичний трикутник» — взаємини між автором тексту, самим текстом і читачем;

- «герменевтичне коло», яке виражає циклічний характер процесу розуміння. Завжди первинне розуміння, що передує подальшому заглибленню в зміст тексту. Значення герменевтики в сучасну епоху обумовлено потребою за­безпечити взаєморозуміння між людьми різних культур та релігій, необ­хідністю пошуку шляхів до діалогу і єднання людства.

20. Філософія позитивізму та постпозитивізму:

а) три стадії розвитку позитивізму: У другій половині XIX ст. позитивізм стає найбільш впливовим рухом західної філософії. Позитивізм оголосив єдиним джерелом знання конкретні науки і виступив проти філософії як метафізики, але за філософію як особливу науку. Позитивізм – філософія позитивного знання, що відкидає теоретичні спекуляції й умогляди, як засоби одержання знання.

Позитивісти вважали, що тільки сукупність наук надає право говорити про світ у цілому. Тобто якщо філософія наукова то вона повинна розпрощатись зі спробою судити про світ у цілому. Це реакція на нездатність старої філософії вирішити проблеми, зв'язані з розвитком науки. Позитивізм почав спробу осмислення істини на основі точного експериментального знання. Ідея знати – щоб передбачити, передбачати – щоб мати силу.

З етапи в еволюції позитивізму:

1. Власне позитивізм (30-ті рр. XIX) – О. Конт, Дж. Ст. Міль, Спенсер;

2. Емпіріокритицизм (кінець XIX) - Мах, Авенариус;

3. Неопозитивізм (із середини 20-тихрр.XX) Шлік, Нейроз, Витгенштейн. Б. Рассел.

б) філософія постпозитивізму: Постпозитивізм – певна позиція в осмисленні філософських проблем, які виникають у зв'язку з розвитком наукового знання. Прибічники постпозитивізму багато в чому не згодні між собою, вони критикують застарілі уявлення неопозитивізму, але зберігають з ним спадкоємність. Основну увагу приділяють раціональним методам пізнання. Формування постпозитивізму пов'язане з виходом книг К. Поппера «Логіка наукового відкриття» та Т. Куна «Структура наукових революцій». Характерна риса постпозитивізму - значна різноманітність методологічних концепцій та їх взаємна критика.

Один із представників цього напряму К. Поппер, який запропонував замінити принцип верифікації на принцип «фальсифікації», тобто займатися пошуками таких фактів, які спростовують ті чи інші положення і теорію в цілому. Якщо таких фактів не виявлено, то теорія вважається достатньою, виправданою. Саме К.Поппер стоїть біля витоків новітніх позитивістських течій, які об'єднуються терміном «постпозитивізм». Специфічною ознакою постпозитивізму є теза про зв'язок наукового знання з історичним соціально-культурним середовищем. Однак в цілому постозитивістські концепції не виходять за межі основних принципів класичного позитивізму.

Однією з відмінних рис сучасного «постпозитивізму» є те, що його представники відмовилися від тези про вирішальну роль емпіричних фактів у спростуванні або підтвердженні теорії. Тобто, основні зусилля будуть спрямовані на те, щоб виявити, в чому полягає недосконалість емпіричного (фактичного) матеріалу, а не теорії (як це було в позитивізмі).