
- •1. І поетика французької екзистенціальної прози: основні концепти.
- •11. Естетичні завдання “нового роману” Франції, творчі маніфести та практика «новороманістів»
- •12. Природа художнього експерименту французьких “новороманістів”(на прикладі прочитаного твору).
- •13. Які чинники повоєнної ситуації визначали жанрові приорітети амкриканського роману сша після 2 світової війни?
- •14. Як Ви розумієте визначення «культура спонтанності» стосовно практик повоєнної літератури сша?
- •15. Конфлікт поколінь в американському романі повоєнного періоду (текст за вибором студента)
- •17. Конформізм/нонконформізм у американському повоєнному романы.
- •18. Екзистенційні проблеми американського повоєнного роману(текст за вибором студента)
- •19. Проблема самотності в романі сша повоєнного часу (текст за вибором студента)
- •20. Мистецька палітра афроамериканської прози (Дж.Болдуїн)
- •23. Інтермедіальні елементи в поетиці американського повоєнного роману.
- •24. Нові тенденції в англійській прозі повоєнного часу : причини й форми змін.
- •25. Проблематика й жанрова специфіка романів Грема Гріна (або іншого повоєнного англійського автора)
- •27. 29. Образ світу в сучасній антиутопії (Дж.Орвел / е.Берджес). Проблематизація категорії характеру в сучасній англійській антиутопії.
- •32 33 34..Концепція гри в творах Дж.Фаулза Мотиви філософії екзистенціалізму та психоаналізу в творах Фаулза. Особливості жіночої теми в творах Фаулза.
- •32. Концепція гри в творах Дж.Фаулза.
- •33.Мотиви філософії екзистенціалізму та психоаналізу в творах Фаулза.
- •34. Особливості жіночої теми в творах Фаулза.
- •35.Концептуалізація сучасного духовного досвіду в англійському романі к.Хх – поч.Ххі ст.(і. МакЮен/ Дж.Барнс)
- •36.Основні тенденції розвитку повоєнної англійської драми : «сердиті» та драматурги-абсурдисти(твір за вибором студента)
- •37. Основні тенденції розвитку повоєнної драми сша: “пластичний театр” т.Вільямса ; абсурд по-американськи Едварда Олбі. (твір за вибором студента)
- •20. Мистецька палітра афроамериканської прози (Дж.Болдуїн)
- •21.22. Постмодернізм у літературі сша: філософсько-естетична парадигма й індивідуальне втілення.Герой і світ у парадигмі американського постмодернізму (текст за вибором студента)
- •27. 29. Образ світу в сучасній антиутопії (Дж.Орвел / е.Берджес). Проблематизація категорії характеру в сучасній англійській антиутопії.
- •30.Притчі Вільяма Голдінга (текст за вибором студента)
- •31. Специфіка постмодерністської теорії та практики в Англії.
- •32. Концепція гри в творах Дж.Фаулза.
- •33.Мотиви філософії екзистенціалізму та психоаналізу в творах Фаулза.
- •34. Особливості жіночої теми в творах Фаулза.
- •35.Концептуалізація сучасного духовного досвіду в англійському романі к.Хх – поч.Ххі ст.(і. МакЮен/ Дж.Барнс)
- •36.Основні тенденції розвитку повоєнної англійської драми : «сердиті» та драматурги-абсурдисти(твір за вибором студента)
- •37. Основні тенденції розвитку повоєнної драми сша: “пластичний театр” т.Вільямса ; абсурд по-американськи Едварда Олбі. (твір за вибором студента)
1. І поетика французької екзистенціальної прози: основні концепти.
Екзистенціалізм – течія, що виникла після Першої світової війни, сформувалася в 30-40-ві, найбільшого розвитку досягла в 50-60-ті ХХ ст. Джерела її містилися у працях датського мислителя ХІХ ст. С. К’єркегора, який вперше сформулював антитезу „екзистенції” та „системи” (гегелівського панлогізму). Сформувалася в працях німецьких (М. Гайдеггер, К. Ясперс) та французьких (А. Камю, Ж.-П. Сартр) філософів та письменників. Як система екзистенціалізм внутрішньо неоднорідний, його основою є ідеї феноменолога Е. Гуссерля й екзистенціаліста М. Гайдеггера. Естетична теорія близька до теорії інтуїтивістів. На думку Гайдеггера, письменик у своєму творі виражає тільки себе, а не об’єктивну реальність. Створена ним дійсність стоїть над часом та суспільством, бо розкриває таємницю буття взагалі. Ж.-П. Сартр розглядав мистецтво як спосіб формування свободи. Екзистенціалізм у художніх творах відбиває настрої інтелигенції, розчарованої соціальними та естетичними теоріями. Письменники прагнуть збагнути справжні причин трагічної невлаштованості людського життя. На перше місце вони висувають категорії абсурду буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті. Для них трагічне начало – ірраціональне, всеосяжне ставлення людини до життя, універсальний спосіб буття людини в суспільстві, бо світ – абсурдний, ніщо, а існування, екзистенція людини – це „буття для смерті” як єдиної мети та підсумку існування. Найчастіше письменники-екзистенціалісти використовують прийом оповіді від першої особи, що передає злиття наратора-споглядача і споглядуваного, хитке місце наратора в просторі та часі, що веде до особистісної міфологізації, якій байдуже, чи це житейська правдоподібність, чи параболічна алегорія. Ж.-П. Сартр назвав письменників „ковалями міфів”, „творцями знаків”. Серед письменників, які водночас виступають і як філософи-екзистенціалісти, існує декілька течій: релігійна (Г. Марсель), атеїстична (А. Камю, Ж.-П. Сартр, С. де Бовуар), онтологічна (М. Мерло-Понті). Окрім французької літератури (Б. Віан, А. Мальро, деякі аспекти в Ж. Ануя – „Антігона”, „Жайворонок”), екзистенціалізм поширений у німецькій (Е. Носсак, пізній А. Дьоблін, Г. Белль), англійській (А. Мердок, В. Голдінг), іспанській (М. де Унамуно), американській (Н. Мейлер, Дж. Болдуїн), японській (Кобо Абе) літературах.
Наближаючись до осмислення філософського роману Сартра “Нудота” слід особливо зупинитися на характеристиці комплексу екзистенціалістських тем та мотивів, що пронизують топіку твору (“стравжнє”/”несправжнє”, буття, проблема свободи, етичного вибору особистості, “екзистенційної тривоги”, “нудоти” як спонукання до “справжнього” існування, ідея “суміжної ситуації” та ін.). Не слід нехтувати важливістю художнього досвіду Флобера для поетологічної оркестровки “Нудоти”. Важливо проаналізувати форми феноменологічного втілення індивідуальної свідомості у романі “Нудота”, побачити в цьому близкість Сартра модерністській версії відтворення особистості, а також осмислити своєрідність бачення категорії реальності Сартром. Глибше засвоїти різні сторони творчого таланту Сартра допоможе звернення до драматургії митця (“Мухи”, “За закритими дверима” та ін.), есеїстики (стаття “Що таке література?”) та літературної критики.
Філософія Камю знаходить вираження у основних циклах його літературної діяльності: “цикл абсурду” (“Сторонній”, “Міф про Сізіфа”, “Калігула” та ін.), “цикл бунту” (“Чума”, “Бунтівна людина” та ін.), “цикл любові” (роман-епопея “Перша людина”, п’єса “Дон Фауст” та ін.). Дуже важливо зупинитися більш докладно на новаторських властивостях нарративної манери Камю, розібратися у відомій дефініції оповідної структури його художніх творів як “нульового градусу письма”.
Значним явищем театрального авангарду другої половини XX ст. с так званий "театр абсурду". Цеп термін набув свого поширення, завдяки монографії англійського літературознавця М.Ессліна ("Театр абсурду" - 1961). М.Есслін об'єднав драматургів другої половини XX ст. за певними типологічними ознаками, а саме: відсутність місця й часу дії, руйнування сюжету і композиції, ірраціоналізм, парадоксальні колізії, сплав трагічного і комічного. У драмі "театру абсурду" нічого не відбувається, а те, що діється, - абсурдне й незрозуміле, - чиниться невідомо чому й задля чого. М. Есслін, уводячи новий термін, підкреслював, що саме поняття абсурду щодо явищ сучасної драматургії не вміщується в його словникове значення "безглуздя" чи "нісенітниця". Воно має глибокий морально-філософський сенс, і "театр абсурду" слід розглядати не як щось негативне, а як відображення суттєвих духовних тенденцій нашого часу, від творення стану сучасної людини, що знаходиться у розладі зі світом, природою, іншими людьми, із самою собою.
Найталановитішими представниками "театру абсурду" є С.Беккет, Е.Йонеско, Е.Олбі, М.Фріш, С.Мрожек, Г.Грасс, Дж.Релбер, А.Копіт та ін., хоча самі драматурги заперечують свою приналежність до будь-якого напряму чи школи. Різні дослідники неодноразово робили спробу "винаходу" нового терміну щодо явищ, які криються за поняттям "театр абсурду". Серед них: "театр обурення" (Р.Брустайн), "театр протесту і парадоксу" (Дж.Веллворт), "театр насмішки" (Е.Жакар) тощо. Невизначеність терміну, втім, не заперечує усталених тенденцій у сучасній драматургії, яка продовжує пошук нових шляхів у мистецтві.
Помітним явищем у світовому процесі другої половини XX ст. став "магічний реалізм".
"Магічний реалізм" - напрям, у якому органічно поєднуються елементи дійсного та уявного, реального і фантастичного, побутового та міфологічного, ймовірного і таємничого, повсякденного буття і вічності.
5-6. Особливості абсурдного героя в творах А.Камю. Суспільство, закон, мораль у параметрах художнього світу Камю.
Творческий метод Камю логически вытекает из его философских воззрений: если мир лишен объективных законов, которые могут быть осмыслены человеком, то правильно воссоздать широкую панораму жизни невозможно, ибо нет критерия правильности, - зачем же тогда пытаться...
Камю воссоздает лишь состояние человека, обреченного жить в своей эпохе, словно в большой неуютной квартире. Самочувствие такого человека не из приятных - Камю и его персонажей мучит жажда ясности и одновременно сознание абсурдности такой жажды. Так как осмысления действительности достичь невозможно.
Понятие абсурда, абсурдности бытия, которое вводит в литературу Камю, получило широкое распространение: в 50-е гг. оно присутствует не только в прозе, но и в драматургии, где появляется "театр абсурда".
Камю на мучивший его вопрос - что делать человеку в "чужом мире" - неизменно отвечает: не сдаваться, бороться так упорно, как если бы верил в счастливый исход борьбы. По мысли Камю, высокие нравственные качества, которые множество раз проявлял человек в самых бесчеловечных условиях, свидетельствуют о его подлинном величии.
В произведениях Камю настойчиво варьировалась мысль о смерти, о поведении человека перед ее лицом. Это могло быть вызвано обстоятельствами его личной судьбы: еще в юности Камю заболел туберкулезом, его жизнь была в опасности, во время войны эта мысль находит дополнительное веское обоснование - смерть повсюду.
В повести "Посторонний", вышедшей в самые мрачные дни оккупации, Камю вкладывает в уста главного героя Мерсо мысль о том, что все люди приговорены, только одни умрут раньше, другие несколько позже, стоит ли пытаться ценой унижений продлить себе жизнь чуть-чуть.
Чувство абсурда, считает Камю, может поразить любого человека на повороте любой улицы; абсурд обнаруживает себя в невозможности ответить на вопрос "зачем живет человек", в невольной растерянности при виде того, чем мы являемся на самом деле, ибо вокруг нас тошнота (цитирует Сартра, не называя его).
"Человек абсурда начинается там, где кончается человек, питающий надежды, где дух, перестав восхищаться игрой со стороны, хочет сам в нее вступить".
Смерть как проявление абсурдности существования - вот основа освобождения героя Камю от ответственности перед людьми. Он - посторонний в отношении к жизни, которая ему представляется нелепым собранием всевозможных ритуалов (плакать на похоронах матери, говорить женщине, что ты ее любишь, думать о последствиях своих поступков и др.).
Разгадка преступления - в личности героя, его отношении к миру и стилю бытия. Мерсо равнодушен к жизни в ее привычном этическом смысле. Он отбрасывает все ее измерения, кроме единственного - своего собственного существования. Герой Камю не решает социальных вопросов, общественно-исторических обстоятельств для него не существует, единственное в чем он уверен, это то, что скоро к нему придет смерть.
Солнце и смерть - составные фамилии Мерсо - читаются в повести как символы радости и боли, трагизма человеческого бытия. Трудно совместить собственное эгоистическое существование и движение человеческих масс, творящих историю. Мерсо напоминает и язычески раскрепощенную личность, выпавшую из лона церкви, и лишнего человека, и аутсайдера, который оформится в литературе второй половины ХХ века. Образ "постороннего" был воспринят в кругах европейской интеллигенции военного времени как новый Экклезиаст, чему способствовало высказывание Камю о своем герое: "Единственный Христос, которого мы заслуживаем".
Сартр в своей статье "Объяснение "Постороннего"" говорит о том, что абсурдность - прежде всего "разлад между человеческой жаждой единения с миром и непреодолимым дуализмом разума и природы, между порывом человека к вечному и конечным характером его существования. Посторонний Камю - это герой эпохи, это художественное воплощение тезиса Камю о том, что свобода есть "право не лгать".
Он отмечает, что главный герой повести - человек, не желающий оправдываться. Он предпочитает то представление, которое люди составили о нем. Он умирает, довольствуясь собственным сознанием своей правоты.
По запискам Камю, герой - хранитель правды, но какой? Ведь этот человек странный, на что некоторым образом намекало название романа - «Посторонний»
Повесть разбита на две равные, перекликающиеся между собой части. Вторая - зеркало первой, но зеркало кривое. Однажды пережитое в ходе судебного разбирательства, и «копия» до неузнаваемости искажает натуру. С одной стороны, Камю стремится показать столкновение «обычного человека» лицом к лицу с судьбой, от которой защиты нет - и это метафизическая плоскость романа. С другой стороны, своим негативизма Мерсо поверяет общепринятые ценности, чтобы своей внутренней правдой осудить внешнюю ложь