3. Збереження біорізноманітності. Заповідна справа.

Збереження біорізноманітності – комплексна, складна проблема, пов’язана з системою юридичних, наукових, організаційних, фінансових та ін. заходів.

Завдання збереження біорізноманіття входять до глобальної концепції стратегії та тактики виживання людства:

• планування й збалансоване використання земельних ресурсів;

• боротьба зі зменшенням площі лісів;

• невиснажливе використання природних екосистем та ведення сільського господарства;

• зниження рівня техногенного забруднення води, грунту, повітря;

• раціональне використання ресурсів моря та ін.

Проте існує система специфічних заходів захисту: заповідна справа та біоконсервація.

Заповідна справа – теорія і практика організації та збереження заповідних територій різних рангів. На заповідних територіях охороняються як окремі популяції, види, так і цілі екосистеми. Ранг заповідної території визначається науковою значущістю об’єктів, що охороняються та її площею. Найвищий ранг мають заповідники й національні природні парки, потім заказники й заповідно-мисливські господарства, пам’ятки природи.

Сучасні ретельні еколого-економічні розрахунки й моделі показують: збереження генофонду будь-якого регіону можливе лише за умови, що не менше 10-15% його площі зайнято заповідними територіями рангу заповідника чи заказника. Наявність розвиненої заповідної мережі необхідна, хоча і не достатня умова збереження біорізноманіття.

ЗАПОВІДНИК – виділені державою території та акваторії в межах яких охороняються природні об’єкти, що становлять особливу екологічну, генетичну, наукову чи культурну цінність: типові чи рідкісні ландшафти, еталонні ділянки природного середовища, рідкісні геологічні утворення, угруповання рослин і тварин із характерним генофондом тощо. Заповідники охороняються законом, на їх території категорично забороняються всі види господарської діяльності, застосування хімічних засобів, шумові дії. Може бути абсолютне заповідання (цілковите невтручання людей у природні процеси), обмежене заповідання (припустимі біотехнологічні заходи які дозволяють підтримувати рівновагу для максимального збереження систем). Всього у світі створено більше ніж 11 тис. заповідних територій із статусом заповідника чи національного парку.

Заповідники, що являють собою еталонну ділянку біосфери певної фізико-географічної зони або біома, де діє режим абсолютного заповідання – біосферний заповідник. В світі їх 350, 4 в Україні: Асканія-Нова, Чорноморський, Карпатський, Дунайський.

НАЦІОНАЛЬНІ ПРИРОДНІ ПАРКИ – території, що створюються для збереження природних комплексів, які мають екологічну, історичну, естетичну цінність завдяки сприятливому поєднанню природних і культурних ландшафтів, і для використання їх у рекреаційних, виховних, наукових і просвітницьких цілях. В Україні 11 національних парків: Швацькі озера, Подільські Товтри, оз. Сине вир тощо.

ЗАКАЗНИКИ – території та акваторії, на яких охороняються окремі види рослин і тварин або природні комплекси (озера, болота, ділянки лісу чи степу з рідкісними видами рослин, тварин, печери, території з унікальними геологічними утвореннями, тощо). Дозволена обмежена господарська діяльність.

ПАМ’ЯТКИ ПРИРОДИ – являють собою окремі не відновлювані природні об’єкти, які мають наукове, історичне, культурно-естетичне значення (водоспад, печера, джерело, геологічна пам’ятка), можна віднести до пам’ятки природи також невеликі території зайняті популяціями рідкісних та реліктових видів або популяціями розташованими на межі ареалу. Система таких заповідних територій сприяє збереженню генетичного різноманіття.

ПЗФ України налічує близько 7 тис. об’єктів, площа їх 2508 тис.га, що становить 5,7% території країни.

БІОКОНСЕРВАЦІЯ – система заходів, спрямованих на збереження генетичної і видової різноманітності шляхом збереження популяційних і видових генотипів окремих особин поза їх природними місцями проживання – в зоопарках, бот садах, у колекціях культур. Сьогодні законсервовано близько 10% відомої науці біоти. Однак, консервація це не гарант збереження біорізноманітності, оскільки законсервований вид може не ввійти в звичайну природну екосистему.

Протягом останніх 5 років велике значення в світі та Україні стали надавати розвиткові ЕКОЛОГІЧНОЇ МЕРЕЖІ. Ця концепція є інтегральною в організації збереження біологічного і ландшафтного різноманіття, створення мережі схвалено було у 1995 р. конференцією міністрів охорони довкілля 55 країн Європи в Софії. В Україні набув чинності закон «Про загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі на 2000-2015 рр.», основною метою – є збільшення частки земельного фонду з природними заповідними територіями до рівня, достатнього для збереження різноманіття, шляхом створення сприятливих умов для природної міграції біологічних видів.