14. Фізичне виховання.

Фізична культура – це сформований спосіб життя людини, що спрямований на зміцнення здоров’я, загартування організму, гармонійний розвиток форм, функцій і фізичних можливостей людини, формування життєво важливих рухових навичок та вмінь.

Зміст роботи по вихованню фізичної культури школярів включає діяльність, що забезпечує:

1. Морфологічне і функціональне удосконалення організму, закріплення його стійкості перед несприятливими умовами зовнішнього середовища, попередженні захворювань і охорону здоров’я.

2. Формування та вдосконалення основних рухових якостей: сили, витривалості, спритності, швидкості.

3. Формування життєво важливих рухових умінь та навичок: бігу, стрибків, плавання, ходіння на лижах.

4. Виховання стійкого інтересу і потреби у систематичних заняттях фізичною культурою.

5. Набуття необхідного мінімуму знань в галузі гігієни і медицини, фізичної культури і спорту. Учні повинні

Народна педагогіка про зміст виховання: “Праця – душа всього життя”, “Розум – найбільше багатство”, “Мораль чиста – краще всякого намиста”, “За рідний край – хоч помирай”, “Як будеш рідної землі триматися, то будеш від неї сили набиратися”, “Нема щастя без здоров’я», «Хата хоч і бідненька, але чиста й чепурненька, тому й гарна та веселенька».

Процес виховання — система виховних заходів, спрямованих на формування всебічно і гармонійно розвиненої особистості.

Закономірності виховання — стійкі, повторювані, об'єктивно існуючі істотні зв'язки у ньому, реалізація яких сприяє забезпеченню ефективності розвитку людини.

Принципи виховання — керівні положення, що відображають загальні закономірності процесу виховання і визначають вимоги до змісту організації та методів виховного процесу.

Мета виховання — сукупність властивостей особистості, до виховання яких прагне суспільство.

Методи виховання — способи взаємопов'язаної діяльності вихо­вателів і вихованців, спрямованої на формування у вихованців поглядів, переконань, навичок і звичок поведінки.

15. Методи формування свідомості особистості.

Вплив на свідомість — це вплив на розум і почуття людини з метою формування позитивних якостей і подолання негативних. Основним його засобом є слово вчителя, яке має благодійно впливати на розвиток особистості. Проте слово вчителя не повинно бути жорстоким, грубим, холодним.

Основні методи впливу на свідомість особистості — бесіда, лекція, дискусія, переконання, навіювання, приклад.

Бесіда — метод виховання та отримання інформації про особистість за допомогою безпосереднього словесного спілкування.

Результативність бесіди залежить від чіткості сформульованої мети, продуманості та послідовності запитань залежно від реакції співрозмовника, його індивідуальних особливостей. Бесіда потребує щирого тону, переконливої і правдивої інтонації. У процесі учитель повинен так спрямовувати її розвиток, щоб всі учні виявили бажання і змогли висловитись, поставити запитання, отримати відповіді на них.

Для ефективності бесіди слід дотримуватися таких вимог:

— обирати актуальну тему бесіди;

— учні повинні мати певний обсяг інформації з пропонованої проблеми;

— конкретизувати основні питання;

— змоделювати можливі та бажані варіанти відповідей на них;

Бесіду розподіляють на етапи:

1. Обґрунтування теми.

2. Діалог з дітьми.

3. Підсумки бесіди.

Вимоги до педагога-учасника індивідуальної бесіди:

• не слід намагатися говорити лише самому;

• потрібно дбати про тактовність своєї поведінки, власних слів, стримувати себе навіть тоді, коли виникне непереборне бажання перервати розповідь учня;

• особливе значення має увага до співрозмовника, спокійне реагування на його спірні висловлювання;

• стежити за основною думкою співбесідника, намагання зрозуміти хід думок, логіку його аргументів.

Лекція — розгорнутий, системний виклад у доступній формі певної соціально-політичної, моральної, естетичної проблеми.

Лекція має бути старанно підготовлена щодо змісту, стилю, методичних прийомів. Процес підготовки і прочитання її потребує дотримання різноманітних методичних вимог.

Підготовчий етап:

• формулювання теми;

• визначення виховної мети;

• складання попереднього плану лекції;

• добір і вивчення літератури; складання розгорнутого плану (план-проспект) матеріалів із різноманітних джерел.

Виклад змісту лекції, його фрагменти:

• вступ (має бути коротким, чітким, з формулюванням мети);

• виклад основного змісту (глибоке, всебічне, логічно послідовне розкриття основних положень);

• заключна частина (лаконічність, наявність висновків).

Лекція може бути епізодичною, належати до певного тематичного циклу або кінолекторію.

Диспут — вільний, жвавий обмін думками, колективне обговорення питань, що хвилюють його учасників.

Тематика диспутів має спонукати учнів до глибоких роздумів, пошуку власних вирішень обговорюваної проблеми. Обираючи тему

диспуту, необхідно з'ясувати обізнаність з проблемою, погляди і переконання щодо неї.

Диспути потребують ретельної підготовки, що передбачає підготовчий, основний і завершальний етап. Основні завдання підготовчого етапу: визначення теми, мети диспуту, створення організаційної групи (бажано, щоб до неї входили дорослі й учні), розподіл обов'язків, вибір ведучого, анкетування. Доцільно обговорювати не більше 5—6 питань. Основний етап передбачає розвиток дискусії на основі сформульованих питань, які мають стимулювати роздуми учнів над проблемою, кристалізувати власне ставлення до неї. Диспут нерідко розпочинають з проблемного запитання. Завершальний етап передбачає короткий аналіз диспуту, найхарактерніших позицій, підходів до вирішення проблем, заохочувальні оцінки найактивніших учасників диспуту, визначення нових дискусійних проблем.

Дискусія — метод групового обговорення проблеми з метою з'ясування істини шляхом зіставлення різних думок.

Часто дискусією називають спір, суперечку осіб. Для неї характерні чіткість мети, компетентність, науковий підхід до проблеми, повага до аргументів опонента, послідовна критика міркувань учасників обговорення.

Організовуючи дискусію, слід виходити з того, що найоптимальніша чисельність її учасників має не перевищувати 15 осіб, які, розподілившись на групи, розташовуються у приміщенні у формі кола, підкови. Організаційно дискусії поділяють на фази: визначення цілей і теми; збір інформації (знань, суджень, думок, нових ідей, пропозицій учасників) з обговорюваної проблеми; упорядкування, інтерпретація і спільне оцінювання обговорюваної інформації (можливе вироблення колективного рішення); підбиття підсумків дискусії (зіставлення мети з отриманими результатами).

Переконання — метод виховного впливу, де вихователь звертається до свідомості, почуттів, життєвого досвіду дітей з метою формування свідомого ставлення до дійсності і норм поведінки.

Переконання формують у процесі засвоєння учнями естетичних, моральних, політичних, філософських та інших знань. Воно має бути послідовним, логічним, максимально доказовим, відповідати рівню вікового розвитку особистості. Переконуючи інших, вихователь повинен сам глибоко вірити у те, про що повідомляє.

Переконувати можна словом і ділом. Переконання складається з гіпотези (того, що треба довести), доказів чи аргументів (того, за допомогою чого доводиться гіпотеза) і демонстрації (способу доведення).

Ефективним засобом переконання є навіювання — психологічний вплив на особу або групу осіб, розрахований на беззаперечне сприйняття незалежно від їх думок і волі.

Засобами навіювання є слова, жести, міміка. Від інших способів впливу він відрізняється зниженою аргументацією.

За способами впливу на об'єкт виділяють такі види навіювання:

1. Пряме навіювання

2. Опосередковане навіювання.

Переконувати можна і прикладом. Метод прикладу передбачає демонстрування взірця для наслідування.