Валютні цінності

Декрету Кабінету Міністрів України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю” від 19.02.1993 р.

1) валюта України

2. платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони до них,

бони, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, ощадні книжки, інші фінансові та банківські документи), виражені у валюті України;

3) іноземна валюта

4) платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони до них, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, інші фінансові та банківські документи), виражені в іноземній валюті або банківських металах;

5) банківські метали

• Від понття „річ” треба відрізняти поняття „майно” (Ст. 190 ЦК):

1. окрема річ;

2. сукупність речей;

3. майнові права та обов’язки.

• Різновидом майна відповідно до ст. 191 ЦК України вважається „підприємство” як єдиний майновий комплекс.

До складу підприємства як єдиного майнового комплексу входять усі види

майна, призначені для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також право на торговельну марку або інше позначення та інші права, якщо інше не встановлено договором або законом.

Підприємство як єдиний майновий комплекс є нерухомістю і може бути предметом купівлі-продажу, застави, оренди та інших правочинів.

9. - Ст. 194 ЦК „Поняття цінного паперу”

- Цінним папером є документ встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право і визначає взаємовідносини між особою, яка його випустила (видала), і власником та передбачає виконання зобов'язань згідно з умовами його випуску, а також можливість передачі прав, що випливають з цього документа, іншим особам.

- Вимоги до цінного паперу:

- Обов'язкові реквізити цінних паперів, вимоги щодо форми цінного паперу та інші необхідні вимоги встановлюються законом.

- Документ, який не містить обов'язкових реквізитів цінних паперів і не відповідає формі, встановленій для цінних паперів, не є цінним папером.

- До особи, яка набула право власності на цінний папір, переходять у сукупності усі права, які ним посвідчуються.

- Групи цінних паперів (ст. 195 ЦК)

В Україні в цивільному обороті можуть бути такі групи цінних паперів:

1) пайові цінні папери, які засвідчують участь у статутному капіталі, надають їх власникам право на участь в управлінні емітентом і одержання частини прибутку, зокрема у вигляді дивідендів, та частини майна при ліквідації емітента;

2) боргові цінні папери, які засвідчують відносини позики і передбачають зобов'язання емітента сплатити у визначений строк кошти відповідно до зобов'язання;

3) похідні цінні папери, механізм випуску та обігу яких пов'язаний з правом на придбання чи продаж протягом строку, встановленого договором, цінних паперів, інших фінансових та (або) товарних ресурсів;

4) товаророзпорядчі цінні папери, які надають їхньому держателю право розпоряджатися майном, вказаним у цих документах.

• Форми цінних паперів

Цінні папери можуть випускатися в:

1. документарній;

2. бездокументарній формі відповідно до закону.

- Види цінних паперів за визначеністю володільця:

1) цінний папір на пред'явника (права, посвідчені цінним папером належать пред'явникові цінного паперу;

2) іменний цінний папір (права, посвідчені цінним папером належать особі, названій у цінному папері);

3) ордерний цінний папір (права, посвідчені цінним папером належать особі, названій у цінному папері, яка може сама здійснити ці права або призначити своїм розпорядженням (наказом) іншу уповноважену особу).

- Для передання іншій особі прав, посвідчених цінним папером на пред'явника, достатньо вручення цінного паперу цій особі.

- Права, посвідчені іменним цінним папером, передаються у порядку, встановленому для відступлення права вимоги (цесії). Особа, яка передає право за цінним папером (індосант), відповідає лише за недійсність відповідної вимоги і не відповідає за її невиконання.

- Права за ордерним цінним папером передаються шляхом вчинення на цьому папері передавального напису (індосаменту). Індосант відповідає за існування та здійснення цього права.

10. Особисті немайнові права - це права, які невід’ємно пов’язані з особою їх носія. Особисті немайнові права мають як фізичні, так і юридичні особи.Юридична особа має право на недоторканність її ділової репутації, таємницю кореспонденції, інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати (ст. 94 ЦК України).Особистим немайновим правам фізичної особи присвячено розділ II Конституції України.До особистих немайнових прав фізичної особи відносяться такі: право на життя; право на охорону здоров’я; право на безпечне для життя і здоров’я довкілля; право на свободу та особисту недоторканність; право на недоторканність особистого і сімейного життя; право на повагу до гідності та честі; право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; право на недоторканність житла, право на вільний вибір місця проживання та на свободу пересування; право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості.Фізична особа здійснює особисті немайнові права самостійно. В інтересах малолітніх, неповнолітніх, а також повнолітніх фізичних осіб, які за віком або за станом здоров’я не можуть самостійно здійснювати свої особисті немайнові права, їхні права здійснюють батьки (усиновлювачі), опікуни, піклувальники (ч. 1 ст. 272 ЦК України).Особистими немайновими правами фізична особа володіє довічно.Обмеження особистих немайнових прав фізичної особи, які встановлені Конституцією України та іншими законами, можливе лише у випадках, передбачених цими документами.Особисті немайнові права фізичної особи поділяються на права, що забезпечують природне існування фізичної особи, та права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи.Права, що забезпечують природне існування: право на життя, право на усунення небезпеки, яка загрожує життю та здоров’ю; право на охорону здоров’я; право на медичну допомогу; право на інформацію про стан

свого здоров’я та ін.Права, які забезпечують соціальне буття: право на ім’я, право на повагу до гідності та честі; право на недоторканність ділової репутації; право на індивідуальність; право на особисте життя та його таємницю, право на інформацію; право на таємницю кореспонденції, захист інтересів фізичної особи при проведенні фото-, кіно-, теле- та відеозйомок, право на недоторканність житла; право на вибір роду занять, право на свободу пересування; право на свободу об’єднання, право на мирні зібрання та ін.

11. Поняття та ознаки правочинів

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Різновидом правочину є договір. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ст. 626 ЦК). Ознаки правочинів: правочини є вольовими актами, спрямованими на досягнення певного правового результату. Цим правочини відрізняються від такого виду юридичних фактів, як події, які відбуваються та створюють правові наслідки незалежно від волі суб’єктів цивільного права; правочини завжди є діями суб’єкта цивільних відносин. Цим вони відрізняються від адміністративних актів (актів управління), які видають органи державної влади та управління, виступаючи як суб’єкти публічного права; правочини завжди є правомірними діями, що спричиняють виникнення або видозміни регульованих цивільних правовідносин. Цим правочини відрізняються від такого виду юридичних фактів як делікти, які порушують цивільні права і спричиняють виникнення регульованих відносин; воля у правочинах завжди спрямована саме на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних прав та обов’язків. Цим правочини відрізняються від юридичних вчинків, де волевиявлення спеціально не спрямоване на створення юридичних наслідків; правочини опосередковують динаміку цивільних правовідносин між різними суб’єктами права. Цим правочини відрізняються від такого виду юридичних фактів, як акти цивільного стану, які, по-перше, об’єднують і події, і дії; по-друге, нерозривно пов’язані з фізичною особою і не стосуються осіб юридичних; по-третє, є передумовою виникнення у фізичних осіб можливості бути суб’єктом цивільних прав і обов’язків. Умови чинності правочинів: зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства та моральним засадам суспільства (ч. 1 ст. 203 ЦК); правочини можуть укладати лише особи, які мають необхідний обсяг цивільної дієздатності (ч. 2 ст. 203, ст. ст. 30-32, 34-39, 41, 42, 92 ЦК); відповідність волевиявлення внутрішній волі суб’єктів правочину (ч. 3 ст. 203 ЦК). У випадку, коли воля суб’єкта правочину формувалася не вільно і не відповідала волевиявленню (наприклад, мало місце насильство), такий правочин визнається недійсним (ст. 231 ЦК); при укладенні правочину обов’язкове дотримання передбаченої законом форми (ч. 4 ст. 203 ЦК). Порушення вимог щодо форми правочину призводить до визнання його недійсним або настання інших наслідків (ст. ст. 218-220 ЦК); правочин має бути реальним, тобто спрямованим на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (ч. 5 ст. 203 ЦК). Тому правочин, вчинений без наміру створити правові наслідки, є недійсним як фіктивний, тобто вчинений лише про людське око (ст. 234 ЦК); дотримання спеціальних умов. Наприклад, правочин, що вчиняється батьками або усиновлювачами, не може суперечити правам та інтересам їх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (ч. 6 ст. 203 ЦК). Якщо такі спеціальні вимоги містяться в окремих нормах актів цивільного законодавства, то вони також охоплюються поняттям умови чинності правочину, а їх порушення спричиняє визнання правочину недійсним. Статтею 204 ЦК закріплено презумпцію правомірності правочину, згідно з якою правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Своїм підгрунтям встановлення презумпції правомірності правочину має принцип приватного права: «Дозволено все, що прямо не заборонено законом», а також такі засади цивільного права, як свобода договору (правочину); свобода підприємницької діяльності, не забороненої законом; справедливість, добросовісність та розумність цивільного законодавства.

 

12.

13.

14.

15. Однією з форм здійснення громадянами та юридичними особами належних їм цивільних прав та обов´язків є представ­ництво.

Представництво — це правовідношення, відповідно до якого одна сторона (представник) на підставі набутих нею повноважень виступає і діє від імені іншої особи, яку представляє, створюю­чи, змінюючи або припиняючи безпосередньо для неї цивільні права та обов´язки.

Представництво характеризується такими ознаками:

-  цивільні права та обов´язки належать одній особі, а здійсню­ються безпосередньо іншою;

-  представник вчиняє певні юридичні дії (вчинення виключ­но фактичних (не юридичних) дій представництвом не охоплю­ються);

-  представник діє не від свого імені, а від імені іншої особи;

-  представник діє виключно в межах наданих йому повноважень;

-  правові наслідки настають не для представника, а для особи, яку він представляє. Якщо укладена представником угода спри­чинила для контрагента збитки, то зобов´язаною стороною буде не представник, а та особа, яка надала йому повноваження для вчинення цієї угоди.

Значення представництва полягає у тому, що саме завдяки цьому інститутові юридичні особи мають можливість повніше здійснювати свої повноваження, захищати інтереси в суді, гос­подарському суді за допомогою кваліфікованих юристів. Завдя­ки представництву стає можливою реалізація цивільних прав недієздатними особами, малолітніми. Потреба представництва зумовлена й тим, що у випадках тривалої відсутності за місцем постійного проживання, тяжкої хвороби та інших обставин гро­мадянин не завжди має змогу особисто здійснювати надані йому законом можливості: отримувати заробітну плату, пенсію, пош­тові перекази, керувати транспортними засобами, розпоряджа­тися майном, захищати свої інтереси в суді тощо. І саме в цих випадках йому допомагає представник.

Представник вчиняє юридичні дії, заступаючи місце особи, яку він представляє і від імені якої виступає. Саме ці ознаки відрізня­ють представництво від чималої низки подібних відносин.

Термін «представництво» у широкому розумінні включає відносини, що існують між особами, коли одна з них діє за іншу або під її контролем. Тому нерідко цим терміном користуються й тоді, коли йдеться про комісію, торгове представництво, відно­сини з брокерами, маклерами, адвокатами.

Від представництва в цивільному праві потрібно відрізняти посередництво. Метою посередництва є укладання угоди між зацікавленими сторонами.Маклер - це особа, яка професійно займається посередництвом при укладанні різних правочинів (купівлі-продажу товарів, цінних паперів, страхування тощо). Маклер, як правило, виступає відносно сторін як незалежний по­середник, хоча й діє за рахунок коштів клієнтів і за дорученням. Оскільки він як посередник представляє інтереси обох сторін, то й відповідає за свої дії перед кожною стороною.

Посередник сам не укладає правочинів для сторони, він тільки фактично бере участь в її укладанні: готує проект до­говору, надсилає його зацікавленим сторонам або допомагає їм зустрітися, бере участь у попередніх розмовах, що не мають юридичного змісту. Інколи функції торгових маклерів вико­нують брокери. Та ні маклери, ні брокери не можуть розгляда­тись як представники, звичайно, окрім тих випадків, коли з маклерськими чи брокерськими конторами укладено договір доручення.

Комерційний посередник (необхідно відрізняти від комерцій­ного представника) лише сприяє укладенню правочину, але сам його не укладає.

Конкурсний управляючий (при банкрутстві) розпоряджаєть­ся майном боржника і вчиняє низку дій від свого власного імені в інтересах кредиторів підприємства-банкрута.

Виконавець заповіту вчиняє дії, які необхідні для виконання останньої волі заповідача.

Не є представниками посильні, кур´єри, тобто ті особи, які лише виконують функції передачі листа, телеграми, проекту договору, іншої інформації. Вони інколи навіть не тільки не знають, а й не розуміють змісту документа. Посланцями (по­сильними) можуть бути навіть тварини, птахи. На відміну від представника, посильний своєю волею не бере участі у встанов­ленні визначених юридичних наслідків. Він лише передає вже фактично виражену волю особи, відображену в тексті документа. Тобто він виступає не як юридичний, а як фактичний учас­ник відносин.

Роль посередника припиняється саме там, де фактичні дані набувають юридичного змісту. Волевиявлення щодо укладання правочину надходить не від нього, а від особи, яка зацікавлена цей правочин укласти. Посередник повноважень на укладання правочину не має. Його обов´язок полягає в тому, щоб знайти, звести осіб, які зацікавлені, ознайомити їх з можливістю укла­дання правочину, його умовами та змістом.

Відрізняються від представника й інші особи, які, не виража­ючи самостійної волі, надають фактичні послуги, допомагають особі виразити свою волю й виконати необхідні дії: перекладач, тлумач, особа, яка підписує правочин за неписьменного чи за особу, яка через фізичний стан не може поставити свій підпис.

Особливості має також так зване комерційне представництво. Комерційним представником є особа, яка постійно і самостійно представляє підприємців при укладанні ними договорів у сфері підприємницької діяльності. Комерційне представництво здій­снюється на підставі договору, укладеного в письмовій формі, який містить перелік повноважень представника, а за відсутності вказівок на такі повноваження - також довіреності (ст. 243 ЦК).

Особливістю комерційного представництва є те, що комерцій­ними представниками можуть виступати як юридичні, так і фі­зичні особи - суб´єкти підприємницької діяльності.

За загальним правилом, представник не може укладати пра­вочин між особами, представником яких він є, комерційне ж представництво дозволяє укладати такі правочини, але тільки в разі згоди на це обох сторін. Комерційний представник також не може укладати правочини від імені особи, яку він представляє, щодо себе особисто.

Повноваження комерційного представника повинні бути пря­мо визначені у відповідному договорі між ним та особою, яку він представляє, або у виданій йому довіреності.

Представник вчиняє юридичні дії від імені того, кого він представляє. Тобто він повідомляє про свій намір створити права і обов´язки не для себе, а для іншої особи. Якщо це не зрозуміло з обставин, за яких діє представник, то він зобов´язаний повідомити про це контрагента. Саме цим представництво відрізняється від таких близьких до нього правовідносин, як договір комісії, коли одна сторона (комісіонер) зобов´язується за дорученням ін­шої сторони (комітента) за винагороду вчинити один чи кілька правочинів від свого імені за рахунок комітента. Тобто на відмі­ну від представника, який діє від імені того, кого представляє, комісіонер діє він свого імені.

Дії представника особи зумовлюють певні правові наслідки для інших лише в тому разі, коли представництво є належним і здійснюється в межах наданих повноважень.

Повноваження - це право однієї особи виступати представ­ником іншої особи. Проте, як і кожне суб´єктивне право, пов­новаження включає не тільки право на власні позитивні дії, а й можливість вимоги певної поведінки від інших осіб. Підстава­ми виникнення повноважень, тобто тими юридичними фактами, з наявністю яких закон пов´язує виникнення повноважень, є:

1.  Волевиявлення особи, яка бажає мати представника, ви­ражене у встановленій законом формі. Це волевиявлення може бути виражене або в договорі доручення, або, зазвичай, у вигляді довіреності.

2.  Призначення або обрання особи на посаду, виконання обов´язків якої вимагає певних юридичних дій від імені іншої особи:

-    призначення або обрання керівником підприємства;

-    призначення на певну посаду на підприємстві чи в установі, яка надає послуги населенню шляхом укладання правочинів (касир, продавець, приймальник, гардеробник). Повноваження цих осіб відображені у відповідних відомчих положеннях, інс­трукціях. Довіреність їм не потрібна, оскільки вони виконують обов´язки за посадою у службовий час, а обсяг їх повноважень випливає із обстановки, в якій вони працюють (наприклад, про­давцеві доручається укласти договір охорони, то звичайно, у ць­ому разі вимагається довіреність, оскільки дана особа перестає бути представником за посадою, а мусить набути повноважень представника за довіреністю); - призначення опікуном.

3.   Наявність адміністративного акта, що дозволяє особі вчи­няти певні дії як представникові іншої особи. Наприклад, дозвіл органів опіки та піклування, який надано опікунові для укла­дення конкретного правочину, що виходить за межі побутового (п. 4.7. Правил опіки та піклування від 26 травня 1999 p.).

4.   Відносини материнства, батьківства, усиновлення, удо­черіння, що оформлені відповідним чином. Так, за ч. 2 ст. 154 СК батьки мають право звертатися до суду, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських органі­зацій за захистом прав та інтересів дитини, а також непрацездат­них сина, дочки як їх законні представники без спеціальних на те повноважень.

5.   Спільне ведення селянського (фермерського) господарства, оскільки інтереси фермерського господарства перед органами де­ржавної влади, підприємствами, установами, організаціями та окремими громадянами чи їх об´єднаннями представляє голова фермерського господарства (ст. 4 Закону України «Про селянсь­ке (фермерське) господарство» від 19 червня 2003 p.).

6.   Членство в кооперативі, спілці, об´єднанні, за статутом якого інтереси цього об´єднання представляє голова.

Таким чином, залежно від того, на чому базуються повнова­ження представника, можна розрізнити представництво за за­коном (або законне, обов´язкове) і представництво за договором, (або договірне, добровільне).

Представництво за законом має місце тоді, коли особа-представник, коло її повноважень і випадки такого представництва визначаються певними нормативними актами (ЦК, СК іншими законами). До призначення представника той, кого представля­ють, у таких випадках ніякого відношення не має.

Різновидом представництва за законом є статутне пред­ставництво, коли відповідно до статуту чи положення керівник (директор, ректор, начальник, голова) наділений повнова­женнями виступати від імені юридичної особи.

Представництво за договором — це таке представництво, яке виникає в результаті укладання правочину між представником та особою, яку він представляє. Для здійснення такого представ­ництва потрібно отримати довіреність, яку той, кого представля­ють, видає представникові як доказ наданих йому повноважень.

Представництво в цивільному праві відрізняється від пред­ставництва суміжних правових інститутів, наприклад, від пред­ставництва судового або процесуального. Процесуальне пред­ставництво має місце як у цивільному, так і в кримінальному процесах. Найпоширенішою формою добровільного представ­ництва в судовому процесі є представництво адвокатів. Не мо­жуть бути представниками в суді особи, які діють у процесі як секретар судового засідання, перекладач, експерт, спеціаліст, свідок. Судді, слідчі, прокурори не можуть бути представника­ми в суді, крім випадків, коли вони діють як представники від­повідного органу, що є стороною або третьою особою в справі, чи як законні представники.

Метою представництва в цивільному праві є здійснення пред­ставником від імені і за рахунок того, кого представляють, пев­них юридичних дій (укладання правочинів тощо), метою судово­го представництва є захист представником у суді інтересів тієї чи іншої сторони.

Якщо в цивільному праві при укладанні правочину представ­ник завжди заміняє того, кого він представляє, то в судовому представництві поруч із представником може діяти й особа, інте­реси якої представляються.

Нарешті, якщо коло повноважень представника в цивільному праві повністю визначається довірителем, то при судовому пред­ставництві загальні права представника передбачені в законі, і тільки деякі права можуть бути зазначені в довіреності.

При посвідченні довіреності на ведення справи в суді нотаріус повинен роз´яснити довірителю, що уповноважена особа вправі вчиняти від його імені усі процесуальні дії. Обмеження повнова­жень представника щодо вчинення конкретних процесуальних дій мають бути обумовлені безпосередньо в довіреності.

Відповідно до ч. 6 ст. 42 ЦПК фізична особа може надати пов­новаження представникові за усною заявою, яка заноситься до журналу судового засідання.

Представником може бути не кожний суб´єкт цивільного пра­ва. Необхідною умовою правосуб´єктності представника є наяв­ність у нього право- і дієздатності. Тому представниками не мо­жуть виступати особи, які не досягли повноліття чи перебувають під опікою або піклуванням. Не дозволяється укладати через представника правочинів, що за своїм характером вимагають особистої присутності особи (складати заповіт, укладати договір довічного утримання тощо).

16. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.

Залежно від обсягу повноважень, що надаються повіреному особою, котру він представляє, виокремлюють два види довіреності:

1) загальна довіреність;

2) спеціальна (у тому числі разова) довіреність.

Загальна (генеральна) довіреність уповноважує представника на здійснення правочинів та інших юридичних дій різного характеру.

Спеціальна довіреність надає повноваження на здійснення юридичних дій або правочинів певного типу. Якщо той, кого представляють, уповноважує на здійснення якого-небудь одного правочину або юридичної дії, то спеціальна довіреність у цьому випадку буде називатися разовою довіреністю. Така довіреність видається, наприклад, юристам для захисту інтересів організацій у суді тощо.

Довіреність призначається для третіх осіб, які з її тексту дізнаються, якими повноваженнями наділений представник. Для самого повіреного довіреність ніяких самостійних прав на майно, яке отримане для здійснення угоди, не породжує.

Видача довіреності є одностороннім правочином, і порядок її посвідчення підкорюється правилам ЦК України, що стосуються правочинів взагалі. Основні правила видачі довіреності викладено у Законі України "Про нотаріат".

Довіреність завжди має письмову форму. Вона може бути простою письмовою або письмовою нотаріальною. Нотаріальне посвідчення довіреності потрібне, зокрема, на здійснення правочинів, нотаріальна форма для яких обов'язкова (наприклад, правочини купівлі або продажу жилих будинків); при видачі довіреності при передорученні тощо.

Довіреність може бути засвідчена як нотаріусами державних нотаріальних контор, так і приватними нотаріусами, що мають відповідне свідчення про право на заняття нотаріальною діяльністю.

Згідно з ч. 2 ст. 245 довіреність, що видається у порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків передоручення одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо), коли довіреність може бути посвідчена посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на стаціонарному лікуванні, або за місцем його проживання.

Існують спеціальні випадки, коли довіреність, посвідчена спеціально уповноваженими на це органами, прирівнюється до нотаріально засвідчених. Аналогічний перелік осіб, які мають право засвідчувати довіреність, закріплено у ст. 40 Закону України "Про нотаріат".

       Строк дії довіреності, який встановлюється у ній, не може перевищувати трьох років Якщо термін дії у довіреності не вказаний, вона зберігає силу аж до її припинення (див коментар до ст. 248 ЦК).

Обмежується строк дії довіреності, виданої в порядку передоручення, вказуючи, що вона не може діяти довше, ніж основна довіреність, на підставі якої видана довіреність про передоручення.

У кожній довіреності обов'язково має бути вказана дата її видачі. Недотримання цієї вимоги закону спричиняє за собою недійсність довіреності, як документа, що підтверджує повноваження представника. Тобто, вона не має правового значення ні для сторін відносин добровільного представництва, ні для третьої особи.

    Довіреності, які видаються юридичними особами, крім тих, що видаються в порядку передоручення (частина 2 ст. 245), не потребують нотаріальної форми. Довіреність від імені юридичної особи видається за підписом її керівника і завіряється печаткою цієї організації.

Довіреність на отримання або видачу грошей або інших майнових цінностей крім керівників має бути підписана також головним бухгалтером підприємства.

17.

18.

19.