1. Добросовісне;

2. Недобросовісне.

- Добросовісним вважається таке незаконне володіння, при якому володілець не знав і не міг знати, що набуває чуже майно незаконно.

- Недобросовісним є володіння, при якому володілець знав або міг знати, що набув чуже майно незаконно.

Стаття 400 ЦК України покладає на недобросовісного володільця обов’язок негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності чи інше право або яка є законним володільцем.

- Цивільний кодекс України (ч.3 ст. 397) встановлює презумпцію «законності володіння». Фактичне володіння майном вважається правомірним, якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду.

- В науці цивільного права існує дві концепції щодо правової природи володіння чужим майном:

1. Володіння чужим майном розглядається як фактичний стан (фактичне володіння), яке не є правом, оскільки існує незалежно від правових підстав.

2. Володіння чужим майном розглядається як одне із речових прав, оскільки в його основу покладено презумпцію «закнності будь-якого володіння».

- В Цивільному кодексі України втілено другу концепцію. Будь-яке володіння є правом незалежно від підстав виникнення, оскільки вважається правомірним якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду.

- У ст. 398 ЦК України міститься перелік підстав виникнення права володіння, який не є вичерпним. До них належать:

1) цивільно-правовий правочин, зокрема, договір (майнового найму, зберігання перевезення тощо);

2) акт управління (постанова державного виконавця про передання арештованого майна на зберігання іншій особі);

3) юридичний вчинок (знахідка, виявлення скарбу тощо).

- Підстави припинення права володіння містяться у ст. 399 ЦК України. Право володіння припиняється у разі:

1) відмови володільця від володіння Майном;

2) витребування майна від володільця власником майна або іншою особою;

3) знищення.

Право володіння припиняється також в інших випадках, встановлених законом.

3. - Термін сервітут походить від латинського „s e r v i t u s”, що означає „рабство речі”.

- Право користування чужим майном (сервітут) – це речове право особи, яка поряд із власником може використовувати корисні властивості речі, які визначаються її цільовим призначенням.

- Суть сервітуту полягає у задоволенні особою своїх власних потреб за рахунок обмеженого використання корисних властивостей речей, що належать іншим особам. Власник речі, на яку встановлено сервітут, несе пасивний обов’язок по відношенню до суб’єкта сервітуту, - він зобов’язаний не чинити перешкод особі, яка має сервітутне право, у користуванні належним власнику майном. Таким чином, сервітут є обтяженням права власності, оскільки власник повинен миритися із використанням його майна іншою особою.

- Ознаки сервітутних прав закріплені у ст. 403 ЦК України:

1) сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном;

2) сервітут може бути встановлений на певний строк або без визначення строку;

3) особа, яка користується сервітутом зобов’язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду;

4) сервітут не підлягає відчуженню;

5) сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном;

6) сервітут зберігає чинність у разі переходу до інших осіб права власності на майно, щодо якого він встановлений;

7) збитки, завдані власникові (володільцеві) земельної ділянки або іншого нерухомого майна, особою, яка користується сервітутом, підлягають відшкодуванню на загальних підставах.

• В залежності від предмету встановлення, сервітути поділяється на:

1. земельні (встановлюються щодо земельної ділянки);

2. сервітути, встановлені щодо іншого нерухомого майна.

• В залежності від кола осіб, на чию користь вони встановлені сервітути поділяються на:

1. загальні (встановлюються на користь невизначеного кола осіб;

2. особисті (встановлюються на користь одніє або кількох чітко визначених осіб).

Сервітут може одночасно бути земельним та загальним (право проходу по чужій земельній ділянці) або встановленим щодо іншого нерухомого майна та особистим (право членів сім’ї власника житла на користування цим житлом).

• Зміст земельного сервітуту полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв’язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо. Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

• Зміст особистого житлового сервітуту полягає у праві членів сім’ї власника житла, які проживають разом з ним, на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім’ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім’ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ними і власником житла або законом.

• Підставами встановлення сервітуту можуть бути:

1. договір;

2. закон;

3. заповіт;

4. рішення суду (зокрема, у разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту).

- Сервітут припиняється у разі:

1) поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановлений сервітут, і власника майна, обтяженого сервітутом;

2) відмови від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут;

3) спливу строку, на який було встановлено сервітут;

4) припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту;

5) невикористання сервітуту протягом трьох років підряд;

6) смерті особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут.

- Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.

- Власник земельної ділянки має право вимагати припинення сервітуту, якщо він перешкоджає використанню цієї земельної ділянки за її цільовим призначенням.

- Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

25.

26.  Віндикація - витребування майна від добросовісного набувача             Останнім часом позови про витребування майна від добросовісного набувача стали досить поширеними.   Ще  Римське речове право виділяло як один з способів захисту права власності - віндикацію – витребування  своєї  речі  власником,  що не володіє,  від  не  власника,  що  нею  володіє.   Аналіз  ухвалених  останнім  часом судами рішень свідчить про те, що суди,  як правило, приймають сторону власника майна, з володіння якого це майно вибуло.              Проте, досить часто трапляються випадки, коли покупець придбав квартиру або інше нерухоме майно, а тривалий час поспіль отримує віндикаційний позов. Та що найгірше, для купівлі «злощасної» нерухомості покупець продав все майно,   що у нього було, довго накопичував гроші,а іноді, і взяв позику! Що ж робити у такій ситуації?              По перше,  не  потрібно  впадати  у  відчай,  замість  цього  необхідно  досить  уважно  дослідити  всі  документи, на які посилається позивач, можливо, все не так страшно, та є шанс.

            Відповідно до ст. 388 Цивільного Кодексу України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

При цьому, слід зауважити, що відповідно до ст. 12 Цивільного кодексу України та виходячи з приписів п. 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» добросовісність набувача презюмується. Лише у разі, якщо   судом   буде встановлено,  що набувач знав чи міг знати про наявність  перешкод до  вчинення  правочину,  в  тому числі й те,  що продавець не мав права відчужувати майно,  це може свідчити  про  недобросовісність набувача  і  є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна.

А отже позивач при поданні позову повинен довести наявність в нього права на звернення до суду з вендикаційним позовом про витребування майна від добросовісного набувача, тобто позивач повинен під час розгляду справи довести факти, які мають істотне значення для розгляду справи по суті, а саме:  (1) факти, які доводять право власності позивача на майно, а відтак і його право на витребування цього майна; (2) факти, які доводять вибуття майна з володіння позивача і знаходження його у відповідача; (3) факти, які доводять незаконність володіння відповідачем майном позивача; (4) факти, які доводять відсутність між позивачем і відповідачем зобов'язально-правових відносин щодо спірного майна; (5) факти, які доводять що відповідач є добросовісним набувачем, тобто чи був він або міг бути обізнаним про незаконність володіння майном (*** така позиція висловлена Верховним Судом України у Ухвалі від 24 лютого 2010 року по справі № 6-894св10 (Реєстраційний № судового рішення у Єдиному державну реєстрі судових рішень 8517704)).

Слід зауважити що відповідно до приписів ч. 3 ст. 27 ЦПК України особи, які беруть участь у справі, зобов'язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки.

Основним процесуальним обов’язком позивача, відповідно до вимог ст. 60 ЦПК України,  є обов’язок доказування, тобто позивач зобов'язаний довести ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог, тобто саме позивач повинен надати докази, що підтверджують наявність обставин, зазначених статтею 388 Цивільного Кодексу України, тому що вона встановлює спеціальні правила для захисту такого права.

На необхідність доведеності позивачем позовних вимог у справі про витребування майна від добросовісного  набувача зазначила і Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України  у Ухвалі Верховного Суду України від 16 червня 2010 року по справі № 6-504св10 (Реєстраційний № судового рішення у Єдиному державну реєстрі судових рішень 10132944), а саме: «….У порушення вищезазначених вимог процесуального законодавства, при неодноразовому розгляді справи, позивачем не надано, а судом апеляційної інстанції під час нового розгляду справи на знайдено доказів, які підтверджують вибуття спірного майна поза волею позивача… Рішення суду першої інстанції відповідає вимогам   ст. ст. 213, 214 ЦПК України, оскільки суд повно та всебічно дослідивши обставини справи, дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог із підстав їх недоведеності»

27. Договір є основною підставою виникнення зобов’язально-правових відносин (зобов’язань). Він встановлює певні суб’єктивні права і суб’єктивні обов’язки для сторін, які його уклали.

Згідно з ч.1 ст.626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків

Предметом договору завжди є певна дія майнового характеру, але ця дія може бути тільки правомірною. Якщо предметом договору буде неправомірна дія, тобто незаконна, то такий договір визнається недійсним.

Договір вважається дійсним за дотримання таких умов:

• законність – дії, які сторони мають вчинити відповідно до договору, мають бути законними, тобто не порушувати вимог чинного законодавства;

• дієздатності сторін – переважна частина цивільно-правових договорів може укладатися лише особами з повною дієздатністю. Особами з неповною, частковою чи обмеженою дієздатністю можуть укладатися, як правило, лише дрібні побутові договори;

• волевиявлення сторін – зобов’язання, яке бере на себе особа за договором, має повністю відповідати її справжній волі (намірам) і не може бути прийнятим під впливом фізичного чи психічного примусу, погрози тощо;

• дотримання встановленої законом форми договору. Якщо законодавством передбачена та чи інша форма договору, він має укладатися саме у такій формі. Недотримання встановленої законом форми договору може тягти різноманітні юридичні наслідки, в тому числі і визнання договору недійсним.

Зміст договору, відповідно до ч.1 ст.628 ЦК України, становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Розрізняють такі категорії умов договору:

• істотні – це умови договору, які законом або самими сторонами визнані обов’язковими. За відсутності хоча б однієї з істотних умов договір не може бути укладено, а вже укладений договір визнається недійсним. Наприклад, у договорі купівлі-продажу істотними є предмет, тобто майно, що продається, ціна цього майна та строк передачі його продавцем покупцеві;

• звичайні – це умови, які зазвичай включаються до договору, але сторони можуть їх змінити або взагалі відмовитися від них. Звичайною умовою договору, наприклад, є місце виконання зобов’язання. Зокрема, продавець та покупець у договорі купівлі-продажу можуть визначити місце, в якому буде здійснюватися передача майна. Якщо ж у договорі ця умова не вказана, вважається, що зобов’язання має бути виконаним за місцем укладення договору;

• випадкові – це умови, які зазвичай не включаються до подібних договорів, але сторони виявляють своє бажання встановити їх. Зокрема, випадковою умовою договору найму житла може бути умова про обов’язок наймача чи наймодавця застрахувати це житло.

Існують різні підстави класифікації цивільно-правових договорів.

1. За кількістю зобов’язаних сторін договору:

• односторонні – це договори, в яких одна сторона бере на себе обов’язок перед другою стороною вчинити певні дії або утриматися від них, а друга сторона наділяється лише правом вимоги, без виникнення зустрічного обов’язку щодо першої сторони. Класичним одностороннім договором є договір дарування, згідно з яким одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. У цьому випадку дарувальник має обов’язок передати вдар певне майно, а обдаровуваний має право отримати це майно в дар, маючи при цьому жодних обов’язків;

• двосторонні – це договори, в яких правами та обов’язками наділені обидві сторони договору. Переважна більшість цивільно-правових договорів є саме такими. Наприклад, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму;

• багатосторонні – це договори, які укладаються більш як двома сторонами, наприклад, двома і більше продавцями чи двома і більше покупцями. До багатосторонніх договорів застосовуються загальні положення про договір, якщо це не суперечить багатосторонньому характеру цих договорів.

2. За формою розрізняються усні та письмові договори, письмові, в свою чергу, можуть укладатися в простій та нотаріальній письмовій формах.

3. За моментом визнання договору укладеним:

• реальні – це договори, що вважаються укладеними, тобто набувають юридичного значення лише з моменту фактичного здійснення певних дій (скажімо, договір позики слід вважати укладеним не з моменту досягнення двома сторонами угоди щодо істотних умов позики, азмоменту, коли позикодавець передав позичальникові певну суму грошей);

• консенсуальні – це договори, що вважаються укладеними і набувають юридичного значення з моменту досягнення угоди з основних умов договору (наприклад, купівля-продаж, найм, підряд тощо).

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. У процесі укладення договору розрізняють дві стадії: пропозицію укласти договір (оферту) і прийняття пропозиції (акцепт).

Законодавство допускає можливість укладення договорів в усній та письмовій (простій або нотаріальній) формах. За загальним правилом вибір форми договору залежить від бажання осіб, що його укладають. Однак у ряді випадків закон вимагає, щоб договори було укладено у певній формі. Якщо для договору не встановлено певної форми, він уважається укладеним, доки поведінка осіб свідчить про їхню волю укласти договір. Мовчання визначається виявом волі укласти договір лише у випадках, передбачених законом.

Усна форма допускається в договорах, що виконуються під час їх укладання, якщо інша форма не передбачена законом.

Проста письмова форма застосовується в разі укладення договорів між юридичними особами, а також договорів юридичних осіб з громадянами (за винятком договорів, що виконуються під час їх укладення). У простій письмовій формі укладаються й інші договори громадян між собою, якщо дотримання цієї форми прямо передбачено законодавством (наприклад, договір найму (оренди) житла).

Недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду в такому випадку не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.

Нотаріальне посвідчення письмових договорів обов’язкове у випадках, передбачених законом. Зокрема, нотаріального посвідчення вимагають договори про відчуження нерухомого майна (будинків, квартир, земельних ділянок).

У разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину такий правочин є нікчемним. Суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідав справжній волі особи, яка його вчинила, а нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі.

Нотаріальне посвідчення договорів здійснюється державними або приватними нотаріусами. За нотаріальне посвідчення стягується державне мито в такому розмірі:

Вид договору	Розмір державного мита
Договори відчуження житлових будинків, квартир, кімнат, дач, садових будинків,  гаражів, а також інших об’єктів нерухомого майна, які перебувають у власності  громадянина, що здійснює таке відчуження	1% суми договору, але не менше одного неоподатковуваного мінімуму доходів  громадян (17 грн.)
Договори відчуження земельних ділянок, які перебувають у власності громадянина, що здійснює таке відчуження	1% суми договору, але не менше одного неоподатковуваного мінімуму доходів  громадян (17 грн.)
Договори застави	0,01% вартості предмета застави, але не менше 5 і не більше 50неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (85-850грн.)
Договір оренди (суборенди) об’єктів  нерухомості (крім земельних ділянок)	0,01% вартості предмета застави, але не менше 5 і не більше 50неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (85-850грн.)
Договори оренди (суборенди) земельних ділянок	0,01% від грошової оцінки земельної  ділянки. У разі відсутності грошової оцінки земель – 1% суми договору, але не  менше одного мінімуму доходів громадян (17грн.)
Договори поділу майна, договір поруки  та інші договори, що не підлягають оцінці	0,05 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (0,85грн.)
Іпотечні договори, договори права вимоги за іпотечними договорами	0,01% вартості предмета іпотеки,  зазначеної в іпотечному договорі
Договори відчуження транспортних засобів, інших самохідних машин і механізмів:
- дітям, батькам, одному з подружжя;	1% суми договору, не нижчої дійсної  вартості транспортного засобу, іншої  самохідної машини, механізму;
- іншим особам	5% суми договору, не нижчої дійсної  вартості транспортного засобу, іншої  самохідної машини, механізму
Інші договори, що підлягають оцінці	1% суми договору, але не менше одного неоподатковуваного мінімуму доходів  громадян (17 грн.)

28. Договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі погодили між собою його істотні умови. Погодження цих умов відбувається в процесі переговорів, які передують укладан­ню договору.

Загальний порядок укладання договорів регулюється від­повідними статтями ЦК України. Переговори починаються з пропозиції укласти договір, яку одна сторона робить іншій. Така пропозиція, що знаходить своє вираження в запропонованому проекті договору, називається офертою, а особа, яка з нею звер­тається - оферентом. Ініціатором оферти є, як правило, сторона, яка надає послуги, речі (продавець, поставщик, підрядчик). Щоб пропозиція укласти договір вважалася офертою, вона повинна відповідати певним умовам:

-   у ній повинні міститися всі істотні умови майбутнього до­говору, щоб сторона, яка отримала пропозицію, зрозуміла про що йдеться. Якщо пропозиція таких умов не містить, то вона не є офертою, а лише викликом на оферту, який ні до чого не зобов´язує;

-   оферта повинна бути адресована конкретній особі. Тому різні об´яви, реклами, прайс-листи не можуть визнаватися офертою, це лише пропозиції невизначеному колу осіб зробити оферту.

Для укладання договору однієї оферти замало, необхідно, щоб особа, якій була адресована оферта, дала згоду прийняти пропо­зицію. Відповідь про прийняття пропозиції має назву акцепт. Акцептантом може бути лише та особа, якій була адресована оферта. Якщо згоду укласти договір дає інша особа, це є нова оферта, з якою ця особа звертається до колишнього оферента, який при позитивній відповіді стане акцептантом.

Акцепт повинен бути повним і безумовним. Якщо сторона погоджується в цілому з пропозицією, але бажає внести в умо­ви договору деякі корективи, скажімо зазначає, що поставку продукції бажано здійснювати автомобільним транспортом не поквартально, а помісячно, то така відповідь не є акцептом, а є новою офертою.

Якщо пропозиція укласти договір надана із зазначенням строку для відповіді, то договір вважається укладеним, якщо позитивна відповідь була надана протягом зазначеного строку. У випадку, коли строк для відповіді не зазначався, договір вва­жається укладеним, якщо згода його укласти дана негайно або протягом звичайного нормального строку для відповіді.

Особливості укладання договорів на біржах, аукціонах, кон­курсах тощо визначаються відповідними законами або нор­мативними актами. Так, Кабінет Міністрів України 22 груд­ня 1997 року затвердив Положення про порядок проведення аукціонів (публічних торгів) з реалізації заставленого майна, яке визначає специфіку укладання договорів на таких аукціо­нах. На аукціоні договір укладає той, хто дав більшу ціну. Якщо ж торги проводяться шляхом конкурсу, то договір укладає осо­ба, яка запропонувала найвигідніші умови.

Порядок конкурсного відбору покупців (виконавців) регла­ментують, як правило, підзаконні нормативні акти органів вико­навчої влади (Положення про застосування способів приватиза­ції майна державних підприємств, затверджене наказом Фонду державного майна України від 4 лютого 1993 p.; Положення про проведення концесійного конкурсу та укладання концесійних договорів на об´єкти права державної і комунальної власності, які надаються у концесію, затверджене постановою Кабінету Міністрів від 12 квітня 2000 р. та ін.).

Зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Свої особливості має порядок зміни чи розірвання госпо­дарських договорів. Сторона, яка вважає необхідним змінити чи розірвати договір, надсилає пропозицію про це контрагенту. Підприємство, організація, які одержали пропозицію про зміну чи розірвання договору, повинні відповісти на неї не пізніше 20 днів після одержання пропозиції (ст. 11 ГПК Ук­раїни).

Якщо підприємства і організації не досягли згоди щодо зміни чи розірвання договору, а також у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заін­тересована сторона має право передати спір на вирішення госпо­дарського суду.

В ст. 651 ЦК України встановлено загальний порядок зміни або розірвання договору. Договір може бути змінено або розірва­но за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного по­рушення договору другою стороною та в інших випадках, вста­новлених законом чи договором.

Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслі­док завданої цим шкоди одна сторона значною мірою позбав­ляється від того, на що вона розраховувала при укладенні до­говору, тобто, контрагент позбавлений можливості досягти ту мету, заради якої він і укладав договір. Завдана шкода може виступати як у вигляді збитків, так і у вигляді моральної (не-майнової) шкоди.

Особливою підставою зміни чи розірвання договору є істотна зміна обставин, якими сторони керувалися при укладанні до­говору (ст. 652 ЦК). Зміна обставин вважається істотною, якщо вони змінилися настільки, що якби сторони могли це передбачи­ти, вони б уклали договір на інших умовах або взагалі відмови­лися б від його укладання.

За рішенням суду договір може бути розірваний на вимогу за­інтересованої сторони за наявності одночасно наступних умов:

1)   в момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане;

2)   зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій своїй турботливості та обачності, яка від неї вимагалася;

3)   виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала б при укладанні договору;

4) із суті договору або звичаїв ділового обігу не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона.

За наявності наведених вище обставин у виняткових випад­ках, коли розірвання договору суперечить суспільним інтересам або потягне для сторін шкоду, яка значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом, допускається зміна умов договору за рішенням суду.

Закон не визначає загальний порядок зміни та розірвання до­говору, тому зміна або розірвання договору повинні вчинятися в такій самій формі, в якій договір і укладався, якщо інше спе­ціально не передбачено укладеним договором чи законом.

29.

30.

31.

32.

33. Цивільно-правова відповідальність — це самостійний вид юридичної відповідальності, який полягає у застосуванні державного примусу до правопорушника шляхом позбавлення особи певних благ чи покладення обов'язків майнового характеру. До правопорушника застосовуються санкції майнового характеру, які спрямовані на відновлення порушених прав та полягають у відшкодуванні збитків, стягненні неустойки чи пені.

Особливості цивільно-правової відповідальності:

1) майновий характер;

2) стягується на користь потерпілої сторони;

3) компенсаційна природа, тобто спрямованість на відновлення майнової сфери потерпілого.

Цивільно-правова відповідальність виконує такі функції.

• компенсаційну, сутність якої полягає у відновленні стану, що існував до порушення суб'єктивного права, а у разі неможливості такого — грошового чи іншого відшкодування заподіяної шкоди;

• виховну, яка спрямована на попередження таких цивільно-правових порушень у майбутньому, як з боку правопорушника, так і інших учасників цивільних правовідносин;

• стимулюючу, що розкриває позитивний аспект відповідальності та полягає в тому, що встановлення у законодавстві цивільно-правової відповідальності стимулює інших учасників до належної поведінки.

Цивільно-правову відповідальність можна класифікувати за різними критеріями.

1. Залежно від підстави виникнення цивільно-правова відповідальність буває договірна та недоговірна. Договірна відповідальність настає у разі порушення договору однією із сторін.Позадоговірна відповідальність має місце у разі заподіяння шкоду чужому майну чи здоров'ю, а також в інших випадках заподіяння шкоди, якщо між заподіювачем шкоди і потерпілою стороною не існувало договірних правовідносин.

2. Залежно від кількості осіб, які беруть участь у виконанні зобов'язання, застосовуютьчасткову (дольову), солідарну чи субсидіарну (додаткову) відповідальність. Часткова(дольова) відповідальність полягає в тому, що кожен із учасників зобов'язання несе відповідальність у межах своєї частки. Солідарна відповідальність настає лише у випадках, прямо вказаних в законі чи договорі, і при цьому кредитору надається право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі від усіх боржників разом або від одного із боржників. Субсидіарна (додаткова) відповідальність має місце у разі, якщо її прямо передбачено в законі чи договорі, вона не може перевищувати обсягу повної відповідальності.

3. Залежно від обсягу відповідальності виділяють повну, обмежену та підвищену (кратну) відповідальність. За загальним правилом, цивільно-правова відповідальність настає вповному обсязі, а це означає, що розмір відшкодованої шкоди не повинен перевищувати суму заподіяних збитків, тобто відшкодування не повинно призводити до збагачення потерпілого. Проявом обмеженої цивільно-правової відповідальності може бути встановлення у договорі правил про залікову, виключну або альтернативну неустойку (ст. 624 ЦК). У певних випадках законом може бути передбачено застосування підвищеноїцивільно-правової відповідальності, яка полягає у застосуванні до правопорушника додаткових санкцій у порядку та розмірах, визначених законом. Наприклад, у разі визнання недійсним правочину, який учинено під впливом насильства, винна сторона (інша особа), яка застосувала фізичній або психічний тиск до другої сторони, зобов'язана відшкодувати їй збитки у подвійному розмірі (ст. 231 ЦК).

Цивільно-правова відповідальність настає за умови, якщо дія чи бездіяльність, якими заподіяно шкоду, є протиправними чи заборонені законом. Протиправною поведінкою визнається така поведінка, яка порушує приписи правової норми, незалежно від того, знав чи не знав правопорушник про неправомірність своєї поведінки.

Особливістю цивільно-правової відповідальності є те, що в окремих випадках допускається відповідальність за дії інших осіб. Наприклад, якщо шкоди завдано особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними через психічний розлад або недоумство, суд може постановити рішення про відшкодування цієї шкоди її чоловіком (дружиною), батьками, повнолітніми дітьми, якщо вони проживали разом із цією особою, знали про її психічний розлад або недоумство, але не вжили заходів щодо запобігання шкоди (ст. 1186 ЦК).

34.

35.

36.

37.

38

39.

40.