15.4. Банки і банківська система.

Сукупність кредитно – фінансових установ, які перенаправляють потік тимчасово вільних грошових коштів від їх власників до позичальників та здійснюють регулювання національної економіки через стиснення чи розширення грошової маси, складають грошово–кредитну систему. В більшості країн вона представлена трьома рівнями: центральним банком, комерційними банками і спеціалізованими кредитно – фінансовими установами.

Основою грошово–кредитної системи є центральний банк. Існують різні моделі побудови центрального банку та його організаційної структури. Найчастіше центральний банк є державним і представлений однією установою. В окремих випадках він не належить державі , або держава володіє лише частиною його капіталу і може включати в себе декілька установ. Наприклад, у США роль центрального банку виконує Федеральна резервна система, яка складається з двох організаційних ланок – Ради керуючих, 7 членів якої призначаються президентом за згодою Сенату на 14 років, і 12 федеральних резервних банків, які є приватними і виконують функції центральних банків для округів, на території яких вони розташовані. В Україні центральним банком є Національний банк України (НБУ). Він знаходиться в державній власності та представлений єдиною установою. НБУ не підпорядкований урядові, а належить до безпосереднього відання Верховної Ради України.

Центральний банк, в першу чергу, забезпечує організацію, контроль та регулювання грошового обігу та кредиту в країні, стабільність національної грошової одиниці. Він випускає (емітує) в обіг національну валюту (банкноти, монети); зберігає державні золотовалютні резерви та резерви комерційних банків; є банкіром і казначеєм уряду, забезпечує касове виконання державного бюджету та обслуговування державного боргу; виступає міжбанківським розрахунковим центром; кредитує комерційні банки; здійснює грошово – кредитне регулювання економіки, тощо. Під час банківської кризи центральний банк виконує функцію «кредитора останньої надії», забезпечуючи грошовими резервами банківську систему, і тим самим мінімізуючи небезпеку банківської паніки. З населенням і фірмами центральний банк жодних операцій не здійснює.

Регулювання центральним банком пропозиції грошей в національній економіці називають монетарною політикою. Її проведення передбачає використання засобів прямого та непрямого регулювання. До засобів прямого регулювання відносяться: обмеження обсягів кредитів, що надаються певним галузям, виробникам; пряме регулювання процентної ставки; обмеження кредитів для окремих банків, тощо. Вони здебільшого використовуються у країнах, що розвиваються та з перехідною економікою, оскільки є ефективними лише у короткостроковому періоді, не допускаючи швидко надмірного створення банківських грошей. Однак тривале застосування цих інструментів не дозволяє оптимізувати структуру кредитів, що надаються, погіршує конкурентне середовище для банків, спотворює їх функції, тощо. Тому в країнах з розвинутим ринком грошей перевагу віддають засобам непрямого регулювання пропозиції грошей. До них належать: операції на відкритому ринку, зміна облікової процентної ставки, зміна норми обов′язкового резервування. Маючи можливість через ці інструменти впливати на розмір надлишкових резервів банків або грошовий мультиплікатор, центральний банк безпосередньо жорстко не контролює загальну пропозицію грошей, а лише корегує ту її складову, яку створюють комерційні банки.

Операції на відкритому ринку – це купівля центральним банком державних цінних паперів (держоблігацій) на загальнодоступних (відкритих) фінансових ринках у населення, фірм чи комерційних банків, або продаж їм цих паперів. Так, при купівлі, оплачуючи придбані цінні папери у банків, населення, фірм, центральний банк збільшує тим самим резерви комерційних банків як напряму так і за рахунок зростання вкладів, що надходять до них від економічних суб′єктів. А це дозволить їм надавати у позику більше грошових коштів і, як наслідок, приведе до зростання пропозиції грошей у національній економіці. Навпаки, продаж центральним банком цінних паперів зменшує резерви комерційних банків як за рахунок безпосереднього вилучення частини коштів в якості оплати за придбані банками папери так і внаслідок зменшення обсягів вкладів економічних суб′єктів. А це спричинить зменшення пропозиції грошей в економіці.

Стимулом, який спонукає до продажу чи купівлі комерційними банками, фірмами, населенням державних цінних паперів, як нам уже відомо, виступає норма процентної ставки цих паперів, яка перебуває в зворотній залежності від їх ціни. Так, коли центральний банк купує держоблігації, попит на них зростає, що підвищує їх ціну і відповідно понижує процентну ставку. Це і примушує власників цих цінних паперів продавати їх центральному банку. Коли ж центральний банк продає держоблігації, пропозиція їх зростає, що приводить до пониження цін на них і до підвищення їх процентної ставки. За таких умов комерційні банки, населення , фірми віддаватимуть перевагу державним цінним паперам , тобто їх купуватимуть.

Операції на відкритому ринку поділяють на динамічні та захисні. Динамічні операції направлені на остаточну зміну пропозиції грошей в національній економіці. Це передбачає закінчену купівлю чи продаж центральним банком цінних паперів з негайною їх оплатою. Захисні операції мають на меті лише нейтралізувати вплив певних чинників, який може визвати небажані зміни в пропозиції грошей. Тому, в цьому випадку, центральний банк купує чи продає цінні папери з умовою, що через короткий час їхній покупець чи продавець відповідно продасть йому чи викупить у нього їх назад.

Облікова (дисконтна) процентна ставка (ставка рефінансування) – це ставка процента, під яку центральний банк надає позики комерційним банкам. Ці позики короткострокові і їх мета полягає в підтриманні обов′язкових резервів комерційних банків на необхідному рівні чи забезпечення їх ліквідності в умовах банківської кризи. Одержання позик у центрального банку збільшує резерви комерційних банків і підвищує їх здатність до кредитування. Змінюючи облікову ставку, центральний банк заохочує чи, навпаки, стримує потяг банків до отримання додаткових резервів за свій рахунок і тим самим впливає на формування пропозицій грошей в національній економіці через масштаби кредитної діяльності банків. Однак, так як рішення щодо запозичення коштів в центральному банку комерційні банки приймають самостійно і на них значною мірою впливають існуючі умови отримання позик на міжбанківському ринку, то наслідки впливу зміни облікової ставки на пропозицію грошей не можна точно передбачити. Загалом зміна облікової ставки лише сигналізує про наміри центрального банку з приводу майбутньої монетарної політики.

Зміна вимог центрального банку до обов′язкового резервування впливає на здатність комерційних банків міняти пропозицію грошей двома шляхами: по-перше, змінюючи обсяг надлишкових резервів комерційних банків; по-друге, змінюючи розмір грошового мультиплікатора. Так підвищення норми обов′язкового резервування звужує пропозицію грошей внаслідок скорочення надлишкових резервів, саме за рахунок яких і відбувається збільшення обов′язкових резервів, і зменшення грошового мультиплікатора. Зниження обов′язкових резервних вимог, навпаки, переводить частину обов′язкових резервів у надлишкові і таким чином збільшує можливість банків створювати нові гроші. Збільшення при цьому грошового мультиплікатора одночасно підсилює цю їх здатність.

Завдяки багатосторонній дії, норма обов′язкового резервування є потужним засобом впливу на пропозицію грошей. Але часта її зміна вимагала б від комерційних банків підтримувати значний рівень надлишкових резервів, щоб мати можливість в будь-який час виконати підвищені резервні вимоги. А це б зменшувало прибутки банків, так як зарезервовані кошти не приносять дохід. Тому резервні вимоги не використовуються для поточного контролю за розміром грошової маси в економіці. Вони є інструментом довгострокової дії і застосовуються найрідше. Зменшення ролі резервних вимог в сучасній практиці проявляється в стійкій тенденції зниження норми обов′язкового резервування при відсутності різких коливань її величини, в згладжуванні різниці між нормами резервування по видам депозитів, в обмеженні страхової функції обов′язкового резервування внаслідок введення в більшості країн практики обов′язкового страхування депозитів, у відмові взагалі від обов′язкового резервування.

В умовах розвинутої ринкової економіки основним інструментом грошово-кредитної політики є операції на відкритому ринку. Це обумовлено їх певними перевагами порівняно з іншими інструментами. По-перше, ініціатива з проведення операцій на відкритому ринку належить центральному банку і він контролює повністю весь обсяг операцій. По-друге, цей засіб забезпечує практично миттєву зміну грошової маси. В-третіх, він достатньо гнучкий, оскільки дозволяє при виявленні помилок оперативно переорієнтувати проведення операцій. В-четвертих, цей інструмент є дуже м′яким, так як його дія не впливає помітно на прибутковість комерційних банків, а комерційні банки здійснюють угоди з цінними державними паперами добровільно.

Залежно від загальноекономічної ситуації в країні та переслідуваних цілей центральний банк, використовуючи монетарні інструменти, проводить політику «дешевих» і «дорогих» грошей. Політика «дешевих» грошей проводиться за умов падіння виробництва та збільшення безробіття. Її мета знизити процентну ставку по позикам, збільшивши пропозицію грошей шляхом стимулювання кредитування, і тим самим забезпечити зростання виробництва і зайнятості за рахунок збільшення сукупних видатків основних макроекономічних суб′єктів. Включає систему наступних заходів: купівля цінних паперів на відкритому ринку; зниження норми резервування; зниження облікової ставки.

В умовах економічного піднесення з метою запобігання надвиробництва і придушення інфляції центральний банк обмежує грошову масу через скорочення кредитів і таким чином підвищує процентну ставку, тобто проводить політику «дорогих» грошей. Це зменшує сукупні видатки і стримує надмірне економічне зростання, рівень занятості та рівень цін. Включає систему наступних заходів: продаж цінних паперів на відкритому ринку; збільшення норми резервування; підвищення облікової ставки.

Комерційні банки – це кредитні інститути різних форм власності, які утворюються на акціонерних чи дольових основах. Вони представляють другий рівень банківської системи.

Розрізняють пасивні та активні операції комерційних банків.

Пасивні операції пов′язані з залученням грошових коштів у банк. Їх джерелами є власні, залучені та емітовані кошти. До власних коштів відноситься акціонерний і резервний капітал, а також нерозподілений прибуток банків. Власні кошти складають незначну частину ресурсів банків (до 10%). Головну частину своїх коштів банки мобілізують через депозитні операції. Депозити, як ми вже знаємо, складаються із поточних рахунків і різних видів вкладів. Емітовані кошти утворюються в процесі проведення банками операцій пов′язаних з оплатою грошових і товарних документів та гарантуванням платежів у випадку банкротства боржника.

Активні операції банків передбачають розміщення грошових коштів і виконання комісійно-посередницьких дій за дорученням своїх клієнтів. До них відносяться надання кредитів економічним суб′єктам на різні цілі і на різноманітних умовах; фондові операції з цінними паперами; операції з іноземною валютою, дорогоцінними металами, нерухомістю; відкриття і ведення рахунків фізичних і юридичних осіб; розрахунково-касове обслуговування; інкасація грошей та грошових документів; надання в оренду спеціальних приміщень, сейфів для зберігання документів, коштовностей; тощо.

В сучасних умовах нараховують від 300 до 600 різноманітних видів послуг (банківських продуктів), які надають банки своїм клієнтам. За їх переліком комерційні банки поділяють на універсальні та спеціалізовані. Універсальні банки надають практично усі основні різновиди послуг. Спеціалізовані зосереджують свої зусилля лише на окремих, враховуючи найповніше запити певних груп потенційних клієнтів. Спеціалізованими комерційними банками є іпотечні банки, які здійснюють кредитування під заставу нерухомого майна (землі, житла, обладнання, тощо); інноваційні – кредитують проекти впровадження у виробництво нових технологій; інвестиційні – проводять операції виключно з цінними паперами або надають послуги з їх розміщення на первинному ринку; ощадні – залучають дрібні кошти на певний термін фізичних осіб; спеціальні – зосереджуються на певних видах діяльності, як, наприклад, фінансування експорту; довірче управління майном; довгострокова оренда майна (лізинг), тощо.

Надаючи своїм клієнтам певні послуги, комерційні банки мають на меті отримання банківського прибутку. Він визначається як різниця між отриманим від усіх видів діяльності валовим доходом банку та його загальними витратами пов′язаними з їх виконанням. Основну частину банківського прибутку складає різниця між процентами, які банк отримує за надані ним кредити, і процентами, які він виплачує своїм вкладникам. Вона отримала назву банківської маржі.

Діяльність комерційних банків у ринковій економіці доповнюють різноманітні небанківські фінансово – кредитні установи, а саме страхові компанії, пенсійні фонди, інвестиційні фонди, довірчі товариства, кредитні спілки, тощо. Вони створені для цілеспрямованого вирішення певних проблем як соціального так і економічного характеру, існуючих в суспільстві. Це очевидно уже із їх назв. Саме під виконання покладених на них функціональних зобов′язань ці установи і залучають на певних умовах грошові кошти економічних суб′єктів. Використовуючи їх тимчасово в якості кредитних ресурсів, вони примножують їх для своїх клієнтів і тим самим підвищують ефективність своєї роботи.