Тема 15. Грошово-кредитна система в ринковій економіці.

1.Ринок грошей . Попит на гроші. Пропозиція грошей.

2.Рівновага на грошовому ринку. Її порушення та відновлення.

3.Кредит: сутність, форми, функції в ринковій економіці.

4.Банки і банківська система.

5.Ринок цінних паперів.

Ключові поняття: ринок грошей, негрошові активи, облігація, номінальна процентна ставка, попит на гроші, попит на гроші для угод, попит на гроші як актив, сукупний попит на гроші, пропозиція грошей, грошова маса, грошовий агрегат, банківські резерви, обов′язкові резерви, наднормові резерви, фактичні резерви, норма обов′язкового резервування, грошова база, простий грошовий мультиплікатор, коефіцієнт депонування грошей, норма фактичного резервування, повний грошовий мультиплікатор, рівновага грошового ринку, рівноважна процентна ставка, кредит, комерційний кредит, вексель, банківський кредит, грошово–кредитна система, центральний банк, монетарна політика, операції на відкритому ринку, облікова ставка, політика «дешевих» грошей, політика «дорогих» грошей, комерційний банк, банківські продукти, банківський прибуток, банківська маржа, ринок цінних паперів, цінні папери, первинний ринок цінних паперів, вторинний ринок цінних паперів, курс цінних паперів, фондова біржа.

15.1.Ринок грошей . Попит на гроші. Пропозиція грошей.

Ринкова економіка є грошовою,оскільки всі економічні операції проводяться за участю грошей. Гроші пов′язують між собою усіх суб′єктів економічних відносин. Будь-яка інформація ринку про рівень витрат і доходів, розміри угод, боргових зобов′язань, обсяги виробництва та соціальні витрати, тощо подається в адекватній грошовій формі. Від успішного функціонування грошового обігу залежить господарча активність, економічне зростання, достаток суспільства. Стабілізація грошового обігу є надійним засобом оздоровлення економіки в кризових ситуаціях.

Оптимізація сукупності грошових коштів, необхідних для забезпечення успішного функціонування національної економіки відбувається на грошовому ринку. У найбільш узагальненому вигляді грошовий ринок – це система економічних відносин і банківських та спеціальних фінансово-кредитних інститутів, які забезпечують функціонування усієї сукупності грошових ресурсів країни, їх постійне переміщення, розподіл і перерозподіл під впливом взаємодії попиту і пропозиції грошей. Особливість ринку грошей полягає в тому , що на ньому гроші «не продаються» і «не покупаються» подібно іншим товарам. Під час «купівлі-продажу» гроші обмінюються на інші ліквідні ресурси по альтернативній вартості, яка вимірюється в одиницях номінальної процентної ставки. Номінальна процентна ставка – це дохід, який приносить альтернативний грошовій готівці ліквідний ресурс на протязі року, представлений не як абсолютна, а як відносна величина в процентах до його номінальної вартості, і не скорегований на інфляцію. Вона є альтернативною вартістю накопичених у формі готівки грошей, це від отримання чого відмовляються, володіючи грошима як такими. До ліквідних негрошових ресурсів відноситься всі ті активи, за допомогою яких нарівні з готівковими грошима люди намагаються зберегти, примножити чи перемістити без втрат в майбутнє своє багатство – це строкові вклади, акції, облігації, коштовні метали, нерухоме майно, коштовності, антикваріат, тощо. Для полегшення теоретичного аналізу грошового ринку, прийнято об′єднувати усі негрошові активи одним поняттям –облігації. Облігація – цінний папір, який свідчить , що той хто її придбав, позичив свої гроші продавцю (приватній особі,фірмі, уряду країни) на певний термін. В обмін на це продавець бере на себе зобов′язання систематично платити за використання позичених коштів (процентну ставку) і повернути власникові всю суму після закінчення терміну угоди. Загальною умовою встановлення і підтримання рівноваги на грошовому ринку є існування ринкової економіки з розвинутими ринками негрошових активів, і в першу чергу з ринком цінних паперів.

Для розуміння механізму функціонування грошового ринку необхідно розмежувати його складові компоненти, а саме попит на гроші та пропозицію грошей. Попит на гроші – це бажання економічних суб′єктів мати в конкретний період часу деяку величину цього активу. Його не можна змішувати з відомим бажанням «мати гроші взагалі, до того ж чим більше, тим краще». В чітко економічному розумінні кожен із економічних суб′єктів може собі дозволити пред′явити попит на гроші лише у відповідності зі своїми можливостями, які визначаються їх бюджетними обмеженнями,тобто розміром отриманого доходу.

Існує декілька підходів до розумінні попиту на гроші. Серед них - класична концепція (кількісна теорія грошей), кейнсіанська теорія попиту на гроші, модель У. Баумоля-Дж. Тобіна, монетаристська теорія портфеля. Маючи свої особливості, які пов′язані з різним тлумаченням поведінки економічних суб′єктів, вони разом з тим не суперечать одна одній і в сукупності дають достатньо повне уявлення про попит на гроші в цілому. У відповідності з ними попит на гроші в національній економіці витікає із функції грошей як засобу обігу та платежу і функції грошей як засобу заощадження та збереження багатства. Розрізняють попит на гроші для угод (транзакційний попит), попит на гроші як актив, сукупний попит на гроші.

Попит на гроші для угод пов′язаний з функцією грошей як засобу обігу та платежу і пояснюється тим, що економічним суб′єктам необхідно мати гроші у формі готівки чи поточних безстрокових рахунків для здійснення запланованих і незапланованих платежів при купівлі благ та послуг в період між отриманням доходу, або при його нерівномірному надходженні. Так підприємцям гроші необхідні для придбання верстатів, сировини, енергії, оплати праці робітників. Домогосподарствам – для купівлі продуктів харчування, одягу, оплати комунальних послуг, тощо. Кількість грошей, необхідних для здійснення угод, визначається номінальним валовим внутрішнім продуктом (ВВП). Чим більше загальна грошова вартість благ і послуг які знаходяться в обігу, тим більше потрібно буде грошей для укладання угод купівлі-продажу. А оскільки величина номінального ВВП прямо залежить від об′єму виробництва і рівня цін, то їх зростання приводить до збільшення попиту на гроші для угод. Разом з тим необхідно враховувати, що кожна призначена для угод грошова одиниця, може обслуговувати декілька угод, що визначається швидкістю обігу грошей. На рівні національної економіки швидкість обігу грошей дорівнює середній частоті отримання доходу. І це зменшує попит на гроші для угод. Таким чином, підвищення рівня цін і зростання обсягу виробництва збільшують, а прискорення обігу грошей зменшує попит на гроші для угод. За умов відносної стабільності швидкості обігу грошей попит на гроші для угод є зростаючою функцією від величини номінального валового внутрішнього продукту в національній економіці.

Із розуміння сутності попиту на гроші для угод витікає, що він залежить від рівня номінального ВВП і не залежить від процентної ставки, тому його графічно можна представити у вигляді вертикальної прямої лінії Мd₁. Зі збільшенням рівня номінального ВВП попит на гроші для угод зросте, а лінія Мd₁ переміститься вправо у положення Мd₂ (див. графік 15. 1).

Графік 15.1. Попит на гроші для угод

Попит на гроші для угод, визначений з урахуванням їх купівельної спроможності (тобто скорегований на інфляцію), називають реальним попитом на гроші для угод і представляють через об′єм тих благ і послуг, який можна придбати за номінальну кількість грошей по поточних цінах. Цей об′єм благ і послуг ще називають реальними грошовими (касовими) залишками(запасами). З урахуванням останнього, попит на гроші для угод ще можна визначити як попит на реальні грошові(касові) залишки які необхідні для рівномірного здійснення платежів за умов нерівномірного надходження грошей.

Однак попит на гроші не обмежується тільки транзакційною необхідністю. Готівкові гроші є одним із найважливіших видів фінансових активів, існування якого пов′язане з функцією грошей як засобу збереження і накопичення. Справа в тому, що існують суттєві причини, які спонукають економічні суб′єкти до збереження і накопичення грошей. Так придбання капітальних благ значної вартості з метою створення чи розширення виробництва, предметів споживання значної цінності (житло, автомобіль, меблі, побутова техніка, тощо) передбачають необхідність попереднього заощадження грошей. Готівкові гроші, як нам уже відомо, є одним із активів, що дозволяє людям зберігати і переміщати своє багатство у часі. Таким чином , попит на гроші для угод доповнюється попитом на гроші як фінансовий актив.

З метою оптимізації величини цього активу економічні суб′єкти порівнюють переваги та недоліки інших видів активів, в які можуть перетворюватись заощадження, з тими перевагами і недоліками, які вони отримають від зберігання готівки. За попередньою домовленістю ми будемо розглядати під цим кутом лише два види активів – готівкові гроші та облігації. Перевагою готівкових грошей є їхня висока ліквідність. Без втрат розміру вартості, яку вони представляють, без усяких перешкод, миттєво вони можуть перетворитися в будь-який продукт. Недолік же їх як активу полягає у тому, що вони не приносять дохід своєму власнику. Навпаки, перевагою облігацій над грішми є саме те, що вони приносять дохід у вигляді процентної ставки. Однак, коли ринкова ціна облігації знижується, її власник зазнає збитків, якщо продасть її раніше терміну погашення. Він понесе втрати пов′язані з конвертацією цього активу в готівку. Таким чином, найважливішим фактором, який впливає на вибір економічного суб′єкта зберігати заощадження у вигляді готівки чи облігацій є процентна ставка. Якщо вона здається суб′єкту достатньо високою, то він перетворить готівковий актив в облігацію, вважаючи , що тримати готівку для нього у цьому випадку є дорогим задоволенням. При пониженні процентної ставки до певного рівня, приймається протилежне рішення, так як дохідність облігації для нього в цьому випадку не буде перевищувати зручність володіння готівкою. Значення процентної ставки, при перевищенні якого суб′єкт приймає рішення обміняти гроші на облігації, а при пониженні нижче якого навпаки – облігації на готівку, називається критичною процентною ставкою. Уявлення про неї у економічних суб′єктів розрізняється, так як вони по різному розуміють ризики і дохідність. Проте вся сукупність їх уявлень про її величину вкладається в деякий інтервал між мінімальним і максимальним значенням. При мінімальному значенні критичної процентної ставки не залишиться ні одного економічного суб′єкта, який би хотів мати серед своїх активів облігації. Попит на гроші як актив у цьому випадку досягає свого максимального значення. Економічна ситуація, за якої попит на гроші як актив не має обмежень з боку процентної ставки, має назву «пастки ліквідності». При максимальному значенні критичної процентної ставки навіть самі консервативні суб′єкти перетворюють готівку в облігації і попит на гроші як актив дорівнює нулеві. Таким чином, з підвищенням процентної ставки попит на гроші як актив зменшується і, навпаки, з її пониженням зростає. Графічно залежність між попитом на гроші як актив та процентною ставкою відображає спадна крива (див. графі 15. 2).

Графік 15.2. Попит на гроші як актив.

Сукупний попит на гроші – це загальна кількість грошей, яку економічні суб′єкти бажають мати для здійснення ділових операцій купівлі-продажу та в якості активів, тобто це сума попиту на гроші для угод та попиту на гроші як актив. Графічно його можна представити шляхом зміщення по горизонтальній вісі кривої попиту на гроші як актив на величину, яка дорівнює попиту на гроші для угод (див. графік 15. 3).

Графік 15.3. Сукупний попит на гроші.

Крива сукупного попиту має назву «кривої переваг ліквідності». Зі зміною рівня номінального ВВП, дія якої проявиться через попит на гроші для угод, крива сукупного попиту на гроші переміщуватиметься або вправо (якщо ВВП збільшиться), або вліво (якщо ВВП зменшиться). За певної величини номінального ВВП зі зростанням процентної ставки величина сукупного попиту на гроші зменшуватиметься. Це знайде відображення в русі вздовж кривої попиту (див. графік 15. 3). При надто високій процентній ставці (і_max) попит на гроші зменшується до своєї мінімальної величини, яка необхідна для проведення угод купівлі – продажу благ та послуг, тобто до попиту для угод. І, навпаки, при дуже низькому рівні процентної ставки (і_mіп)попит на гроші, як ми вже знаємо, не має обмежень з боку процентної ставки.

Таким чином, сукупний попит на гроші є зростаючою функцією від номінального ВВП (доходу) і спадною функцією від процентної ставки.

Пропозиція грошей – це кількісна сукупність платіжних засобів, що перебувають в економічному обігу в межах національної економіки в певний момент часу. На сьогодні не існує принципових теоретичних розбіжностей в розумінні її формування. Це пов′язано з тим, що грошова пропозиція головним чином визначається інституційними факторами, а саме системою правил, норм, законів, стереотипів мислення, поведінки установ і інших організаційних структур пов′язаних з випуском і рухом грошей в економіці. В процесі формуванні грошової пропозиції приймають участь, по-перше, власне держава в особі центрального банку (в Україні - це Національний банк України), який емітує гроші у вигляді готівкових грошей , по-друге, економічні суб′єкти (в першу чергу домогосподарства-населення), які отримують грошові доходи і частину яких переводять у вклади (депозити) комерційних банків, по-третє, комерційні банки і небанківські кредитні установи, які зберігають гроші та надають позики, створюючи тим самим банківські гроші у вигляді безготівкових(депозитних) грошей.

Вся сукупність платіжних засобів, що випущені банківською системою і обертаються в економіці, називається грошовою масою. В сучасних умовах вона включає в себе різноманітні функціональні форми грошей (готівкові, безготівкові гроші, різнорідні рахунки,чеки, векселі, тощо), які всі разом входять в поняття широкі гроші. Хоча, за визначенням, гроші є найбільш ліквідний актив, абсолютна(найвища) ліквідність властива тільки готівковим грошам. Інші компоненти грошової маси, які прийнято називати майже гроші, мають ліквідність нижчого рівня. Виходячи як з практичних так і теоретичних цілей, грошову масу за критерієм ліквідності її компонентів структурують, виділяючи так звані грошові агрегати. Грошові агрегати – це обмежені сукупності представників вартості, які відрізняються за здатністю виконувати основні функції грошей і можливістю перетворення в них. Багато складових грошових агрегатів (наприклад, чек, облігація, тощо) не можуть розцінюватись самі по собі як гроші, але, виконуючи якусь функцію чи підфункцію грошей, вони грають роль грошей, залучаються, агрегуються ними до свого руху. На сьогодні не існує єдиної загальноприйнятої структури грошової маси. В кожній країні, що до цього, є своя специфіка. Але загальний підхід полягає в тому, що по мірі зростання індексу грошового агрегату, убуває міра ліквідності його складових компонентів і зростає їх роль як засобів збереження цінностей. В Україні виділяють наступні чотири агрегати: М0, М1,М2,М3. Агрегат М0 включає готівку, яка перебуває поза банками, тобто це паперові гроші(банкноти) і монети на руках у фізичних осіб і в касах юридичних осіб(готівка в касах банків не враховується). Агрегат М1 включає М0 плюс безстрокові чекові вклади, кошти яких можна використовувати без попередження банків, тобто це кошти, які перебувають на поточних рахунках і на ощадних рахунках до запитання. Агрегат М2 включає М1 плюс усі види строкових рахунків, кошти на рахунках капітальних вкладень підприємств і організацій та на інших спеціальних рахунках, тобто компоненти, перетворення яких в платіжні засоби потребує певного часу. Агрегат М3 включає М2 плюс кошти на вкладах пов′язаних з трастовими (чітко обумовленими) операціями банків. В ряді випадків виділяють агрегат L, який включає в себе М3 плюс казначейські векселі та деякі інші грошові активи(комерційні папери, заощаджувальні облігації, тощо).

З метою полегшення аналізу пропозиції грошей, як правило, не враховують відмінності між різними видами вкладів і представляють всю грошову масу як суму готівки (С) і депозитів (Д). Тоді у загальному вигляді пропозиція грошей може бути виражена рівнянням:

Мs = C + D , де

Мs – пропозиція грошей; С – готівкові гроші; D – депозити.

Основу грошової маси складають готівкові гроші емітовані центральним банком. Вони є безпосередньо частиною пропозиції грошей. Однак основним джерелом формування пропозиції грошей у країнах з ринковою економікою сьогодні є банківське кредитування. Справа у тому, що діяльність комерційних банків базується не на повному, а на частковому резервуванні. Це означає, що лише частина коштів внесених економічними суб′єктами на банківські рахунки не може бути видана як кредити, а повинна бути зарезервована. Розрізняють обов′язкові, наднормові та фактичні резерви. Обов′язкові резерви – це мінімальний розмір вкладу, який комерційний банк не може надати як кредит і повинен тримати на рахунку в центральному банку країни. Він вимірюється, як відношення суми обов′язкових резервів до суми залучених депозитів у відсотках, і називається нормою обов′язкового резервування (r). Норма обов′язкового резервування встановлюється центральним банком і розрізняється по видам депозитів. Але при теоретичному аналізі її вважають єдиною. Обов′язкові резерви виконують роль часткового страхування депозитів і інструмента грошово-кредитної політики центрального банку за допомогою якого він впливає на здатність банківської системи створювати нові депозити, тобто банківські гроші. Обов′язкові резерви комерційних банків (R),які зберігаються в центральному банку, разом з грошима у формі готівки, які перебувають в обігу поза банками, а саме на руках у населення, в сейфах підприємств (С), утворюють грошову базу (В). Грошову базу безпосередньо створює і контролює центральний банк і вона є основою формування загальної пропозиції грошей. Тому її ще називають грошима підвищеної потужності.

Наднормові резерви представляють собою касову готівку комерційних банків. Вони тримають їх по двох причинах, а саме: для виконання поточних зобов′язань перед клієнтами, які можуть в будь-який час забажати вилучити готівкові гроші зі своїх рахунків, щоб не допустити паніки, тобто масового одночасного вилучення власниками своїх вкладів; з метою зменшення ризиків повернення кредитів в умовах погіршення економічної ситуації, коли скорочують обсяги кредитування. Фактичні резерви – це сума обов′язкових і наднормових резервів. Оскільки надання позик є основним джерелом прибутків банків, то вони зацікавлені в мінімізації наднормових резервів. За таких умов дійсний розмір активів, які комерційний банк може реально використати для кредитування, є різницею між депозитами, що надійшли до банку та його обов′язковими резервами, і яка отримала назву надлишкових резервів. Саме надлишкові резерви служать джерелом створення комерційними банками грошей і саме їх розмір визначає спроможність банків в цій сфері.

Система комерційних банків може надати позики в обсязі, який у кілька разів перевищує її початкові надлишкові резерви. Справа у тому, що якщо весь обсяг кредитних ресурсів видається у безготівковій формі, то кожен наданий кредит знову зараховується в депозит і тим самим система банків може створювати максимально можливу при заданій нормі резервування кількість нових депозитів. А так як кожен новий депозит і відповідно йому надана позика збільшують пропозицію грошей, то як наслідок цього і грошова маса досягне свого максимально можливого розміру при заданій нормі резервування. Проілюструємо цей процес конкретним прикладом. Нехай норма обов′язкового резервування дорівнює 20% (r=0,2), а початковий депозит банку «А» становить 100 грошових одиниць. Тоді 20 одиниць банк повинен тримати як обов′язковий резерв, а 80 – його надлишкові резерви. Якщо банк надасть 80 одиниць у позику, то він збільшить пропозицію грошей на 80, і тепер вона буде дорівнювати 180. Вкладникам належить 100 одиниць депозитів, а 80 одиниць перебуває у позичальників. Якщо ці 80 одиниць знову опиняться, скажімо, у банку «В» у вигляді депозитів, процес відновиться: 20%, тобто 16 одиниць банк «В» залишить у резервах, а на суму 64 надасть позики, збільшуючи пропозицію грошей ще на 64одиниці. Третій банк «С", куди можна покласти гроші, додасть іще 51,8 одиниць до пропозиції грошей. Якщо процес продовжиться до використання останньої грошової одиниці, то пропозицію грошей можна показати як Мs = (1/r) х Dп, де r – норма обов′язкового резервування, Dп – початковий депозит. Коефіцієнт 1/r отримав назву простого депозитного (або грошового) мультиплікатора. Він є оберненою величиною до обов′язкової норми резервування. У нашому прикладі r = 0,2, Dп = 100. Тому пропозиція грошей становить 500 грошових одиниць (100 х 1/0,2). Отже, початковий вклад у розмірі 100 грошових одиниць за норми обов′язкового резервування 20% створив ще 400 грошових одиниць банківських (кредитних) грошей. Ланцюгова реакція збільшення банківських депозитів перетворила 1 грошову одиницю початкового вкладу на 5 грошових одиниць банківських грошей.

Для визначення максимального обсягу грошей, яку може створити банківська система в цілому, необхідно перемножити надлишкові резерви банків на грошовий мультиплікатор. Однак грошовий мультиплікатор може діяти і в зворотному напрямку. Так вилучення певної суми вкладів із банківської системи приведе до скорочення пропозиції грошей також з мультиплікаційним ефектом. Слід також зауважити, що створення грошей банківською системою лише підвищує ліквідність економіки, а не збільшує багатства суспільства, оскільки позичальникам необхідно через певний час повертати позики банкам.

Здатність банківської системи по створюванню грошей разом з тим обмежена не тільки обов′язковим резервуванням. Справа в тому, що позичальник може забажати, щоб позику йому повністю чи частково надали готівкою. Якщо гроші у вигляді готівки покидають банк, то процес багаторазового збільшення депозитів припиняється. Вподобання позичальників щодо форми грошей (готівки чи поточних рахунків) відображає коефіцієнт депонування грошей (сr). Він визначається як відношення готівки до поточних депозитів, тобто cr =С/D. Разом з тим і комерційні банки по певним причинам, які вже зазначалися раніше, можуть утворювати і зберігати наднормові резерви, що призведе до того, що норма їх фактичного резервування(rr) буде перевищувати норму обов′язкового резервування. За таких умов вони надаватимуть у позику суми, які будуть меншими за їх надлишкові резерви, а значить і величина створених банківською системою грошей буде меншою. Норма фактичного резервування депозитів визначається як відношення загальних резервів комерційних банків (Rз) до депозитів (D): rr = Rз/D.

Загальна модель пропозиції грошей враховує роль центрального банку, поведінку комерційних банків та відтік частини коштів з депозитів в готівку і має наступний формалізований вигляд: Мs = ( 1+cr) / (cr+rr) x B.

З рівняння видно, що пропозиція грошей в національній економіці перебуває у прямій залежності від грошової бази (В) і в оберненій – від коефіцієнта депонування (cr) та норми фактичного резервування (rr).

Співмножник перед грошовою базою (1+cr) / (cr+rr) називається повним грошовим мультиплікатором. Він показує наскільки система комерційних банків може збільшити грошову масу при заданій грошовій базі. Збільшення коефіцієнта депонування і норми резервування зменшує грошовий мультиплікатор.

Центральний банк визначає пропозицію грошей через грошову базу, контролюючи її величину. Збільшення або зменшення грошової бази супроводжується мультиплікативним розширенням або скороченням пропозиції грошей комерційними банками.