18. Магічний реалізм у літературі другої половини 20 ст.

На початку 1960-х рр. увагу читацької публіки та літературних критиків дедалі більше привертає латиноамериканська художня література. Це своєрідне «відкриття Латинської Америки» зумовило пошук терміна на позначення яскравих явищ цієї літератури. Таким поняттям став термін «магічний реалізм». 

Магічний реалізм був альтернативним класичному реалізму з його намаганням «зобразити життя у формах життя», що у певний час змінилося прагненням змальовувати дійсність «не такою, як ми її бачимо, а такою, якою розуміємо».

Першорядного значення він надає специфічному використанню категорії часу задля виявлення його суб’єктивності та відносності, відмовляється від психологічної вмотивованості вчинків людини, висвітлює складні взаємозв’язки нижчої – позірної – дійсності і вищої, сутнісної, зображує конкретно окреслений простір, який не збігається з реальний географічним чи історичним.

Магічний реалізм ще називають міфологічним реалізмом, символічним реалізмом, чудовою реальністю, реальністю дива. Найповніше своє зображально-виражальні можливості він як стильова течія розкрив у латиноамериканській літературі

Отже, творам, написаним у стилі магічного реалізму, притаманні такі риси:

• Фантастичні та магічні елементи, що не пояснюються. • Численні деталі сенсорного сприйняття. • Використання численних символів та образів. • Докладний опис емоцій та сексуальність людини як соціальної сутності. • Циклічний час; або ж колапс часу, коли сучасне повторює чи нагадує минуле. • Непослідовність причинно-наслідкових зв’язків – наприклад, персонаж може страждати “до” трагічних подій. • Використання фольклору й міфології. • Опис події з альтернативних точок зору. • Контраст минулого із сучасним, астрального – з фізичним, персонажів – між собою.

Магічний реалізм представлений у творах таких письменників: А. Карпентьєра («Царство земне», «Екуе-Ямба-о!»), Ж. Амаду («Мертве море», «Капітани піску»), М. А. Астуріаса (трилогія «Сильний вітер», «Зелений Папа», «Очі похованих»), Г. Гарсіа Маркеса («Сто років самотності», «Осінь патріарха»), а також у творчості Х. Кортасара, Х. Л. Борхеса та ін.

Роман «Сто років самотності» написаний у дусі магічного реалізму. У ньому автор використовує міфологічні образи, елементи фольклору, народного відображення світу та здобутки світової культури. У романі автор використовує мотиви з Біблії та Євангелія, античної трагедії, з творів Ф. Рабле та М. Сервантеса. Наприклад, герої твору біля двох років блукають у пошуках нового життя і знаходять його на березі річки, що схоже з вигнанням і блуканнями Адама і Єви. Знищення Макондо за гріхи нагадує своєрідний апокаліпсис – кінець світу, прив’язаний до каштана старий Хосе Аркадіо – прикутого до скелі Прометея. цей твір несе й елементи літературного міфу: роман переповнений різними паралелями за відомими творами жанру сімейної хроніки, з образами роману «Гаргантюа та Пантагрюеля» Рабле, «Дон Кіхота» Сервантеса.

19. Поняття літературного постмодерну. Ігрові та мозаїчні моделі світу в літ-рі постмодерну.

Постмодернізм - загальна назва окреслених останніми десятиліттями тенденцій у мистецтві, що виникла після модернізму та авангардизму

Народження постмодернізму пов’язане з кризою 60-х років, для якої були характерні масові молодіжні бунти, інтенсивний рух трудящих за свої громадянські права, протести проти війни у В’єтнамі, наявність ядерної загрози, що передчувалося людством у період холодної війни, де індивідуалізація людини, пов’язаних із поширенням масової культури.

постмодерністських творах не було характерної для літератури попередніх діб оригінальної, несхожої на інші, естетичної або ідейної програми, не було поділу на "своїх" і "чужих".

 Визначальні риси постмодернізму:         - культ незалежної особистості;         - потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого;         - прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій;         - бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу;         - використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя;         - зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо);         - суміш багатьох традиційних жанрових різновидів;         - сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;         - запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях;         - як правило, у постмодерністському творі присутній образ оповідача;         - іронічність та пародійність. 

Найголовнішою ознакою літератури постмодернізму була її гіперрецептивність- яскраво виражена схильність до рецепції будь-яких фактів із культурно-історичного дискурсу всього людства; передовсім і найактивніше - із творів світової літератури, різних елементів їхньої форми і/або змісту: сюжетів, мотивів, образів, концепцій, жанрів, сцен, цитат, міфів - тощо (т. зв. "інтертекстуальність").

Традиційними творчими засобами, якими послуговувався постмодернізм, була пародія, ілюзія, гра, містифікація, карнавалізація тощо. Стильові риси художньої мови реалізувалися у художніх засобах порівняння, метафори, алюзії, ремінесцен-ції, іронії.

  Серед перших виразно постмодерністських творів — романи У. Еко «Ім'я троянди» (1980), П. Зюскінда «Запахи» (1985), Д. Апдайка «Версія Роджерса» (1985). 

Людина осмислюється постпомодерністами як незавершена істота, пластична й непостійна; свідомість її відкрита, надзвичайно лабільна. Це людина з почуттям можливості, тобто її властивості ще не застигли в межах чогось одиничного, конкретного, вони перебувають у стані перманентного акту творення. Така людина відкрита, нестала, вона може спілкуватися із людьми протилежних поглядів, характерів. Ця людина знає, що може стати всім, і це знання оберігає її від егоцентризму, від вбивчо серйозного ставлення до особистих думок та вчинків, яке притаманне людям, замкненим у „в’язниці характеру”. Мінливість – внутрішня константа такої людини, її єдина властивість. 

«прием игры»- в постмодернизме эта идея нашла многообразное развитие. (это применение мультилингвистических каламбуров, шутливых этимологий, аллюзий на что угодно, фонических и топографических трюков). Читатель втянут в процесс игры: он догадывается, домысливает, находит второй и третий смысл. Постмодернистская мысль пришла к заключению, что все, принимаемое за действительность, на самом деле не что иное, как представление о ней, зависящее к тому же от точки зрения, которую выбирает читатель.

В постмодернистской поэтике важное положение занимает ИГРА. Игровое начало пронизывает текст. Игра была и в поэтике модернизма, но там она основывалась на уникальном содержании и служила ему. В постмодернизме все по-другому.

Постмодернистский текст активно творит нового читателя, который принимает правила новой игры. Игровое начало в постмодернизме проявляется и в постоянной перемене местами литературности и жизненности, так что граница между жизнью и литературой в тексте окончательно размывается, как у В. Пелевина, например. Во многих постмодернистских текстах имитируется сиюминутный процесс письма. Хронотоп таких текстов связан с идеей принципиальной незавершимости текста, его разомкнутости.