4. Імплементація норм права Європейського Союзу в національно-

му праві держав-членів

Механізм імплементації норм права ЄС у національні правопорядки держав членів: загальнотеоретична характеристика

Брацук і.

У свою чергу, сам термін «механізм» в українській мові трактується по-різному: 1) пристрій, що передає рух; 2) внутрішня будова, система чого-небудь; устрій; 3) сукупність станів і процесів, з яких складається певне явище [16]. Коли йдеться про механізм, котрий має місце при імплементації норм, то насамперед він буде уособлювати взаємодію правових та інституційних засобів, що будуть застосуватися в процесі імплементації даних норм.

Щодо різновидностей механізмів взаємодії норм міжнародного та національного права, то насамперед виділяють

- конституційно-правові механізми,

- міжнародний механізм імплементації,

- міжнародний організаційно-правовий механізм імплементації,

- внутрішньодержавний організаційно-правовий механізм тощо.

Під конституційно-правовими механізмами взаємодії норм національного і міжнародного права розуміються конституційно-правові норми та інші правові засоби, що забезпечують узгодження міжнародного та національного права [17].

У свою чергу, міжнародний механізм імплементації являє собою сукупність засобів реалізації міжнародно-правових норм, котрі створюються спільними зусиллями держав. Він включає сукупність правових та інституційних засобів, котрі використовують суб´єкти міжнародного права на міжнародному та національному рівнях з метою реалізації норм міжнародного права [18].

Зустрічається також і поняття міжнародного організаційно-правового механізму імплементації, під яким розуміють сукупність міжнародно-правових засобів, котрі регулюють процес імплементації, та міждержавних інститутів.

Також досить поширеним є поняття внутрішньодержавного організаційно-правового механізму, під яким розуміється «комплекс національних правових засобів, котрі забезпечують імплементацію норм міжнародного права у внутрішньодержавний правопорядок, та державних владних інститутів, що безпосередньо реалізують приписи держави щодо імплементації міжнародних зобов´язань» [19].

Механізм імплементації (імплементаційний механізм) права ЄС можна охарактеризувати як сукупність правових та інституційних засобів, які використовуються Європейським Союзом з метою реалізації його норм у національних правопорядках країн-учасниць. Водночас внутрішнім організаційно-правовим механізмом імплементації права ЄС виступатиме комплекс правових засобів та заходів, а також національних інститутів, котрі забезпечують імплементацію норм права Європейського Союзу у внутрішніх правопорядках держав-учасниць.

Особливістю дії норм права ЄС, які дістають своє закріплення та виражаються у певних джерелах, є те, що «для набуття чинності правових актів ЄС не потрібна ратифікація або інша форма визнання зі сторони держави-учасниці ЄС» [20]. Це, в свою чергу, відрізняє механізм їх імплементації в національні правопорядки країн-учасниць від міжнародно-правового механізму імплементації норм права в будь-яку національну систему права. Суд ЄС, спираючись на ст. 228 Договору про ЄЕС, неодноразово зазначав, що договори, котрі укладаються від імені Співтовариства, набувають чинності та обов´язкові для дер-жав-членів не тому, що вони імплементуються через ратифікацію в національних парламентах, а на основі ст. 228 Договору. Таким чином, можна зробити висновок, що процедура імплементації норм права ЄС у національні правопорядки країн-учасниць є особливою та специфічною в порівнянні з іншими міжнародними організаціями, насамперед завдяки принципам верховенства та прямої дії права Європейського Союзу.

Основоположну роль у розуміння механізму дії норм права ЄС у національних правопорядках країн-учасниць відіграв Суд ЄС, котрий за час своєї діяльності сформував основоположні постулати та принципи існування Європейського Союзу та його розвитку. Зокрема він у своїх рішеннях зазначив, що «право ЄС діє на території усіх країн—членів Європейського Союзу, і в разі виникнення конфлікту між нормою права ЄС та національною нормою має застосовуватися норма права ЄС. Відповідно до принципу верховенства права ЄС положення договорів та акти інститутів Співтовариств, котрі мають пряму дію, виключають будь-які положення національного права, котрі їм суперечать» [21]. У даному випадку погоджуємося з позицією А. А. Мойсеєва, котрий зазначає, що, «на відміну від традиційних міжнародних організацій, для реалізації правових норм ЄС не вимагається видання спеціального державного трансформаційного акта. Правові акти Співтовариств реалізуються в національних правопорядках лише за допомогою внутрішньодержавних актів. Виконання норм, котрі видаються органами Співтовариств, здійснюється органами держав-членів, оскільки Європейські Співтовариства не мають власних правозастосовних структур для реалізації свого права «на місці» [22]. Таким чином, йдеться про внутрішній організаційно-правовим механізм імплементації права ЄС, при якому виконання норм права ЄС насамперед покладається на національні інституції, котрі забезпечуватимуть імплементацію даних норм у своїх національних правопорядках.

Слід зауважити, що механізм імплементації норм права ЄС у національні правопорядки країн-членів не є однорідним та однаковим. Як зазначалося, специфіка дії того чи іншого правового акта ЄС залежить від того, до якого джерела права він належить. Норми права ЄС, як і в інших правових системах, дістають своє закріплення в певних джерелах. Усі джерела права ЄС мають взаємопов´язану систему, котра базується на певних ієрархічних принципах. Система джерел права ЄС має внутрішню ієрархічну побудову з поділом на «первинне» та «вторинне» право. Дещо самостійне положення в цій системі посідає третя група — джерела прецедентного права та міжнародні договори, які укладаються між ЄС та третіми країнами, а також між ЄС та країнами-членами [23]. Кожне джерело з даних груп має свою специфічну дію в країнах—учасницях ЄС і особливий механізм імплементації чи застосування в національних правопорядках.

Щодо джерел «первинного права» ЄС, то вони наділені прямою дією та «виконання їх приписів забезпечується юрисдикційним захистом з боку незалежного суду» [24].

Щодо «вторинного права» ЄС, то тут ситуація дещо інша та більш заплутана., не вимагається існування будь-яких імплементацій-них механізмів, котрі забезпечували б його дію в національних правопорядках країнах—членах ЄС.

Щодо іншого джерела «вторинного права» — директив, то механізм їх дії в національних правопорядках держав-членах суттєво відрізняється від регламентів.

Суд ЄС зазначив, що фізична особа може безпосередньо посилатися на директиву, коли виконано три умови: 1) країна-учасниця не вжила заходів для її виконання; 2) пройшов термін виконання; 3) зобов´язання є безумовним та достатньо чітким. Директива може мати пряму дію лише стосовно держави—члена ЄС і в жодному разі — стосовно фізичної особи.

Необхідно зазначити, що коли будь-яка держава вступає до Європейського Союзу, вона зобов´язана узгодити свою конституцію з членством у Співтоваристві. Як правило, це відбувається шляхом внесення змін до Конституцій тих чи інших держав або приймаються конституційні закони, в яких закріплюється передача частини суверенітету держави даній міжнародній організації, а також визнання принципів верховенства та прямої дії права ЄС. У цілому погоджуємося з позицією А.А.Мойсеєва, котрий зазначає, що «юридичними актами імплементації європейських правових актів є відповідні зміни, котрі вносяться в національні конституції при вступі держав до ЄС або прийняті спеціальні конституційні закони про верховенство права європейської інтеграції над внутрішньодержавним правом» [31].

Загалом право Європейського Союзу сформувало унікальний та специфічний механізм імплементації його норм у національні правопорядки держав-членів, який суттєво відрізняється і є ефективнішим, ніж класичні міжнародні механізми імплементації норм міжнародного права в національні правопорядки держав. Це зумовлено особливим статусом та юридичною природою даного регіонального наднаціонального об´єднання.