1. Подія злочину не мала місця (предмет крадіжки виявлено потерпілим в іншому місці; інсценування злочину). Розпізнання інсценування крадіжки проводиться на підставі вивчення:

а) негативних обставин під час розслідування події (зайве безладдя, навмисне пошкодження матеріальних цінностей; наявність ознак, що вказують на те, що хоч перешкода і зламана, але не знадвору, а зсередини приміщення; незаймані пил чи павутиння на зовнішньому боці рами, нібито виламаної ззовні; відсутність слідів, що обов’язково мають бути при певному способі дій; відсутність на місці події металевих ошурків, що вказує на те, що перепилювання, приміром дужок замка, було здійснено зовсім в іншому місці);

б) результатів слідчого експерименту за перевіркою певного факту (наприклад, чи могли фактично знаходитися у даному приміщенні матеріальні цінності у певній кількості й обсязі; чи дійсно можна було крізь такий пролом у стіні чи через двері винести вказані предмети тощо);

в) даних судових експертиз, допитів, очних ставок.

2. Факт крадіжки й особа, яка її вчинила, встановлені, злочинець затриманий і визнає себе винним у повному обсязі пред’явленого обвинувачення, його показання не суперечать зібраним у справі доказам, викрадене майно виявлене. У даній ситуації слідчий приймає рішення про достатність зібраних доказів для завершення досудового слідства.

3. Факт крадіжки встановлено, зібрано докази про винність особи, яка її вчинила, однак обвинувачений визнає свою вину частково (визнає, що вкрав лише майно, яке виявлено у нього під час обшуку, заперечує окремі епізоди злочинної діяльності, наприклад, факт виготовлення заздалегідь знаряддя злому, збуту викраденого тощо). У даній ситуації слідчий на підставі аналізу показань обвинуваченого висуває версії по кожному пункту як зізнання, так і заперечення пред’явленого обвинувачення. З метою перевірки висунутих версій проводяться допити нових свідків, очні ставки.

4. Факт крадіжки встановлено, зібрано докази винності обвинуваченого у її вчиненні, але він пред’явленого обвинувачення не визнає, посилаючись на алібі (називає місце перебування на момент крадіжки й осіб, які можуть це підтвердити), викрадене майно не знайдено. У даній ситуації перевіряються версії щодо місця знаходження обвинуваченого (чи міг він перебувати у вказаному ним місці на момент крадіжки), а також причетність осіб, на свідченні яких базується алібі обвинуваченого, до його злочинної діяльності. Опрацьовуються версії про місце знаходження викраденого майна, продовжується реалізація тактичних операцій «Перевірка алібі», «Розшук викраденого майна». З цією метою проводяться додаткові обшуки за місцем проживання обвинуваченого, за місцем знаходження належного йому майна (дача, гараж, автомашина тощо), пред’явлення для впізнання обвинуваченим предметів, що належать йому (одяг, взуття, валізи та ін.), судові експертизи, допити свідків, очні ставки та ін.

У тих випадках, коли злочинця не встановлено або встановлено, але ще не затримано, вказані слідчі ситуації початкового етапу переходять і на наступний етап розслідування. Дії слідчого мають бути спрямовані на виявлення злочинця, а також на розшук викраденого (обшук, допит родичів, колег по службі), забезпечення відшкодування матеріального збитку, виявлення й усунення причин і умов, що сприяють учиненню крадіжки. При цьому сприяти вирішенню вказаних завдань може вміла взаємодія слідчих органів з громадськими організаціями й окремими громадянами.

78.

Грабежі та розбої є тяжкими злочинами, покарання за які передбачені статтями 186, 187 КК. При їх вчиненні злочинці прагнуть заволодіти матеріальними цінностями та (або) спричинити шкоду здоров’ю потерпілого. Тому криміналістична характеристика цих злочинів охоплюється їх основними схожими особливостями. Законодавець розмежував грабежі та розбої, виходячи з міри небезпеки насильства, застосованого при їх вчиненні.

Особам, які вчиняють грабежі й розбої, притаманні цинізм, зухвалий і нахабний характер злочинних дій. Такі злочини звичайно вчиняються в присутності очевидців у парках, на вокзалах, у громадському транспорті та інших громадських місцях. При цьому злочинці розраховують, що очевидці не перешкоджатимуть злочинові, боячись наразитися на напад. Вчиняючи грабіж чи розбійницький напад, злочинці враховують певні обставини (місце події, риси, властиві особі потерпілого, характер майна, яким передбачається заволодіти) і визначають спосіб, час, знаряддя і засоби, які можуть бути використані під час нападу.

В останні роки характерною особливістю розбійницького нападу є те, що такі злочинні акції, як правило, здійснюються групою, що робить звичайні способи їх вчинення більш витонченими, досконалими і результативними для злочинців. При цьому нерідко використовуються різноманітні види сучасної вогнепальної зброї, найновіші технічні пристосування, інструменти та інші засоби ураження. Так, приймаючи рішення про напад на інкасатора чи касира, злочинці визначають спосіб вчинення злочину: вивчають шлях пересування інкасаторів чи касирів з грошовими коштами, старанно аналізують наявність охорони, визначають найбільш зручні ділянки, де можна вчинити напад, передбачають шляхи відступу чи від’їзду, планують способи схову й реалізації викрадених матеріальних цінностей. Якщо напади вчиняються на власників житлових приміщень, у яких є матеріальні цінності, то способи їх вчинення частіше за все пов’язані зі сферою діяльності власників майна (бізнес, торгівля тощо), видом і особливостями предмета посягання, його споживчою вартістю, характерними рисами і кримінальними навичками злочинців.

Отже, способи вчинення грабежів і розбоїв є різноманітними і злочинці обирають у кожному конкретному випадку той чи інший спосіб залежно від конкретних обставин. На відміну від деяких інших злочинів, грабежі та розбої мають одномоментний характер, тому успіх розслідування в основному залежить від того, чи зумів слідчий повною мірою використати інформацію, яку він одержав на першій стадії розслідування, від його вміння працювати з матеріальними джерелами, доказами. Тому істотного значення у структурі криміналістичної характеристики набуває встановлення таких обставин:

а) час і місце вчинення грабежу чи розбійницького нападу, наявність очевидців, у чому виразилося насильство, які знаряддя були використані;

б) хто став жертвою нападу, його стан здоров’я і тяжкість тілесних ушкоджень;

в) які матеріальні цінності викрадено, їхні індивідуальні особливості та споживча вартість;

г) хто вчинив грабіж або розбійницький напад, їхні зовнішні ознаки та інші прикмети, роль кожного у вчиненні злочину;

ґ) які обставини сприяли вчиненню злочину.

79.

Вихідними даними для порушення кримінальної справи про грабіж або розбій є такі джерела:

а) заява потерпілого;

б) повідомлення службових осіб про вчинення злочину;

в) заява очевидців про розбійницький напад;

г) затримання з речовим доказом у момент вчинення злочину;

ґ) інші джерела.

Для порушення кримінальної справи про грабіж або розбій необхідна наявність у первісних матеріалах даних про характер та обставини події. Зміст початкового етапу розслідування грабежів або розбоїв у кожному конкретному випадку визначається слідчою ситуацією, яка так чи інакше пов’язана з обставинами, що характеризують злочин, тобто з часом, що минув з моменту грабежу чи розбою, споживчою вартістю викрадених предметів, поведінкою потерпілого, свідків і злочинців.

Після отримання інформації про вчинений злочин слідчий оцінює її практичну значущість, правдивість. З урахуванням зібраних і задокументованих відомостей слідчий визначає їх вірогідність, достатність для початку розслiдування і вирішує, чи забезпечать вони судову перспективу кримінальної справи. Якщо наявних відомостей недостатньо або вони викликають сумнів, то згідно зі ст. 97 КПК проводиться попередня перевірка. Така перевірка передбачає встановлення додаткових обставин або їх вірогідності шляхом отримання пояснень від потерпілого, очевидців, уточнення окремих елементів на місці злочину. Разом з тим необхідно в процесі перевірки звертати увагу на конкретні ознаки, притаманні даному виду злочину. До них можна віднести:

а) наявність ознак старанної підготовки, зухвальства, проявленого нападаючими;

б) ретельне спостереження за жертвою, про що свідчать сліди, залишені на місці спостереження;

в) характер спрямованості діянь: напад на людину, квартиру, дачу, вчинений з метою заволодіння грошима, цінним майном, документами або утаєння більш тяжкого злочину;

г) спосіб зникнення з місця події;

ґ) способи приховання і реалізації злочинно придбаного майна і цінностей;

д) дані про осіб, які раніше вчиняли подібні злочини, їхні зв’язки.

Встановлення названих ознак здійснюється як на стадії дослідчої перевірки, так і на початковому етапі розслідування. Виявлення вказаних ознак проводиться поетапно, оскільки вони тісно пов’язані між собою.

Отже, грабіж чи розбійницький напад характеризується певною слідчою ситуацією, а також особливостями, що дозволяє сформулювати типові основні напрями розслідування, тобто визначити комплекс слідчих дій та оперативно-розшукових заходів. Прийнявши рішення про порушення кримінальної справи за ознаками ст. 186 або ст. 187 КК, слідчий дає ретельну процесуально-криміналістичну оцінку наявної початкової інформації. Наявність необхідних відомостей про злочин, осіб, які вчинили напад, місце їх знаходження, товарну цінність і значущість викраденого, місця приховання і збування забезпечує не тільки слідчу і судову перспективу, а й дозволяє визначити комплекс слідчих дій та оперативно-розшукових заходів.

У справах про грабежі чи розбійницькі напади слідчий вже на початковому етапі розслідування, як правило, має певну інформацію про обставини виявленого злочину, а часто й про осіб, які його вчинили. Ця інформація надходить слідчому з заяв потерпілих та інших джерел. Оцінюючи цю інформацію і результати первинної перевірки, слідчий має можливість вже на початковому етапі розпочати перевірку висунутих версій і планування розслiдування.

Планування розслідування грабежів та розбійницьких нападів здійснюється з урахуванням даних, одержаних внаслідок проведення перевірочних заходів. Особливістю планування є врахування слідчої ситуації, що склалася на початковому етапі розслідування. Існують дві головні слідчі ситуації: перша з них, коли особа, яка вчинила злочин, відома, друга — коли злочинець невідомий. Як правило, на початковому етапі розслідування у справах про грабіж чи розбійницький напад можна висунути такі типові версії:

1) мав місце грабіж чи розбійницький напад;

2) злочин вчинено підозрюваною чи іншою особою;

3) злочину не було, повідомлення неправдиве.

У разі, коли злочинець відомий, перед слідчим стоїть завдання перевірити його причетність до вчинення злочину. Необхідно ретельно перевірити версію щодо можливого повідомлення потерпілим неправдивої інформації та інсценування грабежу чи розбійницького нападу. Крім того, у плані необхідно передбачити заходи, спрямовані на перевірку алібі підозрюваного. Коли ж злочинця затримано на місці злочину, передусім слід передбачити такі заходи, як допит потерпілого, огляд місця події, огляд одягу підозрюваного, допит очевидців та інших осіб. Перевірка версій і планування розслідування грабежів чи розбоїв, коли злочинець не відомий потерпілому, має свої особливості. У цих випадках необхідно перевірити версії про осіб, які могли вчинити грабіж чи розбійницький напад. У даній ситуації слідчий повинен якомога ефективніше використати можливості оперативно-розшукових органів. Причому перевірка версій має здійснюватися за допомогою передбачених у плані конкретних слідчих дій та оперативно-розшукових заходів. При цьому необхідно чітко оцінити наявні докази та іншу інформацію, а саме:

а) проаналізувати показання потерпілих, свідків та інших осіб;

б) перевірити за картотекою наявність нерозкритих грабежів чи розбоїв у даному районі чи населеному пункті, виявити можливих «гастролерів»;

в) за даними криміналістичного обліку перевірити відбитки слідів рук, куль, гільз, зброї, автотранспорту, якщо вони використовувалися у вчиненні злочину.

Цей комплекс заходів, спрямованих на встановлення осіб, які вчинили напад, може бути розширеним з урахуванням слідчої ситуації та конкретних обставин.

При плануванні затримання злочинців з речовими доказами, якщо про це відомо слідчому, слід передбачити:

а) розміщення оперативних працівників, які беруть участь у затриманні, з урахуванням усіх можливих обставин опору з боку злочинців;

б) питання щодо часу і моменту операції;

в) можливі способи фіксації злочинних дій;

г) способи належного процесуального затримання.

При збиранні процесуально і криміналістично значущих даних важливу роль у розслідуванні відіграє огляд місця затримання. Тут можна виявити сліди злочину, зокрема вогнепальну і холодну зброю, майно, яким заволоділи злочинці і яке викинули в момент затримання, різні документи тощо.

Роблячи огляд автотранспортних засобів, що використовувалися, необхідно обстежити салон, багажник та інші місця, де можна сховати викрадені цінності, а також знаряддя вчинення злочину та інші речові докази.

Ретельному оглядові підлягає одяг затриманих. При особистому обшуку можна знайти не лише документи, зброю і цінності, а й інші документи, що свідчать про співучасників, спосіб вчинення злочину та ін. Важливо відразу після затримання провести обшук за місцем проживання і роботи затриманих, де також можна виявити різні докази їх злочинної діяльності. Але слід зазначити, що ці дії має проводити слідчий, який розслідує злочин.

Після затримання слід проаналізувати його результати і дати процесуально-криміналістичну оцінку наявній інформації. Така оцінка повинна здійснюватися не тільки з точки зору кримінально-процесуальної значущості, а й з метою виявлення в отриманій інформації ознак, які б підтверджували факти, викладені у заяві потерпілого чи інших осіб. Це необхідно і для встановлення факту події, що відбулася; якщо злочин вчинено групою осіб — для встановлення її чисельності, структури та розподілу ролей.

Після детального аналізу й оцінки результатів затримання та обшуку слідчий з урахуванням слідчої ситуації повинен скласти план допиту підозрюваного. У ньому слід передбачити запитання, що стосуються й тих обставин, які були встановлені на початковій стадії розслідування.

Складання плану допиту підозрюваного вимагає від слідчого особливої підготовки, бо на цій стадії розслідування він ще не має всієї необхідної для викриття злочинців інформації. При цьому слідчий повинен визначити можливість використання доказів під час допиту. При допиті підозрюваного перш за все необхідно одержати відомості про обставини підготовки до вчинення злочину. Вони набувають особливого значення у тих випадках, коли розбійницький напад вчинено групою осіб з використанням зброї, складних технічних засобів, автомобільного транспорту, інших знарядь злочину. Важливо виявити, якими матеріальними цінностями заволоділи злочинці, де і в кого вони знаходяться та які їхні характерні ознаки.

80.

Боротьба з посяганнями на відносини власності є одним з головних завдань здійснення кримінальної політики держави, однією з найважливіших її функцій — забезпечення економічної безпеки, захисту права власності (статті 17, 41 Конституції України). У криміналістиці радянського періоду вивченню проблем розслідування злочинів проти власності, особливо розкрадань, приділялася велика увага, внаслідок чого були розроблені окремі методики розслідування розкрадань, що вчиняються у різних галузях виробництва та сфері обслуговування. Однак докорінні перетворення у сфері економіки, перехід до ринкових відносин, реформування власності та ряд інших причин соціального та правового характеру призвели до істотних змін у стані, динаміці та структурі злочинних посягань на відносини власності. Останнім часом спостерігаються певні особливості у механізмі злочинів, способах приготування до їх вчинення та приховування у сфері підприємницької діяльності, кредитування, приватизації та ін. Цьому сприяють також недоліки в установленому порядку грошового обігу, обліку матеріальних цінностей, звітності, документообігу та ін. Відповідальність за привласнення, розтрату майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем передбачена ст. 191 КК.

Загальна криміналістична характеристика привласнення, розтрати майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем може розглядатися як система, що складається з елементів, які, у свою чергу, містять підсистеми компонентів:

а) суб’єкт розкрадання (особа злочинця) (категорії службових, матеріально відповідальних осіб, технічного персоналу та інших осіб, які можуть бути причетними до злочину); чинники, що вплинули на формування та здійснення злочинної мети, утворення злочинної групи, розподіл ролей між співучасниками та ін.;

б) спосіб приготування до розкрадання (прийоми створення неврахованих лишків сировини, готової продукції, коштів та ін.), його вчинення (прийоми заволодіння майном, його вилучення, збуту, реалізації), приховування злочинів, маскування злочинних дій; обставини, що обумовили вибір розкрадачами певних способів (загальних для різних галузей, характерних для даної галузі виробництва, технології виготовлення певних видів сировини, напівфабрикатів, готових виробів та ін.);

в) предмет посягання — кошти, матеріальні цінності у вигляді сировини, матеріалів, пального, продукції, напівфабрикатів, готових виробів з урахуванням їх споживчої вартості, що можуть бути віднесені до різних джерел розкрадання (підзвітні цінності, невраховані цінності, створені на підприємстві, в організації, установі за рахунок лишків, що надійшли зі сторони, від співучасників);

г) обстановка розкрадання — місце (галузь виробництва, сфера обслуговування, виробнича дільниця, структурний підрозділ організації, підприємства та ін.); умови, що визначаються технологічним процесом або операцією, системою обліку та звітності, зберіганням та рухом коштів і матеріальних цінностей, документообігом (оформлення та рух управлінських, проектних, облікових, бухгалтерських, лабораторних, технічних, технологічних, виробничо-господарчих, статистичних та інших документів), видом продукції, що використовується; час (астрономічний), сезонність робіт; канали збуту, реалізації здобутого злочинним шляхом;

ґ) наслідки розкрадання, відображені у матеріальній обстановці злочину (характерні сліди, їх локалізація та взаємозв’язок), викликані службовими та позаслужбовими діями та зв’язками розкрадачів, способом життя, поведінкою у побуті, особистими зв’язками.

Кожний елемент системи пов’язаний з іншими як прямо, так і опосередковано, що визначає характер зв’язків між ними залежно від рівня та обсягу завдання, яке вирiшується слідчим. Наприклад, у будь-якому випадку можна простежити зв’язок між елементами «суб’єкт розкрадання» та «спосіб розкрадання», який виражається у тому, що лише певні категорії службових чи матеріально відповідальних осіб можуть використовувати певний спосіб розкрадання.

Водночас на цей зв’язок впливають побічні обставини, що стосуються предмета злочинного посягання та обстановки розкрадання. Тому для аналізу такого прямого зв’язку, обумовленого чинниками, що впливають на вибір розкрадачами способу злочину, важливо враховувати вид та особливості предмета посягання, характер обстановки розкрадання. Надаючи особливого значення способу розкрадання, розглянемо детальніше елемент криміналістичної характеристики цих злочинів.

Спосіб вчинення злочину є об’єктом вивчення ряду наук кримінального циклу: кримінального права, кримінології, кримінального процесу, криміналістики. Кримінально-правове поняття способу, що розробляється на основі кримінального закону, є базовим для інших наук. У криміналістиці велике значення надається дослідженню способу злочину і, зокрема, способу вчинення розкрадань. При цьому він розглядається не тільки як спосіб вчинення злочину, що виявляється у заволодінні майном, а й як спосіб приготування (створення резервів для розкрадання) та його приховування. Такий підхід до розуміння способу злочину, не порушуючи змісту кримінально-правового поняття способу, вводить до нього елементи, що найповніше вiдображають механізм злочину. Найбільш точним видається визначення способу службового розкрадання як прояву злочинної діяльності, що виявляється в об’єднаній загальним задумом системі дій розкрадачів із створення умов для розкрадання, вилучення майна (шляхом використання або зловживання службовим становищем) з відповідних фондів, обернення його на свою користь або на користь інших осіб та приховування злочину.

Встановлений спосіб вчинення розкрадання, що проявився у злочинному заволодінні майном, може слугувати одним з доказів вини обвинуваченого. У кожному випадку розслідування за кожним епізодом розкрадань спосіб має бути повністю доведений із зазначенням прийомів створення резервів для розкрадання, вилучення майна і приховування злочину.

Значення встановлення способу розкрадання визначається важливістю завдань з його розкриття, доказування у кримінальній справі (ст. 64 КПК), належної кваліфікації, з’ясування обтяжуючих обставин, особливо якщо застосування способу пов’язано з участю у розкраданні організованої групи.

Слід враховувати й те, що спосіб вчинення злочину береться до уваги судом для індивідуалізації покарання винного, оскільки він характеризує не тільки сам вчинок, а й суб’єкта злочину. Все це зумовлює необхідність зазначення способу злочину в описовій частині обвинувального висновку і в мотивувальній частині обвинувального вироку (статті 223, 334 КПК).

На суть і особливості способів розкрадання було звернено увагу в зв’язку з розвитком наукових основ розслідування цієї категорії злочинів, внаслідок чого зроблено висновок про те, що знання способу розкрадання дає можливість вчасно виявити і припинити злочин, прийняти правильне рішення щодо порушення кримінальної справи, забезпечити якісне планування розслідування.

У системі закономірних зв’язків елементів криміналістичної характеристики спосіб розкрадання часто посідає ключове місце як об’єкт встановлення і засіб з’ясування різних обставин злочину.

Вибору способів розкрадання властиві певні закономірності, пов’язані з впливом таких обставин, як ставлення певних категорій осіб до ввіреного їм майна, вигляд і особливості цього майна, обстановка й умови виробництва, зберігання, обліку та ін. Тому знання слідчим чинників, що зумовлюють вибір і застосування розкрадачами способів підготовки до розкрадання, їх вчинення і приховування дозволяє йому висунути версії щодо механізму злочину в цілому та зв’язку даного розкрадання з іншими злочинами.

Відомо, що кожному способу розкрадання притаманна своя внутрішня логіка розвитку. Наприклад, вчинення дій з метою використання створених резервів матеріальних цінностей вимагає застосування прийомів із вилучення неврахованих лишків і приховування їх, інших дій (у певній послідовності, за участю певних осіб).

Спосіб розкрадання має свою структуру, що містить систему певних прийомів. За структурою способи можуть бути простими, тобто складатися із дій, спрямованих на вилучення майна (без підготовки, утворення резервів і приховування розкрадання) та складними, що містять комплекс дій із створення неврахованих лишків, їх вилучення шляхом вивезення за межі місця легального знаходження (зберігання), приховання як самих способів, так і наслідків розкрадання в цілому.

Аналіз кримінальних справ про розкрадання свідчить, що способи їх підготовки, вчинення і приховування різноманітні. Разом з тим вони мають певну стабільність, повторюваність, хоча й видозмінюються під впливом певних чинників (зміни системи обліку, звітності, технології виробництва, постачання і збуту, норм списання витрат та ін.). Ці обставини вимагають упорядкування знань про способи розкрадання з метою розробки оптимальних систем типових версій про їх застосування розкрадачами у відповідних кримінальних ситуаціях.

Для цього й проводиться класифікація способів вчинення таких злочинів з урахуванням форм розкрадання — привласнення, розтрати, зловживання службовим становищем, що використовуються розкрадачами залежно від того, чи є вони матеріально відповідальними, службовими особами і безпосередньо розпоряджаються ввіреним їм під звіт майном, чи є вони особами, які вчиняють розкрадання шляхом використання своїх службових повноважень. Це обумовлює вибір розкрадачами певних способів злочину. Тут можливі різні варіанти. Залежно від означених чинників у розкраданні можуть брати участь службові особи — керівник господарського підрозділу, матеріально відповідальна особа, бухгалтерські працівники.

Найбільш загальними критеріями класифікації способів розкрадання є:

1) предмет злочинного посягання — способи розкрадання матеріальних цінностей і коштів;

2) ступінь спільності способів — способи, типові для всіх галузей народного господарства, та способи, характерні для окремих галузей, видів виробництва;

3) документальне оформлення (облік) майна — способи розкрадання врахованих і неврахованих цінностей.

При очевидній відмінності означених критеріїв усі вони, будучи пов’язаними між собою, у комплексі складають основу для побудови класифікації способів розкрадання з перевагою того або іншого критерію.

Крім цього, способи розкрадання можуть бути класифіковані за загальним механізмом злочинної операції при випуску неврахованої продукції: 1) операції, що проводяться без офіційного оформлення документів (або з фіктивним документальним прикриттям), — «бездокументні» операції та 2) операції, що здійснюються без фактичного руху товарів, — «безтоварні» операції.

У сучасних умовах виробництва продукції і збуту товарів вказані способи зі всіма модифікаціями зберігають кримінальну «привабливість» для розкрадачів, оскільки дозволяють не тільки викрадати матеріальні цінності й кошти в державному і колективному секторі, а й приховувати прибутки від оподаткування у легальній частині виробничої і комерційної діяльності, здійснювати незаконні бартерні операції з порушенням правил валютного регулювання, прикривати фіктивне підприємництво тощо.

Перший з означених злочинних механізмів характерний для розкрадань, пов’язаних з випуском неврахованої продукції та її збутом. Другий злочинний механізм — розкрадання, що вчиняються шляхом «безтоварних» операцій. Оскільки цей спосіб має безтоварний характер, покупець і продавець, які перебувають у злочинній змові, виконують такі фіктивні операції. Продавець вилучає з каси свого підприємства суму грошей, яка дорівнює сумі, перерахованій покупцем через банк (з касового виторгу), або вилучає на ту саму суму частину товарів (нібито призначених для покупця). Покупець оформляє документи на матеріальні цінності, що надійшли нібито від продавця, і списує їх у видаток за встановленими правилами, використовуючи для цього додаткові злочинні способи приховування. Таким чином, операція вчиняється без руху (переміщення) матеріальних цінностей і приховується фіктивними звітами й обліковими документами. Описані способи можна назвати «універсальними» для ситуацій, коли розкрадач зазіхає на чуже майно, ввірене йому у зв’язку з виконанням посадових обов’язків, або у разі розпорядження цим майном.

Велике значення для розкриття розкрадань має знання слідчим типових способів створення лишків для розкрадання, збуту і реалізації неврахованої продукції в різноманітних галузях промислового і аграрного виробництва, торговельних та інших підприємствах.

81.

Під час розслідування розкрадань виникає необхідність у проведенні різних слідчих дій: огляду (місця події, предметів, документів), відтворення обстановки та обставин події (слідчий експеримент, перевірка показань на місці), обшуку, виїмки, накладення арешту на майно, допиту, очної ставки, пред’явлення для впізнання, отримання зразків для експертного дослідження, експертизи.

Специфіка проведення окремих слідчих дій, їх комплексів визначається особливістю даного виду злочинів, пов’язаного з порушенням документального обліку майна, його рухом, технологією виробництва, особливостями постачання, збуту і реалізації матеріальних цінностей та ін. Розглянемо особливості тактики проведення таких слідчих дій, як допит, огляд і призначення судової експертизи.

Особливості тактики допиту у справах про розкрадання полягають у специфіці службового і матеріально відповідального становища допитуваних осіб. При допитах, що проводяться у зв’язку з притягненням особи як обвинуваченого, і допитах інших осіб у справах про розкрадання характерно пред’явлення їм документів з метою з’ясування даних, що зафіксовані в них. Поєднання запитань до допитуваного з використанням документів дозволяє встановити епізоди розкрадання, способи їх підготовки, вчинення і приховування, причетність певних осіб до даного злочину, розмір матеріальних збитків, завданих розкраданням. Результати такого допиту часто сприяють встановленню важливих для справи обставин, які вимагають інколи перевірки іншими слідчими та організаційними діями. Під час допиту, який проводиться з пред’явленням документів, може бути присутній експерт (ст. 77 КПК) і спеціаліст (ст. 1281 КПК).

Допит матеріально відповідальної особи у справі про розкрадання є першочерговою слідчою дією, тому вимагає з’ясування позиції допитуваного з вузлових питань справи, що розслідується. Оскільки йдеться про матеріально відповідальну особу, з’ясовуються передусім, чи згодна особа з розмірами встановленої нестачі (лишків) та причини утворення нестачі (лишків).

Показання осіб, які визнали себе винними у розкраданні, повинні ретельно перевірятися аналізом документів, допитом інших осіб, призначенням та проведенням судових експертиз та іншими необхідними слідчими діями.

Серед свідків у справах про розкрадання вирізняють такі групи:

1) працівники (за місцем вчинення розкрадання, із суміжних організацій — постачальних, переробних, субпідрядних, збутових та ін.);

2) особи, які працювали на даному підприємстві до вчинення розкрадання;

3) працівники головних установ (керівних, виробничих, фінансових підрозділів та ін.);

4) працівники контрольно-ревізійних органів, інспекцій;

5) особи, які реалізували викрадене, і ті, які постачали розкрадачам сировину, не працюючі на даному підприємстві;

6) особи, які знають обвинувачених за місцем проживання, знаходження гаражів, дачних і садових ділянок, за колом уподобань, покупці, замовники та ін.

Окрім питань з фактичних обставин справи у свідків з’ясовуються: стосунки між ними та обвинуваченими; наявність у їх розпорядженні документів, неофіційних записів, що підтверджують показання; чи відомі їм інші факти незаконних дій і особи, які можуть підтвердити правильність показань.

Велике значення у системі розглядуваних слідчих дій має огляд, зокрема такі його види, як огляд місця події, предметів і документів. Огляд місця події як первісна слідча дія (що проводиться у невідкладних випадках до порушення кримінальної справи) дає можливість перевірити версію про інсценування розкрадання, пожежі, аварії водопроводу, стихійних явищ з метою приховати привласнення, розтрату майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем.

Під час розслідування злочинів, пов’язаних з випуском неврахованої продукції, виникає необхідність в огляді певних ділянок місцевості та приміщень, які не є місцем події в криміналістичному значенні, однак є об’єктами, що своїм розташуванням, призначенням, станом, наявністю або відсутністю змін у матеріальній обстановці викликають необхідність безпосереднього обстеження.

Потреба в таких оглядах виникає у разі, коли необхідно обстежити виробничі, торгові, складські, житлові та інші приміщення, ділянки території підприємств, під’їзних шляхів, вантажно-розвантажувальних майданчиків, місць вивезення відходів виробництва (підприємств переробки відходів, смітників, місць поховання худоби та ін.). Так, у справах про розкрадання матеріальних цінностей може виникнути версія про неналежні умови на складі для зберігання виробів, внаслідок чого значно збільшився відсоток їх вологості чи інші показники.

У перевірці версій про незаконне списання у витрати сировини, матеріалів, що не піддаються подальшому використанню, важливу роль має огляд місць їх складування, знищення (як зіпсованих) шляхом спалювання, закопування. Відсутність слідів таких дій може вказувати на те, що даної кількості відходів не було або ж вони не знищувалися зовсім і могли використовуватися як сировина для випуску іншої продукції.

Істотні результати дає також огляд виробничих приміщень, технологічного обладнання для перевірки версій, що виникають у зв’язку із посиланням відповідальних за випуск продукції осіб на неналежні умови виробництва, дефекти обладнання тощо. Під час таких оглядів може виникнути потреба у дослідницьких діях для перевірки ходу і результатів певних виробничих процесів, операцій. У цих випадках слідчий після закінчення огляду (або пізніше, коли визнає за необхідне) може провести слідчий експеримент, для участі в якому доцільно залучити фахівців у даній галузі виробництва.

Якщо обставини, що перевіряються, пов’язані з обліком складних процесів, пояснення яких вимагає наукових знань, спеціальних розрахунків у певній галузі техніки, слідчий призначає відповідні судові експертизи.

У методиці розслідування розкрадань склалася така система судових експертиз: економічні (фінансово-економічні, ціноутворення); інженерно-технічні (промислово-технічні, будівельно-технічні, транспортно-технічні); інженерно-технологічні (технологічних процесів, товарознавчі); сільськогосподарські (агротехнічні, зоотехнічні, ветеринарні); біологічні (ботанічні, зоологічні); криміналістичні (почеркознавча, технічна експертиза документів, різновиди трасологічної експертизи).

Такі експертизи призначаються в різноманітному поєднанні залежно від особливостей галузі виробництва, в якій були вчинені розкрадання, предмета посягання, застосування розкрадачами певних способів вчинення і приховування злочину і ряду інших обставин.

Судово-економічна експертиза є найбільш типовою експертизою у методиці розслідування розкрадань. Необхідно враховувати, що хоча така експертиза і залишається одним з розповсюджених видів експертиз, необхідність повного і своєчасного розкриття і розслідування розкрадання вимагає проведення інших експертиз даного класу. У багатьох випадках без висновку експертів з питань фінансування і кредитування, ціноутворення не можна встановити в повному обсязі ряд важливих для розслідування обставин, розмір збитків, завданих злочином, особливо у складних справах про розкрадання, пов’язаних з виготовленням і реалізацією неврахованої продукції, зловживанням у сфері приватизації, отриманням кредитів та ін. У зв’язку з цим стає очевидною необхідність призначення у відповідних випадках різних видів судово-економічної експертизи.

Економічна експертиза у сфері виробництва може призначатися для встановлення системи виробничих показників, взаємозв’язків між ними, а також для з’ясування причин і наслідків зміни цих показників на основі дослідження господарських планів, графіків виробничих завдань, нарядів, кошторисів, розцінок, нормативів та інших документів. При цьому аналізуються фактичні дані про виконання завдань і дотримання встановлених нормативів.

Фінансово-економічна експертиза проводиться для з’ясування питань щодо фінансування і кредитування: чи за призначенням витрачалися кошти, отримані в порядку фінансування; чи дотримувалися правил обчислення податків, зборів та інших платежів; чи є порушення щодо фінансування і кредитування та ін.

Експертиза ціноутворення дозволяє вирішити питання, пов’язані з формуванням цін, калькуляцією виробів, з’ясувати, чи порушувався порядок формування торговельної надбавки на певні види товарів, чи правильно складалася калькуляція на вироби, чи робилася націнка на продукцію, чи змінювалися ціни на виготовлену продукцію з урахуванням різниці залежно від ринкової кон’юнктури, сезонності та ін.

Зараз створені передумови для впровадження економіко-математичної експертизи, мета якої — з’ясувати міри впливу розкрадання на зміни в системі техніко-економічних показників (ТЕП) підприємства, встановити виробничі підрозділи (цех, дільниця) і тимчасові періоди виникнення суперечностей в ТЕП, причини їх відхилення від тенденцій, що склалися на виробництві.

Судова інженерно-технічна експертиза проводиться для визначення стану виробничого і лабораторного обладнання (потужність, справність, ефективність тощо), контрольно-вимірювальних приладів, облікових механізмів, апаратів (касові апарати, лекала, трафарети тощо). Залежно від основних сфер виробництва та особливостей об’єктів досліджень даний клас експертизи поділяється на два види: промислово-технічну і будівельно-технічну. Перша охоплює сферу виробництва різноманітних галузей (м’ясного, молочного, текстильного, швейного, шкіряного, взуттєвого), побутового обслуговування населення, торгівлі; друга дозволяє вирішувати питання, пов’язані з проектуванням, будівництвом, монтажними і ремонтними роботами, прийманням споруджених об’єктів.

Інженерно-технологічні експертизи стосуються технології виробничого процесу обробки (переробки, сировини, напівфабрикатів, виготовлення готової продукції, її складування, лабораторного дослідження, зберігання, транспортування, матеріалознавчого і товарознавчого дослідження промислових, продовольчих товарів та інших виробів. До цього класу (як види) належать технолого-матеріалознавча і товарознавча експертизи. Перша стосується стану технології, її впливу на кількість і якість продукції, що випускається, відповідність її умовам стандартизації і сертифікації; друга спрямована на дослідження товарів, продукції або документів, що відображають відомості про товари.

Судова агропромислова експертиза призначається при розслідуванні злочинів, що вчиняються у сфері сільськогосподарського виробництва, заготівлі і переробки продукції рослинництва, тваринництва та ін. Специфіка об’єктів дослідження даної експертизи визначає відповідні її види. Агротехнічна експертиза проводиться для встановлення норм і фактичного висіву культур на певній площі зібраного урожаю, правильності списання посівного матеріалу тощо.

Біологічна (ботанічна) експертиза призначається для встановлення виду (роду, сімейства) рослин; однаковості ботанічного складу рослин, виявлених у певному місці, і зразків, вилучених у певної особи. При призначенні таких експертиз необхідно враховувати, що їх об’єкти можуть досліджуватися іншими експертизами, зокрема судово-біологічною, що поділяється на судово-ботанічну і судово-зоологічну експертизи.

Загальними об’єктами для зоотехнічної, ветеринарної і біологічної (зоотехнічної) експертиз є тварини і продукція тваринництва. Перша вирішує питання, пов’язані зі встановленням приросту поголів’я тварин, його обліку, кількістю виходу і видів продукції; друга — питання щодо правильності умов догляду, годування і використання тварин, визначення причин виснаження, мору тварин; третя призначається з метою встановлення родової, видової належності часток, однаковості зоологічного складу вовни, кісткових залишків, виявлених у певному місці, і наявних зразків. Слід зазначити, що до складу зоологічної експертизи входить також її орнітологічні та іхтіологічні різновиди.

З класу криміналістичних експертиз необхідно виділити почеркознавчу і технічну експертизу документів, оскільки значна частина розкрадань вчиняється шляхом внесення до документів тих або інших змін; трасологічну, зокрема дактилоскопічну експертизу, яка проводиться для ідентифікації особи за слідами папілярних візерунків на документах, чорнових записах, упаковках, відношення до яких особа, яка підозрюється, заперечує; транспортно-трасологічну експертизу, що призначається, наприклад, для ідентифікації або встановлення групової належності шини автомобіля, на якому було перевезено невраховану сировину або готову продукцію без належного оформлення документів. Можливі також експертизи з визначення джерела походження конкретних предметів шляхом ідентифікації, наприклад, штампу верстату за особливостями його відбитків на виробах, встановлення цілого за частинами того або іншого виробу та ін.

У розслідуванні розкрадань виділяються тактичні операції, що мають загальне методичне значення: «Пошук», що проводиться з метою забезпечення відшкодування матеріальних збитків; «Документ» — виявлення необхідних документальних даних; «Затримання на місці вчинення злочину» тощо.

До числа операцій згідно з їх тактичною метою можуть бути віднесені такі:

а) встановлення злочинних зв’язків конкретних розкрадачів;

б) виявлення окремих фактів випуску неврахованої продукції;

в) виявлення відхилень від технологічного процесу та ін.

Проведення тактичних операцій вимагає розробки спеціальних планів, узгоджених із загальним планом розслідування. Наприклад, план тактичної операції «Забезпечення відшкодування матеріальних збитків» містить такі слідчі, організаційні дії та оперативно-розшукові заходи:

1) встановлення способу життя підозрюваного, його зв’язків у період вчинення розкрадання і після порушення кримінальної справи; наявність у нього майна, нажитого злочинним шляхом, його місцезнаходження;

2) запити в усі установи, де офіційно може зберігатися майно особи, яка підозрюється, або ведеться облік прав на це майно;

3) допит підозрюваних (обвинувачених) з метою отримання показань, що можуть вказувати на наявність майна і місця його знаходження;

4) допит членів сім’ї, сусідів, працівників, знайомих з означених питань;

5) обшук за місцем проживання, службовим (робочим) місцем особи, яка підозрюється, іншими місцями можливого зберігання майна;

6) накладення арешту на виявлене майно;

7) виявлення осіб, які переховують майно підозрюваного;

8) обшук за місцем проживання цих осіб;

9) проведення повторного обшуку (з урахуванням недоліків первісного обшуку і додаткових фактичних даних, отриманих у ході розслідування);

10) забезпечення недоторканності описаного майна від псування, підміни (здача на зберігання, опечатування, фотографування).

83-84.

Останнім часом в Україні шахрайство набуло поширення і характеризується зміною форм, видів і способів. З економічними перетвореннями в країні, розвитком ринкових відносин пов’язано проникнення шахрайства до сфери підприємницької діяльності: інвестиційної, довірчої, страхової, банківської.

Шахрайство — це заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом обману чи зловживання довірою (ст. 190 КК). Предметом шахрайства може бути не тільки майно, а й право на таке майно (наприклад, заволодіння шляхом шахрайства такими документами, що надають право вступити у спадщину, отримати майно за заповітом, вимагати виконання майнових зобов’язань та ін.).

Для відмежування шахрайства від інших видів посягань на власність важливо встановити наявність обману або зловживання довірою. Під обманом розуміється повiдомлення неправдивих відомостей або приховування, умовчання певних обставин, повідомлення про які було обов’язковим у даних ситуаціях. Шахрайський обман — це такий вплив на поведінку власника майна або особи, що відає майном чи охороняє його, який здатний ввести цю особу в оману відносно добровільних дій з передачі майна винному. Шахрайський обман передбачає передачу злочинцю майна самим потерпілим або іншою особою. Пленум Верховного Суду України в постанові від 25 грудня 1992 р. звернув увагу судів на те, що «обман (повідомлення потерпілому неправдивих відомостей або приховування певних обставин) або зловживання довірою (недобросовісне використання довір’я з боку потерпілого) при шахрайстві застосовуються винною особою з метою викликати у потерпілого впевненість про вигідність і обов’язковість передачі йому майна чи права на нього. Обов’язковою ознакою шахрайства є добровільна передача потерпілим майна чи права на нього».

Обманні дії повинні передувати заволодінню майном. За своїм змістом і формами обман буває різноманітним і може стосуватися предмета, подій, дій і фактів. Формою шахрайського обману може бути категорична думка чи припущення про будь-яку обставину. Такий обман може набирати форми письмової або усної мови, руху чи жестів.

Зловживання довір’ям полягає у тому, що злочинець для заволодіння майном потерпілого використовує близькі, довірчі стосунки з ним. Довір’я може породжуватись службовими, родинними стосунками, особливою довірливістю потерпілого.

Способи вчинення злочину. Існують різноманітні способи шахрайства, що можуть бути класифіковані за різними підставами. Так, залежно від спрямованості шахрайського посягання розрізняють такі основні способи шахрайства: