7. Тактика допроса подозреваемого и обвиняемого

Успешность допроса подозреваемого и обвиняемого, а отсюда и значение для дела полученных показаний зависят от умелого выбора и искусного, эффективного применения выработанных теорией и практикой тактических приемов допроса.

При допросе в условиях бесконфликтной ситуации, когда допрашиваемый подтверждает правильность возникшего в отношении его подозрения, а обвиняемый признает себя винов­ным, основное внимание должно быть направлено на получение полных, подробных, детализированных показаний обо всех обстоятельствах совершенного преступления. При этом особен­но ценны новые, ранее неизвестные следствию сведения, а также такие детали и обстоятельства, которые могли бы под­твердить правильность показаний и позволили проверить, не даны ли они в результате самооговора.

Оценивая сообщаемые сведения, следует иметь в виду, что допрашиваемый, даже признавая себя виновным, нередко со­знательно, а иногда и неосознанно стремится по возможности умалить свою роль в расследуемом событии, представить себя в более выгодном свете, изобразить себя жертвой неблагоприятного стечения обстоятельств. Возможно также проявление стремления скрыть или преуменьшить участие в преступлении лиц, к которым допрашиваемый испытывает чувство привязанности. Все эти моменты таят угрозу превращения бесконфликтной ситуации в конфликтную. Поэтому, особенно на первом допросе, не следует без необходимости при постановке после свободного рассказа вопросов сразу же акцентировать внимание допраши­ваемого на спорных, противоречивых моментах в его показани­ях.

В конфликтной ситуации общим правилом является исполь­зование возможностей свободного рассказа для установления психологического контакта с допрашиваемым, более глубокого изучения его личностных особенностей и получения как можно более полных показаний по всем обстоятельствам, интересую­щим следствие.

Довольно часто конфликтная ситуация складывается при допросе подозреваемого. Конфликтность подобного допроса обус­ловлена прежде всего позицией допрашиваемого, отрицающего свою причастность к совершенному преступлению. Кроме того, поскольку допрос происходит в начале расследования, следова­тель обычно не располагает достаточной совокупностью доказа­тельств для полного изобличения допрашиваемого. К тому же еще и нет полной уверенности, что подозреваемый то самое лицо, которое виновно в преступлении. Поэтому первый допрос подозреваемого носит в определенной мере разведывательный характер и направлен на выяснение личностных особенностей допрашиваемого, его позиции, аргументов и получение той информации, которую он намерен сообщить.

При этом нужно учитывать, что подозреваемому свойственны противоречивые психические переживания. С одной стороны, он рассчитывает, что следствие не располагает достаточными до­казательствами, и поэтому надеется, что ему удастся уйти от ответственности. С другой стороны, факт задержания или внезапного вызова на допрос довольно часто оказывается для такого лица неожиданным, ослабляет его уверенность в том, что преступление останется нераскрытым, и способствует форми­рованию в его сознании представления о неизбежности предсто­ящего разоблачения.

Противоречивость переживаний лица, совершившего пре­ступление, их особая острота затрудняют правильную оценку ситуации и приводят к грубым просчетам и неверным решениям.

Тактика допроса подозреваемого должна быть максимально осторожной, избирательной, поскольку не исключено, что подо­зрение в отношении определенного лица возникло в результате неблагоприятного стечения обстоятельств, оговора, заблужде­ния или ошибки. Известно, что фактор задержания или ареста может сломить волю лица, не виновного в совершении преступ­ления, и привести к самооговору. Поэтому особенно важно проверить причастность допрашиваемого к расследуемому со­бытию и получить от него такую информацию, которая может быть известна только лицу, совершившему преступление.

О причастности допрашиваемого к расследуемому преступле­нию чаще всего свидетельствуют характерные умолчания (на­пример, сокрытие факта знакомства с лицом, связь с которым допрашиваемого по делу установлена), а также нередко появля­ющиеся в показаниях проговорки, т. е. невольное сообщение сведений, в которых проявляется осведомленность об отдельных обстоятельствах расследуемого преступления (например, о раз­мерах, приметах похищенного, месте преступления).

При допросе подозреваемого нередко возникает необходи­мость в проверке его ссылок на алиби. Тщательный и детальный допрос выявит незнание допрашиваемым подробностей и обсто­ятельств, относящихся к пребыванию в определенное время в том месте, на которое он ссылается, заявляя о своей непричаст­ности к совершенному преступлению. Например, неосведомлен­ность о порядке проведения вечера отдыха или же незнание названия и содержания пьесы, которую он якобы смотрел дома по телевизору и т. п.

На допросе могут быть использованы и данные о поведении подозреваемого после совершенного преступления — так назы­ваемые улики поведения. Известно, что некоторые преступники до задержания проявляют повышенный интерес к ходу и результатам расследования, в частности результатам осмотра места происшествия, состоянию здоровья потерпевших и т. д. В других случаях, наоборот, окружающим может броситься в глаза нарочитая незаинтересованность такого лица в случив­шемся или проявление им опасения и страха перед возможностью задержания и ареста.

В процессе допроса подозреваемого можно воспользоваться и большим психологическим влиянием на допрашиваемого буду­щих доказательств, которые могут появиться в распоряжении следствия позднее. С этой целью целесообразна некоторая демонстративность при подготовке и проведении отдельных следственных действий, а также различных экспертиз, разъяс­нение их сущности и тех доказательств, которые могут быть получены в результате их проведения. Например, получение пальцевых отпечатков, назначение судебно-медицинской экспертизы, изъятие образцов слюны, крови, волос, одежды, ее осмотр, состриг ногтей, изъятие подногтевого содержимого и т. п. следует производить таким образом, чтобы допрашиваемый понял, что у следователя в самое ближайшее время будет достаточно доказательств, чтобы установить истину.

При проведении допроса важно умело сочетать предъявление доказательств и изобличение допрашиваемого во лжи с исполь­зованием приемов, активизирующих эмоциональные пережи­вания лица, совершившего преступление. Поколебать позицию допрашиваемого можно путем активизации в его сознании угрызений совести, усиления нередко довольно мучительных переживаний, обусловленных пониманием противоправности совершенного деяния и его тяжких последствий, а также разъ­яснением обстоятельств, смягчающих уголовную ответствен­ность.

При участии в допросе подозреваемого (обвиняемого) защит­ника тактический рисунок следственного действия усложняет­ся. Нельзя не учитывать, что защитник, имея право задавать вопросы (отведенные следователем вопросы подлежат занесе­нию в протокол), может в значительной мере повлиять на ход следственного действия и его результаты. Поэтому необходимо особенно тщательно готовиться к такому допросу, предусмот­реть позицию, которую займет защитник, с тем чтобы не упустить инициативу и при недобросовестных намерениях за­щитника не дать ему возможность помешать установлению истины.

Допрос обвиняемого производится, когда следователь распо­лагает доказательствами, достаточными для предъявления об­винения и изобличения допрашиваемого в совершении преступления. Однако при допросе обвиняемого, как и подозреваемого, возможна ситуация, когда в системе доказательств, которыми располагает следователь, имеются пробелы. В такой ситуации тактику допроса целесообразно строить вначале без предъявле­ния доказательств, с постановкой вопросов, содержание кото­рых свидетельствовало бы о знании следователем обстоятельств совершенного преступления. Такая осведомленность следовате­ля складывается из знания обстановки места происшествия, показаний очевидцев, свидетелей и т. п., а также сведений о некоторых характерных деталях поведения допрашиваемого до момента совершения преступления или после него.

В процессе допроса можно использовать и большую впечат­ляющую силу отдельных улик, предъявляя их таким образом, чтобы у допрашиваемого сложилось убеждение в неотвратимос­ти предстоящего разоблачения.

По делам о групповых преступлениях нужно учитывать характер взаимоотношений между участниками группы и умело использовать их нередко противоречивые интересы. Противо­речия в показаниях таких лиц, разный объем сведений, сооб­щенный ими по поводу одних и тех же обстоятельств, как правило, нарушают согласованность их позиций, порождают взаимное недоверие и стремление выгородить себя или пре­уменьшить свою роль в преступлении за счет других. В подобной ситуации рекомендуется пробудить у допрашиваемого пережи­вания, связанные с возможностью «опоздать» с чистосердечным признанием.

Наличие у следователя достаточной совокупности уличаю­щих доказательств еще не означает, что с их помощью можно во всех случаях получить от допрашиваемого правдивые пока­зания. Эффективность собранного доказательственного матери­ала во многом зависит от того, как правильно следователь распорядится им при проведении допросов.

Неумелое использование доказательств, поспешность с их предъявлением позволят допрашиваемому выдвинуть ложные объяснения, опорочивающие эти доказательства или значитель­но снижающие их уличающую силу. По общему правилу, за исключением случаев, когда при допросе используется элемент внезапности, предъявлять доказательство не следует до тех пор, пока обвиняемый или подозреваемый не допрошен по всем обстоятельствам, связанным с этим доказательством. Причем выяснять эти обстоятельства необходимо осторожно, чтобы допрашиваемый не понял, в связи с чем они интересуют след­ствие. Полученные объяснения целесообразно зафиксировать в протоколе допроса и только после того, как допрашиваемый подтвердит своей подписью правильность записи, приступить к предъявлению соответствующих доказательств.

Такая тактика позволяет предотвратить возможные ложные объяснения допрашиваемого относительно обстоятельств, при которых могло появиться уличающее его доказательство. На­пример, если обвиняемый в ответ на поставленные ему вопросы покажет, что никогда не был на месте происшествия, то при предъявлении затем заключения трассологической экспертизы он уже не сможет придумать правдоподобного объяснения относительно обнаруженных там его следов.

Важным правилом является разумное, экономное использова­ние доказательств. В распоряжении следователя всегда должен оставаться достаточный их резерв на тот случай, если первая попытка получить правдивые показания окажется безрезуль­татной и допрашиваемый, несмотря на наличие уличающих его доказательств, будет продолжать запираться и отстаивать свои ложные показания.

Во многих случаях более предпочтительной является тактика предъявления не разрозненных, а логически между собой свя­занных доказательств, с тем чтобы от вопроса к вопросу, от доказательств к доказательству нарастала их изобличающая сила. Постепенное предъявление определенной совокупности взаимосвязанных доказательств, как правило, психологически разоружает допрашиваемого, показывает ему несостоятель­ность избранной позиции и убеждает его в необходимости дать правдивые показания.

Перед предъявлением доказательств на допросе нужно пре­дусмотреть такое их сочетание, которое было бы неожиданным для допрашиваемого и ограничивало бы тем самым его возмож­ности для ложного истолкования обстоятельств, связанных с этими доказательствами. Существенное значение приобретает и выбор наиболее удобного момента для предъявления доказа­тельств. Поэтому чрезвычайно важно временно оставлять до­прашиваемого в неведении относительно имеющихся у следова­теля доказательств, чтобы затем иметь возможность использо­вать фактор их внезапного предъявления.

55.

Прибувши на місце проведення обшуку, слідчий оголошує обшукуваній особі про мету прибуття та пред'являє постанову про проведення обшуку. Обшукуваному роз'яснюються його права та обов'язки, про що робиться відмітка у протоколі та пропонується добровільно видати предмети, документи та інші речі, які можуть мати значення у справі. Якщо запропоновані слідчим об'єкти видаються добровільно, то проведення обшуку може тривати тільки у тих випадках, коли слідчий має підстави вважати, що обшукуваним видані не всі шукані предмети, речі та документи.

Перед проведеннями обшуку слідчий повинен оглянути місце обшуку, встановити приблизний обсяг пошукових дій та розподілити ділянки обшуку між членами слідчо-оперативної групи.

Обшук на місцевості

Об'єктом обшуку може бути ділянка місцевості (території подвір'я, садиби, садової ділянки, підсобного господарства, саду, городу, які належать або знаходяться в користуванні конкретної особи, установи). Коли місцевість стає самостійним об'єктом обшуку, слідчий виносить окрему постанову на обшук та подає її керівнику, господарю ділянки або іншій особі, у володінні чи користуванні якої знаходиться ця ділянка (директору заводу, ректору ВУЗу, на території якого планується обшук). У випадках, коли обшук здійснюється у конкретної особи, про що зазначено у постанові, а її садиба, дача чи город належать до об'єктів обшуку, виносити окрему постанову про обшук ділянок місцевості непотрібно.

Цей вид обшуку є найбільш трудомістким. Обстеження місцевості необ-

хідно здійснювати планомірно та у певній послідовності. Ділянку місцевості розподіляють на сектори або квадрати та методично і послідовно досліджують. У залежності від характеру досліджуваної місцевості, особливостей об'єктів пошуку та інших конкретних обставин можуть застосовуватися ексцентричний, концентричний або фронтальний методи дослідження місцевості з використанням у необхідних випадках тих чи інших технічних засобів.

У ході проведення обшуку необхідно звертати увагу на ознаки, які можуть свідчити про можливість знаходження у тому чи іншому місці замаскованого тайника - ділянки землі з пожовклою травою на фоні загальної зеленої маси, пошкодження ґрунту, мітки на деревах, скопана грядка на присадибній ділянці тощо. На наявність тайників або місця поховання трупа в окремих випадках може вказувати поведінка свійських тварин.

Здійснюючи обшук на місцевості, можна проводити розкопки місцевості, розорювання ділянки, видалення насаджень та інші пошукові дії.

Обшук у приміщенні

Обшук у приміщенні є найбільш розповсюдженим видом обшуку. Тактичні прийоми обшуку приміщення поділяють на загальні та окремі. До загальних прийомів належать:

а) планомірність та послідовність обстеження приміщення;

б) активне використання технічних засобів і спеціальних знань (спеціалістів);

в) використання логічних і психологічних прийомів. Особливу увагу слід звертати на дії осіб, які виявляють послужливість, прагнення у всьому полегшити роботу слідчого і таким чином залишити тайники не дослідженими, створити невірне уявлення, що шукати даремно.

Окремі тактичні прийоми залежать від виду приміщення й характеру обстановки, де проводиться обшук, зокрема, обшук в окремій ізольованій квартирі або приватному будинку необхідно розпочинати з обстеження житлового приміщення. Особи, які знаходяться в приміщенні, крім господаря, запрошуються до іншої кімнати або на кухню та за ними встановлюється спостереження. Під час обшуку із приміщення не дозволяється виходити. Особи, які знаходяться в приміщенні, можуть піддаватися особистому обшуку.

Під час обстеження підлоги, стін, сховищ застосовуються аналітичні методи та технічні засоби виявлення тайників (рентген, вимірювання та розрахунки, ультрафіолетова та лазерна техніка, щупи, магнітні підйомники, трали та інша пошукова апаратура). У приміщеннях (складах), загромаджених предметами останні переміщуються для дослідження підлоги, стін. Досліджують окремо упаковані об'єкти (ящики, кіпи), сипкі речовини пересипають, а рідини переливають із місткості в місткість. Особливу увагу необхідно звертати на обстеження кухонь, туалету, ванної кімнати, балконів, горища та підсобних приміщень - комор, ніш.

При обстеженні конструктивних вузлів будівлі необхідно звертати увагу на елементи, що не передбачені проектом, відсутність окремих деталей, неоднорідність фарбування, відмінності у кольорі штукатурки, пошкодження павутиння.

При провадженні обшуку необхідно враховувати професійну діяльність обшуканої особи, її схильності та захоплення, так як це може бути пов'язано із способами переховування предметів і документів, а також обранням місць для обладнання тайників.

В окремих випадках на правильність напряму пошуків може вказувати поведінка обшуканого або членів його родини. На місця переховування шуканих предметів може вказувати реакція обшукуваної особи на ті чи інші дії слідчого - зміна тембру голосу, кольору шкіри, тремтіння рук тощо, які свідчать про високу нервову напругу у випадках, коли слідчий наближається до тайників або сховищ. З метою спостереження за обшукуваною особою та іншими особами, що перебувають на місці обшуку, доцільно спеціально доручити одному із членів групи постійно спостерігати за ними та їх реакцією на дії слідчого.

Необхідно враховувати, що деякі особи можуть переховувати речові докази серед використаної білизни, у дитячих речах, у ліжку дитини або тяжкохворої людини, предметах культу, серед книжок домашньої бібліотеки.

У ході проведення обшуку слідчому можуть стати відомими певні обставини, що стосуються особистого або інтимного життя обшуканої особи. У тих випадках, коли ці обставини не мають значення у розслідуваній справі, слідчий не повинен акцентувати на них увагу понятих та інших учасників обшуку. У випадках, коли є необхідність у ознайомленні понятих та інших учасників з цими обставинами, слідчий попереджає 'їх про недопустимість розголошення цих даних, про що у разі необхідності у них може бути відібрана підписка.

Обшук в комунальній квартирі, в гуртожитку, на робочому місці також має свої тактичні особливості.

1. У комунальній квартирі обшук слід починати з місць загального користування (кухня, коридор, туалет, комора, горище, підвал). Обслідуванню підлягають тільки ті об'єкти, які належать обшуканій особі; наприклад, кухонна шафа, плита, умивальник у загальній кухні. Інші речі обслідуються з дозволу їхніх господарів, які повинні бути присутніми. Останнім пропонується переглянути свої речі - чи немає там сторонніх, що не належать їм, предметів Якщо господар дає дозвіл, то слідчий може сам провести дослідження. Аналогічним чином проводиться обслідування приміщення в гуртожитку.

2. Після обслідування приміщень загального користування проводиться обшук житлового приміщення за загальними правилами. Під час обшуку в гуртожитках обов'язково повинен бути присутній представник адміністрації (комендант, майстер).

3. Обшук на робочому місці у службових приміщеннях необхідно розпочинати з робочого місця обшукуваного. У першу чергу оглядають робочий стіл, сейфи, шафи. Тайників, як правило, на робочих місцях не роблять, але предмети можуть бути схованими або замаскованими серед книжок, документів, папок.

Під час здійснення обшуку вилученню підлягають не тільки предмети і речі, що мають значення у розслідуваній справі, а й речі та документи, що свідчать про вчинення обшукуваною особою іншого злочину, а також речі, вилучені із цивільного обігу.

Враховуючи примусовий характер обшуку, слідчий під час його проведення має право розкривати замкнені приміщення і сховища, якщо володар відмовляється їх відчинити, але при цьому слідчий повинен уникати не викликаних необхідністю пошкоджень замків, дверей та інших предметів.

Обшук особи передбачає примусове обстеження тіла людини, її одягу та інших речей. Об'єктами пошуку можуть бути насамперед: вогнепальна та холодна зброя, дорогоцінні речі, наркотики, гроші, валютні цінності, документи та інші речі, що мають значення у справі.

Обшук особи рекомендується проводити у певній послідовності - зверху донизу. Спочатку досліджується головний убір, потім одяг (пальто, сукня, піджак, штани, спідниця тощо), взуття, а потім натільна білизна. Ці речі знімають з особи у наведеній послідовності та досліджують. Особливу увагу необхідно приділяти дослідженню кишень, швів, підкладці пальта, піджака, спідниці, каблукам взуття. Потім досліджується тіло людини. Це пов'язано з тим, що невеликі та мініатюрні речі, а також певні речовини (наркотики) можуть переховуватися як в одязі, так і на тілі, або в природних порожнинах тіла. Застосування тактичних прийомів обшуку особи пов'язано з проблемою статі та використанням тактичних засобів для виявлення та вилучення предметів, що сховані. Тому попередньо, перш ніж розпочати примусове обслідування, слід переконати особу, що обшукується, добровільно видати сховані предмети. Для обшуку тіла людини та застосування технічних засобів обов'язково запрошують спеціаліста - судмедексперта, рентгенолога, хірурга. Обшук може проводитися в спеціально обладнаному приміщенні, наприклад на виробництвах, пов'язаних з добуванням та обробкою дорогоцінних металів, каменів тощо.

Під час обшуку особи підлягають обстеженню і супутні речі, що є в обшукуваного - валізи, дипломати, сумки, гаманці, портсигари, трубки для куріння тощо.

Обшук особи, як правило, проводиться на підставі постанови слідчого. Частиною другою ст. 184 передбачаються випадки, коли особистий обшук здійснюється без постанови слідчого - в зв'язку із затриманням підозрюваної особи чи ув'язненням її під варту, або коли у слідчого є підстави вважати, що особа, перебуваючи у приміщенні, де здійснюється обшук, може переховувати при собі предмети чи документи, що мають значення у справі.

Обшук транспортних засобів передбачає примусове обстеження будь-якого транспортного засобу, який є у приватному володінні особи (мотоцикл, автомобіль, катер, яхта). В залежності від виду транспортного засобу, що підлягає дослідженню, обшук має певну специфіку. Обстеження транспортних засобів повинно мати планомірний та послідовний характер.

Груповий (одночасний) обшук - це кілька одночасних обшуків, що здійснюються у межах однієї розслідуваної кримінальної справи у різних осіб та в різних місцях. Груповий обшук характеризується певною специфікою:

- обшук здійснюють із залученням кількох слідчо-оперативних груп;

- існує кілька об'єктів обшуку;

- наявність єдиного керівництва обшуком;

- обшук починається одночасно в усіх місцях його проведення;

- обшук здійснюється за єдиним планом;

- груповий обшук передбачає забезпечення чіткого та І\/юбільного зв'язку між слідчо-оперативними групами для обміну інформацією під час проведення обшуку.

56.

Основные правила и рекомендации, относящиеся к обыску, можно использовать также при подготовке и проведении выем­ки. Проводя выемку, следователь должен позаботиться о при­сутствии при этом действии лица, в ведении которого находятся предполагаемые к изъятию документы, либо о присутствии представителя администрации или вышестоящей организации.

В некоторых случаях выемке может предшествовать предва­рительное ознакомление следователя с документами и предме­тами (например, с финансовой отчетностью и подобными доку­ментами). Иногда следователь пользуется помощью специалис­та в этой области (товароведа, бухгалтера или криминалиста), который может обратить внимание следователя на некоторые признаки объектов, представляющих определенный интерес для дела. В этом случае следователь на месте принимает решение о необходимости производства выемки и производит ее после оформления постановления. При производстве выемки поисковые действия не проводятся, в меньшей степени затраги­ваются интересы граждан, поэтому санкции прокурора на производство выемки обычно не требуется. Некоторые особен­ности имеются лишь при производстве выемки корреспонден­ции. Ее выемка осуществляется лишь в отношении подозрева­емого, обвиняемого и связанных с ними лиц и только по мотивированному постановлению следователя, санкционированному прокурором.

Исследование изымаемой корреспонденции должно прово­диться аккуратно, по возможности не оставляя видимых следов вскрытия. Если изъятое отправление не содержит сведений, представляющих интерес для следствия, оно переправляется по назначению.

При отказе выдать подлежащие выемке объекты следователь вправе изъять их принудительно. Если становится известно, что эти объекты спрятаны заинтересованными лицами, то следова­тель может вынести постановление об обыске и провести его незамедлительно.

При выемке у граждан документов, относящихся к его личной жизни, понятые, участвующие в этом следственном действии, предупреждаются о неразглашении ставшей им известной тай­ны личной жизни.

57.

Перш ніж проводити слідчий експеримент, до нього необхідно старанно підготуватися, а саме:

1) визначити мету експерименту, для чого слід вивчити матеріали справи та всі обставини, виходячи з яких проводиться слідчий експеримент;

2) визначити умови, в яких повинен бути проведений слідчий експеримент (встановити, як, де, коли і у якій послідовності слід проводити досліди; скільки їх необхідно провести, як забезпечити освітлення при проведенні експерименту на перевірку видимості тощо);

3) визначити учасників експерименту (свідків, обвинувачених, кількість понятих та ін.). Якщо досліди проводяться у різних приміщеннях, а учасники експерименту поділяються на групи, то рекомендується запрошувати більше двох понятих. Понятих слід підбирати завчасно. Необхідно пам’ятати, що роль понятих при проведенні слідчого експерименту полягає в тому, що вони посвідчують можливість якоїсь події або дії у певних умовах. Тому, підбираючи понятих, необхідно враховувати їх суб’єктивні якості — зір, слух;

4) передбачити, які матеріали, засоби, знаряддя будуть при цьому використані.

Оскільки значення знарядь та предметів при проведенні слідчого експерименту є важливим, необхідно завчасно продумати й доставку цих предметів до місця експерименту та перевірити їхній стан.

Речові докази, які згодом будуть об’єктами експертного дослідження, при експерименті використовувати не можна;

5) слідчий повинен підготувати слідчу валізу;

6) перед проведенням слідчого експерименту, як і перед проведенням інших слідчих дій, рекомендується складати його план. У разі, якщо експеримент є складним, доцільно складати письмовий план його проведення. Спеціальної форми плану експерименту не існує, однак у план доцільно внести такі обставини:

а) місце і час проведення експерименту;

б) кількість учасників та розташування їх;

в) сутність дослідів, їх послідовність і роль учасників експерименту при проведенні кожного досліду.

У разі потреби при складанні плану, особливо щодо проведення дослідів, слід проконсультуватися з фахівцями — судово-медичним експертом, криміналістом, які можуть дати цінні вказівки з відтворення обстановки експерименту і характеру проведення дослідів. Під час підготовки до експерименту слідчому доцільно побувати на місці майбутнього експерименту, щоб краще орієнтуватися у навколишній обстановці при його проведенні.

У процесі підготовки до слідчого експерименту слідчому необхідно вирішити, чи роз’яснювати завдання експерименту та обставини справи учасникам експерименту або ж робити цього не слід. Як правило, мета експерименту і обставини справи повідомляються учасникам слідчого експерименту. Однак у деяких випадках такі роз’яснення є недоцільними (наприклад, якщо метою експерименту є перевірка обсягу виконаних робіт за один день. Таке повідомлення може вплинути на темп і якість робіт та дати по суті неправильні результати експерименту).

У процесі підготовки до експерименту необхідно вирішити питання про засоби зв’язку між окремими групами його учасників. Засобами зв’язку, за допомогою яких встановлюють початок здійснення досліду та його закінчення, можуть бути телефон, сигнали, що подані прапорцями, свистками, руками.

Методика слідчого експерименту передбачає виконання та дотримання правил його проведення — процесуальних та тактичних. До процесуальних правил належать такі:

1) при проведенні слідчого експерименту обов’язковою є участь понятих; як уже зазначалося, їх кількість визначається характером дослідів та розташуванням учасників експерименту;

2) необхідною є участь фахівців у випадках, коли їхні спеціальні знання можуть бути використані для відтворення обстановки події або явища, а також для визначення місця розташування учасників експерименту або їхніх поз — у разі визначення пози потерпілого при пораненні та ін.;

3) доцільною є присутність при проведенні експерименту осіб, показання яких перевіряються; якщо слідчим експериментом перевіряється можливість певних осіб бачити або чути щось, участь їх в експерименті є обов’язковою;

4) про перебіг і результати проведення слідчого експерименту складається протокол відповідно до ст. 195 КПК.

Тактичні правила проведення слідчого експерименту такі:

1) слідчий експеримент слід проводити в умовах і обстановці, максимально наближених до тих, в яких відбулася подія. З цією метою при відтворенні обстановки використовуються протокол місця події, фотознімки, креслення, показання свідків і обвинувачених;

2) слідчий експеримент бажано проводити на тому самому місці, де відбулась подія, яку перевіряють. Тут важливо відзначити, що коли факт, який перевіряють, тісно пов’язаний з місцем дійсної події або з умовами цього місця, то слідчий експеримент, як правило, проводиться на цьому самому місці;

3) слідчий експеримент має проводитися у такий час, коли відбулась подія, яку перевіряють, з метою створення аналогічних умов чутності (особливо у місті), видимості, що забезпечує об’єктивність результатів експерименту;

4) для проведення слідчого експерименту слід використовувати ті самі знаряддя й засоби, які застосовувалися при події злочину, або однорідні предмети і знаряддя;

5) після відтворення обстановки учасників треба розташувати саме так, як вони про це повідомили, а понятих поставити в місце проведення дослідів та на точки спостереження;

6) досліди необхідно повторювати декілька разів, змінюючи умови експерименту. Повторення дослідів дозволить виключити випадкові результати та достовірно з’ясувати певний факт. Не рекомендується здійснювати досліди слідчому або понятим. Для цього повинні бути запрошені спеціальні особи (статисти), а слідчий та поняті мають спостерігати за проведенням дослідів. Слідчий регулює черговість проведення дослідів та визначає специфіку кожного з них.

Якщо обвинувачений, який бере участь у слідчому експерименті, заявляє клопотання про проведення того чи іншого досліду, як правило, таке клопотання задовольняється. Під час дослідів слідчому доцільно робити помітки про їх результати, а у разі потреби фотографувати окремі моменти досліду або проведення його в цілому.

58.

Перевірка показань на місці — це слідча дія, що полягає у зіставленні показань про пов’язані з певним місцем обставини злочину з фактичною обстановкою на цьому місці, показаною слідчому в присутності понятих особою, яка дала показання, з метою з’ясування їх достовірності.

Перевірка показань на місці має на меті отримання нових фактів, а також перевірку, уточнення вже встановлених під час розслідування. Необхідність у застосуванні цієї дії виникає у випадках, коли іншим шляхом, крім зіставлення показань з тим, що існує в дійсності на місці події, неможливо переконатися в достовірності таких показань.

Зміст перевірки показань на місці полягає в тому, що слідчий пропонує особі, яка була допитана (свідку, потерпілому, підозрюваному, обвинуваченому), вказати місце вчинення злочину (чи інше місце), розповісти про цю подію, супроводжуючи у певних випадках свою розповідь демонстрацією своїх дій чи дій інших осіб. Потім слідчий зіставляє відомості, одержані під час перевірки, з реальною обстановкою на місці, з одного боку, і з раніше одержаними показаннями та іншими доказами у справі, — з іншого. Особа, показання якої перевіряються, дає їх в присутності понятих, показує, де і що відбувалося.

Слідчий у процесі перевірки показань на місці вирішує кілька завдань:

1) переконується в існуванні місця, про яке йшлося у показаннях;

2) перевіряє відповідність опису ознак обстановки у показаннях конкретної особи дійсній обстановці на місці;

3) встановлює наявність слідів чи предметів, які підтверджують зміст показань;

4) визначає напрямок руху учасників досліджуваної події, їхнє взаємне розташування в той чи інший момент розвитку події злочину;

5) зіставляє опис обстановки на місці та у показаннях підозрюваних, обвинувачених, потерпілих чи свідків.

Проведення перевірки показань на місці передбачає стадії підготовки, проведення та фіксації результатів.

Підготовка до перевірки показань на місці включає підготовчі дії, пов’язані з вивченням показань допитуваного, та підготовку забезпечення цієї дії на місці її проведення. Така підготовка полягає в тому, що слідчий:

1) пропонує особі, показання якої перевіряються, взяти участь у слідчій дії і показати на місці те, про що вона повідомила на допиті; роз’яснює, в чому полягає сутність перевірки показань на місці та яким буде порядок її проведення. Необхідною умовою перевірки показань на місці є добровільна згода на це допитуваного;

2) перевіряє достатність і ступінь конкретності даних про місце, на якому буде проведена перевірка. Якщо цих даних недостатньо, проводиться додатковий допит певної особи;

3) визначає склад учасників слідчої дії, запрошує до участі у перевірці понятих, роз’яснює їм їхні права і обов’язки;

4) готує необхідні науково-технічні й допоміжні засоби, транспорт;

5) визначає найбільш доцільний час проведення перевірки показань на місці;

6) складає план проведення слідчої дії. У плані зазначається: де, коли і з якою метою проводитиметься перевірка, порядок і послідовність дій її учасників.

Складність структури перевірки показань на місці робить її схожою на інші слідчі дії — допит, огляд, експеримент, пред’явлення для впізнання, обшук. Перевірка показань на місці включає окремі елементи цих дій, у зв’язку з чим її тактика деякою мірою схожа з тактикою проведення названих слідчих дій. Однак тактика перевірки показань на місці в цілому має власну, притаманну тільки їй специфіку. Проведення перевірки показань на місці характеризується такими тактичними особливостями:

1) показання повинні перевірятися лише на тому місці, де відбувалася подія злочину, де йшов (їхав) підозрюваний (обвинувачений, свідок) до місця події, де він залишив сліди чи знаряддя злочину;

2) особа, показання якої перевіряються, повинна сама показувати, де і що відбувалося. Така особа дає згоду на перевірку показань на місці;

3) якщо перевіряються показання кількох осіб, кожна з них виводиться на місце окремо. Групова перевірка суперечить сутності слідчої дії і втрачає своє доказове значення;

4) при перевірці показань на місці неприпустимо відтворювати цинічні дії чи дії, що загрожують безпеці оточуючих осіб, принижують їх честь і гідність. Про такі дії обвинувачений може тільки розповісти на місці;

5) слідчий не повинен допускати у своїх діях чи запитаннях навідних вказівок чи слів.

Тактика перевірки показань на місці передбачає використання різних тактичних прийомів: постановку уточнюючих, доповнюючих чи контрольних запитань; аналіз відповідей особи, показання якої перевіряються; зіставлення показань, що були одержані на допиті, з реальною картиною місця події; надання свідку (обвинуваченому) можливості пояснити розбіжності між показаннями і даними місця події тощо.

59.

Основним способом фіксації результатів відтворення обстановки та обставин події є протокол, який складається відповідно до вимог статей 84, 85, 195 КПК. За своєю структурою у протоколі виділяють три частини: вступну, описову і заключну.

В описовій частині протоколу відтворення обстановки та обставин події містяться такі відомості: точне місце проведення слідчої дії; метеорологічні, звукові та інші умови; обстановка (якщо її було реконструйовано, то зазначається, як і на підставі яких даних); розміщення учасників перед початком дослідів; зміст кожного досліду; одержані результати та ін. Тут також слід зазначати: звідки почався маршрут прямування до місця перевірки, як він проходив, які показання давав обвинувачений (підозрюваний чи свідок), які дії він виконував на місці події, які запитання ставилися особі, показання якої перевіряються, які вона давала відповіді, які сліди чи предмети були виявлені під час перевірки показань на місці.

У протоколі відтворення обстановки і обставин події містяться дані про заяви та зауваження учасників слідчої дії (якщо вони мали місце), про час початку і закінчення відтворення, про попередження учасників щодо нерозголошення даних слідства. Протокол складає особа, яка проводить слідчу дію, а підписують його всі особи, які брали участь у відтворенні обстановки та обставин події, поняті та слідчий.

Додатковими способами фіксації результатів відтворення обстановки і обставин події є складання планів і схем, використання фото-, кіно-, відеозйомки, звукозапису. Метою такої фіксації є наочне відображення обстановки і обставин відтворюваної події. Так, плани і схеми дають змогу відобразити розташування ділянок місцевості й приміщень, розміщення всіх предметів і учасників слідчої дії. На планах і схемах бажано намітити маршрут руху із зазначенням його початку та закінчення, проміжні зупинки, місця проведення дослідів тощо.

Фотозйомку доцільно застосовувати для фіксації взаємного розташування учасників відтворення обстановки і обставин події, важливих елементів дослідів або пересування учасників перевірки показань на місці, їх результатів. Окремі моменти під час слідчої дії фотографуються за правилами судово-оперативної зйомки.

Відеозйомка має певні переваги у порівнянні з фотографуванням. Вона дає змогу зафіксувати всі дії обвинуваченого (чи свідка) в динаміці, послідовність цих дій, ініціативу обвинуваченого у показі та розповіді під час відтворення обстановки і обставин події.

60.

Пред’явленню для впізнання повинно передувати виконання процесуальних та деяких допоміжних дій, а саме:

а) попередній допит особи, яка впізнає;

б) підбір об’єктів, серед яких необхідно провести впізнання;

в) визначення місця і умов пред’явлення для впізнання;

г) визначення необхідного комплексу науково-технічних засобів.

Під час допиту перед пред’явленням для впізнання з’ясовують:

а) місце, час, спосіб та інші обставини злочину;

б) прикмети особи, яку впізнають (найчастіше злочинця), ознаки його одягу, а також ознаки речей чи інших об’єктів.

Статтями 174, 175 КПК встановлено, що слідчий до проведення впізнання повинен допитати свідка (потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого) про зовнішній вигляд і прикмети чи ознаки об’єкта, а також про обставини, за яких він бачив цей об’єкт. Залежно від об’єктів, що підлягають впізнанню, допит, який передує впізнанню, має деякі особливості.

Допит, який передує впізнанню живих осіб, повинен бути спрямований на з’ясування:

а) обставин, за яких впізнаючий бачив особу в зв’язку зі злочином;

б) зовнішності та прикмет цієї особи;

в) психологічного стану впізнаючого;

г) його фізіологічного і психічного стану (зір, слух, особливості пам’яті тощо).

При з’ясуванні обставин, за яких свідок бачив ту чи іншу особу в зв’язку зі злочинною подією, слідчий повинен допитати його також про місце спостереження (точне місцезнаходження, розташування відносно інших об’єктів, де саме це відбувалося — у приміщенні, на вулиці, в лісі тощо). Слід встановити, на якій відстані й протягом якого часу свідок спостерігав об’єкт, яка була погода, освітлення; в якому стані перебував злочинець (стояв, сидів, рухався чи перебував у стані спокою). Ці обставини потрібно з’ясувати в першу чергу, оскільки може статися, що свідок у міру певних об’єктивних чи суб’єктивних чинників не міг правильно і повністю сприймати ті чи інші зовнішні прикмети.

При з’ясуванні зовнішності і прикмет особи, яка підлягає впізнанню, слідчий повинен детально допитати свідка про загальні й характерні її риси. При цьому необхідно користуватись даними словесного портрета, але в загальновживаних виразах. Слід детально дізнаватися щодо зросту, будови тіла, віку, типу обличчя, кольору волосся, шкіри і особливих прикмет (шрами, родимки, бородавки тощо). Під час допиту, який провадиться з метою з’ясування зовнішніх прикмет злочинця, можливе використання науково-технічних засобів і способів, що полегшують складання словесного портрета. До них належать виготовлені рисовані портрети, різноманітні фотороботи (у тому числі з використанням комп’ютерної техніки).

Необхідно також детально з’ясувати у свідка, як був одягнений злочинець (форма, фасон, колір одягу, його загальний вигляд), чи не був свідок у стані переляку, душевного хвилювання в момент спостереження, що могло спричинити перекручення ним дійсності, перебільшення баченого. Крім цього, слідчий має визначити тип і особливості пам’яті впізнаючого, а у випадках пред’явлення для впізнання за голосом — його можливості визначити особливості голосу злочинця: тембр, висоту, силу та хрипкість, шепелявість, місцеву говірку тощо.

Під час допиту, що передує пред’явленню для впізнання трупа (коли допитуються особи, у яких зникли родичі чи близькі), необхідно з’ясувати такі дані: прізвище, ім’я, по батькові, вік, фах, зовнішні прикмети (зріст, стан і колір волосяного покриву на голові, колір очей, шкіри тощо), коли особу бачили востаннє, як вона була одягнена, які речі були при ній, а також інші особливості зовнішності (татуювання, стан зубів — наявність пломб, коронок, протезів, відсутність окремих зубів тощо, післяопераційні шрами).

Допит, що передує пред’явленню для впізнання предметів, необхідно розпочинати з встановлення обставин, за яких впізнаючий бачив предмет, а далі з’ясовувати ознаки предмета (найменування, матеріал, форму, розміри, колір тощо) та його особливості, що відрізняють його від інших.

Якщо пред’явленню для впізнання підлягає тварина, то крім її загальних ознак (масть, порода) з’ясовуються особливі прикмети.

Відповідно до статей 174, 175 КПК особу, яка підлягає впізнанню, пред’являють впізнаючому разом з іншими особами тієї ж статі (не менше трьох), які не мають різких відмінностей у зовнішності та одязі, а предмети — серед інших однорідних предметів.

Підбір об’єктів для проведення впізнання викликає ряд труднощів, коли треба підібрати схожих за зовнішніми прикметами осіб чи унікальні предмети. Той, кого впізнають, і пред’явлені особи повинні бути приблизно одного віку і схожими за загальними рисами (зростом, будовою тіла, волосяним покривом голови, його кольором, типом обличчя тощо). Об’єкт впізнання має бути в одязі, який суттєво не відрізняється від того, що був на ньому в момент спостереження його впізнаючим. Інші особи, серед яких його пред’являють для впізнання, також не повинні мати різких відмінностей в одязі (ст. 174 КПК).

Предмети пред’являють разом з іншими однорідними. При цьому важливо враховувати загальні родові ознаки. Наприклад, якщо впізнанню підлягає годинник марки «Сейко», то підбирають не менше ніж 3—4 годинники однакової марки, форми, кольору, розміру та інших родових ознак.

У більшості випадків місцем пред’явлення для впізнання є кабінет слідчого, в інших випадках слідчий вирішує це питання, виходячи з конкретних умов, але ці умови мають бути найсприятливішими для спостереження і порівняння ознак об’єктів.

Застосування у пред’явленні для впізнання науково-технічних засобів — відеотехніки, фотоапаратів, магнітофона тощо — є однією з важливих умов, що забезпечують ефективність його проведення, фіксації перебігу і результатів. Використання їх залежить від виду впізнання, ознак об’єкта, що підлягає впізнанню, та інших даних.

61.

Даний розділ криміналістики традиційно в системі науки називається методикою розслідування окремих видів злочинів. Бажаючи надати системі науки єдності, деякі автори пропонували називати цей розділ криміналістичною методикою, аналогічно криміналістичній техніці та криміналістичній тактиці.

Методика розслідування злочинів може розглядатися у двох аспектах. По-перше, це сам процес розслідування злочинів як специфічна діяльність уповноважених законом органів та осіб, що здійснюється на підставі застосування засобів криміналістичної техніки, прийомів слідчої тактики, методів розслідування певних видів злочинів. По-друге, це розділ науки криміналістики, який містить систему комплексних криміналістичних рекомендацій щодо виявлення, розслідування та профілактики окремих видів злочинів. Саме у взаємозв’язку цих двох напрямів — практичного і теоретичного — методика розслідування злочинів виявляє своє призначення, сприяючи розробці наукових рекомендацій і запровадженню їх у практику розслідування злочинів.

Процес розслідування в цілому і окремих видів злочинів зокрема може бути охарактеризований як:

1) правова діяльність, що здійснюється на підставі процесуальної форми уповноваженими законом органами (дізнання, досудове слідство) та особами (дізнавачем, слідчим);

2) пізнавальна діяльність, спрямована на встановлення обставин події минулого на підставі теорії судових доказів, законів логіки і положень психології;

3) організаційна діяльність, спрямована на забезпечення планомірного розслідування окремих видів злочинів на підставі нормативних приписів, рекомендацій з наукової організації праці (НОП);

4) оперативно-розшукова діяльність, що проводиться уповноваженими законом органами з виявлення та розкриття злочинів;

5) профілактична діяльність, спрямована на встановлення причин та умов, що сприяли вчиненню злочинів, яка здійснюється на підставі рекомендацій кримінології та криміналістики.

У здійсненні зазначених напрямів процесу розслідування злочинів синтезуюча роль належить криміналістичній методиці та науковим рекомендаціям криміналістики. Основою методики є система методів розслідування, що покликана сприяти повному та всебічному розкриттю злочинів, збиранню та об’єктивній оцінці доказів на підставі закону і криміналістичних рекомендацій.

Теорія криміналістики і слідча та оперативно-розшукова практика виробили основні методи розкриття злочинів: від відомостей про спосіб та механізм вчинення злочину до методу його розкриття; від мотиву вчинення злочину до методів встановлення передбачуваного злочинця; від потерпілих до методів виявлення підозрюваної особи; від осіб, які раніше вчиняли аналогічні злочини, до методів встановлення інших осіб та обставин; від відомого кримінального епізоду до методів виявлення інших, пов’язаних з ним епізодів. Застосовуються й такі методи встановлення злочинців, як криміналістичний аналіз оперативної обстановки в певному районі, групування та об’єднання кримінальних справ, що дозволяє концентрувати та систематизувати уривчасту інформацію. Останнім часом запропоновано метод розкриття злочинів шляхом виявлення їхніх осередків.

Методика розслідування злочинів, як структурна частина науки криміналістики, органічно пов’язана з іншими її розділами — загальною теорією криміналістики, криміналістичною технікою і криміналістичною тактикою. У цілісній науковій системі криміналістики, безпосередньо спрямованій на повне відображення досягнутих знань, властивостей і закономірностей об’єкта пізнання, методика розслідування є, як зазначалося, заключним розділом, синтезуючим наукові положення криміналістичної техніки й тактики щодо завдань і програм виявлення і розкриття окремих видів злочинів. У цьому розумінні методика розслідування злочинів може розглядатися як особлива частина криміналістики.

Порівняння системи криміналістики з системами наук кримінального права і кримінального процесу показує, що розділи цих галузей знань, які розробляють власні положення загальної частини, різняться структурою. У той же час система заключного розділу криміналістики — методики розслідування злочинів — відповідає побудові особливих частин наук кримінального права та кримінального процесу. Така однотипність систем визначається спільністю об’єктів, що вивчаються ними, єдністю завдань кримінально-правової боротьби зі злочинністю та впливом міжнаукових зв’язків. Очевидно, що система окремих методик розслідування в основному відповідає побудові особливої частини кримінального права, а внутрішня структура кожної окремої методики будується згідно з процесуальними стадіями провадження кримінальної справи на досудовому слідстві.

Внутрішня система розділу методики розслідування складається з двох основних частин:

1) загальної методики розслідування злочинів (поняття, об’єкт дослідження, завдання, принципи, місце у системі криміналістики та зв’язок з іншими галузями знань);

2) окремих методик розслідування різних видів злочинів (криміналістична класифікація злочинів і методики їх розслідування, структура окремих методик розслідування).

Розглянута сутність методики розслідування дає підстави для визначення її поняття як заключного розділу науки криміналістики, її особливої частини, що містить рекомендації, синтезовані на основі узагальнення практики виявлення, розкриття, розслідування та попередження злочинів, наукових досягнень всіх розділів криміналістики та суміжних наук.

Об’єкт дослідження методики розслідування. Зазвичай об’єктом дослідження криміналістики є процес розслідування злочинів. В окремих випадках, намагаючись спеціалізувати і конкретизувати цей об’єкт, надати йому суто криміналістичної спрямованості, говорять про процес розкриття злочинів. При такому підході поза об’єктом дослідження залишається найважливіша діяльність з боротьби зі злочинністю, з її найбільш небезпечною формою — організованою злочинністю — сфера виявлення злочинів. Як свідчить практика боротьби зі злочинністю останніх років та нові напрями законодавчого регулювання, об’єктом дослідження методики розслідування мають стати всі етапи, а разом з ними напрями та форми боротьби зі злочинами: виявлення, відшукання, розкриття, розслідування та попередження їх.

Завдання методики розслідування (як і в цілому науки криміналістики) полягають у сприянні найбільш успішному здійсненню конституційних положень про захист інтересів держави, законних інтересів та прав громадян, у вирішенні завдань кримінального судочинства (ст. 2 КПК), оперативно-розшукової діяльності (ст. 1 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність»), у сприянні досягненню мети боротьби з організованою злочинністю (статті 2, 3 Закону України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю»).

До таких завдань, сформульованих у ст. 2 КПК, належать: охорона прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб у кримінальному судочинстві, швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних. Ці завдання конкретизуються іншими законами, що регулюють діяльність відповідних правоохоронних органів у сфері боротьби зі злочинністю, що випливає з їх компетенції, повноважень та функціональних обов’язків.

Завдання методики розслідування безпосередньо пов’язані із завданнями кримінального законодавства, що полягають у правовому забезпеченні охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам (ст. 1 КК).

На підставі цих завдань та виходячи з предмета дослідження і логіки наукового розвитку в методиці розслідування виділяють власні завдання з удосконалення наукових рекомендацій щодо підвищення ефективності розкриття злочинів: систематичне узагальнення слідчої, судової та експертної практики, вивчення кримінальної обстановки в цілому та в окремих регіонах; стану, структури та динаміки злочинності; аналіз кримінального, кримінально-процесуального, кримінально-виконавчого, адмінiстративного, цивільно-правового, а також галузевого законодавства, пов’язаного з встановленням юридичної відповідальності за правопорушення в різних сферах діяльності (господарської, фінансової, банківської, податкової, екологічної та ін).

Одним з важливих завдань методики розслідування є розробка найбільш ефективних методів і засобів розкриття і розслідування злочинів, побудова їх криміналістичної характеристики, оптимізація процесу розслідування окремих видів злочинів на основі використання даних про типові слідчі ситуації, системи типових версій, комплекси слідчих дій, організаційних і оперативно-розшукових заходів.

Останнім часом у переліку таких завдань виділяється вдосконалення методики прогнозування змін у структурі злочинності й розробка відповідно до цього нових методик розслідування та вдосконалення тих, що застосовуються. Так, серед актуальних стала розробка методик розкриття та розслідування злочинів проти особи, зокрема вбивств, вчинених на замовлення, різних видів економічних злочинів та ін. Вирішення таких завдань відображає одну з найважливіших функцій криміналістики — прогностичну, що особливо важливо в умовах структурних змін і динаміки злочинності.

До важливих завдань методики розслідування належать розробка криміналістичних аспектів проблеми латентності і розкриття злочинів. Латентність пов’язана з рівнем виявлення злочинів. Деякі з таких діянь виявляються через певний, іноді тривалий час, деякі взагалі не виявляються.

Проблема розкриття злочинів завжди була в центрі уваги криміналістики, оскільки початковий етап розслідування відіграє важливу роль у процесі доказування. На даному етапі застосовуються методики розслідування по «гарячих слідах», комплекси невідкладних слідчих дій та оперативно-розшукових заходів, тактичні операції, що розробляються в окремих методиках розслідування.

Особливого значення набуває розробка методик розслідування злочинів, що вчиняються організованими групами, до яких належать діяння загальнокримінальні (насильницькі, насильницько-корисливі) та економічні, що вчиняються у сфері виробництва, торгівлі, обслуговування, банківської та іншої економічної діяльності.

Кожна окрема методика розслідування розробляється відповідно до норм Особливої частини КК, що містять опис ознак злочинів певних видів. Відповідні норми КПК становлять основу для розробки типових обставин, що підлягають встановленню в процесі доказування у справах про злочини певного виду, і побудови структури окремої методики розслідування.

Найважливішим чинником розробки ефективних методик розслідування є вивчення та аналіз кримінального оточення особи злочинця, механізму та способів вчинення та приховування різних видів злочинів. Дотримання даного принципового положення забезпечує умови для наукового розроблення криміналістичної характеристики окремих видів (різновидів) злочинів, їх класифікації.

62.

63.

Структурну основу цієї системи становлять кримінально-правова та кримінально-процесуальна характеристики: система елементів складу злочину і обставин, що підлягають доказуванню, визначають тією чи іншою мірою структуру кримінологічної та криміналістичної характеристик злочину. Залежно від особливостей того чи іншого виду злочинів структура елементів кримінально-правової характеристики конкретизується включенням відповідних факультативних елементів, наприклад, предмет безпосереднього злочинного посягання, особа потерпілого.

Сутність криміналістичної характеристики полягає в тому, що вона розглядається як система, що містить ознаки і дані про закономірні зв’язки слідів, які виражені відповідним ступенем вірогідності, встановленої на підставі узагальнення даних матеріалів кримінальних справ, та апробованих слідчою практикою. Такі дані є основою для побудови систем типових версій, що використовуються при вирішенні конкретних слідчих завдань, висуненні робочих версій. У криміналістиці вживались заходи щодо розробки систем визначення характерних особливостей особи, яка вчинила злочин, на підставі аналізу типових слідів, особливостей обстановки в аналогічних випадках.

У загальнотеоретичному плані можна говорити про криміналістичну характеристику злочинів як про систему, що містить сукупність криміналістично значущих ознак. Такий висновок базується на аналізі вже розроблених криміналістичних характеристик злочинів окремих видів, їх науковому узагальненні, що становить основу для розвитку загального вчення про криміналістичну характеристику злочинів.

Практичне значення криміналістичної характеристики злочинів розкривається у рекомендаціях із встановлення і застосування криміналістично значущих множинностей ознак злочинів різного ступеня спільності, які характеризують:

а) найширші множинності злочинів (наприклад, злочини проти життя та здоров’я особи, злочини проти власності тощо);

б) групи злочинів (наприклад, вбивства, розкрадання тощо);

в) види злочинів (наприклад, вбивства (при виявленні трупа), привласнення, розтрати майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем тощо);

г) різновиди злочинів (наприклад, вбивство (коли особа потерпілого не встановлена), розкрадання при виготовленні того чи іншого виду продукції на підприємствах (ковбасної, консервної, молочної тощо).

Як і будь-яка система, криміналістична характеристика складається з взаємопов’язаних складових частин — елементів. У літературі по-різному визначаються види таких елементів та їх кількість: від прямого слідування системі елементів складу злочину до переліку криміналістично значущих елементів, які не завжди структурно узгоджуються з системою кримінально-правової характеристики певного виду злочину.

Криміналістичний аспект характеристики злочинів підпорядкований завданням доказування з кримінальної справи. Саме тому структура криміналістичної характеристики будується на підставі системи обставин, які входять до предмета доказування (ст. 64 КПК), і елементів складу злочину, передбачених відповідними статтями КК.

Проте криміналістична характеристика злочинів ширша за їх кримінально-правову та кримінально-процесуальну характеристики, оскільки містить не лише систему обставин, які мають кримінально-правове значення, а й ряд інших чинників. Отже, конкретизація кримінально-правової характеристики здійснюється за рахунок виділення елементів (наприклад, механізму, способу, обстановки злочину тощо), які мають вирішальне значення для розкриття злочину. При цьому деякі суміжні елементи можуть бути наповнені змістом інших характеристик. Так, елемент «суб’єкт злочину» може містити компоненти, пов’язані з такими чинниками, як психологічні, що впливають на формування та здійснення злочинної мети. Виходячи з цього, криміналістична характеристика злочинів може розглядатися як система, що складається з елементів, котрі містять окремі підсистеми — компоненти:

а) особа злочинця, яка характеризується фізичними, соціально-демографічними даними; категорії посадових матеріально відповідальних осіб та інших осіб, які можуть бути причетними до злочину; чинники, що мали вплив на формування та здійснення злочинної мети, створення злочинної групи, розподіл ролей між співучасниками тощо;

б) способи готування до злочину (пошук відповідних знарядь злочину, заходи щодо створення лишку сировини, готової продукції, резерву грошових коштів та ін.); способи вчинення злочину (ненасильницькі дії, заходи щодо заволодіння майном, його вилучення, збуту, реалізації); способи приховування злочину (маскування злочинних дій);

в) особа потерпілого (демографічні дані, відомості про спосіб життя, риси характеру, звички, зв’язки і стосунки, ознаки віктимності тощо);

г) предмет посягання: грошові кошти, цінні папери, матеріальні цінності у вигляді сировини, палива, матеріалів, напівфабрикатів, готових виробів з урахуванням їх споживчої цінності, які можуть належати до різних джерел посягання (підзвітні цінності, невраховані цінності, створені при їх виробництві за рахунок лишку, який надійшов зі сторони (сторонні цінності), від співучасників, майно, приховане від оподаткування);

ґ) обстановка вчинення злочину: місце як частина матеріального середовища, що включає, окрім приміщення та ділянки місцевості, сукупність різних предметів. До обстановки належать також чинники регулятивного характеру, що визначають порядок діяльності, фактори поведінки людей у побуті й трудовій діяльності;

д) наслідки у вигляді будь-яких змін, викликаних злочином, виражені у фізичній матеріальній шкоді, відображеній у матеріальній обстановці злочину (характерні сліди пошкоджень, викликані злочинними діями, їх локалізація і взаємозв’язок), та моральній шкоді, заподіяній злочином.

64.

У криміналістиці вирішення даного питання є неоднозначним. Існує ряд концепцій, одна з яких, наприклад, полягає в тому, що розслідування злочинів не обов’язково пов’язане з їх розкриттям, оскільки у деяких випадках вже під час розгляду матеріалів, що містять ознаки злочину, або на початковому етапі розслідування є досить доказової інформації, яка вказує на певну особу, причетну до вчинення злочину. У зв’язку з цим й виник термін «очевидні» злочини, який є умовним і відображає конкретну ситуацію, коли особа, яка проводить розслідування, приходить до ймовірного знання про конкретну особу, яка вчинила злочин. Така ситуація звичайно створюється при затриманні особи на місці вчинення злочину, розслідуванні економічних злочинів, пов’язаних з конкретною діяльністю певних категорій матеріально відповідальних осіб, службових злочинів, вчинених певним колом осіб, наділених службовими повноваженнями, і таких, які мають доступ до документів, матеріальних цінностей тощо.

Залежно від повноти первісної інформації можна говорити й про «неочевидні» злочини, що вимагають встановлення особи, яка вчинила даний злочин.

Правильне визначення суті розкриття злочину має важливе криміналістичне значення, оскільки воно пов’язане з побудовою структури окремих методик розслідування, визначенням його етапів. При цьому в основі такого рішення повинно бути положення ч. 2 ст. 98 КПК: «якщо на момент порушення кримінальної справи встановлено особу, яка вчинила злочин, кримінальну справу повинно бути порушено щодо цієї особи». У таких випадках виникає ситуація, коли конкретний злочин може належати до «очевидних».

Визначення поняття розкриття злочину має істотне значення для побудови об’єктивної системи статистики боротьби зі злочинністю, що здійснюється правоохоронними органами.

Розкриття злочинів тісно пов’язане з розшуковою діяльністю і значною мірою залежить від ефективності розшукових дій слідчого і оперативно-розшукових заходів, що здійснюються органами дізнання за його дорученням, а також заходів, що проводяться цими органами при виконанні ними функціональних обов’язків відповідно до законів України «Про міліцію», «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про Службу безпеки України», «Про органiзаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю».

Розмежування функцій слідчого, органів дізнання та оперативно-розшукових органів у цій діяльності проводиться залежно від характеру і особливостей об’єктів розшуку. Наприклад, щодо обвинуваченого, якщо місце перебування його не встановлено, оголошується розшук (статті 138, 139 КПК) або коли не встановлено особу, яка вчинила злочин, орган дізнання продовжує виконувати оперативно-розшукові дії (ч. 3 ст. 104 КПК). Це саме стосується розшуку осіб, які зникли, щодо яких є підстави вважати, що вони могли бути вбиті (розшук трупа, його частин), або ж предметів (злочинного посягання, знарядь злочину).

Оперативно-розшуковий аспект розкриття злочинів пов’язаний з діяльністю органів дізнання, у зв’язку з чим на них покладається вжиття необхідних заходів з метою виявлення ознак злочину і особи, яка його вчинила (ст. 103 КПК).

Як свідчить практика (на основі так званої неліченої статистики) та експертні оцінки криміналістів, початковий етап (приблизно перші десять днів розслідування) інтенсивної роботи з розкриття злочину значною мірою визначає успіх розслідування в подальшому. У цей період має застосовуватися комплекс криміналістичних методів і засобів розкриття злочину, слідчих і організаційних дій, оперативно-розшукових заходів.

Розшукова діяльність становить функцію оперативно-розшукових органів, органів дізнання та досудового слідства. Одна частина розшуку належить до оперативно-розшукової діяльності та має на меті встановлення і виявлення об’єктів розшуку, а друга його частина, притаманна органам досудового слідства, пов’язана з вирішенням завдання виявлення вже встановлених об’єктів розшуку. За цією лінією проводиться розмежування функціональних обов’язків правоохоронних органів.

Розшукова діяльність при розслідуванні різних видів злочинів передбачає комплекс дій, спрямованих на:

1) створення умов, що ускладнюють перебування особи, яка переховується, на нелегальному становищі, перешкоджають їй перебувати у певному місці, вільно переміщатися (проживати, оформлюватися на роботу, навчатися та ін.);

2) створення обстановки, що змушує того, хто переховується, шукати зв’язків зі своїм оточенням, змінювати місце перебування і тим самим демаскувати себе;

3) створення в особи, яку розшукують, суб’єктивного уявлення про хід розслідування і розшукову діяльність шляхом суворого дотримання вимог про недопустимість розголошення даних досудового слідства (ст. 121 КПК, ст. 387 КК);

4) використання можливостей впливу на особу, яку розшукують, через її оточення з метою схилити до явки з повинною.

Розшукові дії проводяться у різних ситуаціях. Залежно від виду об’єкта розшуку, ступеня його встановлення, індивідуалізації, наявності інформаційного матеріалу, реєстраційних даних та інших чинників слідчий здійснює різні дії. Слід мати на увазі, що орган дізнання відповідно до ст. 104 КПК проводить слідчі дії щодо встановлення особи, яка вчинила злочин (що не є тяжким), і невідкладні слідчі дії у справах про тяжкі злочини.

Невідкладні й первісні слідчі дії є криміналістичними поняттями. У більшості випадків вони здійснюються на початковому етапі розслідування. Водночас невідкладного характеру набувають відповідні слідчі дії й на наступних етапах розслідування.

Розкриття злочинів значною мірою залежить від способів їх приховування. Способи приховування злочинів поділяються на групи, пов’язані з такими особливостями:

1) утаювання інформації, її джерел пасивними способами (умовчання, неповідомлення, відтягнення часу, відмова від дачі показань тощо) і активними способами (приховування знарядь злочину, предметів посягання, матеріальних цінностей, грошових коштів та ін.); 2) знищення інформації (слідів злочинця, наслідків його дій);

3) маскування інформації, прийоми якого спрямовані на викривлення уявлення про особу злочинця, спосіб його дій та інші обставини злочину (зміна зовнішнього вигляду особи, яка вчинила злочин, зміна звичайного розташування предметів тощо); фальсифікацію (підроблення) інформації, створення неправдивої інформації, що виходить від заявників (свідомо неправдива заява, донос), учасників кримінального процесу (свідомо неправдиві показання); створення фальшивих слідів, предметів, документів, їх підміна тощо; інсценування злочинів (удаване створення обстановки, яка не відповідає події, що відбулась, з метою приховати злочин і спрямувати розслідування у помилковому напрямі).

У системі розкриття злочинів одним із важливих напрямів є робота слідчого і оперативно-розшукових органів по «гарячих слідах». Даний термін характеризує сліди (матеріальні та ідеальні) як такі, з моменту залишення яких минуло мінімум часу, що не вплинуло на необоротні зміни «неостиглих» слідів.

Як «гарячі сліди» можуть виступати будь-які зміни, що відбулися внаслідок злочину, у вигляді слідів-відображень, речовин, матеріалів, виробів та інших предметів. До таких слідів належать також факти, які викладаються у поясненнях і показаннях різних осіб про подію злочину та його обставини.

Чинник часу як характеристика ступеня збереження матеріальних слідів залежить від їх виду, умов створення, місця знаходження та інших обставин. Щодо слідів-відображень (сліди рук, взуття, транспортних засобів, знарядь та інструментів тощо), то можливість їх використання як «гарячих» пов’язана з визначенням їх «свіжості» за відносними фізичними ознаками (насиченість потожирового шару слідів папілярних ліній, невивітрений ґрунт у сліді взуття та ін.), ситуаційними ознаками (наприклад, метеорологічний вплив — слід взуття на свіжому снігу).

Важливим засобом, що сприяє розкриттю злочинів по «гарячих слідах», є прийоми визначення належності слідів до справи при провадженні першочергових слідчих дій, насамперед під час огляду місця події, обшуку та ін.

Велике значення має застосування прийомів, за допомогою яких можна встановити:

а) просторово-часові зв’язки між окремими слідами злочину та обставинами події;

б) ідентифікаційні та ситуаційні властивості слідів та їх доказову цінність;

в) причини відсутності або наявності слідів як фактів, що суперечать природному перебігу аналогічних подій (негативні обставини).

Зазначені обставини можуть бути встановлені шляхом застосування комплексу криміналістичних прийомів:

1) вивчення окремих слідів злочину;

2) вивчення комплексу слідів (матеріальних та ідеальних);

3) порівняльного аналізу даних вивчення слідів і оперативно-розшукової інформації;

4) порівняльного аналізу даних вивчення слідів і моделей аналогічних типових ситуацій;

5) з’ясування причин розбіжностей (суперечностей) між даними вивчення слідів та іншими джерелами інформації;

6) перевірки висунутих у зв’язку з такими суперечностями слідчих версій шляхом проведення відповідних слідчих дій та оперативно-розшукових заходів.

Застосування даного комплексу прийомів на початковому етапі розкриття злочинів по «гарячих слідах» має визначальне значення. Це пояснюється особливістю початкового етапу розслідування як періоду, що настає здебільшого безпосередньо після вчиненого кримінального діяння, інтенсивна робота під час якого забезпечує «наближення» до події злочину (чинник наближення).

Розкриття злочинів по «гарячих слідах» розпочинається як тільки виявляються ознаки злочину, у зв’язку з чим на підставі КПК і чинного законодавства, що регламентує оперативно-розшукову діяльність та організаційно-правові основи боротьби із організованою злочинністю, вживаються такі заходи:

1) припинення протиправних дій злочинця;

2) затримання злочинця на місці вчинення злочину і доставлення його до місця утримання;

3) вжиття заходів щодо ліквідації наслідків злочину;

4) виявлення і збереження джерел інформації про подію злочину;

5) попереднє дослідження і перевірка інформації про ознаки злочину.

Особливістю цієї діяльності є те, що її часто здійснюють особи, які опинилися на місці події: оперативні працівники, дільничні інспектори, члени патрульно-постових груп, контрольно-перепусткових пунктів, представники охорони підприємств, установ, організацій, які передусім вживають заходів щодо припинення злочинних дій, затримання злочинця на місці вчинення злочину, надають допомогу потерпілим, охороняють затриманих осіб до прибуття слідчо-оперативної групи, чергового наряду міліції або доставляють їх до найближчого місця утримання; вживають заходів щодо охорони місця події (видаляють сторонніх осіб, виставляють огорожі), встановлюють очевидців, інших свідків, записують їх адреси.

На цьому етапі розкриття злочинів по «гарячих слiдах» особлива роль належить черговому відповідного органу внутрішніх справ. Отримавши повідомлення про злочин, черговий вживає заходів щодо його розкриття, а саме:

а) інструктує по телефону заявника про його наступні дії;

б) направляє найближчий наряд патрульно-постової служби до місця події;

в) сповіщає про подію дільничного інспектора;

г) направляє до місця події наряд міліції та слідчо-оперативну групу;

ґ) повідомляє про подію начальника міліції (РВВС);

д) забезпечує постійний зв’язок з місцем події та слідчо-оперативною групою.

Наступний етап розкриття злочину по «гарячих слiдах» розпочинається після прибуття до місця події слідчо-оперативної групи. Діяльність слідчого (дізнавача) спочатку спрямовується на оцінку слідчої ситуації, що склалася, вирішення питання про наявність ознак злочину, вжиття оперативно-розшукових або організаційних заходів для розкриття злочину по «гарячих слідах». З цією метою паралельно з оглядом, якщо кримінальна справа порушена, можуть проводитися інші невідкладні слідчі дії (допит, обшук). Одночасно складаються орієнтувальні дані для розшуку відповідних осіб, знарядь злочину, викрадених предметів.

До оперативно-розшукових заходів, що вживаються, належать такі:

а) переслідування і затримання злочинця за запаховими слідами за допомогою службово-розшукового собаки;

б) організація загороджувальних заходів та перекриття шляхів відходу злочинця;

в) організація пошуково-розшукового патрулювання за участю потерпілого або свідків-очевидців;

г) організація засідок у місцях ймовірної появи злочинця;

ґ) спостереження за місцями значного скупчення людей (ринки, вокзали, магазини та ін.);

д) «прочісування» території, прилеглої до місця події;

е) організація поквартирного опитування осіб, які проживають поблизу місця події.

Розкриття злочину може розпочатися від: а) предметів, що були знайдені на місці події; б) слідів-відображень; в) знаряддя вчинення злочину (інструменти, зброя, транспортні засоби); г) способу вчинення злочину; ґ) ознак зовнішності злочинця, що збереглися у пам’яті потерпілих, очевидців.

На даному етапі великого значення набуває проведення тактичної операції «Розшук», яка проводиться для пошуку особи за ознаками зовнішності і містить:

1) допит потерпілих, свідків-очевидців;

2) складання словесного портрета, малюнків по пам’яті, фотороботів та ін.;

3) пред’явлення потерпілим, свідкам-очевидцям фотознімків з оперативних обліків;

4) здійснення оперативних заходів з метою впізнання злочинця;

5) перевірку даних за криміналістичними обліками картотек осіб, які зникли безвісти, невпізнаних трупів та ін.;

6) призначення портретно-криміналістичної, комплексної судово-медичної та криміналістичної експертиз для ідентифікації невпізнаного трупа.

Особливе місце у системі розшуку злочинця на стадії розкриття злочину посідає робота щодо використання слідів рук, виявлених на місці події, яка включає:

1) огляд слідів (за участю спеціаліста);

2) перевірку за картотекою слідів пальців рук з місць нерозкритих злочинів;

3) перевірку за дактилоскопічною картотекою осіб, які перебувають на криміналістичному обліку;

4) призначення дактилоскопічної експертизи за наявності підозрюваних;

5) допит підозрюваного з пред’явленням висновку дактилоскопічної експертизи.

До завершальної стадії виконання невідкладних слідчих дій накопичується достатньо відомостей з основних джерел інформації, у деяких випадках — встановлюється підозрювана особа. Ця стадія має аналітичний характер. Слідчий працює над матеріальними джерелами інформації: проводить їх огляд і попереднє дослідження із застосуванням технічних засобів; вирішує питання про їх віднесеність і придатність для використання, проводить фіксацію не виявлених раніш ознак.

Для попереднього дослідження слідчий залучає спеціалістів, проводить перевірку показань, отриманих від свідків-очевидців, які співставляються з механізмом злочину. На підставі аналізу зібраної інформації висуваються слідчі та розшукові версії.

На цій стадії може виникнути потреба у створенні слідчо-оперативних груп, загальному плануванні їх діяльності. У зв’язку з цим склалися певні організаційні форми взаємодії слідчого з органами дізнання:

1) взаємне інформування про встановлені у справі факти, що стосуються предмета розслідування;

2) спільне планування розслідування кримінальної справи, особливо тоді, коли винні у вчиненні злочину не встановлені;

3) спільне проведення слідчих і розшукових дій;

4) дача слідчим відповідно до положень статей 114, 118, 191 КПК доручень оперативним працівникам про проведення ними самостійно окремих слідчих дій і розшукових заходів.

65.

Вбивство є злочином проти життя особи і являє собою умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині (ст. 115 КК). Найважливішим завданням оперативно-розшукових та слідчих органів є швидке розкриття таких злочинів, встановлення причин і умов, що сприяють їх вчиненню. Складність розслідування вбивств зумовлена відсутністю, як правило, свідків, великою кількістю версій розслідування, характером речових доказів, а у деяких випадках інсценуванням обставин події злочину.

Ефективному розслідуванню злочинів сприяє з’ясування даних, що складають криміналістичну характеристику вбивств, тобто сукупності криміналістично значущих елементів, які допомагають найбільш швидкому розслідуванню. До елементів криміналістичної характеристики вбивств належать:

1) спосіб вчинення;

2) спосіб приховування;

3) місце, час та обстановка;

4) «слідова картина»;

5) особа злочинця;

6) особа потерпілого.

Так, при розгляді першого елемента характеристики — способу вчинення злочину — важливо з’ясувати, як саме вбивство було вчинено — в умовах або очевидності. З’ясування цієї обставини впливає на планування та організацію розслідування. У першому випадку факт вчинення вбивства неочевидний, і особа, яка вчинила цей злочин, невідома. Завданням розслідування є встановлення особи злочинця, обставин вчинення злочину та особи потерпілого. неочевидності

Вбивство, вчинене в умовах очевидності, характеризується тим, що особа злочинця відома, злочин вчинено в присутності інших осіб. Завданням розслідування є встановлення обставин злочину, виявлення речових доказів, встановлення особи потерпілого і мотивів убивства.

Розглянемо основні елементи криміналістичної характеристики вбивств.

Спосіб вчинення. Такі способи надзвичайно різноманітні: застосування вогнепальної і холодної зброї, удавлення зашморгом, дія високої температури, утоплення та ін. Спосіб вчинення часто вказує на особу злочинця і дозволяє висувати версії як щодо вбивці, так і щодо мотивів учинення злочину. Спосіб вчинення злочину орієнтує слідчого на комплекс слідів і речових доказів, що можуть бути виявлені у процесі розслідування. Крім того, спосіб вчинення може сприяти встановленню особи потерпілого (мається на увазі характер попередніх стосунків потерпілого зі злочинцем).

Спосіб приховування. Найбільш традиційними способами приховування є: знищення слідів злочину; приховування чи знищення знарядь і засобів; інсценування вбивства під нещасний випадок чи самогубство; знищення трупа (спалювання, утоплення, розчленування, закопування); спотворення трупа з метою приховування особи потерпілого. Як правило, такі дії пов’язані з бажанням вбивці уникнути відповідальності, приховати свою причетність до злочину.

Час, місце та обстановка події злочину. Звичайно злочинець обирає час, коли немає свідків, коли потерпілий один у будинку чи в офісі або в іншому місці, нерідко вечірній або нічний. Місце вчинення вбивства — це найчастіше безлюдна місцевість чи квартира, в якій потерпілий може бути один. Також це може бути транспорт (автомобільний чи залізничний), зруйновані будинки або такі, що будуються, інші місця, куди з різних обставин потрапляє потерпілий. Місце злочину, як і обстановка, є надзвичайно важливим джерелом інформації, бо воно містить велику кількість слідів і речових доказів, що визначають напрям розслідування і висунення слідчих версій.

«Слідова картина» події (сліди злочину). «Слідову картину» утворюють обставини і сліди події злочину. Виявлення їх, аналіз, встановлення причинних зв’язків дозволяють побудувати картину події, сформувати уявні або дійсні моделі злочину, механізм його вчинення. Дослiдження таких слідів і речових доказів може вказати на особу злочинця, особу потерпілого та обставини події, виявити негативні обставини, сліди приховання злочину.

Особа злочинця. Соціальний і психологічний портрет вбивці має різноманітні риси залежно від того, чи є злочин умисним або вчинений з необережності. Злочинець, який вчинив убивство навмисно, характеризується негативно, має такі якості, як агресивність, жорстокість, егоїзм, цинізм, зневага до чужих інтересів, розпущеність тощо. Серед злочинців цієї категорії переважають наркомани, сексуальні психопати, особи з психічними відхиленнями. У випадках необережних убивств злочинці, як правило, не мають таких якостей. Дії злочинця на місці події дозволяють дійти висновків щодо його обережності, продуманості дій, наявності фахових навичок, сили, жорстокості та ін.

Особа потерпілого. Особа потерпілого нерідко вказує на особу злочинця (зв’язки потерпілого зі злочинцем, характер їхніх стосунків, мотиви вчиненого злочину). Тому вивчення особи потерілого дозволяє висунути версії щодо вбивці, мотивів учинення злочину, в окремих випадках щодо віктимної поведінки потерпілого.

66.

Типовые ситуации — наиболее часто встречающиеся на прак­тике следственные ситуации, предопределяющие особенности методики расследования (типовые следственные версии, типо­вые задачи, а также методы и средства их решения).

Рассматривая конкретную ситуацию, следователь использует знания о способах решения типовых задач, модернизируя их с учетом реальности. Момент оценки следственной ситуации воз­никает в двух предусмотренных законом случаях — при подго­товке принятия решения о направлении расследования и о проведении следственных действий. Индивидуальная следствен­ная ситуация как состояние расследования определяется соотношением имеющейся и отсутствующей информации, сущест­вующих доказательств и вспомогательной информации об убий­стве, данных о силах, средствах и возможностях самого следо­вателя, об условиях окружающей среды и т. д.

Ситуация 1 — убийство очевидное (открытое), убийца задер­жан и личность его известна. Иногда в начале расследования бывают неясными подлинные цель и мотив, а иногда и форма вины. Могут быть не установленными и соучастники. Бывает, что неясно сначала, являются ли действия, причинившие смерть, противоправными (например, при необходимой обороне).

Ситуация 2 — совершено тайное убийство, но без сокрытия трупа, без инсценировки и обнаруженное сразу или вскоре после убийства. Благоприятные возможности для поиска и изъятия следов, фиксации свидетельских показаний, т. е. все необходи­мое для успешного расследования. Убийца неизвестен. Есть возможности для организации розыскных действий по пресле­дованию и задержанию убийцы. Поэтому типичные версии в подобной ситуации — это версии о личности убийцы (или о круге подозреваемых), версии о возможных мотивах и розыскные версии о местонахождении скрывающегося преступника.

Для выдвижения версий могут быть использованы результаты анализа уголовных дел, которые показывают, что:

— умышленные убийства мужчин в возрасте до 21 года вне жилья совершены их нетрезвыми знакомыми во время сведения личных счетов, ссор или драк;

— умышленные убийства мальчиков в возрасте от 5 до 16 лет в жилых помещениях и возле них совершены их отцами, отчима­ми либо сожителями их матерей;

— 75% убийств лиц мужского пола в возрасте до 23 лет в местах массового отдыха совершены мужчинами в возрасте от 17 до 22 лет (чаще всего знакомыми потерпевших), проживающими до 1,5 км от места происшествия;

— более 50% убийств женщин в возрасте от 28 до 57 лет вне жилищ совершено пьяными мужьями или любовниками по мотивам, связанным с интимной жизнью.

Ситуация 3 — убийство тайное, недавнее, но не ясен его механизм. Труп обнаружен, личность жертвы установлена. Имеются данные, указывающие на самоубийство (или несчаст­ный случай, или смерть от естественных причин), но имеются подозрения о возможной инсценировке для сокрытия убийства. Данная ситуация налицо и тогда, когда предполагаемая инсце­нировка предпринята не для сокрытия убийства, а для сокрытия его подлинного мотива и, следовательно, подлинного убийцы. В подобной ситуации строятся версии о механизме расследуемого события. После подтверждения версии убийства выдвигаются версии о мотиве и о личности убийцы.

Ситуация 4 — тайное убийство, в результате которого дело возбуждено по факту обнаружения неопознанного трупа. По­вреждения на трупе указывают на убийство, но труп обезобра­жен настолько, что опознание его по признакам внешности затруднительно. В подобных ситуациях прежде всего строятся и проверяются версии о личности жертвы.

Ситуация 5 — убийство тайное и давнее, но предположитель­ное, ибо обнаружены останки — череп и кости с остатками одежды, причина смерти неизвестна (в начале расследования), можно предполагать как убийство, так и иные причины смерти. Личность жертвы также чаще неизвестна, и поэтому в начале расследования строятся и проверяются версии о личности потерпевшего и о сущности события.

Ситуация 6 — тайное убийство, сопровождавшееся расчлене­нием трупа на части и сокрытием этих частей. Из всех элементов преступления известны лишь способ сокрытия убийства и место обнаружения частей трупа. Прежде всего конструируются и проверяются версии о механизме убийства и о личности жертвы. При установлении личности жертвы изучаются версии о лицах, которым было необходимо не только совершить убийство, но и скрыть его, опасаясь неминуемого разоблачения.

Ситуация 7 — исчезновение человека. Убийство тайное, давнее, но лишь предполагаемое, так как труп не обнаружен. Личность предполагаемой жертвы известна, но все остальное неизвестно.

Типовые первоначальные версии о причинах исчезновения:

убит, покончил с собой, скрылся от родственников, совершил преступление и скрылся от правосудия, умер или лежит в больнице под чужим именем и т. д.

Когда версия убийства находит подтверждение, а остальные обоснованно отпадают, изучение личности, образа жизни, взаимоотношений исчезнув­шего с другими людьми позволяет строить версии о цели и мотиве, о времени и месте убийства и, наконец, о личности убийцы.

Ситуация 8 — обнаружение трупа новорожденного. Убийство может быть совершено как матерью ребенка, так и иными близкими ей лицами. Первая задача — определить механизм наступления смерти, т. е. родился ли ребенок живым и какова причина смерти. В дальнейшем необходимо организовать поиск матери ребенка. Она — ключевая фигура в расследовании дел подобного рода.

67.

Найбільш загальними слідчими ситуаціями при розслідуванні вбивств і зґвалтувань є ситуації, коли на момент порушення кримінальної справи: 1) особа, що зробила злочин, наслідку не відомо; 2) злочин, що зробив, особа відомо наслідку. Крім того, на специфіку слідчої ситуації впливає період часу, що пройшов з моменту здійснення злочину до моменту початку розслідування. Висунуті в ході розслідування злочинів проти особистості слідчі версії можуть бути розділені на три групи: 1) версії, що не мають вираженої специфіки й висунуті при розслідуванні різних категорій злочинів, засновані на аналізі слідів рук, ніг, транспортних засобів і інших слідів (до подібним до версій ставляться версії про фізичних даних злочинців, способи їхнього проникнення в приміщення, використаних ними транспортних засобах і т. п.); 2) версії родового характеру, типові для злочинів проти особистості: а) про насильницький характер події злочину: б)про події, що передували злочину; в) про знаряддя заподіяння тілесних ушкоджень; г) про здійснення поряд з розслідуваним іншого злочину (крадіжки, грабежу); д) про психічні аномалії злочинця: 3) версії, обумовлені слідчою ситуацією того або іншого різновиду злочинів. Типові слідчі ситуації по справах про вбивства можуть бути зведені до наступним:

- виявлення трупа з явними ознаками насильницької смерті, заподіяною сторонньою рукою;

- виявлення трупа з ознаками насильницької смерті при неясності її конкретної причини;

- виявлення трупа без явних тілесних ушкоджень і при відсутності видимих факторів, що травмують, але при обставинах, що можуть свідчити про насильницький характер смерті; - зникнення людини при наявності даних, що дозволяють припустити його вбивство;

- виявлення частин розчленованого трупа. При цьому висуваються й підлягають перевірці версії про настання смерті в результаті: а) убивства: б) самогубства; в) нещасного випадку: г) якого-небудь захворювання; д) раптової смерті. Елементи первісної слідчої ситуації є відправними моментами для висування ряду приватних слідчих версій про механізм убивства, його знаряддях; про положення, у якому перебував потерпілий у момент заподіяння поранень; про здійснення вбивства за місцем проживання або роботи злочинця й т.д. Слідчі ситуації, що складаються на момент на чалу розслідування зґвалтування, можуть бути класифіковані залежно від того:

- чи був підлоговий акт із потерпілою зроблений із застосуванням фізичного або психічного насильства або з використанням її безпомічного стану:

- чизроблене насильство у відношенні неповнолітньої або малолітньої;

- чизроблене насильство в приміщенні або на відкритій місцевості. Висуваються й підлягають перевірці версії про те, що: а) зґвалтування мало місце при обставинах, повідомлених потерпілої: б) зґвалтування не було, а відбулися добровільні полові зносини, в оцінці обставин якого потерпіла сумлінно помиляється: в) зґвалтування не було, мала місце інсценівка злочину. Залежно від обставин розслідуваної справи мо гут бути висунуті й іншої версії, зокрема , про особливості сприйняття потерпілих конкретних дій злочинця: про характер існуючих між ними відносин: про інтенсивність надаваного нею опору; про причини зміни показань і т.п.. У випадках, що коли потерпів від зґвалтування є неповнолітня, самостійною завданням розслідування є з'ясування питання про те, чи була ця обставина відома підозрюваному.

68.

У процесі огляду місця події внаслідок аналізу виявленого слідчий у процесі моделювання картини злочину може виявити негативні обставини — такі, що суперечать даним про природний розвиток подій. Зокрема, це може бути посмертний характер странгуляційної борозни при заяві про самогубство потерпілого, відсутність крові при чималій кількості ножових поранень тощо.

До першочергових слідчих дій належить призначення до провадження судово-медичної експертизи. Серед питань, що розв’язуються судово-медичною експертизою, можуть бути такі: причина смерті, час її настання; характер та послідовність ушкоджень; чи міг постраждалий сам нанести собі ушкодження; прижиттєвість або посмертність ушкоджень трупа; його резус-фактор, що сприяє визначенню особливостей крові, сліди якої можуть бути виявлені на одязі підозрюваного. Судово-медична експертиза відкриває можливість для індивідуальної ідентифікації особи по крові, частках м’язів, фрагментах кісток тощо. Поряд із судово-медичною експертизою можуть призначатися й інші експертизи, в тому числі судово-балістична, трасологічна, дактилоскопічна, біологічна та ін.

69.

Криміналістична характеристика вбивств на замовлення має певні особливості, що стосуються окремих її елементів та зв’язків між ними. При встановленні одного елемента може бути одержана інформація про ознаки іншого. Розглянемо основні елементи криміналістичної характеристики даного виду злочинів.

Спосіб вчинення. Способів позбавлення життя людини багато, але вбивствам на замовлення притаманний відкритий, зухвалий напад на жертву. Спосіб вчинення вбивства може бути небезпечним для життя інших людей: відкрита перестрілка в людних місцях, використання вибухівки, гранат, вогнепальної зброї, гранатометів. Може застосовуватись і снайперський постріл у життєво важливі органи. Під час виконання замовлення має місце прагнення знищити тільки замовленого (людину, яку «оплатили»).

Організовані злочинні угруповання віддають перевагу латентним злочинам. Цим можуть пояснюватися випадки втоплення трупів, уторування в асфальт, розчинення у кислоті. Професійні вбивства на замовлення слід шукати у статистиці нещасних випадків: автокатастроф типу «п’яний за кермом», побутових ушкоджень електрострумом, серцевих нападів тощо.

При реалізації способу вчинення злочину важливу роль відіграють дії щодо його підготовки, які забирають багато часу та пов’язані з пошуком вбивці, вивченням жертви, вибором знаряддя злочину, розробкою сценарію вбивства. Ретельно хронометрується «життєвий графік» жертви, перевіряється, де і з ким проживає, чим займається, з ким зустрічається, розпорядок дня, наявність охорони тощо.

Спосіб приховування. У більшості випадків злочинець залишає труп на місці вчинення злочину. Майже не буває випадків приховування трупів керівників великих підприємств, фінансово-кредитних установ, «авторитетів» злочинного світу.

Однією з ознак убивства на замовлення є факт залишення зброї на місці події або під час втечі: без зброї легше втікати. Деякі замовники позбавляються і самих виконавців убивства (чи посередників).

Збільшення вбивств на замовлення породжує новий вид кримінального бізнесу — «шустовку» зброї, в результаті якої на зброї знищуються ідентифікаційні ознаки.

Місце вчинення злочину. Більшість убивств на замовлення вчиняється за місцем проживання жертви. Злочинці для нападу обирають сходові площадки у під’їзді жертви, кабіни ліфтів, територію біля будинку чи під’їзду. «Під’їздні» вбивства завдали тон першим убивствам на замовлення на початку 90-х рр. ХХ ст.

Місцем вчинення злочину може бути узбіччя дороги, що найчастіше використовується при застосуванні вибухових пристроїв.

Місце вчинення вбивства на замовлення може і не бути заздалегідь визначеним (наприклад, якщо використовується валіза-пастка, наповнена вибухівкою).

Час злочину. Як правило, для нападу злочинці обирають ранковий час, рідше вечірній. Це пов’язано з чіткою регламентацією робочого дня жертви і системою часових інтервалів виходу з домівки.

Знаряддя злочину. Під час вчинення вбивства на замовлення використовуються вогнепальна зброя, радіокеровані чи контактні вибухові пристрої, гранати. Вогнепальна зброя оснащується глушителями, оптичними або лазерними прицілами, пристроями нічного бачення. Речі господарсько-побутового призначення майже не використовуються.

Особа жертви. Найчастіше жертвами вбивств на замовлення стають:

1) особи, які займають керівні посади у бізнесі (президенти акціонерних товариств, керівники фінансово-кредитних установ, директори великих торговельних чи інших комплексів);

2) представники вищих органів державної влади і управління;

3) працівники правоохоронних та правозастосовчих органів (прокуратури, МВС, СБ, судів та ін.);

4) лідери і члени злочинних угруповань.

Людину вбивають, як правило, не за зроблене, а за те, що вона могла б зробити, або вона реально заважає здійсненню планів замовника вбивства. Це може стосуватися сфери політики, бізнесу, кримінального впливу чи особистих стосунків.

Особа злочинця. Вбивство на замовлення характеризується складним злочинним переплетінням: замовник — виконавець або замовник — посередник (декілька посередників) — виконавець.

Особливістю вбивства на замовлення є інститут замовника. Як замовники виступають комерційні партнери — бізнесмени, корумповані посадові особи, авторитети злочинного світу. Посередник у вбивстві на замовлення здійснює пошук конкретного виконавця, є пов’язуючою гілкою між замовником і виконавцем. Посередниками можуть бути особи з оточення організатора, підлеглі йому по службі, члени злочинних угруповань тощо. Крім того, посередник — це додатковий засіб захисту замовника. Ні виконавець, ні замовник не знають один одного, а для того, щоб обірвати сплетіння, треба лише знищити посередника.

Хто такі кілери (або ліквідатори, «курки»)? Кілер — в перекладі з англійської означає «вбивця». У нашій лексиці ця назва з’явилася наприкінці 80-х рр. ХХ ст. До недавнього часу професія «мокрушник» — вбивця — не користувалася «повагою» у злочинному середовищі. Сьогодні кримінальний світ стає жорстокішим, а професія вбивці перетворилася на одну з «престижних» і високооплачуваних.

Умовно виконавці вбивства можуть бути поділені на два типи: кілери-дилетанти та кілери-професіонали. Дилетанти характеризуються низькою вартістю послуг. При цьому їх використання не дає ніяких гарантій і не виключає помилок: дилетант може вбити не ту людину, лише поранити жертву, залишити докази причетності.

Професіонал йде на справу, коли відчуває майже повну гарантію власної безпеки. Він має достатньо високі навички у «мистецтві» вбивати людей, використовує найсучаснішу техніку спостереження і радіозв’язку, здійснює заходи щодо підготовки вбивства. Професіонал мусить мати надійну легенду. Ніхто і ніколи не повинен запідозрити у ньому ліквідатора. Він має бути неяскравим, непомітним, вміти «розчинятися» у натовпі. Професійного кілера нерідко запрошують з іншого регіону, далекого зарубіжжя чи з країн СНД.

У свою чергу, наймані вбивці-професіонали поділяються на кілерів-одинаків, які виконують замовлення від випадку до випадку, та кілерів, які перебувають на постійному утриманні того чи іншого злочинного угруповання. Останні мають спеціальну підготовку, займаються спортом, стрільбою, постійно перебувають у формі. Вони здійснюють убивства групою по два-три чоловіки.

Для виконання вбивств на замовлення можуть бути завербовані колишні військовослужбовці, які мають досвід інтернаціональних і міжнаціональних війн, працівники МВС, СБ, охоронних підрозділів, майстри спорту (снайпери, сапери, біатлоністи). Сьогодні злочинці роблять спроби змінити типовий зразок вбивці. Останнім часом у вчиненні вбивств на замовлення намітилися нові тенденції: до таких убивств стали залучати жінок.

70.

Зґвалтування, тобто статеві зносини із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи, відповідальність за вчинення якого передбачена ст. 152 КК, є найбільш тяжким злочином проти статевої свободи та статевої недоторканності особи. Під терміном «потерпіла особа» у чинному законодавстві є жінка, чоловік, неповнолітня або неповнолітній, малолітня або малолітній.

Специфіка розслідування цих злочинів обумовлюється їх характером, необхідністю детального вивчення не тільки обставин самої події та потерпілої особи, підозрюваних (обвинувачених), а й різноманітних сторін їх особистого життя, у тому числі інтимного. Складність розслідування злочинів, передбачених ст. 152 КК, полягає передусім у тому, що потерпіла особа, як правило, заперечує проти розголошення факту зґвалтування, і в зв’язку з цим нерідко висуває клопотання про зберігання таємниці самої події від близьких та інших осіб (подруг, товаришів по роботі, членів родини). Таке клопотання, іноді досить обґрунтоване, в цілому ускладнює процес розслідування. Складність розслідування цих злочинів зумовлена також тим, що потерпіла особа, як правило, психологічно не підготовлена до викладення подробиць зґвалтування, на її поведінку часто впливають такі чинники, як сором, страх, матеріальна або службова залежність, що, у свою чергу, потребує особливого підходу до встановлення психологічного контакту між нею та слідчим.

Розслідування ускладнюється також тим, що потерпіла особа іноді тривалий час після зґвалтування не звертається із заявою до слідчих органів. Несвоєчасність подання заяви утруднює розшук злочинця і встановлення самого факту злочину. Однак і відразу після зґвалтування (внаслідок психічного чи фізичного стану) потерпіла особа, як правило, не може брати участь у деяких слідчих діях (пред’явленні для впізнання, очній ставці та ін.), що дуже важливі для з’ясування обставин вчиненого злочину і провини злочинця.

Нерідко потерпілими від зґвалтування є неповнолітні, а насильниками — особи, які проживають з ними в одній родині, де стосунки між дорослими бувають надзвичайно складними.

Особливо важко з’ясувати поведінку потерпілої особи, яка передувала зґвалтуванню. Іноді вона у випадках, коли існує реальна загроза сексуального нападу, поводиться необережно, розв’язно. Така поведінка потерпілої може бути активною (вживання спиртного, відокремлення з насильником, прояви ласки) або пасивною (недостатньо активна протидія), що вводить насильника в оману.

Необхідно також враховувати, що після порушення кримінальної справи на потерпілу особу, як правило, здійснює вплив винний або його родичі (умовляння, обіцянка одружитися, пропонування грошей, подарунків тощо).

На практиці трапляються випадки, коли потерпілі на стадії розслідування викривають винуватця, дають свідчення про факт зґвалтування, але в судовому засіданні, під впливом родичів чи інших заінтересованих осіб, відмовляються від даних раніше показань.

Криміналістична характеристика складається з таких елементів:

а) спосіб вчинення та приховання злочину;

б) найбільш характерні сліди, пов’язані з насильством;

в) особа злочинця;

г) особа потерпілої (чи потерпілого);

ґ) місце і час вчинення злочину;

д) обстановка злочину.

Спосіб вчинення зґвалтування визначений у диспозиції ст. 152 КК (із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи), а найбільш поширеним способом приховування цього злочину є маскування насильника, замовчування про себе чи повідомлення неправдивих відомостей, вбивство потерпілої особи, а іноді навпаки, прагнення надати потерпілій особі першу допомогу.

Найбільш характерними слідами зґвалтування є розірваний одяг потерпілої, сліди боротьби на тілі як потерпілої, так і підозрюваного (подряпини, укуси, гематоми на шиї, обличчі, стегнах). Як правило, на одязі потерпілої особи та підозрюваного залишаються сліди виділень людського організму, а на місці вчинення злочину — окремі елементи одягу (ґудзики, банти, нижня білизна, а інколи — документи (перепустки, залізничні квитки).

Особа злочинця у цих справах різниться за віком, освітою, соціальним станом. Серед злочинців значна кількість неповнолітніх. Поведінка ґвалтівника є неоднозначною: іноді він агресивний, спричиняє тілесні ушкодження, цинічні образи, знущається, принижує честь і гідність особи тощо. Зустрічаються також випадки, коли злочинець після вчинення зґвалтування допомагає привести в порядок одяг потерпілої, зовнішній вигляд, проводжає її, вживає заходів щодо встановлення місця проживання, навчання або роботи, складу родини, намагається призначити зустріч тощо.

Місцем вчинення зґвалтувань найчастіше бувають підсобні приміщення, покинуті будинки, підвали багатоповерхових будинків, а іноді й квартири, куди потерпіла потрапила внаслідок обману з боку насильника, готелі, пустирі та інші місця, де немає сторонніх.

Щодо джерел відомостей про обстановку злочину та особу злочинця, то заяви можуть надходити не тільки від потерпілої, а й від батьків, друзів, людей, які надали потерпілій особі першу допомогу, медичних працівників тощо. Однак відомості з цих джерел часто бувають неповними, містять суб’єктивні оцінки події, їх завжди необхідно перевіряти і критично оцінювати. Рідше джерелом відомостей вчинення зґвалтування бувають факти, встановлені оперативно-розшуковими органами або безпосередньо під час допиту осіб, затриманих чи вже притягнутих до кримінальної відповідальності. Це трапляється, коли злочинна група вчиняла злочини протягом деякого часу, а потерпілі з тих чи інших причин не заявили або заявили, але заява перебувала без розгляду чи справа була припинена у зв’язку з тим, що злочинці не були встановлені.

Велике значення для розслідування має своєчасність одержання свідчень про вчинений злочин. Чим раніше вони надійдуть, тим більше можливостей виявити сліди злочину і злочинця.

Усі елементи криміналістичної характеристики зґвалтувань взаємопов’язані. Поєднання цих елементів у конкретних ситуаціях неоднакове, а тому і значення їх для розслідування є неоднозначним у кожному окремому випадку.

При розслідуванні справ про зґвалтування необхідно встановити таке:

а) наявність події злочину;

б) особу, яка вчинила зґвалтування;

в) винність особи у цьому злочині;

г) обставини, що визначають характер та ступінь відповідальності;

ґ) причини та умови, що сприяли зґвалтуванню.

Перш за все слід з’ясувати, чи був статевий акт здійснений всупереч волі потерпілої (чи застосовував злочинець фізичне або психічне насильство) або був використаний її безпорадний стан, що виявилося у фізичній або психічній безпорадності потерпілої. Після встановлення факту зґвалтування слідчий з’ясовує такі обставини:

а) у чому саме виявилося фізичне насильство (заламування рук, здавлення шиї, спричинення тілесних ушкоджень, больові прийоми тощо);

б) форму та зміст погрози;

в) чим був обумовлений безпорадний стан потерпілої, у чому це конкретно виявилось (фізичні вади, розлад нервової системи, інший хворобливий або непритомний стан).

З’ясування факту фізичного насильства не є складним, бо це загальноприйняте поняття, однак необхідно уточнити характер та вид насильства. При встановленні факту психічного насильства (погрози) треба керуватися п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27.03.92 № 4, в якому зазначено, що у справах про зґвалтування «під погрозою, що застосовується як засіб подолання опору потерпілої, слід розуміти її залякування висловлюваннями, жестами чи іншими діями про застосування фізичного насильства до самої потерпілої чи до її родичів (наприклад, до дитини), а так само про знищення або пошкодження майна потерпілої чи її родичів, погроза розголошення вiдомостей, що ганьблять честь і гідність потерпілої», тобто погроза повинна бути реальною. У п. 9 цієї самої постанови визначено поняття безпорадного стану потерпілої, наявність або відсутність якого підлягає обов’язковому встановленню під час розслідування. Необхідно з’ясувати, у чому конкретно виявлявся безпорадний стан потерпілої (малолітній вік, фізичні вади, розлад душевної діяльності, хворобливий або непритомний її стан тощо). Якщо йдеться про перебування потерпілої у стані сп’яніння, то слід обов’язково встановити ступінь сп’яніння. У п. 9 даної постанови зазначено, що зґвалтування слід визнати вчиненим з використанням безпорадного стану потерпілої у випадках, коли вона за своїм фізичним або психічним станом не могла розуміти характеру і значення вчинюваних з нею дій, бо не могла чинити опір насильнику, який міг і повинен був усвідомлювати, що потерпіла знаходилася саме у такому стані.

Встановлюючи, за допомогою яких насильницьких дій здійснено зґвалтування, слідчий з’ясовує, чи був реальним опір, що вчинила потерпіла, а також уточнює час, місце і обставини вчинення злочину. Точне встановлення часу вчинення зґвалтування дозволяє не тільки перевірити свідчення потерпілої та підозрюваного (обвинуваченого), який може заявити про своє алібі, а й виявити свідків злочину. На місці вчинення зґвалтування часто можуть бути виявлені сліди та інші важливі докази у справі: предмети туалету як потерпілої, так і злочинця, інші речові докази, сліди опору з боку потерпілої.

Так, при огляді за участю потерпілої місця вчинення зґвалтування в одному випадку було знайдено шматок матеріалу від її плаття, бант, а в іншому — постійний залізничний квиток, в якому було вказано прізвище. Під час подальшого розслідування було встановлено, що цей квиток належав злочинцю і випав з кишені його піджака під час боротьби з потерпілою.

Важливе значення має з’ясування обставин зґвалтування. Підлягають з’ясуванню всі деталі перебігу злочину: місце зустрічі, шлях та спосіб прямування до місця події, зміст розмови до події і після неї, дії злочинця тощо. До обставин, що потребують з’ясування, належить поведінка потерпілої особи. Під час розслідування необхідно встановити об’єктивні критерії її поведінки, оскільки суд враховує це при призначенні міри покарання. Підлягають встановленню також обставини, що пом’якшують або обтяжують відповідальність винних, які повинні враховуватися у справах про зґвалтування.

71.

Криміналістична характеристика злочинів. В умовах формування ринкових відносин кредитно-фінансова діяльність є однією з найважливіших у сфері економіки. Особливу роль у цій діяльності відіграє одна з основних функцій банку — кредитування суб’єктів господарської діяльності та громадян. Крім банків, кредиторами можуть виступати інші кредитно-фінансові установи — фонди, асоціації, ломбарди та ін.

Кредитно-банківська діяльність регулюється законодавчими актами, основним з яких є Закон України «Про банки і банківську діяльність». Маючи великі можливості позитивного впливу на розвиток економіки, кредитна система водночас відчуває на собі негативний вплив неврегульованості певних правових положень, недоліків кредитно-фінансових технологій, документообігу, недостатнього професійного рівня працівників кредитної галузі, а також існування можливості зловживань як з боку працівників кредитно-фінансових установ, так і позичальників. Зазначені обставини загострюють криміногенну обстановку, сприяють зростанню злочинних посягань на кредитно-фiнансові ресурси.

З усіх елементів криміналістичної характеристики кредитно-фінансових злочинів необхідно особливо виділити способи їх вчинення. Способи вчинення злочинів у кредитно-фінансовій сфері, що склалися в кримінальній практиці, можна класифікувати залежно від особи злочинця (кредитор, позичальник), який діє самостійно або у змові.

Перша група — це посягання позичальника на фінансові ресурси кредитно-фінансових установ.

Друга група — це посягання працівників кредитно-фінансових установ на фінансові ресурси, що зберігаються в цих установах на рахунках клієнтів.

Одним із важливих компонентів наслідків кредитно-фінансових злочинів є їх сліди-ознаки, що відображуються в діях, у сталих зв’язках між учасниками кредитних операцій і особливо в документах. Такі сліди як факти створюються на стадіях: 1) видачі та одержання кредиту, 2) його використання та 3) повернення.