9. Рівні освітньої політики Козак Лілія

Освітня політика — діяльність держави та її інститутів, органів місцевого самоврядування із законодавчого, фінансового, організаційного забезпечення функціонування й розвитку галузі освіти.

Є складовою загальнодержавної політики, яка включає сукупність визначеної системи цілей, завдань, принципів, програм та основних напрямів діяльності органів управління освітою, спрямованих на організацію науково-методичного і впроваджувального супроводу стратегії розвитку галузі[1].

Окреслимо основні рівні формування освітньої політики та виховної практики:

- загальнонаціональний, що торкається всіх компонентів системи освіти та

виховання, тобто сукупності матеріальних, духовних та людських ресурсів і динамічної

послідовності суспільних, приватних і групових заходів з використанням цих ресурсів для

розвитку кожної окремої особистості й суспільства в цілому. Цей рівень передбачає, що до

системи освіти входять формальні та неформальні освітні інституції: сім’я, колектив

(трудовий, навчальний, вуличний), засоби масової інформації, громадські й політичні

організації тощо;

- державний – заходи та засоби забезпечення реформування формальної (державної)

компоненти системи освіти;

- регіональний, на якому враховуються особливості розвитку соціальної та

економічної структур регіонів;

- інституційний, тобто політика розвитку окремих навчальних закладів, їхніх

об’єднань, асоціацій тощо.

20. Нормативне підґрунтя реалізації освітньої політики в Україні (спеціальна освіта).

Розвиток демократичних інститутів у державі, формування духовної культури та моральних цінностей особистості, її соціально-економічний статус великою мірою визначається рів¬нем освіти дітей, ставленням до них як до найвищої соціальної цінності. Саме тому уряди бага¬тьох країн світу дбають про соціальний захист дітей, про дотримання права на доступну освіту, зо¬крема й дітей-інвалідів та дітей з особливими по¬требами. Прагнення створити правову основу за¬хисту дітей знайшло відображення у Конвенції про права дитини, яку було схвалено 1989 р.

Визнання Україною Конвенції ООН про пра¬ва дитини та Всесвітньої декларації про забезпе¬чення виживання, захист і розвиток дітей посили¬ло увагу громадськості до проблем дітей-інвалі¬дів, викликало необхідність розробки цілеспрямо¬ваних дій держави для створення найсприятли¬віших умов їхньої інтеграції в систему сучасних суспільних відносин. Незважаючи на кризові явища в суспільному та духовному розвитку, в Україні вживаються всі необхідні заходи не тіль¬ки для того, щоб зберегти набутий досвід спеці¬альної освіти, а й примножити його, виробити сучасні технології корекційно-компенсаторної ро¬боти з цією категорією дітей, створити умови для реалізації їхнього права на вибір типу навчально¬го закладу та змісту і форм освіти.

Організація спеціальної освіти, зорієнтованої на ті чи інші проблеми розвитку дитини, пе¬редбачає комплексну медико-педагогічну, фізичну, трудову, соціальну реабілітацію дітей упро¬довж усього періоду їхнього навчання. Для її здійснення створено диференційовану мережу спеціальних закладів, у яких реалізуються різні можливості цих осіб в одержанні дошкільної, загальношкільної та професійної освіти шляхом пе¬реборення фізичних, фінансових та психологіч¬них бар'єрів, які виключають або ускладнюють їхню повноцінну участь у житті суспільства.

Суттєвими у діяльності закладів спеціаль¬ної освіти є: усталення нормативно-правової бази освіти; психологічне забезпечення навчаль¬но-виховного процесу; стабілізація мережі спе¬ціальних закладів і кадрової ситуації в освіті; розробка єдиних принципів і нормативів освіт¬ніх потреб дітей; обґрунтування потреб дер¬жави в цілому і окремих регіонів зокрема в перс¬пективному розвитку мережі спеціальних закла¬дів, їх варіативності; прогнозування підготовки спеціалістів-дефектологів на основі налагоджен¬ня статистичного обліку дітей, які потребують особливих умов розвитку.

Організаційно не розв'язаною залишається й проблема розвитку психологічних служб, центрів діагностики, консультацій батьків. Народження дитини з особливими потребами - це не тільки ве¬лике горе, трагедія для сім'ї. Батьки бачать, що ди¬тина розвивається не так, як в інших сім'ях, що во¬на потребує іншого підходу, специфічної допомоги, особливих умов розвитку, але виявляються безпорадними, не підготовленими до її виховання. Незадоволеність соціальним статусом, конфлікти в родині, а часом і розлучення є постійними проблемами таких сімей.