71. Українська історіографія у західній україні в 20-30 – ті рр.

Умови, за яких розвивались історичні науки в Галичині, були іншими ніж в інших регіонах. Польська влада над Західною Україною, що не припускала автономії в жодному вигляді, та ворожнеча між

владою і українським населенням не сприяли українській науці в цілому та українській історії зокрема. Українські кафедри Львівського університету було закрито. Наукове товариство ім. Шевченка тривалий час було позбавлено держав них субсидій.

Лише добровільна допомога української громадськості, як моральна так і фінансова, та самовіддана праця частини українських вчених зробила можливим те, що українська історична наука цього регіону не лише не вмерла, але й продовжувала розвиватись та досягла нових висот. Більш того, через занепад української історичної науки в Українській РСР у тридцятих роках, Галичина стала єдиною українською територією, де українські вчені могли працювати за більш-менш вільних умов.

Українська історіографія в Галичині зберегла найкращі традиції довоєнної історичної науки, а керівництво нею залишилось в руках тих істориків, що належали до школи М. Грушевського. Не менш важливим було й те, що традиційний центр вільної української науки, Наукове товариство ім. Шевченка, збереглося та посіло чільне місце в житті української історичної науки в Галичині. Саме завдяки Науковому товариству ім. Шевченка українська наука у Галичині, позбавлена права мати власні університети, зуміла створити свої наукові центри.

. Особливий вплив спричинила діяльність Всеукраїнської академії наук та її Історичної секції, очолюваної М. Грушевським. Галицькі історики не лише друкували свої праці у виданнях ВУАН та Історичної секції, але навіть брали безпосередню участь у діяльності останньої. Відповідно духові та традиціям об’єднаної української історіографії, М. Грушевський спрямовував зусилля спільноти українських істориків на вирішення загальних проблем української історії, незалежно від державних кордонів та політичних режимів.

І коли на початку тридцятих всеукраїнський центр у Києві був знищений та українська історіографія в Українській РСР була придушена, галицькі українські історики продовжували роботу, підтримуючи контакти з українськими вченими-емігрантами у Празі, Варшаві, Берліні та Парижі.

Головним осередком української історичної науки в Галичині залишалось Наукове товариство ім. Шевченка, особливо його історично-філософське відділення, очолюване професором І. Крип’якевичем. До активних членів відділення належали як старші історики, які починали свою наукову кар’єру ще за часів М. Грушевського (Б. Барвінський, В. Герасимчук, Ф. Голійчук, Д. Коренець, І. Кревецький, Ф. Срібний, О. Терлецький та інші), так і молодші вчені, котрі вперше вийшли на наукову сцену у двадцятих і тридцятих роках (М. Андрусяк, І. Витанович, Р. Зубик та інші). Нове покоління з’явилося у тридцятих роках, працюючи у Науковому товаристві ім. Шевченка у професора Крип’якевича (І. Карпинець, Т. Коструба, О. Пріцак та інші).

1938 р. у складі історичнофілософського відділення діяли такі комісії: Стародавньої історії України (голова І. Крип’якевич), новітньої історії України (голова І. Витанович), історичних джерел (голова О. Терлецький). Дослідницька робота стосувалась переважно місцевої історії (Галицько-Волинської держави ХІІІ–ХІV ст., Галичини ХVІІІХІХ ст. тощо), однак інтерес та увага вчених часто виходили за межі місцевих проблем і торкалися питань всеукраїнського значення.

Багато історичних матеріалів місцевого значення друкувались у виданнях місцевих музеїв та краєзнавчих товариств:“Літопис Бойківщини” у Самборі, десять томів між 1931 і 1939 рр; “Наша Батьківщина”; та інші. Багато історіографічних праць та матеріалів, переважно науково-популярного змісту друкувались різними українськими громадськими та приватними видавничими закладами або у вигляді журналів чи збірників, або окремими, часто великими за обсягом, виданнями.

72. ІСТОР. ТВОРИ І. КРИП’ЯКЕВИЧА.

Серед вихованців М.Грушевського виділявся Іван Крип'якевич (1886-1967), який залишив багату і різнопланову історичну спадщину. Народився І.Крип'якевич у м.Львові, в сім'ї священика. Вже на першому курсі І.Крип'якевич зібрав в архівах Львова матеріали до розвідки "Львівська Русь в першій половині XVI ст. , яка була надрукована в "Записках НТШ''.

Тоді ж у "Записках НТШ" (том 65) була видрукувана праця 19-річиого Івана Крп’якевича "Матеріали до історії торгівлі Львова".

У 1908-1914 рр. вийшли друком дослідження І.Крип'якевича "Посли на дворі Хмельницького", "Скарби Хмельницького", "Скульптури Хмельницького", "Прапор Хмельницького" тощо. Праця І.Крип'якевича "З козацької сфрагістики" і досі залишається неперевершеною щодо кількості залученого матеріалу (загалом описано 37 печаток, в тому числі 25 загальновійськових), і за методикою дослідження й точного розшифрування легенд.

У 1911 р. І.Крип'якевич здобув науковий ступінь доктора філософії, захистивши дисертацію на тему "Козаччина і Баторієві вольності".

І.Крип'якевич приділяв значну увагу поширенню знань з історії рідного краю, постійно публікуючи науково-популярні статті на сторінках періодики. У "Письмах з Просвіти" він зокрема надрукував такі розвідки, як "Богдан Хмельницький в Галичині" (1907), "Львів, його минувшина і теперішність" (1910), "Княжий город Галич" (1911) тощо. І.Крип'якевич - автор серії розвідок з історії Львова: "Проходи по старім Львові" (1930), "Від Високого замку до Личакова", "Львівський ринок", "Руська вулиця у Львові", що пізніше були зібрані в окрему книгу "Історичні проходи по Львові" (1932). Ці та багато інших краєзнавчих праць ученого відзначаються багатою джерельною базою і науковою сумлінністю. При цьому слід зазначити, що І.Крип'якевич розглядає українство Львова не як самоізольовану масу, а як постійну органічну частину творців львівської історії, аргументовано розкриває процеси взаємовпливів та взаємопроникнення різних культур, що сформували своєрідне обличчя міста. Разом з тим, йому вдалося довести безпідставність стереотипу про малочисельність, некультурність та невпливовість українців у середньовічному Львові. Це не тільки значно розширило відомості з історії окремих українських інституцій та закладів, а й відкрило нові, раніше невідомі інституції.

Серед інших праць слід відзначити: "Велику історію України" (автор М.Голубець: вступ, редакція і окремі частини - І.Крип'якевич); далі, у 1936 р. видана "Історія українського війська" (І.Крип'якевич - княжі і козацькі часи); 1937 р. - "Історія української культури" (І.Крип'якевич - перша частина - "Побут"); 1938-1939 рр.~ "Всесвітня історія" (повністю -І.Крип'якевич). У 1938 р. учений завершив рукопис синтезованої праці "Історія України", яка була задумана як посібник для народних шкіл та читалень "Просвіти". Курс вийшов дуже гармонійним: поруч з питаннями політичної та військової історії автор приділив багато уваги історії внутрішнього устрою України, соціальній структурі, історії культури, побуту населення.