46. «Київська школа» в.Б.Антоновича.

Історіографічна шк. при Київ. ун-ті. Ств. у 1880-х рр. з учнів і послідовників укр. вченого В.Антоновича. Зокрема, до неї належали такі відомі історики, як Д.Багалій,П.Голубовський,Н.Молчановський, М.Грушевський, О.Грушевський, М.Довнар-Запольський, В.Данилевич, І.Лінниченко, Д.Дорошенко, В.Базилевич, Н.Полонська-Василенко, П.Смирнов, П.Іванов, О.Оглоблин та ін. Як проф. Київ. ун-ту В.Антонович протягом 1880— 90-х рр. провів значну роботу щодо заохочення талановитої молоді до дослідницької діяльності в галузі середньовічної історії України шляхом залучення її до участі в археогр. експедиціях, до праці в архівах, через добір за певним планом тем для конкурсних і дипломних робіт, магістерських і докторських дис., рекомендації результатів їхніх наук. розробок до друку в провідних наук. вид. («Киевская старина», «Университетские известия») тощо. Завдяки цьому, протягом досить короткого часу вдалося здійснити низку монографічних досліджень з історії окремих регіонів та земель України й Білорусі, реалізовуючи на практиці ідею М.Костомарова про землю («область») як політ. одиницю. Саме тому київ. шк. спочатку характеризувалася як «обласна», хоча наук. інтереси її представників виходили далеко за межі історико-геогр. досліджень. Зосереджуючись на широкому спектрі політ. і духовної історії та історії соціальних відносин, учні В.Антоновича виступили фундаторами власних шкіл, відкрили нові напрями дослідження укр. минулого. Спільними для них були комплексність дослідження, ґрунтовність джерельної бази та наук. апарату розробок, глибоке проникнення в суть проблеми. Творчий доробок представників шк. став неоціненним внеском у вітчизн. історіографію, даючи підстави вважати її першою нац. шк. досліджень історії України.

48 Історичні праці о. Лазаревського.

Олександр Лазаревський (1834-1902) народився в селі Гирівці, Чернігівської губернії, поблизу міста Конотопа, в сім'ї службовця.

Плідна наукова діяльність О.Лазаревського як історика України починається з 60-х рр. XIX ст. Його наукова спадщина охоплює близько 450 наукових праць. Предметом дослідження О.Лазаревського була історія селянського життя, економіки, соціальних відносин на Лівобережній Україні II пол. XVII і XVIII ст. Праці вченого, публікації документів давали відповіді на значну кількість питань суспільного життя часів реформи й пореформенного періоду.

Вивчення архівів, архівних матеріалів Лазаревський почав відразу ж після переїзду до Чернігова. Уже в статті "Статистические сведения об украинских народних школах и госпиталях в XVIII веке" (1862) Лазаревський повідомляв, що знайшов в архіві Малоросійської колегії ревізькі полкові книги семи українських полків. Публікуючи наступного 1863 р. "Рассказн из истории Левобережной Украйни XVIII века", Лазаревський відзначав, що ця його праця грунтується майже винятково на фактах, запозичених із архівних справ Генеральної військової канцелярії. 1866 р. Лазаревський видає монографію "Малороссийские посполитме крестьяне (1648-1783)"129, яка була написана лише на матеріалах чернігівських архівів.

Проблема соціальних відносин козацької старшини, з одного боку, і селян та рядових козаків, з другого, стала основною проблемою подальших досліджень Лазаревського. В 1875-1876 рр. історик публікує серії нарисів під загальною назвою "Очерки малороссийских фамилий. Материальї из истории общества в XVII и XVIII веках". Тісно пов'язані з ними за змістом і структурою нові нариси під назвою "Люди Старой Малороссии". Поряд з нарисами з історії окремих українських дворянських родів Лазаревський в період 60-70-х рр. пише узагальнюючі праці, нариси про сотників, парафіальне духовенство та монахів.

О.Лазаревський активно досліджував також історію сіл Лівобережної України. У 80-ті роки він підготував "Исторические очерки сел и селян Левобережной Малороссии".

Останньою великою роботою Лазаревського була монографія "Описание Старой Малороссии". Старою Малоросією він називав Лівобережну Україну другої половини XVII ст. з наступними змінами у XVIII ст.

Інтерес громадськості до минулого України вимагав створення періодичного друкованого органу, на сторінках якого можна було б висвітлювати питання історії. У 1882 р. Лазаревський разом з Лебединцевим почав видавати журнал "Киевская старина". Журнал об'єднував переважно ліберальну українську інтелігенцію і зіграв помітну роль у розвитку української історичної науки.

Поява "Киевской старини" особливо сприяла діяльності Лазаревського. Майже в кожному номері журналу друкувались його дослідження, публікації нових документів, рецензії. З них найбільше заслуговують на увагу "Сулимовский архив" (1882), "Галагановский фамильний архив" (1883), "Универсал гетмана Разумовского об ограничении права перехода крестьян"(1884), "Отрнвки из нежинских магистратских книг. 1657-1674 гг." (1887), "Акти Переяславского полка XVII - XVIII в." (1890). Слід зауважити, що більшість цих праць мала велике наукове значення, якого вони не втратили й до наших днів. Лазаревський належав до того типу народницьких ліберальних істориків, які збирали цеглини для майбутньої будівлі. А без роботи таких учених не може бути з'ясоване минуле.

49. Журнал «Кієвская Старина» - щомісячний науково-історичний журнал, який виходив у Києві протягом 1882-1907 років і був друкованим органом тогочасної київської громадської організації «Стара Громада». З журналом співпрацювали видатні історики, письменники, етнографи — Володимир Антонович, Дмитро Багалій, Микола Костомаров, Павло Житецький, Орест Левицький, Олександра Єфименко, Олександр Лазаревський та інші. У 1899 році у Києві відкрито книгарню «Киевской старины». Після відміни у 1907 році заборони на видавництво українською мовою журнал змінив назву на «Україна», але незабаром припинив свій вихід. Матеріали часопису й до сьогодні не втратили свого значення. Публікації „Киевской Старины” періоду 1882-1900 років зберігаються у фонді Запорізької ОУНБ імені О.М. Горького, на жаль, у неповному складі. У програмі часопису “Киевская Старина” (далі “КС”) зазначалося, що основу публікаторської діяльності нового друкованого органу становитимуть “самостійні дослідження з історії Південної Русі та різноманітні матеріали для неї у вигляді особливо цінних історичних документів, мемуарів, хронік, щоденників, описів пам’ятників південно-руської давнини, народного побуту та творчості». Першим редактором “КС” став викладач Київської духовної академії Ф.Г. Лебединцев, який мав поважний статус у наукових колах, стале позитивне суспільне становище, що сприяло отриманню дозволу на видання “південно-російського” журналу. Маючи досвід видавничої справи і володіючи фахом журналіста, Ф. Г. Лебединцев цілком присвятив себе справі видання “КС”. Одночасно він був і редактором, і видавцем, і конторщиком, і коректором. Працюючи у такій обстановці, Ф.Г. Лебединцев уже готовий був закрити видання часопису, проте особи, близькі до журналу та зацікавлені в його продовженні, вирішили видання врятувати, привернувши до нього увагу О. С. Лашкевича – особи, чистої від політичної підозри, твердого соціального стану, приємної для влади і цензури, грошовитої, незалежної від службових обов’язків і державних фінансів. У 1887 р. він викупив право на видання і всі непродані примірники у Ф.Г. Лебединцева. Фактичним редактором став член “Старої Громади” професор Київського університету Ф.Г. Міщенко, виконувати обов’язки секретаря редакції запропонували Г.П. Житецькому, якого пізніше замінив Є. О. Кивлицький. У лютому 1888 р. О. С. Лашкевич одержав дозвіл на збільшення обсягу тиражу часопису, плануючи перетворити “КС”, яка перед тим мала локальний, краєзнавчий характер, на загальноукраїнський історико-літературний друкований орган. Репертуар журналу затверджувався редакційними зборами. Було встановлено гонорар за статті та рецензії у розмірі 25–40 руб. за друкований аркуш, що значно підвищило рівень автури часопису. По смерті Лашкевича (1889 р.) витрати по виданню обійняв відомий колекціонер і українофіл В. Тарновський. Юридично видавцем затвердили члена “Старої Громади” К. Гамалію. Специфіка редакційно-видавничого процесу історичного часопису позначилася уже на першій програмі видання “КС”, що була опублікована у 1882 р. і задекларована, як проспект часопису історичного напряму з постійною внутрішньою структурою. На підставі вивчення архівних документів встановлено, що основними рубриками були: І. Статті; ІІ. Історикопобутові начерки; ІІІ. Літературні розвідки; ІV. Економічні нотатки та матеріали; V. Критика; VІ. Документи. Повідомлення та замітки. Поточні вісті. Об’яви; VІІ. Для довідок; VІІІ. Бібліографія: 1) Огляди журналів і газет; 2) Книги, що вийшли і які стосуються півдня Росії. Поточний бібліографічний облік в “Киевской Старине” доповнювався щорічними оглядами української літератури. У кінці кожного тому часопису вміщувався алфавітний покажчик особистих імен та географічних назв, які зустрічалися у даному томі, словник малоросійських слів. Часопис виходив щомісячно з 1-го числа.

51. Діяльність НТШ у Львові.

НТШ – науково-культурна громадська організація, що довгі роки виконувала функції всеукраїнської академії наук. Засноване у Львові в грудні 1873 (спершу - як Літературно-Наукове Товариство ім. Шевченка) завдяки спільним зусиллям національне свідомої інтелігенції з Наддніпрянської України та Галичини у відповідь на репресії, яким піддавалось українське друковане слово в Російській імперії. Першими головами товариства були К. Сушкевич (1874-85), С. Громницький (1885-86), Д. Гладилович (1886-92). У перше десятиліття діяльність товариства мала скромний характер: його коштом вийшли два річники журналу «Правда» та «Дослідження у галузі руської мови» (1880, нім. мовою) О. Огоновського. Період найбільшого розвитку НТШ розпочався з переїздом до Львова М. Грушевського. У 1894 він очолив історично-філософську секцію, а з 1897 був обраний головою НТШ. З 1895 став редактором «Записок НТШ» і перебрав на себе всю видавничу діяльність товариства. За час його головування НТШ видало бл. 800 томів наукових праць, зокрема, 112 томів «Записок». М. Грушевський зініціював низку інших періодичних видань: «Хроніка НТШ» (тт. 1 -74,1900-39), «Збірник філологічної секції» (тт. 1-23, 1898-1937), «Збірник математично-природничо-лікарської секції» (тт. 1-32,1897-1939), «Жерела до історії України-Руси» (тт. 1-22, 1895-1924), «Українсько-руський архів» (тт. 1-15, 1906-21), «Етнографічний збірник» (тт. 1-40, 1895-1929), «Студії з поля суспільних наук і статистики» (тт. 1-5, 1909-38) та ін. Крім М. Грушевського, винятково велику роль у формуванні академічного обличчя НТШ відіграли І. Франко та В. Гнатюк, які очолювали різні структурні одиниці товариства, редагували серійні та окремі видання, зокрема, випускали у 1898-1905 «Літературно-Науковий Вісник» та керували Українською Видавничою Спілкою. За їх ініціативою у 1898 була проведена реформа статуту НТШ, згідно з яким звання «дійсного члена» товариства присвоювалося лише на підставі наукової кваліфікації. Відповідно до цього у 1899 був вибраний перший академічний корпус учених - членів НТШ у складі 32 чоловік, як із західноукраїнських, так і східноукраїнських земель. Окрім українських учених у склад товариства 1903-14 було прийнято 19 членів-чужоземців, науковців зі світовим ім'ям - А. Єнсена, Я. Бодуена де Куртене, О. Брюкнера, В. Бехтерева, О. Пипіна, О. Шахматова та ін. Питання про дальше удосконалення організаційної структури стали у центрі дискусій, які точилися в НТШ у 1899-1913 і допровадили до затяжної кризи. За цими дискусіями крилися ідейно-політичні та особисті розходження серед дійсних членів товариства. У результаті загострення конфлікту в 1913 М. Грушевський полишив посаду голови НТШ. Після його відходу обов'язки заступника голови НТШ виконували С. Томашівський (1913-18) та В. Щурат (1919-21). У міжвоєнну добу головами НТШ були В. Щурат (1921-23), К. Студинський (1923-32), В. Левицький (1932-35), І. Раковський (1935-39). Масштаби діяльності товариства значно зменшилися великою мірою внаслідок розгрому, вчиненого російськими військами під час окупації Львова (1914-15) та через репресії польського окупаційного режиму. Польська влада позбавила товариство права видання українських шкільних підручників, що було одним із основних джерел його прибутків та організації університетських курсів для українських студентів. Кількість видань за міжвоєнний період зменшилося до бл. 350 назв. Незважаючи на це, товариство продовжувало розбудовувати свою академічну структуру. Відповіддю на заборону польської влади вести роботу зі студентською молоддю стало створення та діяльність під проводом НТШ Львівського (таємного) Українського Університету, збільшено кількість комісій, утворено окремі науково-дослідницькі інститути, започатковано нові серійні видання, тощо.

Історично-філософічна секція НТШ з 1895 р. вона почала видавати "Джерела до історії України-Руси", з 1899 р. – "Збірник історично-філософічної секції НТШ" (вийшло 16 томів, в їх числі 8 томів "Історії України-Руси" М. Грушевського"), "Збірка актів до історії суспільно-політичних і господарських відносин в Західній Україні" та багато інших. При секції працювали правнича і статистична комісії, кожна із своїм друкованим органом.