36. "Історія Русів".

- важлива пам'ятка історичної думки в Україні кінця XVIII - початку XIX ст. Спершу досить широко відома в рукописах, а 1846 р. видана в Москві О.Бодянським . У 1991 р. І.Драч здійснив український переклад книги. Автором "Історії Русів" певний час вважали білоруського архієпископа Г. Кониського, але згодом дослідники спростували це твердження. Ім'я справжнього автора лишилося нез'ясованим до наших днів. "Історія Русів" подає картину історичного розвитку України від найдавніших часів до другої половини XVIII ст., власне, до 1769 р. Автор писав у традиціях козацьких літописів, ними ж він і користувався, доповнюючи виклад переказами, власними споминами, а подекуди – документами. Основна засада твору – природне, моральне та історичне право кожного народу на самостійний державно-політичний розвиток, а боротьба українського народу за визволення - головний зміст книги. Автор оглядає історію України з найдавніших часів. Загалом книга поділена на дві частини: до нашестя монголо-татар виклад короткий, стислий, а після нього - дещо докладніший.

У книзі заперечується думка, що Україна постала тільки у XIV - XVI ст. (доти це нібито були незаселені простори, а козацтво заведене польськими королями). В цій полеміці автор заперечує навіть назву Україна, хоча вважає, що Київська Русь - це державне утворення саме українського народу, що Русь -Україна, а не Росія, бо з російських земель до Русі входила тільки Новгородщина. Цілком резонно стверджуючи, що Русь - питома назва саме України, а руси - споконвічні жителі української землі, і що це ім'я було штучно, через політичні й династичні посягання, перейнято в Московії, чітко розрізняючи русів від росіян та білорусів. Отже, він бажав закріпити за українцями їхнє давнє історичне ім'я - руси, щоб не відривати історії своєї землі від історії Київської Русі й часів давніших, а те, що нашу самоназву перехопили для себе росіяни, викликає в нього законний протест. Свій виклад про давні часи автор бере з історії "преподобного Нестора Печерського" і його попередників та наступників, котрі ту історію писали. Аналіз поглядів автора "Історії Русів" на найдавніші епохи вітчизняної історії дає підстави говорити про застарілість і навіть певну архаїчність висловлених ним положень щодо українського етногенезу, походження назви козацтва,минулого Київської Русі. Обґрунтовуючи і полемічно загострюючи свої погляди, невідомий дослідник не зупинявся перед довільною етимологізацією, замовчуванням одних і перекрученням інших фактів, відомих історикам України.

Починаючи з XVI ст., головною історичною діючою силою в автора "Історії Русів" стає козацтво з його героями-гетьманами та іншими провідниками національно-визвольної боротьби з Туреччиною, Кримським ханством та Польщею. Автор як істинний патріот показує героїчні подвиги історичних (у багатьох випадках і вигаданих) полководців, які відважно ведуть козацтво на смертельні битви за вітчизну. Козацтво для автора книги - головна рушійна сила в історії України. Вся ця епоха й героїчні подвиги в боротьбі проти турків, татар, польської шляхти описані в дусі українських історичних пісень і дум. Одне з центральних місць в "Історії Русів" займають події визвольної боротьби українського народу з Річчю Посполитою, від Люблінської унії до 1657 р. Виклад цих подій не виділено в окремий розділ, але своїм обсягом, насиченістю достовірними фактами й домислами, емоційною патріотичною наснагою і художнім викладом ця частина посідає в книзі одне з найважливіших місць. "Історія Русів" нагадує скоріше історичну повість, де автор зберігає лише правдивість і реалістичність показу доби, не дотримуючись точності й достовірності історичного факту.

Автор "Історії Русів" вводить Україну в коло європейських держав, акт 1654 р. розглядає як небезпечне порушення системи державної рівноваги в Європі. Автор "Історії Русів" критично ставиться до шляхетства. Виходячи з цієї засади, він виступає проти І.Виговського Загалом можна сказати, що автор "Історії Русів" дивиться на історію України XVII ст. очима політично грамотної людини XVIII ст. , людини мислячої прогресивно. Історичне бачення автора "Історії Русів" не у всьому відповідає пізнішій українській історіографії, багато в його поглядах суб'єктивного, часто бракує знань, але є й бажання докладно зорієнтуватися в історичних перипетіях свого народу.

Апологія вітчизняного минулого, зображеного в жанрі героїчної епопеї, набула в "Історії Русів" ознак національного історичного міфу, який задовольняв патріотичні почуття суспільства і став основою для формування української національної ідеї. Невідомого автора "Історії Русів" можна вважати предтечею романтичного напряму в українській історіографії. Досліджували - М. Максимович, М. Драгоманов, П.Куліш.

Початок науково-критичного підходу до вивчення історії України. М. Максимович.

Жив у 1804-1873рр. Свої дослідження української етнографії та історії Михайло Максимович розпочав у 30-х рр. XIX ст. як прихильник романтизму. Згодом, у 50-60-х рр., у його творчості дедалі помітнішими стають риси науково-критичного ставлення до джерел.

У Максимовича не було великих узагальнюючих праць з історії. Проте Максимович зарекомендував себе в українській історіографії як аналітик і критик. Він плідно займався опрацюванням проблем, що стосуються давнього періоду історії східних слов'ян і Київської Русі. Його цікавили, зокрема, такі питання, як початки Русі, походження назв "варяг", "Русь", русько-візантійські і русько-скандинавські відносини, історія християнства, матеріальна і духовна культура Київської держави, роздробленість і як наслідок – міжусобиці, монголо-татарське нашестя. Аналізуючи давні літописи, Максимович окреслив первісну територію Русі переважно межами землі полян. Проте русами він вважав, услід за літописцем, найперше дружинно-князівський елемент. При цьому він стверджував, що це був елемент не варязький, а руський, східнослов'янський. Отже, Максимович був переконаний, що назва Русь носить місцевий, східнослов'янський, а не норманський характер.

Заслугою Максимовича було те, що він намагався систематизувати всі доступні йому факти, проаналізувати джерела і висловити свою думку про генезис давньокиївської держави. На відміну від інших тогочасних істориків, він зробив висновок, що Київська держава виникла як історично зумовлене явище, внаслідок прагнення "руського світу" до "стрункості" і "повної єдності". Тобто, вчений обґрунтовував концепцію про утворення східнослов'янської держави як наслідок самобутнього процесу розвитку. Важливе значення для науки мали міркування Максимовича про етнічний склад давньоруської держави. Він підтримував учених, які виступили з критикою концепції про переважаючий вплив варязьких елементів на все суспільне - життя слов'ян. Максимович ще в 30-40-х рр. XIX ст. вказав на високий рівень економічного й культурного розвитку слов'ян, обґрунтував передові ідеї про їх етногенез, про їхні мовно-діалектичні особливості у територіальних зонах.

Російські історики (В.Татіщев, М.Карамзін) розглядали роздрібленість лише як регресивне явище, яке не мало позитивних рис і було породжене "нерозумними діями" київських князів. Максимович рішуче відкидав такі судження. Удільні князі, на думку вченого, прагнули піднести свою велич, закладали міста, зводили церковні й монастирські будівлі, школи, поширили освіту. Як прихильник ідеї про поступовий розвиток, Максимович підкреслює, що і в цей період Київська Русь продовжувала зростати, міцніли її економічні і торговельні зв'язки, розвивалась культура. Максимович досить детально, як на той час,, дослідив процес формування, розвитку й занепаду князівств, дав характеристику діяльності князів, склав їхню генеалогічну таблицю, уточнив дати найважливіших подій т.ін.

З-поміж інших значних подій минулого особливу увагу ученого привернула історія нашестя монголо-татар. Максимович вважав це явище для Русі лише негативним і руйнівним. В історичній науці XIX ст. довго тривала суперечка про так зване запустіння Київської Русі під час монголо-татарської навали. Це твердження Максимович відкинув як ненаукове. Вчений писав, що Київська Русь була жива і в попелищі пожарищ і ніколи не ставала диким степом. Міста, на його думку, дійсно були варварськи зруйновані, але незабаром відбудовані. Населення поверталося і продовжувало працювати в нових умовах.

У "Філологічних листах", адресованих Погодіну, відповідаючи на його теорію великоруського заселення Подніпров'я в Київській добі, Максимович обгрунтовано доводив, що організаційним центром Русі було київське Подніпров'я, його культурне і соціально-політичне середовище. З часів литовського панування на Україні Максимович торкнувся лише окремих питань. З цього розділу української історії йому належать статті: "Дещо про землю Київську", "Замітки про землю Волинську", "Пам'ять про київського воєводу Григорія Хоткевича", "Листи про князів Острозьких" та ін.

Максимович, зокрема, вважав, що українські землі потрапили у XIV ст. під владу литовських князів Гедиміновичів внаслідок завоювань, а не добровільного об'єднання.

Дослідження Максимовича стали вагомою часткою української історіографії XIX ст., чимало його відкрих днів.