26. Українська археографія в останній третині 18 – першій половині 19 ст.

Археогра́фія (грец. — стародавній і пишу) — допоміжна історична наука, що вивчає питання публікації історичних документів і джерел.

В останній третині 18 ст. зріс потяг до старовини – це було пов’язано із прирівнянням козацької страшини у правах з російським дворянством. Тому пошук документів для підтвердження знатності привів до того, що док. поч. займатись професійно, зокрема Андріан Чепа. Граф Румянцев, Мусін-Пушкін, іст. Болтін теж збирали документи, вони були колекціонерами. У 70-х рр. при Московському універі ств. «Вільне рос. зібрання», що шукало і збирало рос. матеріали. В Москві було організовано Архів колегії Міжнародних справ, що збирали матеріали зовнішно-політичного характеру.

Полетика, Чепа, Ломиковський поч. професійно займатись історією. Ломиковський видав «Словник малоросійської старовини». Князі Безбородько і Рєпін теж займались історією, вони були проросійської орієнтації. Строєв (рос.іст.) займався укр. Проблематикою, розпочав дискусію щодо того, як опрацьовувати джерельні матеріали. Переконав уряд у потребі створення Археографічної комісії.

Рум’янцев сформував гурток, що ств. каталог з 28 тис. назв книг, рукописів, медалей, нумізматичних колекцій. Подарував колекцію державі, створив музей і бібліотеку, на поч. 19 ст. ближче зійшовся з київськими інтелігентами і у 1817-1818 рр. провів опис монастирських бібліотек, знайдено «Ізборнік» Святослава, проповіді Кирила Туровського, нові списки «Руської правди». Його представником в Україні призначено Берлінського – склав 1-у історію Києва, написав «Історію захоплення Києва Гедеміном», «Поділ Макоросії на полки».

Євгеній Болхвінов «Описання Софіївського собору», «Описання Києва-Печерської Лаври», заклав поч. київської школи історичної церкви.

1834 р. відкрито київський універ., що став першим центром археографічних досліджень. Ініціатори – Максимович, Цих, Неволін. 1840-41 рр. Максимович поч. видавати альманах «Киевлянин».

1835 р. Максимович ств. Тимчасовий комітет для дослідження старовини, 1837 р. – відкрито Археографічний музей.

1843 р. відкрито Археографічну комісію, у її роботі брали участь Куліш, Гогоцький, Крижанівський, Максимович, розглядали знайдені пам’ятки не як рос., а малоросійські. Пропонувалось, що за декілька років археографічну роботу вдасться завершити, але мат. виявилось дуже багато. У 1844 р. постало питання про створення у Чернігівській губернії архіву Чернігівського губернського управління.

У 40-х рр. окремі матеріали Архіву колегії закордонних справ передано комісії разом з мат. оружейної палати. Опубліковано 4-и томи «пам’яток». Повністю опубліковано літописи Граб’янки, Величка, Самовидця.з середини 19 ст. в універах поч регіональна спеціалізація. Так наприклад, Одеса вивчала Крим, Запоріжжя…

1783 р. картографовано і описано пд. узбережжя і Крим.

29. ІСТОРИЧНА КОНЦЕПЦІЯ ЗУБРИЦЬКОГО.

Помітною постаттю в українській історіографії першої половини XIX ст. у Галичині був Денис Зубрицький (1777-1862), який народився у с. Батятичах, Жовківського р-ну. Під час служби в магістраті та в адміністративних і судових установах інших сільських місцевостей Зубрицький заглибився в проблеми народного життя, захопився збиранням і вивченням фольклорних пам'яток, а далі перейшов до заняття питаннями історії. Цьому сприяв його вступ у 1829 р. в члени Ставропігійського інституту у Львові. Зібравши в архіві Ставропігії відповідні матеріали, Зубрицький публікує в німецьких і польських виданнях низку статей про Львівське ставропігійське братство, про книгодрукування в Україні та ін.

На основі джерел Ставропігійського архіву і багатьох львівських монастирів Зубрицький написав польською мовою "Нарис з історії руського народу в Галичині і церковної ієрархії в тому ж королівстві". На цій праці Зубрицького позначилися обставини суспільно-політичного життя в Східній Галичині.

Свого часу Д.Зубрицький нав'язав контакти з відомими чеськими істориками і філологами В.Ганкою і П.Шафариком, наддніпрянцем - М.Максимовичем та ін. Особливо близьким своїм приятелем і однодумцем Зубрицький вважав російського історика М.Погодіна. Під керівництвом Зубрицького у Львові виникає гурток прихильників об'єднання галицьких русинів з "Великою Руссю", так звана "Погодінська колонія", до якої входили брати Яків та Іван Головацькі, Б.Дідицький та ін. Розчаровані у своїх розрахунках на підтримку австрійського уряду, ці діячі вирішили орієнтуватися на культуру і політику Росії, одночасно завбачливо підкреслюючи свою лояльність до австрійського уряду. В 50-х роках XIX ст. вони почали називати себе "старорусинами", а з 60-х років за ними закріпилася назва "москвофіли".

До створення великих узагальнюючих праць з громадянської історії Д.Зубрицький приступив 1844 р., На основі документів львівського магістратського архіву він написав і видав польською мовою своє цінне дослідження "Хроніка міста Львова", у якому подав не тільки власне історію міста Львова, але й торкнувся питань української історії. Вчений показав боротьбу галицьких русинів з наступом поляків, описав життя вірменської і єврейської громад, що проживали в місті.

У 1845 р. Зубрицький опублікував у Москві велику працю під назвою "Критико-историческая повесть временных лет Красной или Галицкой Руси". Розпочинаючи оповідь, історик коротко торкається проблеми походження слов'ян, яких вважав автохтонним народом у Європі. Цікавим є погляд Зубрицького на питання запровадження християнства на Русі. Після коротких заміток про загальну історію всієї Київської Русі Зубрицький переходить до розгляду історії Червоної Русі. Д.Зубрицький вказує на великі заслуги Русі перед Європою у боротьбі з азіатськими завойовниками, хрестоносцями. Ставлячись з великою симпатією до русинів, автор намагається бути об'єктивним і в оцінці поляків. Він визнає, що вони були значно досвідченіші в дипломатії.

Важливість названої вище роботи Зубрицького полягає в тому, що це була перша історична розвідка з історії Галичини, написана на основі архівних матеріалів.

На схилі літ Зубрицький написав велику працю "История древнято Галичско-Рускаго княжества". Ця праця вийшла з друку в 1852 р. і була присвячена тисячоліттю Русі, відповідно до поглядів, яких тоді дотримувалися історики монархічного напряму. Д.Зубрицький зробив багато для розвитку наукового джерелознавства та археографії. Його основні праці побудовані у вигляді хроніки, де у відповідному порядку цитуються, переказуються, порівнюються і піддаються критиці цінні джерела, які здебільшого вперше вводилися до наукового обігу. Д.Зубрицький сприяв також і розвитку української дипломатики, розробив специфічні методи зовнішньої та внутрішньої критики українських грамот XIV-XVIII ст. Вчений звертав увагу і на питання палеографії, збирав зразки автографів історичних діячів та переписувачів рукописів. Завдяки історичним працям Зубрицького західноукраїнська історіографія XIX ст збагатилася і зробила значний крок уперед. У своїх дослідженнях, узагальнюючих нарисах, багатьох статтях Зубрицький великою мірою розширив уявлення читачів про багатовікову історію Галичини й Волині. Його праці завдали удару польсько-шляхетським експансіоністським концепціям.