23. Відображення історії запоріжжя в другій пол. 18 ст.

Особливе місце в історичній літературі України XVIII ст. займає історія Запоріжжя. Найбільш узагальнюючою працею, яка лягла в основу дальших історичних творів про Запоріжжя, була "Історія про козаків запорізьких", складена 1740 р. офіцером, який служив у царській армії на півдні України, князем С.І.Мишецьким. Цією книгою читачі користувались в рукописах, аж поки вона не була надрукована в 40-ч рр. XIX ст. О.Бодянським.

Твір Мишецького ліг також в основу праці О. І. Рігельмана — "Літописне повіствування про Малоросію, її народ і козаків". Книга Рігельмана ілюстроване зображенням українців різних станів — гетьмана Богдана Хмельницького. полковника, сотника, козаків, шляхтича, шляхтянки, знатних панів, простих селян тощо. У додатках вміщено також дві карти — одну періоду роздробленості Русі на удільні князівства, а другу — України і сусідніх з нею земель кінця XVIII ст. Наприкінці книги Рігельман подав короткі свідчення про слобідсько-українські козацькі полки та про козаків донських, уральських, кубанських і терських. Запорожців він вважає найдавнішими з усіх козаків, історію яких він описує. Власної оригінальної концепції в погляді на історію українського козацтва Рігельман не створив.

Дворянські історики кінця XVIII ст., серед них і А.Ф.Шафонський, були вороже настроєні до історії Запоріжжя і козацкого устрою. У роботі "Черниговского наместничества топографическое описание" Шафонський виявляє вороже ставлення до запорізького козацтва і прагне ідейно обгрунтувати знищення Катериною II Січі. Весь його твір пройнятий намаганням виправдати реакційну кріпосницьку і національно-колоніальну політику царизму в Україні.

Історична література XVIII ст. подає багаті матеріали про минуле України, особливо з історії формування і розвитку козацтва. На тлі історичних концепцій даного періоду видно як тодішня історіографія оцінювала найважливіші віхи в житті українського народу, яким був рівень розвитку історичної думки і в якій мірі в сфері історичних знань побутували козацькі традиції. Пам'ятки української історіографії XVIII сг. показують нам загальне сприйняття епохи тодішньою інтелігенцією, а також доповнюють наші знання про історію посполитих, козаків, міщан та інших верств і станів українського етносу.

Я́ків Андрі́йович Марке́вич (1696 — 1770), — український письменник-мемуарист, державний діяч гетьманщини. Один з найосвіченіших людей свого часу.

Найвизначнішим твором Якова Маркевича є його «Діяріуш» («Щоденник»), що охоплює 1717—1767 рр. й містить матеріал для політичної, соціально-економічної й культурно-побутової історії Гетьманщини.

В спадщину Якову Андрійовичу дісталася Полуботкова «Хроніка» — літопис подій в Україні. Яків узявся її продовжувати. А потім аж до 1767 року веде і власний щоденник. Події, описані ним у Ромнах, Глухові, Сварковому — десять великих томів — становлять неоціненний матеріал для дослідників історії не лише Сумщини, а й усієї України.

Спроби видати щоденники Марковича робилися тричі: О. Марковичем, О. Лазаревським та В. Модзалевським. Однак значна частина так i залишилась неопублікованою (як, до речі, й переважна більшість творів Якова Андрійовича). Деякі рукописи цього талановитого письменника й перекладача вже втрачено.

Петро Апостол вів щоденник від травня 1725 р. до травня 1727 р.. Цей щоденник знаходився в приватній колекції родини Судієнків до 1794 р. Він написаний франц. мовою. Переклав і опублікував його Лазаревський.

Після еміграції свій щоденник вів і Пилип Орлик (« Щоденник подорожній, котрий я зачав року 1720, місяця октябр, дня 10»). Тут він аналізує еміграцію у Швеції, Тюрингії, Празі, спілкування з польс., молдавськими і салонікійськими діячами. Цей док. Вимагає нового прочитання і вивчення, закінчується подіями 1732 р., детально описує середовище і прагнення емігрантів.