21. Європейська монетарна інтеграція. Маастрихтські монетарні та фіскальні критерії для вступу країни в Європейський валютний (монетарний) союз.

В той час як в 60-х рр. минулого сторіччя разом із заснуванням митного союзу і формуванням ринкових засад в сільськогосподарському секторі Європейською Економічною Співдружністю (ЄЕС) було зроблено кроки до створення Спільного ринку з вільним рухом товарів, країни-члени ще не визначили спільні правила розвитку в сфері валютного регулювання. Координація макроекономічних процесів і стабілізаційна політика, яка потрібна для підтримання системи фіксованих валютних курсів, практично не проводилась. Це призвело наприкінці 1960-х рр. до валютної кризи в середині Європейської Економічної Співдружності, яка спричинила значні зміни валютного паритету двох важливих валют інтеграційного утворення – французького франка і німецької марки. Для того, щоб в майбутньому попередити подібні кризи, в 1969 р. Рада Міністрів ЄС прийняла рішення щодо розробки поетапного плану формування економічного і валютного союзу. З’явились численні пропозиції експертних груп з приводу даного питання, проте найбільш обґрунтованим вбачався запропонований План Вернера. Він був представлений на розгляд Раді Міністрів ЄЕС і передбачав, що Співдружність повинна формувати економічну зону, в якій буде забезпечено вільний рух товарів і послуг, робочої сили та капіталу і умови ведення торгових і виробничо-інвестиційних операцій без порушень конкуренції. Крім цього, в цій зоні потрібно створити самостійний в межах світової валютної системи валютний простір з повною конвертацією валют і незмінними паритетами без жодних меж коливань валютних курсів. Реалізація даних цілей повинна бути обов’язковою для всіх країн-учасниць і потрібно створити механізм передачі важливих рішень економічної політики на національному рівні до наддержавного рівня Співдружності.

З приводу запропонованого плану Вернера точилась жорстка дискусія між «монетаристами», які на перших фазах бачили необхідність регламентованих домовленостей країн-членів, при яких відбуватиметься поступовий перехід до системи фіксованих курсів, що потягне за собою координацію національних політик макроекономічної стабілізації, та «економістами», які вважали, що треба розпочинати з координації стабілізаційних політик перед етапом реалізації юридичного переходу до незмінних фіксованих кусів. Рішення Ради Міністрів ЄЕС в 1971 р. стало компромісним. Було вирішено, що вже на перших етапах будуть зменшені відхилення від центральних валютних паритетів серед країн-учасниць Співдружності до ±1,2%. Поряд з цим грошова, кредитна та бюджетна (зокрема, фіскальна видаткова) політика в країнах-членах повинна тісніше координуватись на основі посилених консультацій між міністрами країн-членів без регламентації чітких механізмів координації.

Крім того, що в Маастрихтській угоді Європейська Співдружність отримала нову назву Європейський Союз, (що передбачало, не лише економічну інтеграцію, але і далекосяжну політичну стратегію інтеграційного утворення), Європейському парламенту було розширено повноваження, було також прийнято рішення про запровадження єдиної валюти 1 січня 1999 р.

Маастрихтська угода визначила умови, за яких країни можуть брати участь у монетарному (валютному) союзі. Ці умови названі критеріями номінальної конвергенції. Дотримання та стійкість останніх мали перевірятись Європейським центральним банком та Європейською Комісією. Цими критеріями були:

1) рівень інфляції за рік не може перевищувати 1,5% середнього рівня інфляції трьох країн-членів ЄВС, які показують найкращі показники цінової стабільності;

2) дефіцит державного бюджету не повинен перевищувати 3 % ВВП;

3) відношення державного зовнішнього боргу до ВВП не повинно перевищувати 60%;

4) довгострокова процентна ставка в останній рік перед перевіркою на стійкість критеріїв конвергенції не повинна перевищувати 2% від довгострокових процентних ставок трьох країн-членів ЄВС, які показують найкращі результати в ціновій стабільності.

На 1991 р. тільки Франція і Люксембург задовольняли всім цим критеріям. Італія з бюджетним дефіцитом в розмірі 10% ВВП і загальним розміром державного боргу, що перевищив 100% ВВП, не відповідала жодному з визначених критеріїв номінальної конвергенції.

В 1991 р. в Німеччині внаслідок об’єднання дефіцит державного бюджету збільшився до 5%. В Європейській валютній системі, де практикувались фіксовані обмінні курси з вузькими межами відхилень від центрального паритету, для об’єднаної Німеччини для розвитку східних земель не залишалось нічого іншого, ніж проводити експансіоністську фіскальну політику. Стабілізація макроекономічної системи Німеччини при зростаючих державних закупках вбачалась можливою шляхом проведення ревальвації німецької марки. Ревальвація забезпечувала ще й додатковий позитивний ефект для економіки Німеччини – притік іноземного капіталу. Однак, ці заходи імпортували рестрикційні ефекти в країни ЄВС, які погіршували реалізацію економічних орієнтирів багатьох експортоорієнтованих економік та менш розвинутих країн ЄС, що намагалися надолужити Центр, зокрема Італії, Іспанії та Португалії. В 1992 р. розгорілась криза Європейської валютної системи.