10. Творчість аврелія августина.

Аврелій Авґустин (354-430) – єпископ, ритор і філософ, основоположник і

засновник християнського філософського вчення – авґустинізму. Життєвий і творчий

шлях Авґустина. Основні твори: “Проти академіків”, “Сповідь”, “Про Трійцю”, “Про

державу Божу”, “Про земну державу” та ін. Неоплатонізм – джерело філософського

вчення Авґустина

Найбільш завершений вигляд теологія історії раннього християнства

знайшла у праці єпископа м.Гіппон у Північній Африці Августина (354-430 рр.)

“Про Град Божий” (“De Civitate Dei”). Твір створювався у драматичних обставинах,

коли 410 р. Рим був захоплений і пограбований остготами Алариха. Освічені

сучасники сприйняли цей факт як початок “кінця світу”. Видавалося неприродним,

що Рим — “владика всесвіту”, “світоч цивілізації” був повалений ордою варварів.

Августин, спираючись на Святе Письмо, подав християнську версію історичного

розвитку, якій судилося на багато століть стати “альфою і омегою” християнського

світобачення. Він не тільки відвів від християнства звинувачення в тому, що падіння

Риму було покаранням богів за “зраду” римлянами поганських культів, але відповів

на більш загальне питання: що нового внесло християнство у історичну свідомість європейських народів? У знаменитих тво­рах «Сповідь» і «Про град Божий» він ратує за дотримання хри­стиянських моральних заповідей, які повинні закріплюватися законами або звичаями держави. Тут викладені основні поло­ження християнської концепції світової історії, характерними рисами якої є божественна зумовленість, фаталізм. Августин писав, що вся історія людства є розвитком двох дер­жав: «Граду Божия» і «Граду земного» — гріховного, у якому ца­рює диявол. Держава земна — створення людське, її ціль тимча­сова, вона створена насильством, тримається примусом. Тільки до церкви, як до земного прообразу божественного порядку, під­ходить визначення держави, дане Цицероном, тому що лише в ній право і істинна справедливість. «Град Божий», стверджував Августин, заснований на любові до Бога, що доходить до презир­ства себе. «Град земний» заснований на любові до себе, що дохо­дить до презирства Бога. Така держава визначається ним як зі­брання людей, об´єднаних суспільним зв´язком. В її основі лежить суспільний договір, зміцнений законом чи звичаями держави. Але в порівнянні з «Градом Божим» вона позбавлена вищої мораль­ної сили і має єдину мету — «охорону земного світу», підтримку соціального порядку. Гріховність державно-правового життя ви­являється, відповідно до Августина, у пануванні людини над лю­диною, в існуючих відносинах покори, панування і рабства. Та­кий порядок він називає «природним». Рабство не створене ні природою, ні правом народів: «гріх — перша причина рабства».

11. Європейське історіописання vi_viiIст.

Період VІ-VІІІ ст. характерний тим, що антична традиція ще продовжувала

жити,; цьому сприяла асиміляція “варварської” знаті римською аристократією.

Антична традиція згасала поступово, поступаючись місцем теологічній візії світу і компілятивній переоцінці відомих подій минулого. Християнські теологи переписували твори грецьких і римських істориків або записували сучасні події, даючи їм богословське тлумачення. Проте й правителі “варварських” європейських держав дуже швидко усвідомили значення історії як інструменту політичної пропаганди й обґрунтування своїх претензій на римський спадок. У 519 р. на замовлення спадкоємця Теодориха Остґотського — Евтариха згадуваний вище римський аристократ Кассіодор склав малозмістовну “Всесвітню хроніку”, що представляла собою компіляцію з

пізньоримських істориків. Автору присвячувала ідея обґрунтування початку “нової епохи”, яка продовжувала славні традиції Риму — епохи примирення й злиття “варварів” і римлян.Ця ідея була розвинена Кассіодором у “Ґетиці” (12 книг, які не дійшли до нас), де він намагався довести давність і знатність родоводу готських правителів, виводячи їх від фракійців (ґетів). Загалом ранньосередньовічні історикидоклали чимало зусиль для пошуку аргументів на користь нових правителів, а також звеличення “варварських” народів, які опанували Західну Європу. При цьому не зупинялися перед фантастичними побудовами, котрі ґрунтувалися не стільки на переказах, скільки довільних аналогіях (наприклад, ґоти виводилися від ґетів тільки завдяки співзвучності етнічних назв). Прикладом такої праці може бути й твір

ґотського історика Йордана “Про походження і діяння ґетів” (VІ ст.), написаний, щоб засвідчити “славні” діяння германських племен та їхніх вождів.

Подібні заміри щодо франків виявив єпископ м.Тур у Галлії Григорій Турський (бл.540-593), який походив з галло-римської аристократії, котра захопила в

свої руки усі вищі церковні посади у меровінзькій Галлії. У праці “Десять книг

історій” подав всесвітню історію згідно з августинською схемою, протиставивши церковні і світські справи. Становленню середньовічної освіти і науки прислужився визначний теолог, єпископ Ісидор Севільський (бл.570-636). Як глава іспанської церкви він зібрав у своїй бібліотеці усі цінні книги, що вціліли у бурхливі часи Великого переселення народів, в тому числі античних авторів. У творі “Початки або Етимології 20 книг”,призначеному для навчання кліру, Ісидор прагнув зберегти кращі досягнення античної думки, залучити їх до служіння церкві. Наведені ним витяги з творів античних авторів мали цінність з огляду збереження античних традицій, а самі відомості використовувалися у теологічній освіті протягом десяти наступних століть.

(Ісидор, компілюючи античних авторів, не допускав до їхніх творів своїх вихованців і ченців, вважаючи ці твори “шкідливими” для свідомості молодих служителів культу!). Неабияку цінність як історичне джерело мала інша праця Ісидора —

“Історія ґотів, вандалів і свевів”, присвячена описові завоювання Іспанії “варварами”. З-посеред них він виокремлював ґотів, вважаючи їх здібними до управління і наведення порядку у державі. У монастирських бібліотеках освічені ченці мали можливість знайомитися з творами багатьох сучасних мислителів, а також вчених минулого. У бенедиктинському монастирі у м.Вермут (Англія) розгорнулась у VІІ-VІІІ ст.

діяльність одного з найкрупніших мислителів середньовіччя Беди Венерабіліса(Досточтимого) (673-735). Інтереси мислителя охоплювали широке коло питаньтогочасного знання, переважно теологічного. Для розвитку історіографії важливе значення мали дві його праці. “Церковна історія народу англів” на відміну від традиційної теологічної історії розпочиналася з географічного опису островів Британії та Ірландії й опанування їх Юлієм Цезарем. Дальший виклад подій був підпорядкований загальній схемі утвердження християнства, але при цьому не було випущено з поля зору й питання повсякденного життя і звичаїв народу. “Священа”

історія у творі Беди була тісно пов’язана зі світською. Не випадково розділи твору він надсилав королю Нортумбрії Цеовульфу, додаючи до них поради стосовно влаштування аграрних відносин (рекомендував королю не роздавати земель знаті, оскільки це послаблювало позициії монарха).

Поважне значення і впливи мала друга праця Беди “Раціональна хронологія”,

що збереглась до сучасності у 81-му списку. У ній вчений, узагальнивши попередні спроби, створив нову систему хронології, запровадивши числення років до Різдва Христового і після нього. Заслуговує згадки також діяльність історика Павла Диякона (пом.799 р.), який своїми працями і освітніми ділами вчинив вплив на тогочасну літературу, зокрема історичну. Він був запрошений до двору Карла Великого, де навчав дітей у придворній школі. Наприкінці життя повернувся до монастиря в Монте-Кассіно, де й написав свою найбільшу незавершену працю “Історія ланґобардів” у 6-ти книгах. “Історія” є цікавою передусім з погляду докладного опису історії руху ланґобардів у Європі. Автор намагався критично оцінювати дані тогочасної літератури, а також численні легенди і перекази.