§ 2. Умови, порядок та правові наслідки усиновлення

Умови усиновлення — це згода осіб, які відповідно до закону мають на це право: самої дитини; її батьків або осіб, що їх замінюють; одного з подружжя, якщо він не виступає усиновлювачем.

Умови та вимоги, яких слід дотримуватися при здійсненні уси: новлення, витікають із самої суті інституту усиновлення, і призна: чення їх зводиться до того, щоб усиновлення слугувало виключно інтересам дитини. Наприклад, якщо на обліку для можливого усиновлення перебувають рідні брати і сестри, вони не можуть бути роз'єднані при їх усиновленні, за винятком обставин, що мають істотне значення (наприклад один із братів має фізичну ваду). Згоду на це обов'язково дає орган опіки та піклування. Причому, якщо усиновлення для дитини не є таємним, брат і сестра мають право знати про нове місце її проживання (ст. 210 СК).

Згода дитини на усиновлення. СК установив, що згода дитини може братися до уваги тільки з того моменту, коли остання може сформулювати і висловити її у формі, яка відповідає її віку. Але для того, щоб дитина дала згоду або відмовилася від усиновлення, необхідно щоб вона була поінформована щодо правових наслідків усиновлення. Відмова дитини дати згоду на усиновлення, повинна розглядатися як серйозна перешкода для усиновлення. І лише тоді, коли судом буде встановлено, що заперечення дитини не має під собою обґрунтування і не тягне встановлення перешкод до створення нормальних відносин між ним і усиновлювачем, усиновлення провадиться без згоди дитини. Це можливо у наступних випадках: якщо дитина у зв'язку з віком або станом здоров'я не усвідомлює факту усиновлення, а також, якщо вона проживає в сім'ї усиновлювачів і вважає їх своїми батьками (ст. 218 СК). Останній виняток вводиться з метою збереження таємниці усиновлення.

Згода батьків на усиновлення дитини. Як правило, усиновлюються діти, у яких немає батьків. На жаль, за сучасних умов, поширеними стали випадки, коли батьки, або бодай один із них, у дитини є, але існує нагальна потреба змінити догляд за нею, що, безумовно, приведе до істотних юридичних змін у їх стосунках. У цих випадках і потрібна згода кровних (рідних) батьків на це.

Усиновлення дитини здійснюється за вільною згодою її батьків, тобто тоді, коли мати, батько усвідомлюють значення своїх дій та можуть керувати ними. Якщо ж буде встановлено, що згода дана під тиском фізичного або психічного насильства, внаслідок збігу тяжких обставин, вона може бути оскаржена у суді. Між тим, відміна усиновлення, що вже відбулося, при оскарженні згоди батьків можлива лише за умови, що це відповідає інтересам дитини.

Згода батьків повинна бути безумовною, наприклад, батьки не можуть вимагати, щоб дитина була усиновлена конкретною особою або подружжям тощо. Згода повинна бути безоплатною. Умо: ва про надання усиновлювачем плати батькам за згоду є нікчемною і, як наслідок, зумовлює необхідність повернення такої плати відповідно до норм ЦК. Що ж стосується самої згоди на усиновлення, то в цьому випадку немає причин скасовувати її.

Існує певний порядок для дачі згоди батьками. Так, згода може бути дана лише після досягнення дитиною двомісячного віку. Це правило тісно пов'язане з медичним критерієм, відповідно до якого саме цей період є психічно складним для матері дитини. Якщо мати чи батько дитини є неповнолітніми, крім їхньої згоди потрібна ще згода їх батьків, оскільки їх воля не може визнаватися цілком сформованою. Така думка неодноразово висловлювалася в науковій літературі¹. Тобто ця вимога пов'язана з необхідністю додаткового захисту інтересів неповнолітніх батьків, які могли б вчинити акт, про наслідки якого в подальшому можуть тужити все своє життя. Між тим, доцільним було б розширити перелік осіб, які повинні давати згоду на цей випадок, додавши до них опікунів або попечителів, а за відсутності їх — органи опіки та піклування. Згода батьків на усиновлення їхньої дитини має бути укладена письмово і посвідчена нотаріусом.

Якщо батьки не погоджуються на усиновлення, останнє немож: ливе. Це пояснюється тим, що згода на усиновлення — одне з важливих особистих немайнових прав батьків і воно не може бути порушене, оскільки усиновлення дитини спричинює повне припинення правового зв'язку між нею і батьками (ст. 217 СК).

Усиновлення дитини без згоди батьків. Усиновлення можливе без згоди батьків, якщо вони значною мірою втратили зв'язок з дитиною: невідомі (усиновлення дитини, яка була підкинута, знайдена), визнані безвісно відсутніми, недієздатними, позбавлені батьківських прав щодо дитини, яка усиновлюється.

Без згоди повнолітніх батьків проводиться усиновлення, якщо судом буде встановлено, що вони, не проживаючи з дитиною понад шість місяців без поважних причин, не виявляють до неї батьківської турботи та піклування, не виховують та не утримують її. Відомо, що неналежне виконання батьківських прав та обов'язків тягне за собою застосування санкцій. В цьому випадку йдеться саме про відповідальність батьків, яка буде застосовуватися лише за наявності вини останніх (ст. 219 СК).

Згода опікуна, піклувальника на усиновлення дитини. Щодо дітей, які позбавлені батьківського піклування, згоду на усиновлення надає опікун, піклувальник, заклад охорони здоров'я або навчальний заклад, в яких знаходилася дитина. Згода надається в письмовому вигляді (статті 221,222 СК). Отримання згоди вказаних осіб необхідне виключно з метою захисту інтересів дитини. Тому, якщо опікун або піклувальник не дають згоди на усинов: лення, така згода може бути дана органом опіки та піклування. Між тим, і відмова вказаних органів не є перешкодою для усиновлення дитини, якщо це відповідає її інтересам.

Заклад охорони здоров'я чи навчальний заклад також можуть не дати згоди на усиновлення. Причому, якщо в судовому порядку буде встановлено, що для цього не було достатніх підстав, заперечення вказаних органів не буде перешкодою до усиновлення.

Згода одного з подружжя на усиновлення дитини. На усиновлення дитини одним з подружжя потрібна письмова згода другого з подружжя, посвідчена нотаріально. Така згода необхідна в зв'язку з тим, що той з подружжя, що не є усиновителем, також буде брати участь у вихованні дитини як вітчим або мачуха. Між тим, усиновлення дитини може відбутися без згоди другого з подружжя, якщо він визнаний безвісно відсутнім, недієздатним, а також за наявності інших обставин, що мають істотне значення. Необхідність у згоді відпадає також і у випадку, коли встановлюється режим їх окремого проживання (ч. 3 ст. 220, п. 3 ч. 2 ст. 120 СК).

Порядок усиновлення — це процедура, яка складається з певних стадій і здійснюється відповідними органами за пра4 вилами, що встановлені законодавством. Новий СК зберігає судовий порядок усиновлення (статті 223, 224 СК), за певним винятком (ст. 282 СК). Процедура усиновлення на сьогодні регулюється ЦПК. Справи про усиновлення дітей, які проживають на території України, розглядаються районним (міським) судом за місцем проживання усиновлюваної дитини або за місцем проживання заявника. Особа, яка бажає усиновити дитину, подає до суду письмову заяву про усиновлення персонально. Подання заяви через представника не допускається.

Усиновлення, в першу чергу, пов'язане з волею особи, яка бажає усиновити дитину, і тому будь-яка життєва ситуація може вплинути на його наміри. Тому закон дозволяє такій особі відкли: кати заяву про усиновлення до набрання чинності рішенням суду про усиновлення (ч. 2 ст. 223 СК). Після цього відмова від уси: новлення стає неможливою.

Постановляючи рішення про усиновлення дитини, суд має враховувати всі обставини, що мають істотне значення, а саме стан здоров'я та матеріальне становище особи, яка бажає усиновити дитину; її сімейний стан та умови проживання; ставлення до виховання дитини; мотиви, на підставі яких особа бажає усиновити дитину; мотиви того, чому другий із подружжя не бажає бути усиновлювачем, якщо лише один із подружжя подав заяву на усиновлення; особу дитини та стан її здоров'я, ставлення дитини до особи, яка бажає її усиновити; взаємини особи, яка бажає усиновити дитину, та дитини, навіть те, як довго ця особа опікується вже дитиною тощо (ч. 1 ст. 224 СК). Безумовно, перелік цих обставин не є вичерпним і суддя може вимагати представлення будь-яких інших документів, залучати до участі в справі батьків дити: ни, саму дитину, яка досягла віку 7 років, інших заінтересованих осіб для того, щоб прийняти вірне рішення.

Тільки при дотриманні всіх умов усиновлення, встановлення здатності особи, яка бажає усиновити дитину, до цього, а також упевненості в тому, що усиновленням будуть забезпечені стабільні та гармонійні умови для життя дитини, суд постановляє рішення, яким оголошує цю особу усиновлювачем дитини. Перепоною до усиновлення не може слугувати той факт, що особа, яка бажає усиновити дитину, вже має або може народити дитину (ч. 3 ст. 224 СК).

Вже на стадії подачі заяви особа, що бажає стати усиновлювачем, може виявити намір бути записаною у Книзі реєстрації народжень матір'ю, батьком дитини або повнолітньої особи, зміни: ти відомості про місце народження та дату народження дитини, а також змінити прізвище, ім'я та по батькові цієї дитини. Між тим, бажання усиновлювача можуть бути задоволеними за загальним правилом тільки тоді, коли вони відповідають інтересам дитини. При цьому в ряді випадків передбачено дотримання також й інших умов. Наприклад, при усиновленні дитини, яка досягла семи років, для запису усиновлювача матір'ю, батьком, потрібна її згода, за винятком випадків, якщо дитина проживає в сім'ї усиновлювачів і вважає їх своїми батьками, а також якщо вона за станом здоров'я не усвідомлює факту усиновлення.

Бажання змінити дату народження впливатиме на медичні показники розвитку дитини, тому закон дозволяє це зробити, але не більш як на шість місяців.

Зазвичай дитина при усиновленні зберігає своє прізвище, ім'я та по батькові, що витікає з Конвенції про права дитини. Між тим, прізвище та по батькові дитини закон дозволяє змінити за умови, якщо усиновлювачами одночасно є жінка та чоловік, які записуються батьками дитини. Якщо прізвища усиновлювачів не співпадають, прізвище дитини визначається за їх вибором. Що ж стосується імені дитини, то це відбувається з її згоди, якщо вона досягла семи років, за винятком випадку, коли дитина живе в сім'ї усиновлювачів і звикла до імені.

При усиновленні повнолітньої особи її прізвище, ім'я та по батькові можуть бути змінені тільки з взаємної згоди усиновлю: вача та самої повнолітньої особи — усиновленого.

Якщо при усиновленні змінюється ім'я, прізвище, по батькові, дата чи місце народження дитини або усиновителі записуються матір'ю, батьком дитини, про це робиться спеціальна вказівка у рішенні суду про усиновлення.

На підставі рішення суду про усиновлення залежно від бажан: ня усиновлювача видається або Свідоцтво про усиновлення, або нове Свідоцтво про народження дитини (ч. 2 ст. 225, ст. 233 СК). Якщо особа, що бажає стати усиновлювачем, прагне зберегти тайну усиновлення, то на підставі рішення суду про усиновлення, копія якого обов'язково надсилається до відділу РАЦС за місцем винесення рішення, а якщо відбувається усиновлення дитини іноземними громадянами, то також і до Центру з усиновлення дітей, до актового запису про народження дитини або повнолітньої особи державний орган РАЦС вносить відповідні зміни і видає нове Свідоцтво про народження дитини. Свідоцтво про народження, що було видане раніше, анулюється.

Слід зазначити, що СК передбачає спеціальні заходи, спрямовані на збереження таємниці усиновлення. Так, особа має право на таємницю перебування на обліку тих, хто бажає усиновити дитину, пошуку дитини для усиновлення, подання заяви про усиновлення та її розгляду, рішення суду про усиновлення. У синовлювач має право приховувати факт усиновлення від дитини, яка ним усиновлена, якщо розкриття таємниці усиновлення може завдати шкоди її інтересам, і вимагати нерозголошення цієї інформації особами, яким стало відомо про неї як до, так і після досягнення дитиною повноліття. А особи, яким у зв'язку з виконанням службових обов'язків доступна інформація щодо усиновлення, зобов'язані не розголошувати її, зокрема і тоді, коли усиновлення для самої дитини не є таємним. Відомості про усиновлення видаються судом лише за згодою усиновлювача, крім випадків, коли такі відомості потрібні правоохоронним органам, суду у зв'язку з цивільною чи кримінальною справою, яка є у їх провадженні. Між тим, особа, яка була усиновлена, має право після досягнення нею чотирнадцяти років на одержання інформації щодо свого усиновлення. Таким чином, мож: на дійти висновку, що таємницею є не тільки сам факт усиновлення, а й певні стадії самого процесу усиновлення.

Усиновлення дитини, яка є громадянином України, але про3 живає за межами України. Усиновлення громадянином України дитини, яка є громадянином України, але проживає за межами України, здійснюється в консульській установі або дипломатичному представництві України. Встановлення винятку із загально: го правила про судову процедуру усиновлення пов'язане з якнай: швидшим вирішенням цього питання. Усиновлення здійснюється відповідно до законів України за винятком порядку усиновлення.

Правові наслідки усиновлення. Усиновлення породжує певні правові наслідки.

По-перше, з моменту здійснення усиновлення, а ним вважається день набрання чинності рішенням суду (ч. 1 ст. 225 СК), припиняються особисті та майнові права і обов'язки між батьками та особою, яка усиновлена, а також між нею та іншими її родичами за походженням, за певними винятками. Так, наприклад, одночасно з заявою про усиновлення суд може розгля: дати заяву найближчих родичів (баби, діда, рідних братів та сестер дитини) про збереження між ними та дитиною, яку усиновлюють, правового зв'язку (ч. 2 ст. 232 СК). Суд задовольняє заяву, якщо це буде відповідати інтересам дитини.

По-друге, з моменту усиновлення виникають взаємні особисті немайнові та майнові права і обов'язки між особою, яка усиновлена (а в майбутньому — між її дітьми, онуками), та усиновлювачем і його родичами за походженням.

По-третє, усиновлювачі одержують правовий статус матері, батька, а усиновлені — правовий статус дитини (сина, дочки). Усиновлювачеві надаються права і накладаються на нього обо: в'язки щодо дитини, яку він усиновив, у такому ж обсязі, який мають батьки щодо дитини, а особі, яку усиновлено, надаються права і накладаються на неї обов'язки щодо усиновлювача у такому ж обсязі, який має дитина щодо своїх батьків.

Між тим, у випадках, передбачених законом, дитина зберігає права, які вона мала до усиновлення. Це стосується права на пенсію, інші соціальні виплати, а також на відшкодування шкоди у зв'язку з втратою годувальника, які вона мала до усиновлення (ст. 234 СК).

Відповідно до нового СК за станом утримання та виховання дітей, які були усиновлені, здійснюється нагляд. За дотриманням прав дитини, що усиновлена і проживає в Україні, до досягнення нею повноліття нагляд здійснюється органом опіки та піклування. Якщо ж діти усиновлені іноземцями і проживають за межами України, відповідна консульська установа за дорученням Міністерства закордонних справ України (далі — МЗС) веде облік цих дітей і до досягнення ними вісімнадцяти років здійснює нагляд за дотриманням їхніх прав.

62. Джерела пр. регулювання договірних зобов’язань з іноземним елементом.

Колізійні прив’язки у сфері деліктних правовідносин.

Зовнішньоекономічний договір (контракт) - це матеріально оформлена угода двох чи більше суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та їхніх іноземних контрагентів, спрямована на встанов­лення, зміну або припинення їхніх взаємних прав та обов'язків у зовнішньоекономічній діяльності (ст. 1 Закону України «Про зов­нішньоекономічну діяльність»). Він укладається лише у письмовій формі суб'єктами, здатними до його укладення відповідно до за­конодавства України або місця укладення договору (контракту). Загалом зовнішньоекономічні угоди укладаються відповідно до законодавства України та міжнародних угод, міжнародних звичаїв, рекомендацій міжнародних органів та організацій. Суб'єкти зов­нішньоекономічної діяльності мають право укладати будь-які зов­нішньоекономічні договори (контракти), крім тих, укладення яких заборонено законодавством України. Законом може бути встанов­лений особливий порядок укладення, виконання і розірвання окремих видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів). Зов­нішньоекономічний договір (контракт) може бути визнаний не­дійсним у судовому порядку, якщо він не відповідає вимогам за­конів України або чинним міжнародним договорам, згоду на обо­в'язковість яких надано Верховною Радою України.

Серед нормативно-правових актів України, що регулюють питання форми, порядку укладення та виконання зовнішньоторго­вельних договорів (контрактів), є:

-                      Цивільний кодекс України;

-                      Господарський кодекс України;

-                      Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність»;

-                      Закон України «Про порядок здійснення розрахунків в інозем­ній валюті» від 23 вересня 1994 р.;

-Закон України «Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах» від 15 вересня 1995 р. (в редак­ції Закону «Про внесення змін до Закону України «Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах» від 4 жовтня 2001 р.) ;

-Закон України «Про регулювання товарообмінних (бартер­них) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності» від грудня 1998 р.;

-Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19 лютого 1993 p.;

-                      Указ Президента України «Про заходи щодо впорядкування розрахунків за договорами, що укладають суб'єкти підприємни­цької діяльності України» від 4 жовтня 1994 p.;

-Указ Президента України «Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів»;

-постанова Кабінету Міністрів і Національного банку України «Про типові платіжні умови зовнішньоекономічних договорів (конт­рактів) і типові форми захисних застережень до зовнішньоеконо­мічних договорів (контрактів), які передбачають розрахунки в іно­земній валюті» від 21 червня 1995 p.;

-                      Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (конт­рактів), затверджене наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 6 вересня 2001 р. (зареєстроване у Міністерстві юстиції України 21 вересня 2001 р. за № 833/6024).

Національне законодавство України, а саме Закон «Про міжна­родне приватне право» містить норми про право, застосовуване до зовнішньоекономічних договорів. Мова йде про норми розділу VI «Колізійні норми зобов'язального права». Так, сторони договору можуть обрати право, що застосовується до договору, крім випад­ків, коли вибір права прямо заборонено законами України. При цьому сторони повинні зважати на законодавство України, яке ре­гулює питання обходу закону. Таким чином, законодавець України допускає використання принципу - автономія волі сторін стосовно вибору права, застосовуваного до контракту.

У разі відсутності згоди сторін договору про вибір права, що підлягає застосуванню до цього договору, застосовується право, яке має найбільш тісний зв'язок із правочином. Якщо інше не пе­редбачено або не випливає з умов, суті правочину або сукупності обставин справи, то правочин більш тісно пов'язаний з правом держави, у якій сторона, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту правочину, має своє місце прожи­вання або місцезнаходження.

Стороною, що повинна здійснити виконання, яке мас вирішаль­не значення для змісту договору, є:

1)                 продавець - за договором купівлі-продажу;

2)                 дарувальник - за договором дарування;

3)                 одержувач ренти - за договором ренти;

4)                 відчужувач - за договором довічного утримання (догляду);

5)                 наймодавець - за договорами найму (оренди);

6)                 позикодавець - за договором позички;

7)                 підрядник - за договором підряду;

8)                 виконавець - за договорами про надання послуг;

9)                 перевізник - за договором перевезення;

10)             експедитор - за договором транспортного експедирування;

11)             зберігай - за договором зберігання;

12)             страховик - за договором страхування;

13)             повірений - за договором доручення;

14)             комісіонер - за договором комісії;

15)             управитель - за договором управління майном;

16)             позикодавець - за договором позики;

17)             кредитодавець - за кредитним договором;

18)             банк - за договором банківського вкладу (депозиту), за до­говором банківського рахунку;

19)             фактор - за договором факторингу;

20)             ліцензіар - за ліцензійним договором;

21)             правоволоділець - за договором комерційної концесії;

22)             заставодавець - за договором застави;

23)             поручитель - за договором поруки.

Водночас правом, з яким договір найбільш тісно пов'язаний, вважається: 1) щодо договору про нерухоме майно - право держа­ви, у якій це майно знаходиться, а якщо таке майно підлягає реє­страції,- право держави, де здійснена реєстрація; 2) щодо догово­рів про спільну діяльність або виконання робіт - право держави, у якій провадиться така діяльність або створюються передбачені до­говором результати; 3) щодо договору, укладеного на аукціоні, за конкурсом або на біржі,- право держави, у якій проводяться аук­ціон, конкурс або знаходиться біржа.

Закон України «Про міжнародне приватне право» містить норми, які регулюють особливості вибору права до певних видів договорів. Так, у Законі зазначено, що до договорів споживання належать договори щодо придбання товарів та одержання послуг особою (споживачем) не для цілей підприємницької діяльності. Вибір права сторонами договорів споживання не може обмежити захист прав споживача, який надається йому імперативними нор­мами права держави, у якій є його місце проживання, перебування або місцезнаходження, якщо: 1) укладенню договору передувала оферта або реклама в цій державі та споживач здійснив усе необ­хідне для укладення договору в цій державі; або 2) замовлення від споживача було прийняте в цій державі; або 3) споживач з ініціа­тиви іншої сторони здійснив подорож за кордон з метою укладен­ня договору щодо придбання товарів.

У разі відсутності вибору права сторонами щодо договору споживання, у тому числі щодо його форми, застосовується право держави, у якій споживач має місце проживання або місцезнахо­дження.

Положення зазначеного Закону про особливості вибору права до певних видів договорів не застосовуються до договорів переве­зення, надання послуг, якщо місцем укладення та виконання таких договорів є держава, інша ніж держава місця проживання або місцезнаходження споживача (крім договору у сфері туризму, який передбачає комбіноване перевезення та розміщення).

До засновницького договору, що є установчим документом юридичної особи з іноземною участю, застосовується право дер­жави, у якій буде створена юридична особа.

Закон «Про міжнародне приватне право» у ст. 47 встановив, право, яке застосовується до договору, слід тлумачити як таке, що охоплює: 1) дійсність договору; 2) тлумачення договору; 3) права та обов'язки сторін; 4) виконання договору; 5) наслідки невико­нання або неналежного виконання договору; 6) припинення дого­вору; 7) наслідки недійсності договору; 8) відступлення права ви­моги та переведення боргу згідно з договором.

Якщо при визначенні способів та порядку виконання договору, а також заходів, які мають бути вжиті в разі невиконання або не­належного виконання договору, неможливе застосування права, зазначеного в Законі України «Про міжнародне приватне право», може бути застосоване право держави, у якій здійснюється вико­нання договору.

Окремо Закон врегульовує питання про право, що застосову­ється до форми договору. Так, відповідно до ст. 31 цього Закону якщо інше не передбачено законом, форма правочину має відпові­дати вимогам права, яке застосовується до змісту правочину, але достатньо дотримання вимог права місця його вчинення, а якщо сторони правочину знаходяться в різних державах,- права місця проживання сторони, яка зробила пропозицію, якщо інше не вста­новлено договором.

Форма правочину щодо нерухомого майна визначається відпо­відно до права держави, у якій знаходиться це майно, а щодо не­рухомого майна, право на яке зареєстроване на території У країни,- права України.

У Законі спеціально застерігається, що зовнішньоекономічний договір, якщо хоча б однією стороною є громадянин України або юридична особа України, укладається в письмовій формі незалеж­но від місця його укладення, якщо інше не встановлено законом або міжнародним договором України. Письмова форма контракту передбачена й застереженнями до деяких міжнародних договорів за участю України, про які йтиметься далі.

До вказаного слід додати, що абз. 6 Положення про форму зов­нішньоекономічних договорів (контрактів) від 6 вересня 2001 р. відсилає до матеріального та процесуального права місця укладен­ня зовнішньоекономічної угоди, застосовуваного до прав та обов'язків сторін, якщо сторони не погодили інше.

Колізійні прив’язки у сфері деліктних правовідносин

Для визначення законодавства, яке слід застосувати до регулю­вання деліктних зобов'язань з «іноземним елементом» найчастіше застосовується колізійний принцип - закон місця заподіяння шко­ди (lex loci delicti). Його виникнення пояснюється внутрішньою узгодженістю вказаного делікту з соціально-економічними відно­синами, що оточують його, та правовою сферою. Цей принцип ві­дображає внутрішні спонтанні зв'язки, що об'єднують зобов'яза­льні відносини з місцевим правовим укладом. Тобто, в колізійній прив'язці до закону місця заподіяння шкоди відобразилася об'єк­тивна потреба брати до уваги тісні зв'язки, що поєднують делікт із навколишнім правопорядком.

Залежно від того, якою мірою використовується вказана колі­зійна формула, всі правові системи можна поділити на три групи. Перша - це правові системи, що повністю її дотримують. У другій групі правових систем цей принцип діє кумулятивне з іншими. У третій - як виняток.

До першої групи, де принцип застосування закону місця за­подіяння шкоди знайшов своє офіційне визнання не тільки у доктрині, а й у законодавстві та практиці, належить більшість правових систем. Це, насамперед, правові системи «сім'ї конти­нентального права», а саме: Австрія, Бельгія, Греція, Італія, Швейцарія, країни Східної Європи та Латинської Америки, а та­кож Ірак, Скандинавські країни. Цей принцип використовується у практиці Франції, Нідерландів. Законодавчим джерелом цієї прив'язки у Франції є ст. З (1) французького Цивільного кодексу, згідно з якою закони громадського порядку та безпеки застосо­вуються до всіх осіб, які проживають на території Франції. З цієї норми суди зробили висновок, що наслідки деліктних діянь, вчи­нених в іншій державі, повинні розглядатися із застосуванням права цієї держави. А втім, рішення, яке остаточно закріплювало прив'язку до закону місця заподіяння шкоди, було винесене ка­саційним судом лише 1948 р.

Чимало з перелічених держав, як-от: Греція, Італія, Німеччина, Польща, Угорщина, Франція встановлюють винятки з указаного принципу чи певні його обмеження.

У другій групі правових систем принцип застосування закону місця заподіяння шкоди використовується, здебільшого, з додат­ковими колізійними прив'язками. Іноді зустрічається кумуляція прив'язок, внаслідок чого виникає необхідність врахування вимог законодавства декількох правових систем. Так, право Єгипту, Ко­лумбії, Німеччини, Сирії поєднує принципи закону місця запо­діяння шкоди та закону суду.

До третьої групи правових систем належать такі, що в основ­ному відхиляють закон місця заподіяння шкоди, використовуючи його тільки як виняток. Це, насамперед, Великобританія, а також Австралія, Канада, Японія.

У США принцип застосування закону місця заподіяння шкоди нині також не є основною прив'язкою, до якої зверталися б суди під час вирішення деліктних спорів, хоча до прийняття 1971 р. Другого Зводу законів із міжнародного приватного права цей принцип діяв як основний і незаперечний. Після прийняття Зводу основною стала прив'язка до закону, що має з деліктним правовід-ношенням найбільш суттєвий зв'язок. Така зміна була викликана існуванням у США п'ятдесяти різних юрисдикцій з багатим мате­ріалом для колізійного права.

Загалом, хоча принцип застосування закону місця заподіяння шкоди має численні відступи, він є досить поширеним. Його вико­ристання веде до усталеної судової практики, вносить у судові рі­шення тверді правила й певні винятки, надаючи їм стабільності. Ці якості дозволяють розглядати прив'язку застосування закону місця заподіяння шкоди як правову підставу для уніфікації колізійних рішень із деліктних зобов'язань. Передумовою застосування інших колізійних прив'язок може бути недостатність чи неможливість відсилання до закону місця заподіяння шкоди, наприклад, якщо правопорушення вчинено у відкритому морі, повітряному чи кос­мічному просторі, Антарктиці. За таких умов застосовується спе­ціальна прив'язка до закону прапора. Як допоміжні чи спеціальні прив'язки, крім закону прапора можуть використовуватися: закон суду; закон місця реєстрації транспортного засобу; закон договору (контракту); закон місцезнаходження підприємства, що надало працівникові відрядження за кордон.

Іноді для вирішення спору з делікту вибирають певну спіль­ність. Такою спільністю, крім території, де заподіяно шкоду, може бути належність до однієї держави (спільний особистий закон сто­рін, скажімо, закон громадянства чи закон доміцилію), зв'язок з одним підприємством.

Однією з умов, яка виключає застосування принципу закону місця заподіяння шкоди, є порушення публічного порядку. Так створюється обмеження в застосуванні вказаного принципу.

Отже, обмеження в застосуванні прив'язки lex loci delicti мо­жуть виявлятись лише тоді, коли в деліктному правовідношенні спостерігаються стійкі зв'язки, які конкурують між собою. Так, ту саму відповідальність в одних правових системах кваліфікують як таку, що виникає з делікту, в інших - з чинного на момент вчи­нення правопорушення договору (трудового, перевезення, найму, доручення тощо). Можливість виникнення конкурентної відпові­дальності зумовлюється тим, що відповідні договори були поперед­ньо укладені між потерпілим та особою, яка зобов'язана попере­джувати заподіяння і шкоди. У таких випадках потерпілий опиня­ється перед вибором: звертатися з вимогою про відшкодування шкоди до правопорушника чи до контрагента за договором.

Обмеження lex loci delicti створює й розширення сфери цивіль­ної відповідальності без вини, широке застосування інституту страхування відповідальності. Обмеження можуть виявлятись і в тих випадках, коли правопорушення вчиняються за межами дер­жави, суд якої розглядає справу. Так, якщо діяння за законом краї­ни, де вчинено делікт, є підставою для деліктної відповідальності, а в країні суду воно розглядається як правомірне, то вважається, що не можна вимагати постановлення судом рішення про відшко­дування шкоди всупереч своєму законові.

Серед прив'язок, застосовуваних поряд чи замість принципу закону місця заподіяння шкоди, найпоширенішою є прив'язка до закону місця проживання (місцеперебування) осіб. Вона, як додат­кова до основної прив'язки - місця заподіяння шкоди, передбачена законами з міжнародного приватного права Австрії 1978 p., Поль­щі 1965 p., Угорщини 1979 p., Швейцарії 1987 р. і т. д.

Поширеною в законодавстві колізійною прив'язкою є прив'яз­ка до закону громадянства осіб (lex patriae). Вона здебільшого за­кріплена законодавством поряд із прив'язкою до закону місця проживання чи місцеперебування (lex domicilii) в одній державі. Принцип lex patriae передбачений згаданим законодавством Авст­рії, Польщі, а також Китаю. Зазначені принципи містять і договори про надання правової допомоги, укладені Україною з цими та ін­шими державами.

Закон Угорщини з міжнародного приватного права 1979 р. вико­ристовує загальну прив'язку - до особистого закону (lex personalis) за наявності вини делінквента, яка передбачається за законом міс­ця вчинення діяння. Колізійні принципи lex patriae та lex domicilii встановлюються законодавцем для надання гнучкості колізійному законодавству з урегулювання деліктних зобов'язань.

Для вирішення деліктних спорів часто застосовують прив'язку до закону суду. Вона передбачається Законом Швейцарії з міжна­родного приватного права 1987 р. Поєднання прив'язок до закону місця заподіяння шкоди та закону суду застосовується в япон­ському законодавстві та англійській судовій практиці.

Нетрадиційно вирішується питання врегулювання спору з де­лікту за австрійським Законом з міжнародного приватного права p., ст. 35 якого надає сторонам спору можливість самим оби­рати право, що робиться здебільшого після вчинення делікту. За­конодавство інших правових систем встановлює нехай обмежені, але все ж досить визначені прив'язки.

Розділ VII. КОЛІЗІЙНІ НОРМИ ЩОДО НЕДОГОВІРНИХ ЗОБОВ'ЯЗАНЬ

{ Назва розділу VII із змінами, внесеними згідно із Законом N 1837-VI ( 1837-17 ) від 21.01.2010 }

Стаття 48. Право, що застосовується до недоговірних зобов'язань

1. До зобов'язань, що виникають з дії однієї сторони, з урахуванням положень статей 49-51 цього Закону, застосовується право держави, у якій мала місце така дія.

Стаття 49. Право, що застосовується до зобов'язань про відшкодування шкоди

1. Права та обов'язки за зобов'язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються правом держави, у якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.

2. Права та обов'язки за зобов'язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди за кордоном, якщо сторони мають місце проживання або місцезнаходження в одній державі, визначаються правом цієї держави.

3. Право іноземної держави не застосовується в Україні, якщо дія чи інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди, за законодавством України не є протиправною.

4. Сторони зобов'язання, що виникло внаслідок завдання шкоди, у будь-який час після його виникнення можуть обрати право держави суду.

Стаття 50. Право, що застосовується до відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг)

1. До вимоги про відшкодування шкоди на вибір потерпілого застосовується:

1) право держави, у якій знаходиться місце проживання, місцезнаходження або основне місце діяльності потерпілого;

{ Пункт 1 частини першої статті 50 із змінами, внесеними згідно із Законом N 3390-VI ( 3390-17 ) від 19.05.2011 }

2) право держави, у якій знаходиться місце проживання або місцезнаходження виготовлювача товару або виконавця роботи (послуги);

{ Пункт 2 частини першої статті 50 із змінами, внесеними згідно із Законом N 3390-VI ( 3390-17 ) від 19.05.2011 }

3) право держави, в якій потерпілий придбав товар або в якій для нього була виконана робота (надана послуга).

{ Пункт 3 частини першої статті 50 в редакції Закону N 3390-VI ( 3390-17 ) від 19.05.2011 }

Стаття 51. Право, що застосовується до набуття, збереження майна без достатньої правової підстави

1. До зобов'язань, що виникли внаслідок набуття, збереження майна без достатніх правових підстав, застосовується право держави, у якій такі дії мали місце.

Сторони зобов'язання у будь-який час після його виникнення можуть домовитися про застосування до нього права держави суду.

63. Цінні папери як об’єкти цивільних прав

За Ст. 3 ЗУ «Про цінні папери та фондовий ринок» цінні папери — документи встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчують грошові або інші майнові права, визначають взаємовідносини особи, яка їх розмістила (видала), та власника, і передбачають виконання зобов’язань згідно з умовами їх розміщення, а також можливість передачі прав, що випливають із цих документів, іншим особам. Характеристика цінних паперів: це спосіб оформлення будь-яких зобов’язальних відносин (отже, можна говорити про права, засвідчені цінним папером, або про «праега з папера»); це документ, який повинен бути виконаний з дотриманням вимог до його форми і містити обов’язкові реквізити; об’єкт цивільних прав (ст. 177 ЦК), який є рухомим майном (ст. 181 ЦК); це об’єкт майнових цивільно-правових угод і тому (обігоздатний) здатний до цивільного обігу; це необхідний елемент ринкової економіки і використовуються у різноманітних сферах цивільного обороту; це документ, якому властива ознака публічної достовірності; це документ, який може випускатись у документарній та бездоку- ментарній формі. Цінні папери за порядком їх розміщення (видачі) поділяються на емісійні та неемісійні; за формою існування поділяються на документарні та бездокументарні; за формою випуску можуть бути на пред’явника, іменні або ордерні. В Україні у цивільному обороті існують такі групи цінних паперів: 1) Пайові цінні папери— цінні папери, які посвідчують участь їх власника у статутному капіталі (крім інвестиційних сертифікатів і сертифікатів Фонду операцій з нерухомістю (далі — ФОН)), надають власнику право на участь в управлінні емітентом (крім сертифікатів ФОН) та отримання частини прибутку, зокрема у вигляді дивідендів, і частини майна у разі ліквідації емітента (крім сертифікатів ФОН). До пайових цінних паперів належать: а) акції; б) інвестиційний сертифікат; в) сертифікати фондів операцій з нерухомістю (сертифікати ФОН). 2)    Боргові цінні папери— цінні папери, що посвідчують відносини позики і передбачають зобов’язання емітента сплатити у визначений строк кошти відповідно до зобов’язання. До боргових цінних паперів належать: а) облігації підприємств; б) державні облігації України, які поділяються на облігації внутрішніх державних позик, облігації зовнішніх державних позик та цільові облігації внутрішніх державних позик; в) облігації місцевих позик, що належать облігації внутрішніх і зовнішніх місцевих позик; г) казначейські зобов’язання України; ґ) ощадні (депозитні) сертифікати; д) векселі. 3)    Іпотечні цінні папери — цінні папери, випуск яких забезпечено іпотечним покриттям (іпотечним пулом) і які посвідчують право власників на отримання від емітента належних їм коштів. До іпотечних цінних паперів належать: а) іпотечні облігації; б) іпотечні сертифікати; в) заставні. 4)    Приватизаційні цінні папери — цінні папери, які посвідчують право власника на безоплатне одержання у процесі приватизації частки майна державних підприємств, державного житлового фонду, земельного фонду. 5)    Похідні цінні папери — цінні папери, механізм випуску та обігу яких пов’язаний із правом на придбання чи продаж протягом строку, встановленого договором, цінних паперів, інших фінансових і/або товарних ресурсів. До них — належать опціони, ф’ючерси та варанти (визначених ст. 195 ЦК). 6)    Товаророзпорядчі цінні папери — цінні папери, які надають їхньому держателю право розпоряджатися майном, зазначеним у цих документах. Єдиним видом товаророзпорядчих цінних паперів в Україні є коносамент.

64. особливості захисту сімейних прав.

65. поняття та види колізійних прив’язок

КОЛІЗІЙНА НОРМА – норма, що визначає право якої держави може бути застосоване до правовідносин з іноземним елементом (ст. 1 З.У. «Про МПП»).

Колізійна норма складається з :

• обсяг колізійної норми (гіпотеза) – вказує на відповідні правовідносини до яких ця норма буде застосовуватись;

• колізійна прив’язка (диспозиція) – вказує на закон (правову систему), яку належить застосувати до цього виду правовідносин. (ст. 48 З.У. «Про МПП»)

Види колізійних норм та основні формули прикріплення.

Класифікація колізійних норм у теорії міжнародного приватного права здійснюється за певними критеріями і пов’язана переважно з великою кількістю джерел права та особливістю колізійних прив’язок. Вона дозволяє визначити пріоритетність джерел права та відокремити основні принципи за якими здійснюється вибір права та застосування цих норм у міжнародному приватному праві. За джерелами права колізійні норми поділяють на національно-правові (внутрішні), які містяться у внутрішньому законодавстві кожної держави, і міжнародні, які мають своє закріплення в міжнародних договорах. Найбільш істотною є класифікація за формою колізійної прив'язки. За цим критерієм вони поділяються на односторонні та двосторонні колізійні норми. Одностороння – це така норма, прив’язка якої прямо називає право держави, яке належить застосовувати, й частіше за все вказує на застосування права своєї держави (українська колізійна норма указує на застосування права України). Так, згідно ст. 56 Закону України «Про міжнародне приватне право» форма i порядок укладення шлюбу в Україні визначається правом України. Такі норми завжди мають імперативний характер. Двостороння колізійна норма є більш типовою i її прив’язка не називає право конкретної держави, а формулює загальний принцип , використовуючи який, можна обрати право. Тому прив’язку двосторонньої колізійної норми називають «формулою прикріплення», тобто вона допомагає прив’язати правовідносини до конкретного правопорядку. У п. 2 ст. 37 Договору між Україною та Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних i кримінальних справах визначається, «що правові стосунки у сфері успадкування нерухомого майна регулюються законодавством тієї Договірної Сторони, на території якої знаходиться це майно»⁵⁶. Таким чином, закріплюється можливість застосування або вітчизняного, або іноземного права. В залежності від кількості прив’язок колізійні норми розподіляють на прості та складні. Прості колізійні норми містять один обсяг та одну прив’язку. Складні колізійні норми мають декілька прив’язок. Вони можуть містити в собі генеральні і субсидіарні прив’язки. При цьому виокремлюється основна (генеральна) прив’язка, яка формулює загальне головне правило вибору права (призначене для першочергового застосування) i субсидіарна прив’язка, яка формулює ще одне або декілька правил і застосовується тоді, коли головне правило з будь-яких причин не було застосоване або явилося недостатнім для вибору компетентного правопорядку. Наприклад, ч. 1ст. 60 Закону України «Про міжнародне приватне право» вказує, що правові наслідки шлюбу визначаються спільним особистим законом подружжя, а за його відсутності – правом держави, у якій подружжя мало останнє спільне місце проживання, за умови, що хоча б один з подружжя все ще має місце проживання у цій державі, а за відсутності такого – правом, з яким обидва з подружжя мають найбільш тісний зв'язок іншим чином. Наступний критерій, який може бути покладений в основу класифікації колізійних норм – це форма вираження волі законодавця (або ступінь обов’язковості для сторін). Згідно з цим критерієм колізійні норми поділяються на: імперативні, диспозитивні, альтернативні й кумулятивні. Імперативні – це норми, які містять категоричні вказівки щодо вибору права i не можуть бути змінені за погодженням сторін. Прикладом імперативної колізійної норми може бути ч. 3 ст. 42 Закону України «Про міжнародне приватне право», а саме: « захист права власності та інших речових прав, які підлягають державній реєстрації в Україні, здійснюється відповідно до права України». Імперативною колізійною нормою також є ч. 1 ст. 16: «Особистим законом фізичної особи вважається право держави, громадянином якої вона є». Диспозитивні – це норми, які, встановлюючи загальне правило про вибір права, залишають сторонам можливість відмовитися від нього i тим самим обрати застосовне право. Диспозитивність проявляється у таких формулюваннях, як «сторони можуть», «якщо інше не встановлено угодами сторін» та ін. Наприклад, ч. 1 ст. 33 Договору між Україною i Республікою Польща про правові відносини у цивільних і кримінальних справах передбачає, що «зобов’язання, які виникають з договірних відносин, визначаються законодавством тієї Договірної Сторони, на території якої була укладена угода, якщо учасники договірних відносин не підпорядкують ці відносини обраному ними законодавству». Альтернативні норми характеризуються наявністю декількох прив’язок. При цьому вибір однієї з прив’язок виключає подальше використання інших. Звичайно вони з’єднуються сполучником «або». Прикладом такої колізійної норми слугує ч. 1 ст. 42 Закону України «Про міжнародне приватне право», а саме: «Захист права власності та інших речових прав здійснюється на вибір заявника відповідно до права держави, у якій майно знаходиться, або відповідно до права держави суду». Кумулятивні – це такі норми, в яких одночасно декілька прив’язок застосовується до одного правовідношення. При чому застосування однієї з прив’язок не виключає подальшого використання іншої⁵⁷. Так, кумулятивна прив’язка використовується в ч. 3 ст. 3 Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах, а саме: «Якщо дитину усиновляє подружжя, з якого один є громадянином однієї Договірної Сторони, а другий – іншої Договірної Сторони, повинні бути дотримані вимоги, передбачені законодавством обох Договірних Сторін». Прикладом кумулятивної прив’язки може слугувати і ст. 55 Закону України «Про міжнародне приватне право», де зазначено, що право на шлюб визначається особистим законом кожної з осіб, які подали заяву про укладення шлюбу. Таким чином кумулятивні колізійні прив’язки передбачають застосування одночасно різні правові системи. Формули прикріплення є результатом узагальнення найбільш розповсюджених двосторонніх колізійних прив`язок, визначення їх основних видів, які прийнято позначати латинською мовою. Розглянемо найбільш відомі формули прикріплення. 1. Особистий закон фізичної особи (lex personalis), згідно з яким визначається правовий статус фізичної особи, її право- та дієздатність, а також особисті та інші права. Різновидами особистого закону фізичної особи є: а) закон громадянства (lex patriae, lex nationalis) – означає застосування права тієї держави, громадянином якої є дана особа; б) закон місця проживання (lex domicilii) – означає застосування права тієї держави, де відповідна особа постійно чи переважно проживає. Як інститут міжнародного приватного права lex domicilii вперше виник в 17 столітті в Голландії, а пізніше був визнаний іншими державами. На сьогодні lex domicilii визнається усіма державами з тією лише різницею, що в одних державах він має першочергове значення і перш за все в англосаксонських державах, а в інших – другочергове. Щодо цього інституту, то lex domicilii буває двох видів, а саме: за походженням і за вибором. Domicilii за походженням отримує кожна особа в момент народження, а domicilii за вибором може вільно отримати будь-яка особа замість domicilii за походженням. Для отримання domicilii за вибором необхідно, щоб особа фактично проживала у державі, яку вона обрала з наміром залишитися в ній назавжди. Щодо першочергового застосування закону громадянства (lex patriae), то на його захист говорить той факт, що при його застосуванні набагато легше встановити особистий статус фізичної особи, тобто зв'язок з державою громадянства найбільш стабільний. Але велика кількість людей немає взагалі громадянства або має декілька, в результаті чого і виникає багато проблем як для них так і в межах міжнародних відносин. Так ось в цих випадках і є необхідність в застосуванні закону постійного місця проживання, тобто lex domicilii. Необхідно зазначити, що сьогодні розширюється коло держав, які все частіше використовують так звану «змішану систему» особистого закону, тобто застосовуються обидва варіанти, що підвищує його ефективність. Визначення правового статусу фізичної особи за особистим законом в змішаному варіанті знайшло своє відбиття в законі України «Про міжнародне приватне право», де в статті 16 зазначається, що «особистим законом фізичної особи вважається право держави, громадянином якої вона є. Якщо фізична особа є громадянином двох або більше держав, її особистим законом вважається право тієї з держав, з якою особа має найбільш тісний зв’язок, зокрема, має місце проживання або займається основною діяльністю. Особистим законом особи без громадянства вважається право держави, у якій ця особа має місце проживання, а за його відсутності – місце перебування. Особистим законом біженця вважається право держави, у якій він має місце перебування.» 2. Закон «національності» юридичної особи (lex societatis) – використовується при вирішенні колізій законів, які пов`язані з правовим положенням іноземної юридичної особи. Дана формула прикріплення передбачає застосування права тієї держави, якій належить юридична особа. Міжнародній практиці відомі різноманітні варіанти визначення «національності» юридичної особи, тобто при виборі ознак для визначення особистого статусу юридичної особи немає єдиної думки. 3. Закон місця знаходження речі (lex rei setae) – одна з стародавніх колізійних прив’язок, за допомогою якої визначається речово-правовий статут правовідносин і означає застосування права тієї держави, на території якої знаходиться річ для врегулювання відносин в сфері права власності, інших речових прав. Так, відповідно до п. 2 ст. 45 Мінської конвенції 1993 р. «право спадкування нерухомого майна визначається за законодавством Договірної Сторони, на території якої знаходиться це майно». Ця ж формула прикріплення використовується при визначенні права власності на нерухоме майно (п. 1 ст. 38 Мінської конвенції 1993 р.). 4. Закон країни продавця (lex venditoris) – означає застосування права тієї держави, де заснована, має місце проживання або основне місце діяльності сторона – продавець. Це прив’язка вважається загальною субсидіарною, щодо усіх зовнішньоекономічних правочинів. Закон країни продавця застосовується в дослівному його розумінні – до договору купівлі-продажу, а також в широкому розумінні – до інших приватноправових договорів. Таким чином центральною стороною в договорі купівлі продажу є продавець, а всі останні зовнішньоекономічні правочини конструюються по моделі цього договору і як, наприклад, в договорі про надання послуг центральною стороною буде право країни виконавця (ст.44 Закону Україні «Про міжнародне приватне право»). 5. Закон місця здійснення акту (lex loci actus) – ця прив’язка широко використовується в зобов’язальній сфері і означає застосування права тієї держави, на території якої був здійснений акт. Приватноправовий акт – це широке поняття, що охоплює різні приватноправові дії. Основними видами загальної формули прикріплення закону місця здійснення акту є закон місця укладення договору і закон місця виконання зобов’язань. Ці формули прикріплення мають субсидіарний характер відносно автономії волі сторін при регулюванні питань зобов’язального статуту і застосовуються виключно за відсутністю згоди сторін про вибір права. а) Закон місця укладення договору (lex loci contractus) – означає застосування права держави, де укладено договір, та застосовується в сфері зобов’язального права. Відносно даної прив’язки існує проблема визначення місця здійснення договору, якщо він укладений між сторонами шляхом листування. Місце укладення договору по-різному тлумачиться в праві різних країн. Наприклад, в англо-американському праві договір вважається укладеним в тому місці, звідки відправлений акцепт, в країнах Європи – де отриманий акцепт. Тенденція сучасної практики спрямована на відмову від застосування даної формули прикріплення і перш за все тому, що категорія місця укладення договору трансформувалася із фізичної, реальної категорії в формально-юридичну. б) Закон місця виконання договору (lex loci solutionis) – означає застосування права тієї держави, де зобов’язання, які випливають з договору, підлягають виконанню і вважається оптимальним варіантом регулювання питань зобов’язального статуту. В праві більшості держав прийнята наступна трактовка місця виконання зобов’язань, а саме мова йде про місце фактичної здачі товару, товаророзпорядчих документів або місце здійснення платежу. 6.Закон місця укладення шлюбу (lex loci celebrationis) – застосовується в законодавстві деяких країн, що регулює сімейні відносини, і означає застосування права тієї держави, на території якої укладений шлюб; 7. Закон місця заподіяння шкоди (lex loci delicti commissi) – означає застосування права тієї держави, на території якої була заподіяна шкода, і застосовується для регулювання деліктних зобов’язань. Принцип закону місця заподіяння шкоди виражений в п. 1 ст. 42 Мінської конвенції 1993р.: «зобов’язання про відшкодування шкоди, крім дій, що випливають із договору, та інших правомірних дій, визначаються за законодавством Договірної Сторони, на території якої мала місце дія або інша обставина, що є підставою для вимоги про відшкодування збитків». Саме цей принцип знайшов своє відбиття і в розділі 7 Закону України «Про міжнародне приватне право». Але необхідно зазначити, що основним принципом сучасного вирішення деліктних зобов’язань є можливість вибору законодавства найбільш сприятливого для потерпілого. 8. Закон місця роботи (lex loci laboris) – означає застосування права країни, де здійснюється трудова діяльність, і застосовується в сфері міжнародних трудових відносин (основним винятком з даного правила є форма трудового договору). 9. Закон прапору (lex flagi) означає застосування права тієї країни, під прапором якої, наприклад, ходить судно. Цей колізійний принцип уявляє собою трансформацію прив’язки «особистий закон» застосовне до повітряних, водних та космічних об’єктів. Ці об’єкти є «умовною територією» держави прапору, тому для регулювання більшості відносин, які виникають на їх борту, в першу чергу, застосовується закон прапору. Основна сфера застосування - це сфера торгівельного мореплавства, міжнародні морські та повітряні перевезення. 10. Закон суду, який вирішує спір (lex fori) – це прив’язка односторонньої колізійної норми і означає застосування права тієї держави, суд якої розглядає справу з іноземним елементом. Колізійне питання вирішується судом на користь застосування власного національного права. Загальноприйнятою сферою застосування закону суду є міжнародний цивільний процес. Право країни суду цілком може бути застосовне до певного виду приватноправових відносин і може виступати альтернативою усім останнім формулам прикріплення. В законодавстві більшості держав передбачено, якщо зміст норм права іноземної держави в розумні строки не встановлений, суд вирішує справу на підставі свого національного права. В сучасній практиці і доктрині визнано, що «закон суду» – це «жорстка» колізійна прив’язка і слід максимально намагатися відмовлятися від її застосування. 11. Закон, обраний особою, яка здійснила правочин (lex voluntatis) – являє собою застосування права тієї держави, яку оберуть самі сторони. Дана формула прикріплення, яка ще має назву «автономія волі сторін «, спрямована на врегулювання договірні відносини з іноземним елементом і санкціонована законодавством сучасних держав і міжнародними конвенціями універсального та регіонального характеру. Як національне колізійне право, так і міжнародні договори виходять з того, що при вирішенні всіх колізійних питань в сфері договірних зобов’язань вирішальною є воля сторін. В 1991 році Інститутом міжнародного права⁵⁸ було зазначено, що автономія волі сторін є фундаментальним принципом міжнародного приватного права. Перш за все цьому сприяло закріплення даного принципу в міжнародних конвенціях, а саме: Кодексі Бустаманте, Римській конвенції щодо права застосованого до договірних зобов’язань 1980 р., Міжамериканській конвенції про право, що застосовується до міжнародних контрактів 1994 р., інші. В Законі України «Про міжнародне приватне право» принцип автономії волі знаходить своє відбиття в ст.5, де зазначається, що учасники правовідносин можуть самостійно здійснювати вибір права, що підлягає застосуванню до змісту правових відносин, при цьому такий вибір має бути явно вираженим або прямо випливати з дій сторін правочину, умов правочину чи обставин справи, які розглядаються в їх сукупності, якщо інше не передбачено законом. Сторони можуть обрати право щодо правочину в цілому, або його окремої частини, при цьому вибір права або зміна раніше обраного права можуть бути здійснені учасниками правовідносин у будь-який час, зокрема при вчиненні правочину, на різних стадіях його виникнення тощо. Крім того, вибір права або зміна раніше обраного права, які зроблені після вчинення правочину, мають зворотну дію і є дійсними з моменту вчинення правочину але не можуть бути підставою для визнання правочину недійсним у зв’язку з недодержанням його форми. Таким чином, як національне колізійне право, так і міжнародні договори виходять з того, що при вирішенні всіх колізійних питань в сфері договірних зобов’язань вирішальною є воля сторін. Право більшості держав передбачає абсолютну, необмежену і безумовну автономію волі сторін щодо вибору застосовного права. До таких держав відносяться: Вірменія, Австрія, Угорщина, Венесуела, Німеччина, Греція, Канада, Китай, Швейцарія та інші. За законодавством цих держав сторони можуть обрати як право держави з яким пов’язані їх правовідносини так і право держави з яким ці правовідносини не мають зв’язку. При цьому сторони припускають, що таким чином буде забезпечена найбільша об’єктивність. Однак обмеження можуть виникати і з інших причин. Як правило автономія волі виключається в договірних відносинах, об’єктом яких є нерухомі речі, тобто вибір сторонами права не може впливати на дію імперативних норм держави, з якою договір реально пов’язаний. Вибір права сторонами не може також обмежити чи порушити права, які набули треті особи до моменту вибору права або зміни раніше обраного права. Таким чином принцип свободи волі не повинен слугувати інструментом обмеження захисту інтересів споживачів та працівників, який гарантують імперативні норми вітчизняного правопорядку. Вибір права також не здійснюється, якщо відсутній іноземний елемент у правовідносинах. 12. Закон найбільш тісного зв’язку (proper law) – означає застосування права тієї держави, з якою правовідносини найбільш тісно пов’язані, й застосовується як в зобов’язальному праві, так і в сфері деліктів, при регулюванні шлюбно-сімейних, спадкових, трудових відносин. Це приклад «гнучкої» колізійної норми, що відноситься до нового покоління колізійних правил, що має своє закріплення в таких правових актах: Конвенція про право, що застосовано до договірних зобов’язань, 1980 р.; Міжамериканська конвенція про право що застосовано до міжнародних контрактів, 1994 р.; закони про міжнародне приватне право Австрії, Угорщини, Швейцарії, інші. У США другий Звід законів про конфлікт законів в звісному шостому параграфі не тільки сприйняв цю норму, але й надав їй статус одного з основних колізійних начал, принципів. В законі України «Про міжнародне приватне право» вищезазначений принцип також знайшов своє відбиття, а саме в ч.3 ст.4 підкреслюється, що визначене згідно з колізійними нормами право не застосовується, якщо за всіма обставинами правовідносини мають незначний зв’язок з визначеним правом і мають більш тісний зв’язок з іншим правом. Сучасна особливість колізійного права полягає у відмові від «жорстких» колізійних норм, які засновані на одному критерії вибору права і застосуванні «гнучких» правил які враховують усі обставини справи. При поділі правовідносин на статути⁵⁹ до кожного окремого з них застосовується певне самостійне колізійне регулювання, тобто право тієї держави, з яким певна частина правовідносин найбільш тісно пов’язано. В такий спосіб передбачається врегулювання відносин, що містяться в альтернативних колізійних нормах, а також коли відбувається розщеплення колізійної норми, тобто коли правовідносини (спадкові) в цілому підпорядковуються одному правопорядку (особистому закону спадкодавця), а його окремі питання (спадкування нерухомості) – іншому (закону місця її знаходження). До нового покоління колізійних правил відноситься і найбільш сприятливий закон для сторони. Застосування закону найбільш сприятливого для сторін є однією з сучасних тенденцій в колізійному регулюванні. Як правило, такі колізійні норми встановлюються для регулювання деліктних зобов’язань, шлюбно-сімейних відносин і спрямовані на захист слабкої сторони в такому зобов’язані. Встановлення подібних норм залежить від рівня розвитку суспільства, від того на скільки законодавець усвідомлює необхідність захисту своїх громадян в подібних ситуаціях.