Раздел 2

Право на исполнение

Статья 7.2.1. Исполнение денежного обязательства

Если сторона, обязанная уплатить деньги, не совершает этого, другая сторона может потребовать произвести платеж.

Статья 7.2.2. Исполнение неденежного обязательства

Если сторона, обязательство которой состоит не в уплате денег, не исполняет его, другая сторона может потребовать исполнения, кроме случаев, когда:

a) исполнение невозможно юридически или фактически;

b) исполнение или, в соответствующих случаях, принудительное исполнение является неразумно обременительным или дорогостоящим;

c) сторона, имеющая право на исполнение, может разумно получить исполнение из другого источника;

d) исполнение носит исключительно личный характер; или

e) сторона, имеющая право на исполнение, не требует его в разумный срок после того, как она узнала или должна была узнать о неисполнении.

Статья 7.2.3. Исправление или замена ненадлежащего исполнения

Право на исполнение включает в соответствующих случаях право требовать исправления, замены или иного устранения недостатков исполнения. Положения ст. ст. 7.2.1 и 7.2.2 применяются соответственно.

Статья 7.2.4. Судебный штраф

1. Если суд обязывает сторону произвести исполнение, он может также предписать ей уплатить штраф, если она не исполнит его решение.

2. Штраф должен быть уплачен потерпевшей стороне, если только императивные нормы права страны, где находится суд, не устанавливают иного. Уплата штрафа потерпевшей стороне не исключает каких-либо требований об убытках.

Статья 7.2.5. Изменение средств правовой защиты

1. Потерпевшая сторона, потребовавшая исполнения неденежного обязательства и не получившая исполнение в установленный срок, или в ином случае в разумный срок, может прибегнуть к любому другому средству правовой защиты.

2. Если решение суда об исполнении неденежного обязательства не может быть исполнено принудительно, потерпевшая сторона может использовать любое иное средство правовой защиты.

36. Держава як суб'єкт цивільного права

Держава діє як суб´єкт цивільного права тоді, коли стороною у цивільних правовідносинах виступає не той чи інший відо­кремлений державний орган, а саме держава.

Держава - це особливий суб´єкт цивільного права, це не юри­дична особа. До держави як суб´єкту цивільних правовідносин не можливо застосувати загальні положення, що є характерни­ми для юридичних осіб. Держава сама є джерелом права, вона створює правові норми щодо виникнення та припинення діяль­ності юридичних осіб. Юридичні особи підлягають державній реєстрації. До держави не можливо застосувати положення про спеціальну правоздатність юридичних осіб публічного пра­ва. Держава як суб´єкт цивільного права не може припинитись шляхом ліквідації чи реорганізації.

Держава може виступати суб´єктом цивільного права у ви­падках, передбачених законом. Наприклад, ст. 1170 ЦК України покладає на державу відшкодування шкоди, завданої влас­никові прийняттям закону, що припиняє право власності на певне майно. Держава може бути суб´єктом цивільного права у відносинах спадкування, якщо є спадкоємцем за заповітом (ч. 1 ст. 1235 ЦК України). Також держава стає суб´єктом цивіль­них правовідносин, які виникають при зверненні на користь де­ржави скарбу, що є пам´яткою історії та культури (ч. 4 ст. 343 ЦК України). Створюючи юридичні особи приватного права, де­ржава також вступає в цивільні правовідносини. Законодавство України передбачає й інші випадки, коли держава є стороною в приватних (цивільних) правовідносинах.

Держава може виступати у якості суб´єкта цивільних пра­вовідносин і тоді, коли це прямо законом і не передбачено. В та­кому разі повинні бути дотримані вимоги про юридичну рівність суб´єктів цивільного права. Крім того, необхідно враховувати той фактор, що, вступаючи у цивільні правовідносини, держава не може діяти у власних інтересах. Метою вступу держави сто­роною у цивільні правовідносини є ефективне здійснення нею своїх публічних функцій.

В юридичній літературі немає єдності щодо визначення харак­теру правоздатності держави. Деякі автори вважають, що держа­ва має спеціальну правоздатність, і, відповідно, може мати лише ті права та нести лише ті обов´язки, що визначені законом.

Однак, у зв´язку з тим, що держава є носієм публічної влади і повинна діяти в інтересах усього суспільства, у юридичній лі­тературі цивільну правоздатність держави називають цільовою/ Така позиція видається більш вірною, адже можливі ситуації, коли держава стає суб´єктом цивільного права у випадках, не визначених законом. Також варто враховувати і той факт, що держава здатна самостійно визначати свій обсяг правоздатності.

Крім держави, у цивільних правовідносинах можуть брати участь територіальні громади і Автономна Республіка Крим.

Названі утворення діють у цивільних правовідносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин. їх участь у цивіль­них правовідносинах, як і участь у названих відносинах держа­ви, повинна бути спрямована як на інтереси окремих громадян, що приживають на певних територіях, так і народу в цілому.

Відповідно до ст. 140 Конституції України територіальними громадами є жителі міста, селища, села чи добровільно об´єднані у сільську громаду жителі кількох сіл. Такі громади вправі само­стійно вирішувати питання місцевого значення в межах Консти­туції і законів України.

Автономна Республіка Крим (далі - АРК) є невід´ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визна­чених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання. До нормативних актів, що визначають повноважен­ня республіки, є Конституція Автономної Республіки Крим. АРК має особливий статус, оскільки вона не визнається тери­торіальною громадою. Крім того, вона не відноситься і до де­ржавних утворень. Виходячи з цього, в юридичній літературі АРК визначають як автономне утворення, що є специфічним суб´єктом цивільних правовідносин. Законодавство України передбачає багато спільних рис між правовою природою тери­торіальних громад і АРК. При цьому, основна відмінність АРК від територіальних громад полягає у тому, що вона має більшу автономію, як суб´єкт публічних (зокрема конституційних) правовідносин, а в сфері цивільного права - розширений обсяг правоздатності.

Автономна Республіка Крим і територіальні громади є суб´єктами коштів відповідних бюджетів, суб´єктами права власності права власності на майно, яке належить відповід­но Автономній Республіці Крим чи територіальним громадам, суб´єктами відповідних корпоративних та інших прав. Відпові­дальність за неправомірні дії органів та посадових осіб АРК чи територіальних громад покладається відповідно на Автономну Республіку Крим чи територіальні громади.

Форми участі.

Від імені держави як суб´єкта цивільних правовідносин виступають її органи. Найчастіше такими органами є Кабінет Міністрів, Міністерство фінансів і Фонд державного майна України. Повноваження державних органів, які представля­ють державу у цивільних правовідносинах, закріплені у за­конодавстві України. Так, повноваження Кабінету Міністрів України закріплені у ст. 116 Конституції України. Крім того, відповідно до ч. З ст. 11 Закону України «Про цінні папери і фондовий ринок» від 23 лютого 2006 року, емітентом казначей­ських зобов´язань України виступає держава в особі Мініс­терства фінансів України за дорученням Кабінету Міністрів України.

Повноваження Міністерства фінансів визначені в Положен­ні про Міністерство фінансів України, затвердженому Указом Президента від 26 серпня 1999 року № 1081/99. Міністерство фі­нансів уповноважене розпоряджатись державними фінансами. Зокрема, воно приймає рішення про випуск облігацій зовнішніх державних позик.

Фонд державного майна здійснює функції по управлін­ню корпоративними правами держави. Його повноваження закріплені в Указі Президента України «Про зміни у струк­турі центральних органів виконавчої влади» від 15.12.1999 № 1573/99.

До останнього часу на Державне казначейство покладались функції управління коштами державного бюджету. Однак, від­повідно до Указу Президента України «Питання Міністерства фінансів України» від 20 квітня 2005 року № 676/2005 Держав­не казначейство України підлягає реорганізації шляхом його перетворення в урядовий орган державного управління у складі Міністерства фінансів України.

Варто зазначити, що повноваження вказаних вище органів визначені на рівні підзаконних актів. Натомість видається, що питання, пов´язані з діяльністю вищих виконавчих органів вла­ди, повинні закріплюватись на рівні закону. У зв´язку з цим, варто зауважити, що на розгляді у Верховній Раді України зна­ходяться законопроекти, спрямовані врегулювати діяльність згаданих органів.

Територіальна громада села, селища, міста є первинним суб´єктом місцевого самоврядування, основним носієм його фун­кцій і повноважень. Територіальні громади набувають і здій­снюють цивільні права та обов´язки через органи місцевого са­моврядування у межах їхньої компетенції, яка встановлюється законом. Вказані громади можуть представляти ради відповід­ного рівня (сільські, селищні, міські) та їх виконавчі комітети, а також сільський, селищний, міський голова (Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Відповідно до ст. 11 Закону України «Про цінні папери і фон­дову біржу» рішення про розміщення облігацій місцевих позик приймає Верховна Рада Автономної Республіки Крим або місь­ка рада відповідно до вимог, установлених бюджетним законо­давством. Таким чином, сільські і селищні ради не мають права випускати облігації.

Варто зазначити, що відповідно до ст. 2 Закону України «Про органи самоорганізації населення» жителі села, селища, міста або їх частин для вирішення окремих питань місцевого значення можуть створювати органи самоорганізації населення. Такими органами є будинкові, вуличні, квартальні комітети, комітети мікрорайонів, комітети районів у містах, сільські, селищні ко­мітети.

Вказані органи мають власні повноваження, які можуть роз­ширюватись за рахунок повноважень, які їм делегують відповід­ні сільські, селищні, міські, районні у місті (у разі її створення) ради. Органи самоорганізації населення можуть також вступати в цивільні правовідносини при виконанні своїх завдань, зокрема щодо задоволення соціальних, культурних, побутових та інших потреб жителів шляхом сприяння у наданні їм відповідних пос­луг (п. З ст. З Закону України «Про органи самоорганізації насе­лення»).

Автономна Республіка Крим також набуває і здійснює цивільні права та обов´язки через відповідні органи влади у ме­жах їхньої компетенції, встановленої законом.

Від імені Автономної Республіки Крим може діяти Верховна Рада Автономної Республіки Крим. Зокрема, відповідно до ст. 9 Закону України «Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим» до її компетенції належить прийняття рішень щодо ви­пуску місцевих позик. Також, відповідно ч. 2 ст. 38 Конститу­ції Автономної Республіки Крим здійснювати цивільні права і обов´язки АРК може Рада міністрів АРК.

Варто зазначити, що відповідно до ст. 173 ЦК України у ви­падках, встановлених законом від імені держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад за спеціальними дору­ченнями можуть виступати фізичні та юридичні особи, органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування. Порядок вказаного пред­ставництва відповідно до вказаної норми повинен визначатися законом. Однак на даний момент не прийнято відповідних актів законодавства України.

Держава, АРК та територіальні громади можуть брати участь у цивільних правовідносинах шляхом створення юри­дичних осіб. Вказані суб´єкти у випадках та в порядку, вста­новленому законодавством, можуть створювати юридичні особи публічного права (відповідно - державні і комунальні підприємства, навчальні заклади тощо). Крім того, вони мо­жуть створювати юридичні особи приватного права (підпри­ємницькі товариства тощо) чи брати участь в їх діяльності на загальних підставах, якщо інше не встановлено законом (ст. ст. 167-169 ЦК України).

Держава, АРК і територіальні громади приймають участь у різного роду цивільних правовідносинах. Зокрема, вказані суб´єкти вступають у відносини власності щодо майна, яке пе­ребуває відповідно у державній чи комунальній власності. Так, держава, АРК і територіальні громади виконують функції влас­ника щодо коштів відповідних бюджетів. Держава виступає суб´єктом речового права власності при набутті права власності на скарб, що є пам´яткою історії та культури.

Також державі, АРК і територіальним громадам належать особисті немайнові права, такі як право на інформацію, ділову репутацію та інші. Особливий статус у особистих немайнових від­носинах займає держава, яка має право на державну таємницю.

Держава, АРК і територіальні громади виступають також суб´єктами зобов´язальних відносин. Так, вони можуть вступа­ти у відносини по спадкуванню за заповітом, якщо визначені як спадкоємці. Крім того, відповідно до ст. 11 Закону України «Про заставу» сторонами договору застави можуть бути фізич­ні, юридичні особи та держава. Серед сторін вказаного договору територіальні громади і АРК не визначені, однак вони можуть вступати у заставні відносини, виходячи із того, що Автономна Республіка Крим і територіальні громади діють у цивільних від­носинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин (ст. 168; 169 ЦК України).

Держава є суб´єктом зобов´язальних відносин щодо відшко­дування шкоди, заподіяної незаконними діями органів дізнан­ня, попереднього слідства, прокуратури і суду.

Відповідно до ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самов­рядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незакон­ними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної вла­ди, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Як і інші суб´єкти цивільного права, держава, АРК і тери­торіальні громади відповідають за своїми зобов´язаннями своїм майном, крім майна, на яке відповідно до закону не може бути звернено стягнення (ст. 174; ст. 175 ЦК України). Вказані норми не передбачають відповідного правила про відповідальність АРК, однак із аналізу інших норм ЦК України випливає, що Автоном­на Республіка Крим також відповідає за своїми зобов´язаннями своїм майном, крім майна, на яке відповідно до закону не може бути звернено стягнення. Такий висновок, зокрема, випливає зі ст. 176 ЦК України, яка визначає розмежування відповідаль­ності держави, АРК і територіальних громад.

Статтею 176 ЦК України встановлено особисту відповідаль­ність держави, Автономної Республіки Крим, територіальних

громад за своїми зобов´язаннями. Тобто, держава не відпові­дає за зобов´язаннями Автономної Республіки Крим і тери­торіальних громад; Автономна Республіка Крим не відповідає за зобов´язаннями держави і територіальних громад, а тери­торіальна громада не відповідає за зобов´язаннями держави, Автономної Республіки Крим та інших територіальних громад.

Крім того, законом встановлене розмежування відповідаль­ності юридичних осіб, створених державою, АРК чи територіаль­ними громадами. Так, вказані юридичні особи не відповідають за зобов´язаннями відповідно держави, АРК чи територіальних громад. Натомість відповідальність за зобов´язаннями створе­них вказаними суб´єктами юридичних осіб наступає лише у ви­падках, встановлених законом.

Зокрема, відповідно до ч. 7 ст. 77 ГК України держава може нести відповідальність за діяльність казенних підприємств. Така відповідальність носить субсидіарний характер і наступає у ви­падку недостатності коштів у казенного підприємства.

37. Поняття шлюбного договору та його види

Поняття шлюбного договору

Шлюбний договір регулюється  Главою 10 Сімейного кодексу України (далі — СК України).          Відповідно до ст. 92 СК України шлюбний договір може бути  укладено  особами,  які  подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям.          На  укладення шлюбного договору до реєстрації шлюбу,  якщо його стороною є неповнолітня особа,  потрібна  письмова  згода  її батьків або піклувальника, засвідчена нотаріусом.          Відповідно до ст. 93 СК України шлюбним   договором   регулюються  майнові  відносини  між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов'язки.          Шлюбним договором можуть бути визначені майнові  права  та обов'язки подружжя як батьків.          Шлюбний  договір  не  може  регулювати  особисті відносини подружжя, а також особисті відносини між ними та дітьми.          Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені  СК України,  а  також  ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище.          За шлюбним договором  не  може  передаватися  у  власність одному  з  подружжя  нерухоме  майно  та інше майно,  право на яке підлягає державній реєстрації.          Шлюбний  договір   укладається   у   письмовій   формі   і нотаріально посвідчується.          Якщо  шлюбний  договір  укладено до реєстрації шлюбу,  він набирає чинності у день реєстрації шлюбу.          Якщо  шлюбний  договір  укладено  подружжям,  він  набирає чинності у день його нотаріального посвідчення.          За вимогами ст. 96 СК України у  шлюбному договорі може бути встановлено загальний строк його дії, а також строки тривалості окремих прав та обов'язків.          У  шлюбному  договорі  може  бути   встановлена   чинність договору або окремих його умов і після припинення шлюбу.          Одностороння зміна умов шлюбного договору не допускається.           Шлюбний  договір  може  бути змінено подружжям. Угода про зміну шлюбного договору нотаріально посвідчується.          На  вимогу  одного  з подружжя шлюбний договір за рішенням суду може бути  змінений,  якщо  цього  вимагають  його  інтереси, інтереси дітей, а також непрацездатних повнолітніх дочки, сина, що мають істотне значення.          Одностороння    відмова    від    шлюбного   договору   не допускається.          Подружжя має право відмовитися від  шлюбного  договору.  У такому разі,  за вибором подружжя, права та обов'язки, встановлені шлюбним договором,  припиняються з моменту його  укладення  або  в день подання нотаріусу заяви про відмову від нього.          Відповідно до ст. 102 СК України на вимогу одного з  подружжя шлюбний  договір  може  бути розірваний за рішенням суду з підстав,  що мають істотне значення, зокрема в разі неможливості його виконання.

Види ШД.

Шлюбний договiр може розглядатися як згода наречених або подружжя щодо встановлення майнових прав та обов’язкiв подружжя, пов’язаних з укладенням шлюбу, його iснуваннямта припиненням. Хоча шлюбний договiр має значну специфiку,

вiн вiдповiдає загальним ознакам, що властивi цивiльноправовим правочинам у цiлому. Форма такого договору, умови йогодiйсностi, пiдстави визнання недiйсним, процедура укладання та примусового виконання, чимало iнших моментiв наочно показують, що у цьому випадку використовуються загальнi цивiльноправовi конструкцiї договiрного права.

Законодавство визначає форму шлюбного договору. Згiдно зi ст. 94 СК України шлюбний договiр укладається у письмовiйформi та нотарiально посвiдчується. Iснують деякi особливостi укладення шлюбного договору, суб’єктом якого є неповнолiтня особа. Для його укладення потрiбна письмова згода батькiв

або пiклувальника неповнолiтнього, засвiдчена нотарiусом (ч. 2

ст. 92 СК).Вiдповiдно до ч. 1 ст. 92 СК суб’єктами шлюбного договоруможуть бути двi категорiї осiб: поперше, це особи, якi подалидо державного органу РАЦС заяву про реєстрацiю шлюбу (нареченi), подруге, особи, якi зареєстрували шлюб (подружжя).Iз специфiкою суб’єктного складу шлюбного договору пов’язанi й особливостi дiї цього договору у часi. Згiдно зi ст. 95

СК України дiя шлюбного договору, що його було укладено дореєстрацiї шлюбу, починається з моменту реєстрацiї шлюбу. Якщо шлюбний договiр укладено подружжям, вiн набирає чинностi у день його нотарiального посвiдчення. За бажанням сторiншлюбний договiр, укладений до реєстрацiї шлюбу, може розповсюджуватися на вiдносини, якi виникнуть не з моменту реєстрацiї шлюбу, а пiзнiше, наприклад, через п’ять рокiв пiсля реєстрацiї шлюбу. Немає перешкод для того, щоб шлюбний договiр, укладений в перiод шлюбу, за бажанням сторiн поширював свою дiю на вiдносини, що виникли ранiше — з моменту реєстрацiї шлюбу. Такий договiр не буде суперечити закону.

З урахуванням того, що шлюбний договiр за своєю сутнiстюмає довгостроковий характер, важливого значення набуваютьновi правила щодо строку його дiї. Вiдповiдно до ст. 96 СК ушлюбному договорi, поперше, може бути встановлено загальний строк його дiї, а також строки тривалостi окремих прав таобов’язкiв подружжя та, подруге, за бажанням сторiн у договорi може бути встановлена чиннiсть договору або окремих йогоумов i пiсля припинення шлюбу. Подружжя можуть укласти шлюбний договiр лише на певний час, наприклад на першi п’ять рокiв пiсля реєстрацiї шлюбу. Пiсля їх спливу вони за бажанням вправi укласти новий договiр або погодитися з законним

(легальним) режимом свого майна, який встановлено законодавством України. Важливим убачається також правило щодо можливостi встановлення сторонами в договорi прав та обов’язкiв,якi будуть виникати пiсля припинення шлюбу. В цьому вiдбиваються особливостi подружнiх стосункiв, якщо навiть пiсля припинення сiмейних вiдносин, особи вiдчувають потребу добровiльно взяти на себе певнi обов’язки щодо колишнього чоловiка чидружини.Сiмейне законодавство встановлює певнi межi договiрної iнiцiативи подружжя i визначає, якi положення не можуть включатися до шлюбного договору.

1. Новий СК України залишає незмiнною iснуючу концепцiю щодо предметашлюбного договору. Вiдповiдно до частин 2i 3 ст. 93 СК шлюбним договором регулюються лише майновi вiдносини подружжя, встановлюються їхнi майновi права йобов’язки. Шлюбний договiр не може регулювати особистi вiдносини мiж ними, а також особистi вiдносини мiж батьками тадiтьми. Тому не будуть вiдповiдати закону умови шлюбного договору щодо встановлення права кожного з подружжя на вiросповiдання, виховання в дiтях прихильностi до певної релiгiї, визначення культурних та мовних прiоритетiв тощо.

2. Шлюбний договiр не може зменшувати обсягу прав дитини,якi встановленi СК (ч. 4 ст. 93). Зазначена норма є вiдповiдноюгарантiєю майнових прав дитини. Тому батьки не вправi укласти шлюбний договiр, за яким дитина буде позбавлена права наалiменти, права на отримання майна у власнiсть, права на проживання в певному житловому примiщеннi тощо. Разом з тим

не викликає сумнiву, що шлюбний договiр не може зменшувати будьяких майнових прав дитини, беззастережно вiд до мiсця їхнормативного закрiпленн

я — в Сiмейному кодексi або iншихнормативних актах. Тому бiльш точним буде вказiвка на те, щошлюбний договiр не може зменшувати прав дитини, якi встановленi законодавством.

3. Шлюбний договiр не може ставити одного з подружжя унадзвичайно невигiдне матерiальне становище (ч. 4 ст. 93 СК).Сутнiсть такої оцiночної категорiї як «надзвичайно невигiднестановище» може мати рiзнi конкретнi прояви. Наприклад, такестановище може виникнути якщо за умовами договору у разiподiлу майна подружжя вся нерухомiсть буде передаватися одному з них, натомiсть другий отримає рухоме майно незначноївартостi або, наприклад, якщо один iз подружжя зобов’язуєтьсяу разi розiрвання шлюбу утримувати свого колишнього чоловiка/жiнку, його дiтей та близьких родичiв тощо. Разом iз тим допоняття «надзвичайно невигiдне становище» слiд ставитися дуже виважено. Тут виникає складне питання щодо майнової рiвностi подружжя в шлюбi. У разi його вирiшення слiд виходити зтого, що iснують i такi домовленостi, якщо розмiр часток кожного з подружжя не базується на «формальному» моментi рiвностi. Однак самi цi домовленостi завжди вiддзеркалюють саме «реальну» рiвнiсть, бо зафiксований в договорi розподiл спiльного майна найбiльш справедливо вiддзеркалює фактичний вне

сок кожного з них в спiльно набуте майно. Крiм того, умовишлюбного договору, якi можуть стати вкрай обтяжливими дляоднiєї сiм’ї, можуть мати цiлком реальний характер для iншої.У новому СК України окреслено три основних види майнових вiдносин, якi можуть регулюватися шлюбним договором.Сторони у шлюбному договорi можуть визначити: а) правовий

режим майна (ст. 97); б) порядок користування житлом (ст. 98);в) право на утримання (ст. 99).Визначення у шлюбному договорi правового режиму майнаподружжя має за мету встановлення правил, якi не спiвпадають з тими,якi встановленi законодавчими нормами чи взагалi не передбаченi законодавством. Наприклад, сторони можутьдомовитися, що майно набуте ними до шлюбу буде входити доскладу їх спiльного, а не роздiльного майна; у разi подiлу майна частки кожного з подружжя будуть не рiвними, а вiдповiд

но збiльшеними чи зменшеними; речi професiйних занять одного з подружжя небудуть пiдлягати подiлу i передаватимутьсятому з подружжя, який їх використовував тощо. За новим Сiмейним кодексом регулювання вiдносин подружжя щодо укладення шлюбного договору в цiлому базується на диспозитивних засадах.

Сторони вправi включити до шлюбного договору умови щодо порядку користування житлом (ст. 98 СК). В такому разiйдеться щодо переходу права власностi на житлове примiщення вiд одного з подружжя до другого, а щодо користування житлом. Сторони шлюбного договору можуть домовитися про порядок користування житлом, яке належить на правi власностiодному з них. У юридичному сенсi квартира (житловий будинок, садиба), яка належить одному з подружжя, є чужою рiччюдля iншого з подружжя незалежно вiд часу його проживання вжитловому примiщеннi. Сторони можуть домовитися щодо користування чи припинення користування житловим примiщенням у разi розiрвання шлюбу. Вiдповiдно до ч. 2 ст. 98 СК України сторони можуть домовитися про проживання у житловомупримiщеннi їхнiх родичiв.

Змiст шлюбного договору можуть також становити умовищодо права подружжя на утримання (ст. 99 СК). Сенс шлюбного договору полягає у встановленнi правил, якi вiдрiзняютьсявiд тих, що визначенi законом. Тому сторони можуть домовитися про надання утримання одному з подружжя незалежно вiдтих умов, якi передбаченi законом, наприклад, непрацездатностi одного з подружжя або його потреби у матерiальнiй допомозi (ст. 75 СК). Можуть сторони передбачити також конкретнийпорядок, розмiр та строки надання утримання, визначити його

натуральну чи грошову форму тощо. Характерною рисою шлюбного договору є тривалiсть йогодiї. Це може викликати необхiднiсть змiни його умов. У СК

України закрiплено загальне правило щодо цього. Згiдно з ч. 1ст. 100 СК одностороння змiна умов шлюбного договору не допускається. Це можливо тiльки у тому разi, якщо на таку змiнудають згоду обидвi сторони. В частинi 2 ст. 100 СК сказано, щошлюбний договiр може бути змiнено подружжям. У зв’язку з тим, що шлюбний договiр пiдлягає нотарiальному посвiдченню усi внесенi в нього змiни також мають бути посвiдченi нотарiально. Новий СК УКраїни передбачає також можливiстьзмiни умов договору за рiшенням суду (ч. 3 ст. 100 СК). Требавважати, що це можливо у виключних випадках, якщо цього

вимагають iнтереси одного з подружжя, iнтереси неповнолiтнiх або непрацездатних повнолiтнiх дiтей, якi мають особливезначення.Ще однiєю новелою концепцiї шлюбного договору, який закрiплено в новому СК, є введення поряд з поняттям «розiрвання шлюбного договору» такого терiмiна, як «вiдмова від шлюбного договору». Як перший, так i другий термiни стосуються ситуацiї, коли шлюбний договiр припиняє свою дiю на майбутнє при збереженнi правових наслiдкiв, якi виникли пiдчас його дiї (в цьому полягає рiзниця мiж ними та визнаннямшлюбного договору недiйсним). Однак вiдмова вiд шлюбногодоговору здiйснюється за бажанням сторiн (ст. 101 СК), в тойчас як для його розiрвання необхiдно вiдповiдне рiшення суду

(ст. 102 СК).Як i iншi подружнi правочини, шлюбний договiр у силу певних пiдстав може бути визнаний недiйсним. Пiдставами для визнання шлюбного договору недiйсним є в основному тi самi, що iдля iнших цивiльноправовихправочинiв. Вiдповiдно до ст. 103СК України шлюбний договiр на вимогу одного з подружжя абоiншої особи, права та iнтереси якої цим договором порушенi,може бути визнаний недiйсним за рiшенням суду з пiдстав, встановлених Цивiльним кодексом України. Хоча в СК йдеться лише про тi пiдстави недiйсностi правочинiв, якi встановленi ЦКУкраїни, обмежитися цим не можна, бо Сiмейний кодекс мiстить низку власних умов, порушення яких без сумнiву слугуватиме пiдставою визнання шлюбного договору недiйсним.Пiдсумовуючи зазначене можна видiлити такi основнi пiдстави визнання шлюбного договору недiйсним: 1) порушеннянотарiальної формидоговору, а також укладення шлюбного договору неповнолiтнiми неемансипованими особами, якi берутьшлюб без згоди їх батькiв або пiклувальника; 2) неналежнийсуб’єктний склад (укладення договору недiєздатними особами або такими, що не мають необхiдного обсягу дiєздатностi);

3) зменшення обсягу прав дитини, якi встановленi СК України;

4) включення умов, якi ставлять одного з подружжя у надзвичайно невигiдне матерiальне становище; 4) укладення договорупiд впливом обману, насильства; 5) помилка однiєї зi сторiн договору; 6) порушення шлюбним договором норм закону (наприклад, включення в договiр положень, що стосуються особистихправ i обов’язкiв подружжя або їх неповнолiтнiх дiтей) тощо.Треба зазначити, що визнання шлюбного договору недiйсним не впливає на долю шлюбу: вiн продовжує своє iснування незалежно вiд цього. I, навпаки, визнання шлюбу недiйсним тягне за собою недiйснiсть шлюбного договору. Це свiдчить щодо залежностi шлюбного договору вiд шлюбу та певну пiдпорядко ванiсть першого другому.

39. Поняття недійсності правочину. Правові наслідки недійсності правочину.

Недійсними правочинами є дії фізичних та юридичних осіб, які не створюють юридичних наслідків, що передбачалися ними, через непритаманність цим діям властивостей юридичного факту. Поділяються недійсні правочини на нікчемні та оспорювані. Нікчемний правочин — це правочин, недійсність якого встановлена у законі, не вимагається визнання його недійсності судом (ст. ст. 218-221, 224, 226 та 228 ЦК). Оспорюваний правочин — це правочин, недійсність якого прямо не встановлена у законі, але він може бути визнаний недійсним судом у разі, коли одна зі сторін або інша зацікавлена особа заперечують його дійсність на підставах, передбачених законом (ст. ст. 222-223, 225, 227, 229-233). Підставами нікчемності правочинів є: 1) правочини, які порушують публічний порядок; 2) правочини, вчинені з порушенням вимог щодо їх форми; 3) правочини, вчинені недієздатною особою (ч. 1 ст. 226 ЦК); 4) правочин, вчинений без згоди органу опіки та піклування (ст. 71). Підставами оспорюваності правочинів є:

вчинення правочинів неповнолітніми фізичними особами поза межами їх цивільної дієздатності (ст. 222 ЦК);

вчинення правочину дієздатної фізичної особи у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (ст. 225 ЦК);

вчинення правочину юридичною особою, якого вона не мала права вчиняти (ст. 227 ЦК);

вчинення правочину під впливом помилки (ст. 229 ЦК);

вчинення правочину під впливом обману (ст. 230 ЦК);

вчинення правочину під впливом насильства (ст. 231 ЦК);

вчинення правочину у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою стороною (ст. 232 ЦК);

вчинення правочину під впливом тяжкої обставини (ст. 233 ЦК); — вчинення фіктивного правочину (ст. 234 ЦК). Правочин вважається недійсним з моменту його вчинення (ч. 1 ст. 236 ЦК). Це правило є загальним і стосується як нікчемних, так і оспорюваних правочинів. Якщо за недійсним пра- вочином права й обов’язки передбачалися лише на майбутнє (наприклад у строкових правочинах із відкладальним строком), можливість настання їх у майбутньому припиняється.

Наслідки правочинів, які пов’язані з їх недійсністю: якщо недійсний правочин не виконувався сторонами, то наслідком останнього є неможливість його подальшого виконання; якщо недійсний правочин повністю або частково виконаний, мають наставати майнові наслідки такого правочину. ЦК у ст. 216 закріплює загальні наслідки недійсності правочину, які охоплюють дві складові: є абсолютно обов’язковими і мають місце тоді, коли ці збитки (моральна шкода) заподіяні недійсним правочином. Відшкодування їх покладається на винну сторону. Особливі правові наслідки — це спеціальні правила, передбачені у ЦК щодо нетипових наслідків визнання недійсними окремих видів правочинів (ст. ст. 230-231 ЦК).

Спеціальні положення щодо правових наслідків недійсності нікчемних правочинів: правові наслідки недійсності нікчемного правочину, встановлені законом, не можуть змінюватися домовленістю сторін; застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути здійснено судом не тільки за вимогою будь- якої заіцікавленої особи, а й з власної ініціативи. Недійсність окремої частини правочину не має неслідком недійсності решти його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (ст. 217 ЦК). Якщо ж підстав для такого припущення немає, правочин у повному обсязі вважається або визнається недійсним.

40. Особливості вирішення судами спорів про розірвання шлюбу. Заг. Характер. Договорів що укладаються при розірванні шлюбу.

1. Розірвання шлюбу (розлучення).

Діюче законодавство України передбачає судовий порядок процедури розірвання шлюбу за певних умов, наприклад, наявності у подружжя неповнолітніх дітей, спору про поділ спільного майна та ухилення одного з подружжя від розірвання шлюбу.

Адвокати нашої компанії «Юридична планета» нададуть Вам професійні консультації з сімейного законодавства, складуть позовну заяву, захистять Ваші інтереси у суді. Ми також допоможемо Вам прискорити процес розірвання шлюбу.

 2. Поділ спільного майна подружжя. Під спільним майном подружжя слід вважати все майно, що набуте подружжям під час шлюбу, крім випадків, передбачених Сімейним кодексом України.

 3. Стягнення аліментів(заборгованості по аліментам) здійснюється у судовому порядку при небажанні одного з подружжя сплачувати грошові кошти на утримання дитини або інших осіб, визначених діючим законодавством.

 Сімейний адвокат нашої компанії допоможе у складенні позовної заяви про стягнення аліментів, а також застосує усі свої знання та навики з метою встановлення їх справедливого розміру.

 4. Визначення місця проживання дитини. Іноді, причиною розлучення стає  негативна (аморальна або антисоціальна) поведенка одного з подружжя.

У такому випадку необхідно визначити де і з ким буде проживати дтина.

 5. Позбавлення батьківських прав. Найчастіше, адвокати нашої компанії супроводжують такі процеси по ініціативі одного з батьків. Ініціатором також можуть виступати державні органи у справах дітей.

 6. Встановлення факту проживання однією сім’єю (цивільний шлюб) - дуже важлива категорія справ, оскільки має серйозні правові наслідки: право на визнання майна, нажитого під час проживання однією сім’єю, спільним; право на стягнення аліментів; право на спадкування тощо.

 7. Встановлення батьківства.

 8. Інші категорії сімейних справ:

• зміна імені, по батькові, прізвища;

• вирішення питань щодо опіки та піклування;

• допомога при усиновленні дитини;

• допомога при усиновленні дитини іноземними громадянами.

 З усіх категорій сімейних справ Ви можете отримати професійну консультацію адвоката нашої компанії.

ст. 109 СК України, в якій йдеться про те, що подружжя, яке має дітей, має право подати до суду заяву про розірвання шлюбу разом із письмовим договором про те, з ким із них будуть проживати діти, яку участь у забезпеченні умов їхнього життя братиме той з батьків, хто буде проживати окремо (у договорі також порядок, умови та форми (грошова і (або) натуральна) надання утримання одним з батьків [3]), а також про умови здійснення ним права на особисте виховання дітей [1]. Як бачимо, ця процедура є варіантом добровільного розірвання шлюбу, але оскільки держава окремо піклується про інтереси народжених у шлюбі дітей, то таке розірвання шлюбу проводиться судом, хоч і у спрощеному порядку – в порядку окремого провадження. До заяви обох із подружжя, яку належить подати до суду, слід додати договір, укладений між подружжям, про те, з ким із них будуть проживати діти, яку участь у забезпеченні умов їхнього життя братиме той з батьків, хто буде проживати окремо, а також про умови здійснення ним права на особисте виховання дітей. При цьому договір про розмір аліментів на дитину має бути нотаріально посвідченим, тому що у разі невиконання цього договору в подальшому аліменти зможуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса, а це, в свою чергу, виключає потребу додаткового звернення до суду з позовом про стягнення аліментів. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що заява про розірвання шлюбу відповідає дійсній волі дружини та чоловіка і що після розірвання шлюбу не будуть порушені їхні особисті та майнові права, а також права їхніх дітей; таке рішення постановляється після спливу одного місяця від дня подання заяви, а до закінчення цього строку дружина і чоловік мають право відкликати заяву про розірвання шлюбу.

41. Сфера дії конвенції про договори міжнародної купівлі-продажу товарів від 11 квітня 1980 р.

Сфера застосування

Стаття 1

1. Ця Конвенція застосовується до договорів купівлі-продажу товарів між сторонами, комерційні підприємства яких перебувають у різних державах:

a) коли ці держави є Договірними державами; або

b) коли згідно з нормами міжнародного приватного права застосовано право Договірної держави.

2. Та обставина, що комерційні підприємства сторін розміщені в різних державах, не береться до уваги, якщо це не випливає ні з договору, ні з ділових відносин або обміну інформацією між сторонами, що мали місце до чи в момент його укладення.

3. Ні національна належність сторін, ні їх цивільний чи торговельний статус, ні цивільний чи торговельний характер договору не беруться до уваги при визначенні застосовності цієї Конвенції.

Стаття 2

Ця Конвенція не застосовується до продажу:

a) товарів, придбаних для особистого, сімейного чи домашнього використання, крім випадків, коли продавець у будь-який час до чи в момент укладення договору не знав і не міг знати, що товари придбані для такого використання;

b) з аукціону;

c) у порядку виконавчого провадження чи іншим чином згідно із законом;

d) фондових паперів, акцій, забезпечувальних паперів, оборотних документів та грошей;

e) суден водного й повітряного транспорту, а також суден на повітряній подушці;

f) електроенергії.

Стаття 3

1. Договори на поставку товарів, які потребують подальшого виготовлення або виробництва, вважаються договорами купівлі-продажу, якщо сторона, що замовляє товар, не бере на себе зобов'язання поставити істотну частину матеріалів, необхідних для виготовлення або виробництва таких товарів.

2. Ця Конвенція не застосовується до договорів, у яких зафіксовано, що зобов'язання сторони, яка поставляє товари, полягають переважно у виконанні роботи або в наданні інших послуг.

Стаття 4

1. Ця Конвенція регулює тільки укладення договорів купівлі-продажу та ті права й зобов'язання продавця і покупця, які випливають з такого договору. Зокрема, оскільки інше безпосередньо не передбачено Конвенцією, вона не стосується:

a) дійсності самого договору, чи яких-небудь його положень, чи будь-якого звичаю;

b) наслідків, які може мати договір щодо права власності на проданий товар.

Стаття 5

Ця Конвенція не застосовується щодо відповідальності продавця за завдану товаром шкоду здоров'ю особи або заподіяну смерть.

Стаття 6

Сторони можуть виключати застосування цієї Конвенції або, за умови додержання статті 12, відступати від будь-якого з її положень чи змінювати його.

42.

43. Особливості вирішення судами спорів про стягнення аліментів на дітей

На сьогодні є чинним новий Цивільно-процесуальний кодекс України (далі – ЦПК), який містить чимало новел, що стосуються процедури розгляду справ у суді. Так, ст. 15 ЦПК України передбачено, що суди розглядають справи в порядку позовного, наказного та окремого провадження. Наказне провадження є новим видом провадження в суді першої інстанції, що являє собою спрощений порядок розгляду справи в суді без проведення судового засідання та виклику зацікавлених осіб для заслуховування їх пояснень. Виникає питання: чи можуть розглядатися справи про стягнення аліментів у рамках наказного провадження? СК України, на відміну від Кодексу про шлюб та сім'ю (1969 р.), не визначає фіксованих часток аліментів, які раніше становили: на одну дитину – чверть, на двох дітей – третину, на трьох і більше – половину заробітку платника аліментів. Згідно зі ст. 183 СК України частина заробітку (доходу) матері чи батька, яка буде стягуватися як аліменти на дитину, визначається судом. Якщо аліменти стягуються на двох і більше дітей, суд визначає єдину частину від заробітку (доходу) матері чи батька на їх утримання, яка буде стягуватися до досягнення повноліття найстаршою дитиною.

Дехто із правознавців вважає, що, оскільки більшість населення має певні доходи для того, щоб максимально забезпечити права дитини, не слід відмовлятися від стягнення аліментів у визначеній частці від заробітку (доходу) і навантажувати суди зайвою роботою. Відповідно питання, пов’язані зі стягненням аліментів на неповнолітніх дітей, доцільно було б вирішувати впорядку наказного провадження [6, с. 55–56]. Проте такий підхід навряд чи буде сприяти захисту прав та інтересів осіб, що потребують утримання. Відхід законодавця від шаблонного стягнення аліментів є суттєвим кроком уперед на шляху покращення добробуту нужденних осіб. За чинним законодавством суд може призначити у ту частку аліментів, яка найбільше відповідатиме інтересам і одержувача, і платника аліментів. Якщо раніше, наприклад, на одну дитину стягувалась лише чверть заробітку (доходу) батька чи матері, то зараз ця частина може становити третину або навіть половину заробітку (доходу) платника, з огляду на конкретну життєву ситуацію. На підставі ст. 182 СК України, при визначенні розміру аліментів (у тому числі й у твердій грошовій сумі) суд має враховувати стан здоров’я та матеріальне становище дитини, стан здоров’я та матеріальне становище платника аліментів, наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина та інші обставини, що мають істотне значення. З огляду на це кожна із сторін процесу повинна надати докази, які дозволили б суду обґрунтовано визначити частку заробітку (доходу), що буде сплачуватися як аліменти. Таким чином, між сторонами майже завжди існуватиме спір, який розглядається судом у позовному провадженні.

Для відкриття провадження у справі зацікавлена особа повинна звернутися до суду із складеною належним чином позовною заявою, в якій слід чітко визначити сторони справи. Коли йдеться про стягнення аліментів на малолітніх та неповнолітніх дітей, за загальним правилом позивачем визначається той із батьків, хто проживає з дитиною та постійно її утримує. Однак цивільне процесуальне право передбачає, що позивачем у будь-якій цивільній справі особа, права якої порушені. Тому найбільш правильним було б вважати позивачем у справі про стягнення аліментів на дитину саму малолітню чи неповнолітню особу, інтереси якої будуть захищатися через законного представника – батька, з яким вона проживає, а в судовій практиці – сприйняти таку форму позовної заяви про стягнення аліментів, де позивачем зазначалася б дитина, права якої порушуються ненаданням одним із батьків коштів на її утримання, а потім зазначалося б, хто є її законним представником. Відповідачем (відповідачами) в таких справах визначається батько (батьки), який на думку особи, що пред’являє позов, повинен виконувати аліментний обов’язок примусово.

Останнім часом поширеними стають випадки народження дітей неповнолітніми та навіть малолітніми особами і відповідно постає проблема визначення прав та обов’язків таких батьків. Статтею 156 СК України визначено, що неповнолітні батьки мають такі ж права та обов’язки стосовно дитини, як і повнолітні батьки, й можуть здійснювати їх самостійно. Також дані особи мають право на звернення в суд за захистом прав та інтересів своєї дитини. Виходячи з цього, неповнолітні батьки мають право пред’являти позови про стягнення аліментів без сторонньої допомоги, а якщо неповнолітній батько є відповідачем у справі, то на нього може бути покладений обов’язок утримувати дитину. Однак у разі відсутності заробітку (доходу) в такого батька, обов’язок зі сплати аліментів до його повноліття може бути покладений на інших членів сім’ї або родичів. Малолітні батьки не можуть бути ні позивачами, ні відповідачами в суді, тому в таки випадках право на пред’явлення позову про стягнення аліментів та обов’язок з утримання мають лише дід та бабуся, оскільки в дитини, батько (батьки) якої є малолітнім (малолітніми ), не може бути інших родичів та членів сім’ї, наділених такими правами та обов’язками (повнолітніх братів, сестер, вітчима, мачухи).

Окремої уваги заслуговує питання щодо стягнення аліментів на повнолітніх непрацездатних дітей та повнолітніх дітей, які продовжують навчання. Слід зазначити, що СК України не містить окремих положень щодо непрацездатних осіб, які можуть звертатися до суду з подібними позовами. Стосовно ж повнолітніх осіб, які продовжують навчання, ст. 199 СК України передбачає, що право на звенення до суду з позовом про стягнення аліментів має той із батьків, із ким проживає дочка чи син, а також самі дочка чи син, які продовжують навчання. На наш погляд, така позиція є дуже спірною. Досягнувши повноліття, особа отримує здатність своїми діями набувати прав і самостійно їх здійснювати, тому саме вона має вирішувати питання щодо необхідності залучення батьків до свого утримання. Слід також ураховувати, що повнолітня особа може мати самостійний заробіток чи інший дохід, який, на її думку, цілком достатній для задоволення життєвих потреб, або ж така особа планує влаштуватись на певну роботу й утримувати себе самостійно. Поряд з цим, той із батьків, хто проживає разом із дитиною, може мати власну думку стосовно достатності коштів у дитини та прагнути будь-що залучити іншого з батьків до надання утримання, що і призводить до подання позову від імені дитини.

Крім того, закон поширює право на отримання матеріальної допомоги від батьків не тільки на осіб, що навчаються на денних відділеннях, а й на тих, хто навчається заочно та на вечірніх відділеннях, тому останні в більшості випадків працюють та отримують певний заробіток. Все це дає підстави стверджувати, що право на звернення з позовами про надання матеріальної допомоги батьками на час навчання або у зв’язку з непрацездатністю повинні мати тільки самі повнолітні діти цих батьків.

Також необхідно враховувати, що батьки є законними представниками тільки малолітніх чи неповнолітніх дітей, тому, якщо один із батьків бажає надати допомогу своїй повнолітній дитині в суді, він може вступити в процес як договірний представник із відповідними повноваженнями.

Подання позову про стягнення аліментів відбувається за правилами альтернативної територіальної підсудності, тобто за місцем проживання позивача або за місцем проживання відповідача. Право на вибір суду належить особі, що подає позов, тому передбачає, що в більшості випадків це буде суд за місцем проживання самого позивача.

У справах про стягнення аліментів позивачі звільняються від сплати судового збору (ст. 4 Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито»). Крім того, витрати на інформаційно-технічне забезпечення не підлягають оплаті при зверненні до суду і покладаються на сторони після розгляду справи судом (ст. 81 ЦПК України).

Прийнявши позовну заяву, суд має провести попереднє судове засідання, мета якого, за загальним правилом, – з’ясування можливості врегулювання спору до судового розгляду або забезпечення правильного та швидкого вирішення справи. Стаття 130 ЦПК України передбачає, що для врегулювання спору до судового розгляду суд з’ясовує: чи не відмовляється позивач від позову, чи визнає позов відповідач, чи не бажають сторони укласти мирову угоду або передати справу на розгляд третейського суду. Питання щодо врегулювання спору може виникнути також у стадії судового розгляду. Проте, враховуючи специфіку справ про стягнення аліментів, є підстави стверджувати, що права сторін, пов’язані з урегулюванням спору, в таких справах є дещо обмеженими. Так, позивач у справі про стягнення аліментів на малолітню або неповнолітню дитину не може відмовитись від позову, бо такі дії суперечили б інтересам дитини. В разі, якщо позивач подасть таку заяву, суд має відмовити в задоволенні даного клопотання.

Укладання мирової угоди в таких справах за загальним правилом також не допускається. В. В. Єфременко, загалом не заперечуючи такої можливості, звертає увагу на досить важливий аспект цієї проблеми: визнання мирової угоди може згодом наступному призвести до виникнення певних ускладнень, наприклад, коли виникне необхідність звернутися до суду з позовом про зміну розміру аліментів [7, с. 202].

Відповідно до чинногозаконодавства, укладання мирової угоди у справах про стягнення аліментів на дитину можливе тільки в одному випадку. Згідно зі ст. 190 СК України, той із батьків, хто проживає з дитиною, і той із батьків, хто проживає окремо від неї, з дозволу органу опіки та піклування можуть укласти договір про припинення права на аліменти для дитини у зв’язку з передачею права власності на нерухоме майно. Такий договір нотаріально засвідчується і підлягає державній реєстрації. Тому, якщо батьки дитини уклали такий договір після того, як суд розпочав справу, їх дії є підставою для укладання мирової угоди, яка повинна бути прийнята судом. Договір про припинення права на аліменти для дитини у зв’язку з передачею права власності на нерухоме майно має укладатися раніше за мирову угоду, інакше відповідач може не виконати умови досягнутої домовленості, що призведе до негативних наслідків для стягувача аліментів, оскільки в разі повторного звернення до суду з позовом про стягнення аліментів, суд відмовляє у відкритті провадження у зв’язку з тим, що в цій справі була укладена мирова угода. У справі про стягнення аліментів на повнолітніх дітей таких обмежень немає, тому сторони в цих справах можуть користуватися всіма процесуальними правами, в тому числі і правом на відмову від позову та укладання мирової угоди.

Визнання позову відповідачем у справах про стягнення аліментів на дітей є бажаним, але не завжди можливим кроком із боку зобов’язаної особи. Проблема, головним чином, полягає в тому, що розмір аліментів, які будуть стягуватися на дитину, визначається не позивачем, а судом з урахуванням багатьох факторів (ступінь нужденності дитини; матеріальні можливості платника тощо). Відповідна сума фіксується в судовому рішенні. У зв’язку з цим визнання позову відповідачем у таких справах втрачає сенс.

Особливістю справ про стягнення аліментів є також і те, що ці справи не можуть бути передані на розгляд третейського суду. Це пов’язано з тим, що третейський суд є недержавним незалежним органом, у якому розгляд справ проводиться не професійними суддями. Оскільки справи про стягнення аліментів мають важливе соціальне значення та відіграють інколи вирішальну роль у питанні матеріального забезпечення конкретної особи, закономірно, що їх розгляд можливий тільки в загальних (державних) судах. Такий підхід дозволяє уникнути винесення спірних рішень, які неможливо буде оскаржити, позаяк рішення третейських судів є остаточними і застосувати до них загальні правила оскарження не дозволяється.

Рішення про стягнення аліментів допускаються судом до негайного виконання в межах суми платежу за один місяць, однак це не означає, що воно не може бути оскаржене зацікавленою особою. Тому в разі незгоди з судовим рішенням (наприклад, стосовно розміру аліментів) особа має право скористатися загальною процедурою оскарження рішення в апеляційному, а згодом і в касаційному порядку.

Слід зауважити також, що зха ст. 382 ЦПК, у справах про стягнення аліментів не допускається поворот виконання, незалежно від того, в якому порядку ухвалено рішення, крім випадків, коли рішення було обґрунтоване на підроблених документах або на завідомо неправдивих відомостях позивача. Таким чином, якщо вищестоящий суд, наприклад, змінить рішення суду першої інстанції та задовольнить вимоги в меншому розмірі, то позивач не буде повертати відповідачеві різницю між попередньою та новою сумою аліментів.

Отже, особливостями справ про стягнення аліментів на дітей є: можливість їх розгляду тільки в позовному провадженні з відповідним до кожного виду аліментного зобов’язання складом учасників процесу; подання позову за правилами альтернативної територіальної підсудності; звільнення позивачів від сплати судових витрат; неможливість відмови від позову (крім справ про стягнення аліментів на повнолітніх дітей); можливість укладання мирової угоди тільки за умови попереднього укладення договору про припинення права на аліменти для дитини у зв’язку з передачею права власності на нерухоме майно (у справах про стягнення аліментів на повнолітніх дітей мирова угода може укладатися без будь-яких обмежень); неможливість розгляду таких справ третейським судом; неможливість повороту виконання рішення; можливість негайного виконання рішень.

Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів

З метою забезпечення правильного й однакового застосування судами законодавства у справах про визнання або оспорювання батьківства, материнства та стягнення аліментів, керуючись ст. 55 Закону України від 7 лютого 2002 р. N 3018-III ( 3018-14 ) "Про судоустрій України", Пленум Верховного Суду України П О С Т А Н О В Л Я Є:

1. Звернути увагу судів на те, що за загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (ч. 1 ст. 58 Конституції України ( 254к/96-ВР ) норми Сімейного кодексу України ( 2947-14 ) (далі - СК) застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто не раніше 1 січня 2004 р.

До сімейних відносин, які вже існували на зазначену дату, норми СК ( 2947-14 ) застосовуються в частині лише тих прав і обов'язків, що виникли після набрання ним чинності. Ці права й обов'язки визначаються на підставах, передбачених СК.

2. При розгляді справ названих категорій суди мають ураховувати, що відповідно до п. 2 розд. VII "Прикінцеві положення" СК ( 2947-14 ) норми законодавства, які регулювали шлюбно-сімейні правовідносини, втратили чинність із 1 січня 2004 р., за винятком норм розд. V "Акти громадянського стану" Кодексу про шлюб та сім'ю України ( 2006-07 ) (далі - КпШС), які зберігають чинність у частині, що не суперечить СК, до прийняття спеціального закону.

3. Оскільки підстави для визнання батьківства за рішенням суду, зазначені у ст. 128 СК ( 2947-14 ), істотно відрізняються від підстав його встановлення, передбачених у ст. 53 КпШС ( 2006-07 ), суди, вирішуючи питання про те, якою нормою слід керуватися при розгляді справ цієї категорії, повинні виходити з дати народження дитини.

Так, при розгляді справ про встановлення батьківства щодо дитини, яка народилася до 1 січня 2004 р., необхідно застосовувати відповідні норми КпШС ( 2006-07 ), беручи до уваги всі докази, що достовірно підтверджують визнання відповідачем батьківства, в їх сукупності, зокрема, спільне проживання й ведення спільного господарства відповідачем та матір'ю дитини до її народження, спільне виховання або утримання ними дитини.

Справи про визнання батьківства щодо дитини, яка народилася не раніше 1 січня 2004 р., суд має вирішувати відповідно до норм СК ( 2947-14 ), зокрема ч. 2 ст. 128, на підставі будь-яких доказів, що засвідчують походження дитини від певної особи й зібрані з дотриманням норм цивільного процесуального законодавства.

4. Справи про визнання батьківства суд розглядає у позовному провадженні.

У таких справах позови осіб, зазначених у ч. 3 ст. 128 СК ( 2947-14 ), приймаються до судового розгляду, якщо:

- дитина народжена матір'ю, яка не перебуває у шлюбі, немає спільної заяви батьків, заяви батька або рішення суду і запис про батька дитини в Книзі реєстрації народжень учинено за прізвищем матері, а ім'я та по батькові дитини записано за вказівкою матері (ч. 1 ст. 135 СК ( 2947-14 );

- у разі смерті матері, а також за неможливості встановити місце її проживання запис про неї та про батька дитини вчинено за заявою родичів, інших осіб або уповноваженого представника закладу охорони здоров'я, в якому народилася дитина (ч. 1 ст. 135 СК ( 2947-14 );

- батьки дитини невідомі і запис про них у Книзі реєстрації народжень учинено за рішенням органу опіки та піклування (ч. 2 ст. 135 СК ( 2947-14 ).

Із позовом про визнання батьківства чи материнства можуть звертатися до суду лише особи, зазначені у СК ( 2947-14 ). У разі пред'явлення такого позову іншими особами суддя відповідно до п. 3 ч. 3 ст. 121 Цивільного процесуального кодексу України ( 1618-15 ) (далі - ЦПК) відмовляє у відкритті провадження у справі, оскільки в таких випадках позивач не має права представляти інтереси дитини.

Поняттям "родичі", яке вживається в СК ( 2947-14 ), охоплюються такі особи: баба, дід, прабаба, прадід, повнорідні брат і сестра.

"Членами сім'ї" є мачуха, вітчим, які проживають однією сім'єю з малолітніми або неповнолітніми пасинком, падчеркою.

"Інші особи" - це особи, в сім'ї яких виховується дитина. Ними можуть бути тітка, дядько, двоюрідні сестра, брат, а також сусіди чи інші сторонні особи.

5. Спір про походження дитини від осіб, які не перебувають у шлюбі між собою і не подали в державні органи реєстрації актів цивільного стану (далі - органи РАЦС) спільної заяви про реєстрацію їх як батьків, суд може вирішувати за заявою про визнання батьківства, поданою: одним із батьків; особою котра вважає себе батьком; опікуном (піклувальником) дитини; іншою особою, на утриманні якої вона перебуває; самою дитиною, яка досягла повноліття.

При зверненні до суду особи, на утриманні якої перебуває дитина і яка не є опікуном (піклувальником), або чоловіка, котрий не перебував у шлюбі з матір'ю дитини, яка (матір) померла чи оголошена померлою, визнана недієздатною, безвісно відсутньою, позбавлена батьківських прав або не проживає з дитиною не менше шести місяців і не виявляє про неї материнської турботи й піклування, для захисту інтересів дитини до участі у справі необхідно залучити орган опіки та піклування.

6. Особа, котра вважає себе батьком дитини, народженої жінкою, яка в момент зачаття або народження дитини перебувала в шлюбі з іншим чоловіком, має право пред'явити до останнього, якщо того записано батьком, позов про визнання свого батьківства. Згідно зі ст. 129 СК ( 2947-14 ) зазначена особа може звернутися з такими вимогами у межах строку позовної давності (один рік), перебіг якого починається з дня, коли ця особа дізналася або могла дізнатися про своє батьківство.

У тих випадках, коли батьком дитини записано конкретну особу, вимоги про визнання батьківства мають розглядатись одночасно з вимогами про виключення відомостей про цю особу як батька з актового запису про народження дитини.

7. За умов, зазначених у п. 4 цієї постанови, заяву до суду про визнання материнства відповідно до ст. 131 СК ( 2947-14 ) може подати особа, яка вважає себе матір'ю дитини.

Суд визнає материнство, якщо походження дитини від певної жінки, підтверджено відповідними доказами, у тому числі висновками експертизи.

У разі смерті чоловіка, який не перебував у шлюбі з матір'ю дитини, або смерті жінки, котра вважалась матір'ю останньої, факт їхнього батьківства (материнства) може бути встановлено за рішенням суду в окремому провадженні.

Заяви про встановлення факту як батьківства, так і материнства суд приймає до розгляду, якщо запис про батька (матір) дитини в Книзі реєстрації народжень учинено згідно зі ст. 135 СК ( 2947-14 ).

Із заявою про встановлення факту батьківства до суду мають право звернутися матір, опікун (піклувальник) дитини, особа, яка її утримує та виховує, а також сама дитина, котра досягла повноліття, а факту материнства - батько й інші перелічені особи. Усі вони беруть участь у справі як заявники, а органи опіки та піклування й інші особи (залежно від обставин справи) - як заінтересовані особи.

8. Умови та порядок визнання батьківства визначено законом, тому в справах названої категорії суд не може визнавати мирові угоди.

Якщо відповідач виявить бажання добровільно подати заяву до органу РАЦС про реєстрацію свого батьківства, суд має відкласти розгляд справи або оголосити перерву на строк, необхідний для вирішення питання в такому порядку, а в разі надання нового свідоцтва про народження дитини - закрити провадження у справі за відсутністю підстав для її судового розгляду (п. 1 ст. 205 ЦПК ( 1618-15 ).

9. Відповідно до статей 213, 215 ЦПК ( 1618-15 ) рішення щодо визнання батьківства (материнства) має ґрунтуватися на всебічно перевірених судом даних, що підтверджують або спростовують заявлені вимоги чи заперечення проти них, а його резолютивна частина - містити всі відомості, необхідні для реєстрації батьківства (материнства) в органах РАЦС (прізвище, ім'я та по батькові матері й батька, число, місяць і рік їх народження, громадянство, а також номер актового запису про народження дитини, коли та яким органом його вчинено).

Питання щодо походження дитини суд вирішує на підставі будь-яких доказів про це. Висновки експертизи, у тому числі судово-генетичної, необхідно оцінювати з урахуванням положень ст. 212 ЦПК ( 1618-15 ), згідно з якою жоден доказ не має для суду наперед установленого значення, він оцінює докази в їх сукупності, а результати оцінки відображає в рішенні з наведенням мотивів їх прийняття чи відхилення.

У разі коли ухилення сторони у справі зазначеної категорії від участі в експертизі або від подання необхідних матеріалів, документів тощо унеможливлює її проведення, суд відповідно до ст. 146 ЦПК ( 1618-15 ) може визнати факт, для з'ясування якого її було призначено, або відмовити в його визнанні (залежно від того, хто зі сторін ухиляється, а також яке значення має для них ця експертиза). Якщо відповідач у такій справі ухиляється від участі у проведенні судово-біологічної (судово-генетичної) експертизи, суд вправі постановити ухвалу про його примусовий привід.

10. Роз'яснити судам, що в судовому порядку батьківство може бути оспорено як у випадках, коли в Книзі реєстрації народжень батьками дитини записано осіб, які перебували у шлюбі між собою (статті 122, 124 СК ( 2947-14 ), так і тоді, коли при реєстрації народження дитини її батьком на підставі спільної заяви батьків або заяви чоловіка, котрий визнавав себе батьком, записано особу, яка не перебувала у шлюбі з матір'ю дитини (статті 126, 127 СК).

11. Судам слід ураховувати, що відповідно до ст. 136 СК ( 2947-14 ) оспорювання батьківства можливе тільки після реєстрації народження дитини і до досягнення нею повноліття, а в разі її смерті не допускається.

Оспорити батьківство мають право особа, яка записана батьком дитини в Книзі реєстрації народжень (ст. 136 СК ( 2947-14 ), - шляхом пред'явлення позову про виключення відомостей про неї як батька з актового запису про народження дитини, а також жінка, котра народила дитину в шлюбі (ст. 138 СК), - звернувшись із позовом про виключення із цього запису відомостей про її чоловіка як батька дитини.

Предметом доказування в таких справах є відсутність кровного споріднення між особою, записаною батьком, і дитиною. У разі доведеності цієї обставини суд постановляє рішення про виключення оспорених відомостей з актового запису про народження дитини.

При цьому відповідні вимоги жінки суд може задовольнити лише за умови подання іншою особою заяви про своє батьківство. Особа, яка в момент реєстрації її батьком дитини знала, що не є таким, а також особа, котра дала згоду на штучне запліднення своєї дружини, не мають права оспорювати батьківство.

Для вимог чоловіка про виключення відомостей про нього як батька з актового запису про народження дитини позовної давності не встановлено, а для вимог жінки про виключення з цього запису відомостей про її чоловіка як батька позовна давність становить один рік і її перебіг починається з дня реєстрації дитини.

12. Статтею 137 СК ( 2947-14 ) передбачено можливість оспорювання батьківства й після смерті особи, записаної батьком дитини. Якщо така особа померла до народження дитини, оспорити батьківство мають право спадкоємці цієї особи за умови подання нею за життя заяви нотаріусу про невизнання свого батьківства. У разі настання смерті особи після оспорення нею свого батьківства в суді її спадкоємці можуть підтримати позовну заяву відповідно до положень ст. 37 ЦПК ( 1618-15 ) про процесуальне правонаступництво в цивільних справах. Коли ж померла особа не знала про те, що її записано батьком дитини, оспорити батьківство вправі її спадкоємці першої черги за законом, названі у ст. 1261 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (далі - ЦК): дружина, батьки й діти.

У зазначених випадках батьківство оспорюється шляхом пред'явлення позову про виключення відомостей про померлу особу як батька з актового запису про народження дитини. Для цих вимог позовну давність не встановлено.

13. Згідно зі ст. 139 СК ( 2947-14 ) суд вирішує спори про материнство або за позовом жінки, яка в Книзі реєстрації народжень записана матір'ю дитини, - про виключення відомостей про неї як матір з актового запису про народження дитини, або за позовом жінки, яка вважає себе матір'ю дитини, - про визнання її материнства і внесення змін до актового запису про народження дитини, в якому записано матір'ю іншу жінку. У разі народження дитини в результаті імплантації зародка, зачатого подружжям, в організм іншої жінки або зародка, зачатого чоловіком, який перебуває у шлюбі та іншою жінкою, - в організм його дружини (частини 2, 3 ст. 123 СК) материнство оспорено бути не може.

Предметом доказування у цих справах є відповідно відсутність кровної спорідненості між дитиною і жінкою, записаною як матір в актовому записі про народження дитини, та наявність такої спорідненості між дитиною й жінкою, яка вважає себе її матір'ю.

Для вимог про оспорювання материнства жінкою, котра записана як матір дитини, позовної давності не встановлено, а для вимог жінки про визнання її материнства позовна давність становить один рік і її перебіг починається із дня, коли жінка дізналася або могла дізнатися, що є матір'ю дитини.

14. Звернути увагу судів на те, що відповідно до ст. 140 СК ( 2947-14 ) стягнення за рішенням суду з особи, записаної батьком або матір'ю, аліментів на дитину не є перешкодою для звернення до суду з позовом про виключення відомостей про них як батька або матері з актового запису про народження цієї дитини.

Задоволення судом зазначених вимог може бути підставою для перегляду рішення про стягнення аліментів у зв'язку з нововиявленими обставинами (п. 1 ч. 2 ст. 361 ЦПК ( 1618-15 ).

15. Відповідно до ст. 180 СК ( 2947-14 ) батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття, а у випадках, передбачених статтями 198, 199 цього Кодексу, і своїх повнолітніх дочку, сина.

При вирішенні спору про стягнення аліментів на неповнолітню дитину судам необхідно враховувати, що укладення нею шлюбу не припиняє передбаченого законом обов'язку утримувати її до досягнення повноліття, а утримання дитини, на яку стягуються аліменти, у державному чи комунальному закладі охорони здоров'я, навчальному або іншому дитячому закладі - стягнення аліментів на користь того з батьків, з яким до цього проживала дитина, якщо він витрачає їх за цільовим призначенням.

Якщо дитина постійно проживає в такому закладі, а батьки не беруть участі в її утриманні, адміністрація цього закладу має право пред'явити до них позов в інтересах дитини, оскільки виконує функції опікуна та піклувальника згідно зі ст. 245 СК ( 2947-14 ).

Стягнення аліментів на дочку, сина, які досягли повноліття, з підстав, передбачених статтями 198, 199 СК ( 2947-14 ), здійснюється у судовому порядку за новою позовною заявою.

16. Згідно з ч. 1 ст. 181 СК ( 2947-14 ) способи виконання батьками обов'язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними.

Частиною 1 ст. 189 цього Кодексу ( 2947-14 ) батькам надано право укласти договір про сплату аліментів на дитину, умови якого (про розмір аліментів, строки їх виплати тощо) не повинні порушувати її права. При цьому розмір аліментів сторони визначають за домовленістю між собою, але за жодних обставин він не може бути меншим від передбаченого у ч. 2 ст. 182 СК. Якщо розмір аліментів визначено у твердій грошовій сумі, до договору треба включати умови про індексацію, як вимагає ч. 2 ст. 184 того ж Кодексу.

Договір має бути укладений письмово та підлягає нотаріальному посвідченню. У разі невиконання батьком (матір'ю) свого обов'язку за договором стягнення аліментів здійснюється не за судовим рішенням, а на підставі виконавчого напису нотаріуса органом державної виконавчої служби.

17. За відсутності домовленості між батьками про сплату аліментів на дитину той із них, з ким вона проживає, вправі звернутися до суду з відповідним позовом. Згідно з ч. 3 ст. 181 СК ( 2947-14 ) аліменти на дитину присуджуються в частці від заробітку (доходу) її матері, батька (ст. 183 цього Кодексу) або в твердій грошовій сумі (ст. 184 СК) і виплачуються щомісячно.

У разі виїзду одного з батьків на постійне проживання в державу, з якою Україна не має договору про правову допомогу, аліменти стягуються відповідно до вимог частин 5 - 7 ст. 181 СК ( 2947-14 ).

Вирішуючи питання щодо розміру аліментів, суд повинен ураховувати: стан здоров'я, матеріальне становище дитини і платника аліментів; наявність в останнього інших неповнолітніх дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, повнолітніх дочки, сина; інші обставини, що мають істотне значення.

Розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж зазначений у ч. 2 ст. 182 СК ( 2947-14 ). При цьому необхідно мати на увазі, що зміна законодавства в частині визначення мінімального розміру аліментів на одну дитину не є підставою для перегляду постановлених раніше судових рішень про їх стягнення. Що ж до максимального розміру аліментів, які стягуються з боржника, то відповідно до ч. 3 ст. 70 Закону України від 21 квітня 1999 р. N 606-XIV ( 606-14 ) "Про виконавче провадження" він не повинен перевищувати 50 відсотків заробітної плати цієї особи.

Порядок стягнення аліментів визначено у ст. 74 Закону "Про виконавче провадження" ( 606-14 ), а також у статтях 194 - 197, 274 СК ( 2947-14 ).

18. Звернути увагу судів на те, що до передбаченої ст. 185 СК ( 2947-14 ) участі в додаткових витратах на утримання дитини, викликаних особливими обставинами (розвитком її здібностей, хворобою, каліцтвом тощо), можна притягати лише батьків. У цих випадках ідеться про фактично зазнані або передбачувані витрати, тому їх необхідно визначати у твердій грошовій сумі.

При одночасному розгляді вимог про стягнення аліментів і додаткових витрат їх має бути визначено у рішенні окремо.

19. За рішенням суду батьки можуть бути звільнені від обов'язку утримувати дитину, якщо її дохід набагато перевищує дохід кожного з них і повністю забезпечує її потреби (ст. 188 СК ( 2947-14 ).

Батьки мають право з дозволу органу опіки та піклування укласти між собою договір про припинення права на аліменти для дитини у зв'язку з передачею права власності на нерухоме майно (житловий будинок, квартиру, земельну ділянку тощо), який підлягає нотаріальному посвідченню й державній реєстрації (ст. 190 СК ( 2947-14 ). Укладення такого договору не звільняє того з батьків, хто проживає окремо від дитини, від обов'язку брати участь у додаткових витратах на неї, викликаних особливими обставинами (ст. 185 СК ( 2947-14 ).

Згідно з ч. 6 ст. 190 СК ( 2947-14 ) договір про припинення права на аліменти суд визнає недійсним на вимогу відчужувача майна в разі виключення відомостей про нього як батька з актового запису про народження дитини.

Договір також може бути розірвано за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі його істотного порушення другою стороною (ч. 2 ст. 651 ЦК ( 435-15 ).

20. Обов'язок батьків утримувати повнолітніх дочку, сина, які продовжують навчатися після досягнення повноліття (незалежно від форми навчання), виникає за обов'язкової сукупності таких юридичних фактів: досягнення дочкою, сином віку, який перевищує 18, але є меншим 23 років; продовження ними навчання; потреба у зв'язку з цим у матеріальній допомозі; наявність у батьків можливості надавати таку допомогу.

Відповідно до ч. 3 ст. 199 СК ( 2947-14 ) право на звернення до суду з позовом про стягнення аліментів мають самі дочка, син, які продовжують навчатися, а також той із батьків, з яким вони проживають.

У разі заявлення позову одним із батьків суд може залучити до участі у справі (якщо залежно від її обставин визнає необхідним) повнолітніх дочку, сина, які продовжують навчатися і на користь яких у зв'язку з цим стягуються аліменти.

21. Роз'яснити судам, що обов'язок повнолітніх дочки, сина утримувати своїх непрацездатних батьків, які потребують матеріальної допомоги (ст. 202 СК ( 2947-14 ), не є абсолютним. У зв'язку з цим суд на вимогу дочки, сина, до яких пред'явлено позов про стягнення аліментів, зобов'язаний перевірити їхні доводи про ухилення батьків від виконання своїх обов'язків щодо них (ст. 204 СК).

Згідно з ч. 2 ст. 205 СК ( 2947-14 ) при визначенні розміру аліментів на непрацездатних батьків необхідно враховувати можливість отримання ними матеріальної допомоги від інших дітей, до яких не пред'явлено позову про стягнення аліментів, а також від дружини, чоловіка та своїх батьків.

22. Передбачена ст. 196 СК ( 2947-14 ) відповідальність платника аліментів за прострочення їх сплати у виді неустойки (пені) настає лише за наявності вини цієї особи. На платника аліментів не можна покладати таку відповідальність, якщо заборгованість утворилася з незалежних від нього причин, зокрема, у зв'язку з несвоєчасною виплатою заробітної плати, затримкою або неправильним перерахуванням аліментів банками. В інших випадках стягується неустойка за весь час прострочення сплати аліментів.

Суд може зменшити розмір неустойки з урахуванням матеріального та сімейного стану платника аліментів, а за передбачених ст. 197 СК ( 2947-14 ) умов - повністю або частково звільнити його від сплати заборгованості.

При розгляді справ про стягнення аліментів суд відповідно до ч. 4 ст. 10 ЦПК ( 1618-15 ) повинен роз'яснювати сторонам їх відповідальність за прострочення сплати.

Якщо аліменти сплачуються не за рішенням суду, а згідно з укладеним між батьками договором, передбачена ст. 196 СК ( 2947-14 ) санкція застосовується за наявності прямої вказівки про це в договорі.

23. Відповідно до ст. 192 СК ( 2947-14 ) розмір аліментів, визначений судовим рішенням або за домовленістю між батьками, суд може змінити за позовом платника або одержувача аліментів у зв'язку зі зміною матеріального чи сімейного стану, погіршення чи поліпшення здоров'я когось із них.

У разі пред'явлення до особи, яка вже сплачує аліменти, позову про стягнення їх на дитину (дітей) від іншої матері або утримання на інших осіб суд має вчинити передбачені ч. 3 ст. 36 ЦПК ( 1618-15 ) дії щодо залучення одержувача аліментів до участі у справі.

Якщо дитина перебуває на утриманні держави, територіальної громади або юридичної особи, розмір аліментів може бути зменшено за заявою батьків, уповноваженого цієї громади чи особи і за згодою органу опіки та піклування.

У новому розмірі аліменти сплачуються з дня набрання рішенням законної сили.

24. У зв'язку з прийняттям цієї постанови визнати такими, що втратили чинність, пункти 13 - 22 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 р. N 16 ( v0016700-98 ) "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України".

44. Засоби правового захисту в разі порушення договору продавцем за Конвенцією 1980 р.

Стаття 45

1. Якщо продавець не виконує яке-небудь із своїх зобов'язань за договором або за цією Конвенцією, покупець може:

a) здійснити права, передбачені у статтях 46 - 52;

b) вимагати відшкодування збитків, як це передбачено у статтях 74 - 77.

2. Здійснення покупцем свого права на інші засоби правового захисту не позбавляє його права вимагати відшкодування збитків.

3. Жодне відстрочення не може бути надане продавцю судом чи арбітражем, якщо покупець вдається до якого-небудь засобу правового захисту від порушення договору.

Стаття 46

1. Покупець може вимагати виконання продавцем своїх зобов'язань, якщо тільки покупець не вдався до засобу правового захисту, не сумісного з такою вимогою.

2. Якщо товар не відповідає договору, покупець може вимагати заміни товару тільки в тому разі, коли така невідповідність є істотним порушенням договору й вимогу про заміну товару заявлено або одночасно з повідомленням, даним відповідно до статті 39, або в розумний строк після нього.

3. Якщо товар не відповідає договору, покупець може вимагати від продавця усунення цієї невідповідності шляхом виправлення, крім випадків, коли це є нерозумним з урахуванням усіх обставин. Вимога про усунення невідповідності товару договорові має бути заявлена або одночасно з повідомленням, даним відповідно до статті 39, або в розумний строк після нього.

Стаття 47

1. Покупець може встановити додатковий строк розумної тривалості для виконання продавцем своїх зобов'язань.

2. Крім випадків, коли покупець одержав повідомлення від продавця про те, що він не здійснить виконання протягом встановленого таким чином строку, покупець не може протягом цього строку вдаватися до яких-небудь засобів правового захисту від порушення договору. Покупець, однак, не позбавляється цим права вимагати відшкодування збитків за прострочення у виконанні.

Стаття 48

1. За умови додержання статті 49 продавець може, навіть після встановлення дати поставки, усунути за свій власний рахунок будь-який недолік у виконанні ним своїх зобов'язань, якщо він може зробити це без нерозумної затримки й не створюючи для покупця нерозумних незручностей чи невизначеності щодо компенсації продавцем витрат, зроблених покупцем. Покупець, однак, зберігає право вимагати відшкодування збитків відповідно до цієї Конвенції.

2. Якщо продавець просить покупця повідомити, чи прийме він виконання, і покупець не виконує це прохання протягом розумного строку, продавець може здійснити виконання в межах строку, зазначеного в його запиті. Покупець не може протягом цього строку вдаватися до якого-небудь засобу правового захисту, не сумісного з виконанням зобов'язання продавцем.

3. Якщо продавець повідомляє покупця про те, що він здійснить виконання в межах певного строку, вважається, що таке повідомлення включає також прохання до покупця повідомити про своє рішення відповідно до попереднього пункту.

4. Запит або повідомлення з боку продавця відповідно до пунктів 2 і 3 цієї статті не мають чинності, якщо вони не одержані покупцем.

Стаття 49

1. Покупець може заявити про розірвання договору:

a) якщо невиконання продавцем будь-якого з його зобов'язань за договором або за цією Конвенцією є істотним порушенням договору; або

b) у разі непоставки, якщо продавець не поставляє товар протягом додаткового строку, встановленого покупцем відповідно до пункту 1 статті 47, або заявляє, що він не здійснить поставки протягом установленого таким чином строку.

2. Однак у разі, коли продавець поставив товар, покупець втрачає право заявити про розірвання договору, якщо він не зробить цього:

a) щодо прострочення у поставці - протягом розумного строку після того, як він довідався про те, що поставка здійснена;

b) щодо будь-якого іншого порушення договору, крім прострочення в поставці, - протягом розумного строку:

i) після того як він довідався чи повинен був довідатися про таке порушення;

ii) після закінчення додаткового строку, встановленого покупцем відповідно до пункту 1 статті 47, чи після того як продавець заявив, що він не виконає своїх зобов'язань протягом такого додаткового строку; або

iii) після закінчення будь-якого додаткового строку, зазначеного продавцем відповідно до пункту 2 статті 48, чи після того як покупець заявив, що він не прийме виконання.

Стаття 50

Якщо товар не відповідає договору й незалежно від того, чи була вартість вже оплачена, покупець може знизити ціну в тій пропорції, в якій вартість, котру фактично поставлений товар мав на момент поставки, співвідноситься з вартістю, яку на той момент мав би товар, відповідний договору. Однак, якщо продавець усуває недоліки на виконання своїх зобов'язань відповідно до статті 37 чи статті 48, або, якщо покупець відмовляється прийняти виконання з боку продавця згідно з цими статтями, покупець не може знизити ціни.

Стаття 51

1. Якщо продавець поставляє лише частину товару або якщо лише частина поставленого товару відповідає договору, положення статей 46 - 50 застосовуються щодо частини, якої не вистачає, або частини, що не відповідає договору.

2. Покупець може заявити про розірвання договору цілком лише в тому разі, якщо часткове невиконання або часткова невідповідність товару договорові є істотним порушенням договору.

Стаття 52

1. Якщо продавець поставляє товар до встановленої дати, покупець може прийняти поставку або відмовитися від її прийняття.

2. Якщо продавець поставляє більшу кількість товару, ніж передбачено договором, покупець може прийняти поставку або відмовитися від прийняття надмірної кількості поставки. Якщо покупець приймає поставку всієї або частини надмірної кількості, він повинен сплатити за неї відповідно до договірної ставки.

Засоби правового захисту в разі порушення договору покупцем

Стаття 61

1. Якщо покупець не виконує яке-небудь із своїх зобов'язань за договором або за цією Конвенцією, продавець може:

a) здійснити права, передбачені статтями 62 - 65;

b) вимагати відшкодування збитків, як це передбачено у статтях 74 - 77.

2. Здійснення продавцем його права на інші засоби правового захисту не позбавляє його права вимагати відшкодування збитків.

3. Жодне відстрочення не може бути надано покупцеві судом або арбітражем, якщо продавець вдається до якого-небудь засобу правового захисту від порушення договору.

Стаття 62

Продавець може вимагати від покупця сплати ціни, прийняття поставки або виконання ним інших зобов'язань, якщо тільки продавець не вдався до засобу правового захисту, не сумісного з такою вимогою.

Стаття 63

1. Продавець може встановлювати додатковий строк розумної тривалості для виконання покупцем своїх зобов'язань.

2. Крім випадків, коли продавець одержав повідомлення від покупця про те, що він не здійснить виконання зобов'язань протягом встановленого таким чином строку, продавець не може протягом цього строку вдаватися до будь-яких заходів правового захисту від порушень договору. Продавець, однак, не позбавляється цим права вимагати відшкодування збитків за прострочення у виконанні.

Стаття 64

1. Продавець може заявити про розірвання договору:

a) якщо невиконання покупцем будь-якого з його зобов'язань за договором або за цією Конвенцією є істотним порушенням договору; або

b) якщо покупець не виконує протягом додаткового строку, встановленого продавцем відповідно до пункту 1 статті 63, свого зобов'язання сплатити ціну чи прийняти поставку товару або заявляє про те, що він не зробить цього протягом встановленого таким чином строку.

2. Однак у випадках, коли покупець сплатив ціну, продавець втрачає право заявити про розірвання договору, якщо він не зробить цього:

a) щодо прострочення виконання з боку покупця - до того, як продавець дізнався про здійснення виконання; або

b) щодо будь-якого іншого порушення договору, крім прострочення у виконанні, - протягом розумного строку:

i) після того як він дізнався про таке порушення; або

ii) після закінчення додаткового строку, встановленого продавцем відповідно до пункту 1 статті 63, або після того, як покупець заявив, що не виконає своїх зобов'язань протягом такого додаткового строку.

Стаття 65

1. Якщо на підставі договору продавець повинен визначити форму, розміри чи інші дані, що характеризують товар, і якщо він не складе такої специфікації або в погоджений строк, або в розумний строк після одержання запиту від продавця, останній може без шкоди для будь-яких інших прав, які він може мати, сам скласти цю специфікацію згідно з такими вимогами покупця, які можуть бути відомі продавцю.

2. Якщо продавець сам складає специфікацію, він повинен детально інформувати покупця про її зміст та встановити розумний строк, протягом якого покупець може скласти іншу специфікацію. Якщо після одержання повідомлення від продавця покупець не зробить цього у встановлений таким чином строк, специфікація, складена продавцем, буде обов'язковою.

45. Актуальні проблеми цивільно-правового захисту права власності.

У новому ЦК України коло способів захисту цивільних прав та інтересів дещо розширене порівняно з ЦК УРСР. Так, у ст. 16 зазначається, що способами захисту цивільних прав і інтересів може бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної, (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконним рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб.

Важливо зазначити, що захист цивільних прав не вичерпується переліченими способами. Він може здійснюватися й іншими способами, передбаченими спеціальними нормами, які враховують особливості тих чи інших цивільних відносин.

У ЦК України передбачаються положення про можливість захисту цивільних прав та інтересів осіб, крім суду, державними органами або органами місцевого самоврядування шляхом скасування актів державних органів чи органів місцевого самоврядування нижчого рівня, а також нотаріусами шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі.

Між тим, за новою Конституцією України, права і свободи людини і громадянина захищаються судом, Уповноваженим Верховної Ради з прав людини. За певних умов громадяни після використання всіх національних засобів правового захисту мають право звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (ст. 55). Отже, у чинному цивільному законодавстві та у ЦК України названо органи позасудового захисту, не передбачені безпосередньо Конституцією України, що викликає певні сумніви у правомірності здійснення захисту цими позасудовими органами. Щоб уникнути певної невідповідності галузевих правових норм конституційним нормам, позасудовий захист доцільно розглядати лише як допоміжний, який може у певних випадках сприяти оперативному захисту права власності, що може застосовуватися за бажанням особи, права якої порушені. Однак у будь-якому разі потерпілий власник не позбавляється права судового захисту своїх прав та інтересів.

Стаття 19 ЦК України закріплює право особи на самозахист своїх прав від їх порушень і протиправних посягань. У цій статті не вказується, яким чином має здійснюватися самозахист, а лише зазначається, що способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, та характерові дій, якими ці права порушені, і не можуть суперечити вимогам закону. Таким чином, у ЦК України самозахист розглядається як механізм самостійного примусового усунення уповноваженою особою порушень її прав та посягань на них, а не як один із способів захисту цивільних прав. У ЦК РФ самозахист розглядається водночас і як один із способів захисту цивільних прав, перелічених у ст. 12.

Цивільно-правові способи захисту цивільних прав досить неоднорідні за своїм змістом та умовами застосування. Одні з них безпосередньо спрямовані на захист права власності, інші - опосередковано. Однак сам закон певної класифікації засобів захисту права власності не дає.

Тому в літературі висловлюються досить різні погляди на класифікацію способів захисту права власності. Але найпоширенішим є поділ цивільно-правових способів захисту права власності на речово-правові і зобов'язально-правові. Цей поділ довів свою доцільність своїм багатовіковим існуванням, адже він був відомий ще римському приватному праву. Речово-правові засоби захисту спрямовані на захист суб'єктивного права власності як абсолютного цивільного права громадян чи організацій, які на момент порушення права не перебувають у договірних чи інших зобов'язальних відносинах з порушником. Зобов'язально-правові способи захисту мають на меті захист інтересів власника як учасника зобов'язальних відносин.

На думку багатьох авторів, речово-правовими способами захисту є витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) та усунення перешкод у здійсненні власником права власності (негаторний позов)1.

Інші автори вважають, що до речово-правових способів захисту права власності можна відносити й інші позови. Так, С. Є. Донцов відносить до них також позови про відшкодування заподіяної шкоди та повернення безпідставно придбаного чи збереженого майна, Є. А. Суханов - і позови про звільнення майна з арешту (виключення майна з опису).

Законодавство передбачає й інші цивільно-правові засоби захисту права власності, які, зокрема, містяться в нормах про наслідки явки громадянина, визнаного безвісно відсутнім чи оголошеного померлим, і позовах до державних органів про оспорювання законності їх індивідуальних чи нормативних рішень, які порушують право власності, та про відшкодування заподіяних цими рішеннями збитків (захист від правомірного чи неправомірного втручання державних органів чи організацій).

Однак юридична наука ще не запропонувала, до якої класифікаційної групи віднести перелічені засоби захисту права власності.

Спрощену класифікацію способів захисту права власності, запропонував В. П. Ємельянов. На його думку, всі способи захисту поділяються на загальні і спеціальні. До загальних способів належать віндикаційний, негаторний позови та позови про визнання права власності. Спеціальні способи він поділяє на: 1) способи захисту від правомірного чи неправомірного втручання державних органів чи інших організацій; 2) способи захисту у випадку несприятливого збігу об'єктивних обставин; 3) зобов'язально-правові способи; 4) захист права довічно успадковуваного володіння земельною ділянкою. Така класифікація також має вразливі місця, адже, наприклад, віндикаційний і негаторний позови не є універсальними, їх застосовують лише в окремих випадках як речово-правові засоби захисту права власності.

Виходячи з відсутності єдності в поглядах юристів на досліджувану проблему, доцільно було б будувати класифікацію засобів захисту права власності з урахуванням їх традиційного поділу на речово-правові і зобов'язально-правові та законодавчого закріплення спеціальних засобів у особливих випадках порушення прав власників.

Речово-правові засоби захисту спрямовані на захист суб'єктивного права власності як абсолютного цивільного права громадян чи організацій, які на момент порушення права не перебувають у договірних чи інших зобов'язальних відносинах з порушником. Характерними ознаками таких засобів є те, що вони покликані захистити право власності, а також інше речове право на майновий об'єкт, що є індивідуально визначеним і зберігся в натурі. Зобов'язально-правові способи захисту мають на меті захист інтересів власника як учасника зобов'язальних відносин і розраховані на випадки порушення цих прав особою, яка знаходиться із власником чи іншим носієм цивільного права в договірних чи інших зобов'язальних правовідносинах. Зобов'язально-правові засоби відзначаються відносним характером взаємовідносин сторін, а також тим, що об'єктом захисту можуть бути будь-які речі та майнові права. Наприклад, якщо права вимоги не можуть бути об'єктом речово-правових засобів захисту, то цю проблему можна вирішити за допомогою зобов'язально-правових засобів. Однак, незважаючи на усталеність такої класифікації, єдності щодо входження до неї конкретних засобів захисту не існує.

Загальновизнаним юридичною наукою є той факт, що речово-правовими способами захисту є витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) та усунення перешкод у здійсненні власником права власності (негаторний позов).

Безумовно, поділ засобів захисту права власності на речові й зобов'язальні є простим і зрозумілим. Але сьогодні він не може охопити все розмаїття заходів, передбачених у сучасному законодавстві, які прямо чи опосередковано спрямовані на усунення порушень права власності. Тому пропонується класифікувати цивільно-правові засоби захисту права власності таким чином.

Першу групу складають основні речово-правові засоби захисту, до яких належать: віндикаційний та негаторний позови.

Другу групу становлять допоміжні речово-правові засоби захисту - позов про визнання права власності й позов про виключення майна з опису.

До третьої групи належать зобов'язально-правові засоби, а саме: засоби захисту права власності в договірних відносинах (відшкодування збитків, заподіяних невиконанням чи неналежним виконанням договору; повернення речей, наданих у користування за договором); засоби захисту права власності в деліктних зобов'язаннях; позови про повернення безпідставно отриманого чи збереженого майна.

Четверту групу становлять спеціальні засоби захисту, до яких входять: позови про визнання угоди недійсною; позови про захист прав співвласника у випадку виділу, поділу та продажу спільного майна; засоби захисту права власності померлих та осіб, визнаних безвісно відсутніми або оголошених померлими, та інші засоби захисту.

Аналіз положень гл. 29 ЦК України дає підстави для висновку, що в ній закріплені речово-правові засоби захисту права власності. Що до зобов'язально-правових засобів, то вони визначаються безпосередньо нормами особливої частини Цивільного кодексу, що регламентує окремі види зобов'язань.

Стаття 55 Конституції України наділяє кожну особу правом захищати свої права і свободи будь-якими не забороненими законом засобами від порушень і протиправних посягань.

Норма ч. 2 ст. 386 ЦК закріплює за власником право у разі наявності в нього достатніх підстав припускати можливість порушення свого права власності іншою особою звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Зазначена норма гарантує власнику можливість не лише вимагати усунення порушень його права власності, що вже відбулися, а й звертатися до суду за захистом своїх прав, що можуть бути реально порушені в майбутньому, тобто застосовувати такий спосіб захисту своїх порушених прав як попередження або припинення можливого порушення його прав власника в майбутньому. Таке правило відповідає особливому характеру права власності як його абсолютного права.

Частина 3 ст. 386 ЦК встановлює право власника на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди в разі порушення його прав.

Зазначене положення грунтується на конституційних нормах. Так, право на відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої особі, закріплюється за особою в разі, якщо шкоду було заподіяно: збиранням, зберіганням, використанням та поширенням про неї і членів її сім'ї недостовірної інформації (ст. 32); порушенням права на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50); незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56) та ін.

Право на відшкодування моральної та майнової шкоди серед способів захисту цивільних прав передбачають статті 22, 23 ЦК.

Частина 3 ст. 386 ЦК передбачає також можливість відшкодування майнової та моральної шкоди, що була заподіяна порушенням права власності. Зазначена норма закріплює таке право за всіма власниками, незалежно від того, якими діями було заподіяно шкоду праву власності власника, та які засоби захисту ним застосовувалися.

Віндикаційний позов

Одним із найдавніших і ефективних речово-правових способів захисту права власності є витребування майна з чужого незаконного володіння. Цей спосіб дістав назву віндикації (від лат. vindico - захищаю, заявляю претензію, вимагаю). її застосовують тоді, коли у власника зберігається право власності, але він не може його здійснювати, оскільки річ вибула із його володіння і перебуває у неправомірному (незаконному) володінні іншої особи. Тобто віндикаційний позов - це позов неволодіючого власника до незаконно володіючого невласника з метою відновлення порушеного володіння річчю шляхом вилучення її у натурі.

Віндикаційний позов базується на визнанні права власності абсолютним правом, яке, не втрачається з незаконним вибуттям речі з володіння власника і переходом у володіння інших осіб. За таких умов право власності начебто слідує за річчю, що забезпечує абсолютність і непорушність цього права. На таких же правових засадах побудована ст. 388 нового ЦК України, яка регламентує віндикацію.

Позивачем за віндикаційним позовом може бути неволодіючий власник (фізичні і юридичні особи, держава і територіальні громади в особі уповноважених ними органів). Водночас законодавство надає право звертатися з вимогами про витребування майна з чужого незаконного володіння не лише власникам, а Й іншим особам, у яких майно власника перебувало у законному володінні за відповідною правовою підставою ("титулом").

Титульними володільцями вважаються особи, які володіють майном за цивільно-правовими договорами (майнового найму (оренди), підряду, зберігання, застави та ін.), особи, які володіють майном на праві господарського відання, оперативного управління або на іншій підставі, передбаченій законом. Зрозуміло, що позивач має підтвердити своє право власності на витребувану річ або інше титульне право на річ, посилаючись на ті чи інші докази (свідоцтво про право власності, свідоцтво про право на спадщину, технічний паспорт на автомашину, довіреність на розпорядження майном, договір тощо). Не є безспірним доказом належності майна юридичній особі на праві власності, на праві повного господарського відання чи праві оперативного управління перебування майна на її балансі, оскільки останній є формою ведення бухгалтерського обліку1, а не право встановлюючим документом, що безпосередньо засвідчує право власності. Однак факт перебування майна на балансі підприємства (організації) суди можуть розглядати як один із доказових засобів з урахуванням правової підстави зарахування його на баланс, особливостей майна та інших обставин.

Відповідачем за віндикаційним позовом має бути незаконний володілець майна власника, який може і не знати про неправомірність свого володіння та утримання такого майна. При цьому незаконними володільцями вважаються як особи, які безпосередньо неправомірно заволоділи чужим майном, так і особи, які придбали майно не у власника, тобто у особи, яка не мала права ним розпоряджатися.

Віндикаційний позов має ґрунтуватися не лише на нормах матеріального права. Він повинен відповідати також вимогам процесуального права, зокрема; які визначають процесуальні вимоги до будь-якого позову. Це дані про суд, позивача і відповідача; зміст позовних вимог; обгрунтування позовних вимог; докази, що підтверджують позов.

Юридична наука виділяє два основні елементи, що визначають сутність будь-якого позову - предмет і підставу. Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою - посилання на належне йому право, юридичні факти, що призвели до порушення цього права, та правове, обгрунтування необхідності його захисту.

Таким чином, предмет віндикаційного позову становить вимога неволодіючого майном власника до незаконно володіючого цим майном невласника про повернення індивідуально-визначеного майна з чужого незаконного володіння.

Підставою віндикаційного позову є обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна з чужого незаконного володіння (це факти, що підтверджують право власності на витребуване майно, вибуття його з володіння позивача, перебування його в натурі у відповідача та ін.). З позицій процесуального права ці та інші обставини становлять предмет доказування.

Важливою умовою звернення з віндикаційним позовом є відсутність між позивачем і відповідачем зобов'язально-правових відносин.

Задоволення віндикаційного позову залежить від кількох умов, які належить встановити суду. Так, за віндикаційним позовом може бути витребувана лише індивідуально визначена річ, оскільки призначенням такого позову є повернення лише такого майна, яке було у власності особи, що неможливо у разі вибуття з володіння власника речей, визначених родовими ознаками. У такому випадку інтереси власника можна захищати іншими засобами (наприклад, позовами про повернення безпідставно придбаного майна, про відшкодування шкоди). Унеможливлюється також з цих самих міркувань звернення з віндикаційним позовом у тих випадках, коли майно незаконним володільцем було спожите, втрачене, зіпсоване тощо.

Для вирішення віндикаційного позову істотне значення має добросовісність (недобросовісність) незаконного володільця, яка характеризує його суб'єктивне ставлення до обставин вибуття майна з володіння власника та правомірності його придбання. Із ст. 388 ЦК України випливає, що від недобросовісного набувача майно може бути витребуване власником в усіх випадках, тобто і тоді, коли воно вибуло з володіння власника за його волею, та незалежно від о платності (безоплатності) придбання такого майна.

Однак законодавець передбачає можливість витребування власником свого майна за певних обставин і від добросовісного набувача. Витребування майна від добросовісного набувача залежить від обставин вибуття майна з володіння власника та оплатності (безоплатності) придбання цього майна набувачем. За ч. З ст. 388 ЦК України), якщо майно набуте безоплатно у особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати майно в усіх випадках. Це правило стосується як недобросовісних, так і добросовісних набувачів.

Від добросовісного набувача, який оплатно придбав майно у особи, що не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно лише у разі, коли майно було загублене власником або особою, якій майно було передане власником у володіння, або викрадене у того чи іншого, або вибуло з їх володіння іншим шляхом поза їх волею.

Отже, у разі вибуття майна з володіння власника за вищезазначених обставин, законодавець надає переваги у захисті власнику, а не добросовісному набувачеві. Очевидно законодавець не вбачає тут підстав, щоб дорікати власнику у вибутті його майна за таких обставин. Однак це не означає, що добросовісний набувач узагалі позбавлений можливостей захисту своїх інтересів, адже він може звернутися з відповідним позовом (залежно від підстав придбання майна) до особи, яка відчужила майно власника. Тим самим утверджується певна система врівноваження інтересів власників і добросовісних набувачів.

По-іншому ставиться законодавець до захисту права власності того власника, який за власною волею позбавився володіння своїм майном. Як правило, це випадки, коли власник передає своє майно за договорами найму, безоплатного користування, зберігання тощо іншим особам, які неправомірно згодом здійснили відчуження такого майна третім особам. За таких умов майно не витребується на підставі ст. 388 ЦК України у добросовісного набувача, у якого за законом виникає право власності на це майно. Відтак на власникові лежить ризик необачливого вибору контрагента, якому він довірив майно. Однак власник у такому випадку може звернутися з відповідним позовом про відшкодування збитків до особи, що здійснила неправомірне відчуження майна власника.

Норми цивільного законодавства про витребування майна з чужого незаконного володіння за своєю метою є такими, що спрямовані на вирішення спору між особами, які не перебувають між собою у договірних відносинах з приводу витребуваного майна. Це означає, якщо власник передав своє майно за договором іншій особі, то він має право витребувати його за підставами, передбаченими нормами, які регулюють відповідні договірні відносини. Така ситуація є одним із прикладів конкуренції цивільно-правових позовів, що не завжди враховується в юридичній науці та судовій практиці.

Захист законодавцем інтересів добросовісного набувача пояснюється тим, що добросовісний набувач не повинен зазнавати збитків через помилки власника у виборі контрагента. Було б несправедливим позбавити добросовісного набувача речі, яка за волею власника чи його контрагента вийшла з їхнього володіння. Тому власникові надається право вимагати відшкодування збитків з особи, яка порушила умови відповідного договору і зловжила довір'ям власника речі, продавши річ, не маючи на це права.

Важливим для практики є питання розмежування поняття добросовісності і недобросовісності набувача. Відповідно до ст. 388 ЦК України добросовісним має вважатися той набувач, який не знав і не повинен був знати, що набуває майно у особи, яка не має права його відчужувати, а відтак недобросовісним володільцем - та особа, яка знала або повинна була знати, що її володіння незаконне. Запроваджуючи поняття добросовісності набувача і недобросовісності володільця, законодавець не наводить достатніх конкретних критеріїв для визначення ступеня передбачуваності й обізнаності, які має виявляти особа при придбанні майна, щоб не вважатися недобросовісною.

Відмінність між цими поняттями, очевидно, полягає в ступені обізнаності про неправомірність відчуження і придбання, а також у ступені вини набувача. В першому випадку дії набувача містять ознаки умислу, в другому - необережності в здійсненні дій, що порушують інтереси інших осіб.

У будь-якому разі недобросовісними мають вважатися особи, які заволоділи майном або одержали майно в результаті скоєння злочину (наприклад, крадіжки, грабежу, розбою, шахрайства), що встановлено в порядку, передбаченому законом. При цьому такі особи завжди мають вважатися такими, що знали про незаконність свого володіння. Звичайно, Кримінальний кодекс України не містить норм, які б визначали порядок витребування потерпілими власниками злочинно вилученого у них майна. Відповідно до Кримінально-процесуального кодексу України гроші, цінності та інші речі, які нажиті злочинним шляхом, передаються в дохід держави, а які були об'єктом злочинних дій, повертаються їх законним володільцям, а якщо їх не встановлено, то переходять у власність держави. Однак зазначена норма не визначає матеріально-правових підстав для вчинення дій щодо повернення майна законним володільцям. Очевидно останні мають право звертатися до суду з відповідними вимогами про повернення незаконно вилученого майна на підставі віндикаційного позову, якщо майно не було повернуто потерпілому власнику до розгляду судом кримінальної справи. Якщо ж майно, що вибуло з володіння власника внаслідок скоєння злочину, не збереглося (було спожите, втрачене, зіпсоване тощо), то власник може відповідно до ст. 28 КПК України при провадженні в кримінальній справі пред'явити до обвинуваченого або до осіб, що несуть матеріальну відповідальність за дії обвинуваченого, цивільний позов про відшкодування шкоди, який може розглядатися судом разом з кримінальною справою.

Недобросовісними можуть вважатися також особи, які одержали майно за рахунок інших осіб без достатньої підстави, встановленої законом або договором, якщо їм було відомо або згодом стало відомо про безпідставність володіння таким майном. Відповідно до ст. 1212 ЦК України особа зобов'язана повернути безпідставно придбане або безпідставно збережене майно. Такий самий обов'язок виникає, коли підстава, на якій придбане майно, згодом відпала. Таким чином, ст. 1212 ЦК України не ставить обов'язок повернути безпідставно придбане чи збережене майно в залежність від добросовісності чи недобросовісності набувача майна, як це враховується при витребуванні майна за віндикаційним позовом. У таких випадках виникає певна конкуренція позовів.

У ЦК України запропоновано механізм усунення такої конкуренції, оскільки в ст. 1212 прямо застерігається, що положення про безпідставне придбання чи збереження майна застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; 4) відшкодування шкоди особою,, яка незаконно набула майно або зберегла у себе за рахунок іншої особи.

Нарешті, недобросовісними можуть бути визнані особи, які законно заволоділи чужим майном (знахідкою, безхазяйним майном тощо), але не розпорядилися ним відповідно до вимог закону. Від них таке майно також може бути витребуване власниками.

Певне майно здатне приносити доходи або вимагає витрат на його утримання. Відповідно до ст. 390 ЦК України при витребуванні майна з чужого незаконного володіння власник має право також вимагати від недобросовісного володільця повернення або відшкодування всіх доходів, які ця особа здобула або повинна була здобути за весь час володіння, а від добросовісного володільця - всіх доходів, що він здобув і повинен був здобути з того часу, коли він дізнався або повинен був дізнатися про неправомірність свого володіння або одержав повістку за позовом власника про повернення майна. Таким чином, добросовісний володілець має право залишити собі доходи, одержані в період добросовісного володіння.

За законом, як добросовісний, так і недобросовісний володілець має право вимагати від власника відшкодування зроблених ним необхідних витрат на майно з того часу, з якого власникові належать доходи від майна. Крім того, добросовісний володілець має право залишити за собою зроблені ним поліпшення, якщо вони можуть бути відокремлені без пошкодження речі, а якщо це неможливо, добросовісний володілець має право вимагати відшкодування зроблених на поліпшення витрат, але не більше розміру збільшення вартості речі. Отже, недобросовісний володілець взагалі не має права вимагати від власника повернення віддільних від речі поліпшень та відшкодування вартості невіддільних поліпшень. Тим самим законодавець надає переваги у захисті власнику, оскільки недобросовісному володільцю було відомо про незаконність свого володіння майном, а відтак і його поліпшень.

Запропонований законодавцем принцип розрахунків щодо одержуваних доходів незаконним володільцем (безпідставним володільцем) є суперечливим і нелогічним, адже можливий висновок, що недобросовісний володілець має переваги перед добросовісним у терміні, за який відшкодовуються необхідні витрати. Так чи інакше, положення ЦК України про розрахунки між власником і незаконним володільцем вимагають уточнень.

Правила ЦК України безпосередньо не передбачають права власника вимагати від недобросовісних набувачів відшкодування шкоди, заподіяної майну власника внаслідок його псування, пошкодження тощо. Однак, якщо власник бажає повернути пошкоджене майно, то він може це зробити на підставі пред'явлення віндикаційного позову і, крім того, не позбавлений права вимагати відшкодування збитків, спричинених пошкодженням майна на підставі статей 1192, 1213 ЦК України). Тобто у таких випадках є доцільним поєднання кількох засобів захисту.

Особливий порядок віндикації встановлюється щодо грошей і цінних паперів. Відповідно до ст. 389 ЦК України гроші, а також цінні папери на пред'явника не можуть бути витребувані від добросовісного набувача. Встановлення такого посиленого захисту цих об'єктів зумовлено їхньою особливою роллю у цивільному обороті.

Гроші виступають засобом обігу, засобом платежу та мірою вартості на території відповідної держави. Гроші в цивілістичній літературі розглядаються як речі, наділені родовими ознаками. Але в окремих випадках вони можуть бути певним чином індивідуалізовані, наприклад шляхом їх позначення або переписування номерних знаків при передачі їх у позику чи за іншою цивільно-правовою угодою.

Неможливість витребування грошей від добросовісного набувача обумовлюється їх родовим характером, тому право власника грошей має бути захищене за допомогою іншого цивільно-правового засобу захисту.

Що до витребування грошей та іменних цінних паперів, то вони, відповідно до статей 387-389 ЦК України можуть бути витребувані в усіх випадках, але в порядку, передбаченому для віндикаційного позову, - лише в разі їх індивідуалізації. В усіх інших випадках ці об'єкти можуть бути повернуті за допомогою зобов'язально-правових засобів захисту.

Стаття 389 ЦК України передбачає неможливість витребування цінних паперів на пред'явника від добросовісного набувача у зв'язку з відсутністю в них ознак, що індивідуалізують такий об'єкт цивільного права, адже відповідно до ст. 387 ЦК витребувані можуть бути лише індивідуально визначені речі.

При цьому зазначена норма встановлює заборону на віндикацію грошей і цінних паперів на пред'явника незалежно від підстав їх вибуття з володіння власника (відплатно чи безвідплатно, незалежно чи залежно від волі власника)

Негаторний позов.

Цей спосіб захисту являє собою вимогу власника (або титульного володільця) усунути порушення у здійсненні його права, які не пов'язані з позбавленням володіння майном.

Відповідно до ст. 391 ЦК власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Проте термін "негаторний позов" не застосовується.

Отже, негаторний позов пред'являється у випадках, коли власник має свою річ у володінні, але дії інших осіб перешкоджають йому вільно її використовувати або розпоряджатися нею. Характерною особливістю цього позову, як правило, є відсутність спорів із приводу належності позивачеві майна на праві власності чи іншому титулі.

Позивачем цього позову може бути власник або титульний володілець, у якого перебуває річ, щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем - лише особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користуватися чи розпоряджатися річчю.

Речово-правовий характер негаторного позову полягає в тому, що цей вид позову може бути поданий лише щодо індивідуально визначеного майна, яке є об'єктом права власності як абсолютного права, від порушення якого повинні утримуватися усі оточуючі особи.

Характерною ознакою негаторного позову є протиправне вчинення третьою особою перешкод власникові у реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном. Проте, на жаль, ст. 391 ЦК не встановлює ознаку протиправності дій особи. У судовій практиці зазначається про необхідність наявності протиправності у діях особи-відповідача. Так, у п. 7 Інформаційного листа ВАСУ "Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов'язані із здійсненням права власності та його захистом" від 31 січня 2001 р. зазначається, що для подання негаторного позову не вимагається, щоб перешкоди до здійснення права користування й розпорядження були результатом винних дій відповідача чи спричиняли збитки, достатньо, щоб такі дії (бездіяльність) об'єктивно порушували права власника і були протиправними.

Крім того, негаторний позов має на меті усувати тривалі порушення зазначених повноважень власника, а не ті, що мали місце у минулому, що зумовлює непоширення на вимоги за негаторним позовом строків позовної давності. Таким чином, триваючий характер правопорушення та наявність його в момент подання позову є однією з умов подання негаторного позову. Якщо ж на час подання позову порушення припинились, то відпадає підстава для пред'явлення негаторного позову. Власник має право в даному випадку вимагати лише відшкодування збитків або застосування іншого способу захисту свого права.

Потреба у застосуванні власником засобів негаторного захисту виникає тоді, коли, наприклад, інші особи зводять споруди, саджають дерева, чим унеможливлюють підходи і під'їзд до будинку власника, спричиняють зсуви і обвали; одноособово займають приміщення, що мають перебувати у спільному користуванні всіх співвласників; здійснюють ремонт своєї квартири чи частини будинку таким чином, що це спричиняє перешкоди чи небезпеку для проживання інших співвласників. Безперечно, позов власника (титульного володільця) може бути задоволений лише тоді, коли такі дії відповідача є неправомірними (наприклад, коли все це вчинялося без належного дозволу, з порушенням правил забудови).

Негаторний позов може бути поданий на осіб, які самовільно зайняли нежилі чи жилі приміщення власника або які продовжують їх займати після припинення правової підстави, що раніше давала їм можливість користуватися ними.

Предметом негаторного позову може бути також вимога про виселення особи, яка безпідставно займає жилі приміщення власника (співвласника). Так, у постанові Пленуму Верховного Суду України від 31 січня 1992 р. зазначалося, що особа, до якої перейшло за заповітом право власності на частку в спільній власності на жилий будинок, має право вимагати на підставі ст. 149 ЦК УРСР від інших осіб усунення перешкод у користуванні приміщеннями, що відійшли до неї, у тому числі й виселення їх з цих приміщень.

У судовій практиці позивачі, як правило, не називають позов про усунення перешкод у здійсненні права власності негаторним, а лише зазначають конкретний зміст вимог, що не перешкоджає розгляду їх судом. Однак важливо, щоб позов про усунення перешкод у здійсненні власником правомочностей користування чи розпорядження відповідав вимогам цивільного процесуального законодавства, зокрема ст. 119 ЦПК України та ст. 54 ГПК України, тобто щоб він відповідав усім формальним вимогам процесуального права і містив усі основні елементи цивільно-правового позову, якими, як вже зазначалося, є його предмет і підстава.

Таким чином, предмет негаторного позову становитиме вимога володіючого майном власника до третіх осіб про усунення порушень його права власності, що перешкоджають йому належним чином користуватися, розпоряджатися цим майном тим чи іншим способом (шляхом звільнення виробничих приміщень власника від неправомірного перебування у них майна третіх осіб, виселення громадян з неправомірно займаних жилих приміщень власника, знесення неправомірно збудованих споруд, накладення заборони на вчинення неправомірних дій щодо майна власника тощо).

Підставок негаторного позову слугують посилання позивача на належне йому право користуватися і розпоряджатися майном та факти, які підтверджують дії відповідача у створенні позивачеві перешкод щодо здійснення ним цих правомочностей.

Позов про виключення майна з опису (звільнення майна з-під арешту)

Накладення арешту на майно застосовується як спосіб забезпечення цивільного позову (ст. 152 ЦПК України, ст. 67 ГПК України). Відповідно до ст. 186 КПК України при обшуку або виїмці можуть бути вилучені предмети і документи, які мають значення для справи, а також цінності і майно обвинуваченого або підозрюваного з метою забезпечення цивільного позову або можливої конфіскації майна, які у встановленому порядку перелічуються у протоколі обшуку або виїмки чи в доданому до нього опису.

Опис майна здійснюється також у порядку вжиття заходів щодо охорони спадкового майна державним нотаріусом.

Опис (арешт) майна здійснюється державною виконавчою службою її державними виконавцями в процесі здійснення виконавчого провадження відповідно до положень Закону України "Про виконавче провадження".

Позивачами за таким позовом можуть бути особи, які вважають, що описане майно належить їм, а не боржникові, можуть звернутись до суду з позовом до стягувана і боржника про визнання права на описане майно і про виключення цього майна з опису. Таке правило передбачалося в ст. 385 ЦПК України, який втратив чинність. Подібне правило нині передбачене в Законі "Про виконавче провадження", в ст. 59 якого записано, що особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права на майно і про звільнення майна з-під арешту. Потреба у поданні такого позову виникає тому, що накладення арешту на майно та включення його до опису супроводжується встановленням обмежень у його правовому режимі і, нарешті, може призвести до звернення стягнення на нього, конфіскації тощо. Ці обмеження можуть полягати у наступному.

По-перше, власник може бути позбавлений на певний період можливості здійснювати усі правомочності (володіння, користування і розпорядження), якщо майно вилучене у боржника, обвинувачуваного, підсудного чи інших осіб і передане на зберігання стороннім особам або спеціальним організаціям.

По-друге, описане майно, наприклад жилий будинок, може бути залишене у володінні та користуванні боржника, обвинуваченого, підсудного із застосуванням заборони на здійснення розпорядження цим майном.

По-третє, може бути накладена заборона на користування і розпорядження описаним майном, без вилучення із володіння боржника чи інших уповноважених осіб.

Стаття 126 КПК України визначає порядок забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна. Відповідно до цієї статті майно, на яке слідчий накладає арешт, описується і вилучається у обвинувачуваного чи підозрюваного або осіб, які несуть за законом матеріальну відповідальність за його дії, або передається на зберігання представникам підприємств, установ, організацій або членам родини обвинувачуваного чи іншим особам.

З позовом про виключення майна з опису мають право звертатися особи, дії яких не спричинили накладення арешту на майно, але, на думку яких, до опису включено належне їм майно. Ними можуть бути члени сім'ї боржника, обвинуваченого, інші особи. Що до самого боржника, обвинуваченого, то вони можуть захистити свої інтереси та оспорити законність опису майна в ході розгляду справи, порушеної у зв'язку з їх діями.

У судовій практиці особливо поширені позови про виключення з опису майна, яке становить спільну власність позивача і відповідача. У таких випадках суду належить визначити частку позивача в спільному майні і вилучити її з опису, оскільки зверненню стягнення чи можливій конфіскації підлягає лише те майно, яке є власністю боржника, обвинуваченого, засудженого.

Розглядаючи такі справи, важливо враховувати як загальні положення матеріального права про власність і її захист, так і ті положення, які регулюють відносини спільної власності. При цьому, як зазначив Пленум Верховного Суду України у своїй постанові "Про судову практику в справах про виключення майна з опису" від 27 серпня 1976 р. (з наступними змінами), якщо згідно з вироком підлягає конфіскації конкретне майно, що становить спільну сумісну власність подружжя, членів сім'ї чи фермерського господарства, позови інших учасників спільної власності про виключення майна з опису їх частки цього майна можуть бути задоволені, якщо не залишилось іншого спільного майна або його залишилось менше, ніж припадає на їх частку.

Однак така позиція Пленуму є певною мірою непослідовною, адже в постанові нічого не сказано в цьому аспекті про спільну часткову власність, яка, до речі, також може виникати між подружжям, членами сім'ї, членами фермерського господарства тощо.

При розгляді справ про виключення майна з опису має враховуватися також джерело створення спільної власності. Так, відповідно до ст. 73 Сімейного кодексу, ст. 380 ЦПК України при відшкодуванні шкоди, завданої злочином одного з подружжя, стягнення може бути накладене на майно, набуте подружжям за час шлюбу, якщо рішенням суду встановлено, що його було придбано на кошти, здобуті злочинним шляхом. Отже, за таких обставин позивачеві може бути відмовлено у виключенні з опису його частки у спільній власності.

У справах про виключення майна з опису завжди залучаються два або більше відповідачів: боржник; особа, в інтересах якої накладено арешт на майно, в необхідних випадках - особа, якій було реалізоване майно. Коли ж опис проводився для забезпечення конфіскації чи стягнення майна на користь держави, відповідачем притягується відповідний фінансовий орган (п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 серпня 1976 р.).

У юридичній науці немає єдності щодо правової природи позовів про виключення майна з опису (звільнення майна з-під арешту). В одних випадках такий позов розглядають як різновид віндикаційного, в інших - як негаторний позов1. Іноді його відносять до позову про визнання права власності.

Виходячи з вищенаведеного аналізу можна зазначити, що кожна з наведених точок зору може бути правильною, але лише в певній ситуації, тобто залежно від змісту обмежень, встановлених щодо описаного майна. Так, якщо позивач внаслідок опису майна позбавлений усіх трьох правомочностей, то позов може мати ознаки віндикаційного позову (наприклад, у разі вилучення описаного майна і передачі його на зберігання спеціальним охоронцям). Якщо ж щодо описаного майна застосовано заборону на його використання чи розпорядження, то позов матиме ознаки негаторного позову.

Щодо визнання позову про виключення майна з опису самостійним речовим позовом про визнання права власності, то для такого твердження немає достатніх підстав, оскільки звернення ло суду лише з вимогою про визнання права власності на описане майно не може забезпечити виключення його з опису. Тому, як правило, в позові мають міститися лві вимоги: про визнання права власності (володіння) на описане майно та виключення його з опису. Власне про це прямо сказано в ст. 59 Закону України "Про виконавче провадження", згідно з якою особи, які вважають, що майно, на яке накладено арешт, належить їм, а не боржникові, можуть звернутися до суду з позовом до стягувача і боржника про визнання права на майно і про звільнення майна з-під арешту.

Визнання права власності

Цей позов є спеціальним або допоміжним речово-правовим способом захисту права власності. У юридичній літературі існують різні погляди на правову природу цього позову. Так, вважається, що позов про визнання права власності є:

1) позовом, що супроводжує віндикаційний позов;

2) видом негаторного позову;

3) самостійним позовом.

Висловлені погляди свідчать про неоднозначність правової природи позову про визнання права власності. Усі вони можуть бути певною мірою прийнятними, але залежно від конкретних обставин справи.

Позов про визнання права власності вперше законодавчо передбачений новим ЦК України, за ст. 392 якого власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Насамперед важливо зазначити, що позов про визнання права власності на майно необхідний позивачеві тоді, коли у інших осіб виникають сумніви щодо належності йому цього майна, створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності у зв'язку з наявністю таких сумнівів чи втратою належних право встановлюючих документів на жилий будинок, автомашину тощо. За таких обставин, коли суб'єктивне право власності ще безпосередньо інші особи не порушили, особа може звернутися до суду з заявою про визнання права власності, яка матиме самостійне правове значення і не вимагатиме винесення якогось зобов'язуючого рішення для інших осіб, оскільки у такому випадку навіть відсутня така сторона, як відповідач, адже така заява розглядатиметься в порядку окремого провадження (справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення - статті 256-259 ЦПК), сторонами у справі виступатимуть заявник (власник майна) та інші заінтересовані особи. На жаль, у ЦПК не визначено коло осіб, які можуть виступати заінтересованими особами у таких справах, що викликає проблеми у практиці вирішення таких спорів. У разі якщо заінтересована особа заявляє про порушення спору про право, суддя залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах (п. 6 ст. 235 ЦПК).

Відповідно до п. 17 постанови Пленуму ВСУ "Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення" від 31 березня 1995 р. № 5 факт володіння громадянином жилим будинком на праві власності встановлюється судом, якщо у заявника був правовстановлюючий документ на цей будинок, але його втрачено і немає можливості підтвердити наявність права власності не в судовому порядку. В таких справах заявник має подати докази про відсутність можливості одержання чи відновлення відповідного документа про право власності та про те, що на підставі цього документа жилий будинок належав йому на праві власності. Заяви про встановлення факту володіння будинком на праві власності не підлягають розгляду в порядку окремого провадження, якщо будівництво не було закінчено і будинок не був прийнятий в експлуатацію або його було збудовано самовільно чи зареєстровано за іншою особою.

Зазначення в ст. 392 ЦК можливості подання власником позову про визнання права власності є некоректним. Зокрема норми ЦПК України про позовне провадження не передбачають безпосереднього звернення до суду з позовом без визначення особи відповідача, що має місце у разі втрати правовстановлюючих документів. Не дають чіткої відповіді на це питання і норми ЦПК про окреме провадження.

Водночас можливі позови про визнання права власності, в яких є конкретні відповідачі. Такими можуть бути позови одного з подружжя про визнання права роздільної чи спільної власності на те чи інше майно, позови про визнання права власності на майно, створене відповідно до договорів про сумісну діяльність, якщо це право не визнається співвласником (співвласниками), учасником (учасниками) такого договору.

Такі позови можливі за участю як фізичних, так і юридичних осіб. При цьому, якщо позивачем і відповідачем у спорі є державні підприємства чи установи, то позовна вимога має формулюватися про визнання права повного господарського відання або права оперативного управління.

За змістом ст. 392 ЦК України позов про визнання за власником права власності можливий у разі оспорювання або невизнання його іншою особою, яка і має бути відповідачем у разі звернення власника до суду. Натомість ця сама стаття не визначає особу відповідача у разі втрати власником правовстановлюючого документа. Власне можуть бути також ситуації, воли відсутні особи, які оспорюють, не визнають право власності, але власник не може реалізувати свої правомочності з огляду на те, що ним в силу тих чи інших обставин не були оформлені право встановлювальні документи, наприклад щодо нерухомості, ним не можуть бути надані для одержання свідоцтва про право власності передбачені законом документи. В літературі вже висловлювалася думка, що в таких та інших випадках відповідач у позові відсутній2.

При цьому слід звернути увагу на деякі суперечності у вирішенні спорів про визнання права власності, які розглядаються в порядку цивільного та господарського судочинства.

Так, ст. 4і передбачає лише одну форму господарського провадження - позовне провадження. Відтак виникає запитання, яким чином розглядати справи про визнання права власності в господарському процесі у разі, якщо підставою для звернення позивача з таким позовом є відсутність правовстановлюючих документів, що посвічують право власності, та відсутній спір про приналежність йому права власності (ніхто його не оспорює, не заперечує)? Виникає ситуація, за якої неможливо залучити до участі у справі відповідача у зв'язку з Його відсутністю. Наприклад, юридичною особою було втрачено правовстановлюючі документи, які б засвідчували її право власності на будівлю, і такий документ не може бути виданий органом державної реєстрації прав власності на об'єкти нерухомості у зв'язку з тим, що він видавався 20-30 років тому і з певних причин в архівах не зберігся. Чи можна притягнути орган державної реєстрації прав власності на об'єкти нерухомості як відповідача за даним позовом? Адже такий орган може і не заперечувати той факт, що такий документ видавався (у справі на таку будівлю містяться дані про те, що вона зареєстрована за даною юридичною особою, проте відсутні правовстановлюючі документи). Чи, можливо, такий орган повинен притягатися до участі у справі лише як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог. Проте, хто тоді буде виступати відповідачем за даним позовом?

Необхідно зазначити, що вимоги про визнання права власності у переважній більшості випадків не є самоціллю позивачів, а відтак - єдиним предметом позову. Як правило, такі вимоги супроводжують позови про витребування майна з чужого незаконного володіння, про усунення порушень права власності, не пов'язаних з порушенням володіння, про виключення майна з опису та ін. Отже, за таких умов, вимоги про визнання права власності є лише передумовою для досягнення позивачем кінцевої мети позову (повернути майно у своє володіння, усунути перешкоди у користуванні чи розпорядженні майном тощо). Звичайно, спеціальне визнання судом права власності на майно необхідне тоді, коли щодо його належності у позивача відсутні правовстановлюючі документи, коли це право оспорює відповідач.

Захист права спільної власності

Цивільне законодавство визначає особливості реалізації правомочностей співвласниками та правові засоби вирішення можливих спорів між ними. Так, у співвласників може виникнути потреба у припиненні права спільної власності. Вони можуть це зробити, зокрема, шляхом виділення своєї частки у спільному майні (його поділу).

Згідно зі ст. 364 ЦК України кожний з співвласників спільної часткової власності має право вимагати виділу в натурі своєї частки зі спільного майна. Якщо згоди про спосіб виділу не буде досягнуто, то за позовом співвласника йому може бути виділена частка в натурі, за винятком випадків неподільності речі, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення. А якщо це неможливо, то співвласникові, який бажає виділу, за його згодою, присуджується грошова компенсація. Суд також може припинити право такої особи на частку в спільному майні за вимогою інших співвласників за підставами, передбаченими ст. 365 ЦК України.

Спільна власність подружжя може бути припинена шляхом її поділу відповідно до вимог статей 69,70,71 Сімейного кодексу України. За загальним правилом, у разі поділу майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. Водночас суд може відступити від засад рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх та непрацездатних дітей або інтереси одного з подружжя, інші обставини, передбачені законом.

Подружжя може самостійно поділити майно. У разі ж недосягнення між ними згоди щодо поділу майна за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його цільового призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя у спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому з них його частку грішми. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення (ст. 71 СК). Може мати особливості поділ деяких видів майна (жилих будинків, квартир, часток (паш) у господарських товариствах, майна фермерських та особистих селянських господарств).

Законодавець встановлює для учасників спільної часткової власності додаткові гаранти на випадок відчуження одним з них частки у спільному майні стороннім особам. Так, у разі продажу частки у праві спільної власності сторонній особі решта учасників спільної часткової власності має право переважної купівлі частки, що продається, за ціною, оголошеною для продажу і на інших рівних умовах, крім продажу з публічних торгів.

Відповідно до ст. 364 ЦК України продавець частки в спільній власності зобов'язаний повідомити у письмовій формі інших учасників спільної власності про намір продати свою частку сторонній особі, зазначивши ціну та інші умови продажу. Продавець має право продати свою частку сторонній особі у таких випадках: 1) коли всі інші учасники спільної власності відмовляться від здійснення права привілеєвої купівлі; 2) коли співвласники не здійснять цього права протягом 1 місяця - стосовно будинку чи 10 днів - стосовно іншого майна з дня одержання ними повідомлення. Продавець має право вибору покупця у разі, коли кілька учасників виявили бажання викупити його частку.

У разі якщо продавець частки у спільному майні порушив зазначений порядок продажу, інший учасник спільної власності має право звернутися до суду з позовом про переведення на нього прав та обов'язків покупця. Строк позовної давності за такими вимогами встановлений у один рік.

Однак у законодавстві нічого не сказано про те, чи повинен визнаватися недійсним попередній договір про відчуження частки у спільній власності з порушенням права переважної купівлі. Не орієнтує суди на визнання такого правочину недійсним і Пленум Верховного Суду України у своїй постанові № 9 від 6 листопада 2009 р. (п. 26). Проте, оскільки за ст. 362 ЦК співвласник може звернутися з позовом про переведення на нього прав та обов'язків покупця за договором, вчиненим з порушенням переважного права купівлі частки, усі його умови мають вважатися чинними, крім тих, що визначали особу попереднього покупця, який не був співвласником.

Визнання незаконним правового акта, яким порушується право власності

Стаття 16 ЦК передбачає право особи на звернення до суду з вимогою про визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Стаття 21 ЦК визначає також загальний порядок визнання судом незаконними та скасування правових актів індивідуальної дії, а також нормативно-правових актів, виданих органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо вони суперечать актам цивільного законодавства й порушують цивільні права або інтереси.

Можливість захисту саме права власності шляхом визнання незаконним акта, яким порушується право власності, передбачається ст. 393 ЦК України. Так, відповідно до ч. 1 цієї статті, правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.

Позивачем за даним позовом може бути власник або титульний володілець, право власності (або інше титульне право) якого порушене виданням переліченими органами актів.

Характерною особливістю зазначеного способу захисту є особливий склад осіб, які виступають відповідачами за даним позовом. Так, відповідно до ст. 393 ними можуть бути органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування.

Умовою для подання цього позову є невідповідність актів, прийнятих зазначеними органами, вимогам закону, а також порушення цими актами права власності або іншого титульного права. Незаконність може полягати як у невідповідності акта компетенції органу, який його прийняв, так і в безпосередньому порушенні права власності виданням такого акта. При цьому відповідно до статей 1173-1175 ЦК завдана шкода відшкодовується незалежно від вини зазначених органів.

Крім визнання незаконними актів, що порушують право власності, власник має право вимагати також відновлення становища, яке існувало до порушення права. Отже, зазначений спосіб спрямований перш за все на відновлення порушеного права. Воно може полягати, зокрема, в поверненні незаконно вилученого майна. В тих випадках, коли повернути його неможливо, власник має право на відшкодування шкоди, завданої таким порушенням, причому як матеріальної, так і моральної. Що ж до розміру шкоди, яка підлягає відшкодуванню, то відповідно до гл. 82 ЦК, вона має бути відшкодована в повному обсязі державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування.

Важливе значення для застосування власником такого способу захисту має визначення суду, до якого слід звертатися з заявами про визнання незаконними актів та виду судочинства.

Відповідно до ст. 104 Кодексу адміністративного судочинства від 6 липня 2005 р. до адміністративного суду має право звернутися з адміністративним позовом особа, яка вважає, що порушено її права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин. Крім того, суб'єкт владних повноважень також має право звернутися до адміністративного суду у випадках, встановлених законом.

Відповідно до ст. 105 КАС адміністративний позов може, зокрема, містити вимоги про: скасування або визнання нечинним рішення відповідача - суб'єкта владних повноважень повністю чи окремих його положень; зобов'язання відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення або вчинити певні дії; зобов'язання відповідача - суб'єкта владних повноважень утриматися від вчинення певних дій; стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, завдано його незаконним рішенням, дією або бездіяльністю; виконання зупиненої чи невчиненої дії; встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень.

У разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову про: визнання протиправними рішення суб'єкта владних повноважень чи окремих його положень, дій чи бездіяльності і про скасування або визнання нечинним рішення чи окремих його положень, про поворот виконання цього рішення чи окремих його положень із зазначенням способу його здійснення; зобов'язання відповідача вчинити певні дії; зобов'язання відповідача утриматися від вчинення певних дій; стягнення з відповідача коштів; визнання наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень (ст. 162 КАС).

Особливості провадження у справах щодо оскарження нормативно-правових актів регламентуються ст. 171 КАС. Так, правила цієї статті поширюються на розгляд адміністративних справ щодо: 1) законності (крім конституційності) постанов Верховної Ради України, указів та розпоряджень Президента України, постанов та розпоряджень Кабінету Міністрів України, постанов Верховної Ради Автономної Республіки Крим; 2) законності та відповідності правовим актам вищої юридичної сили нормативно-правових актів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, інших суб'єктів владних повноважень.

При цьому право на оскарження нормативно-правового акта мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.

Особливостями провадження у цих справах є те, що у разі відкриття провадження в такій справі суд зобов'язує відповідача опублікувати оголошення про це у виданні, у якому цей акт був або мав бути офіційно оприлюднений, не пізніш як за сім днів до судового розгляду. При цьому оголошення повинно містити вимоги позивача щодо оскаржуваного акта, реквізити нормативно-правового акта, дату, час і місце судового розгляду адміністративної справи.

При розгляді таких справ суд може визнати нормативно-правовий акт незаконним чи таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили, повністю або в окремій його частині.

При цьому, якщо у процесі розгляду справи щодо нормативно-правового акта виявлено незаконність або невідповідність правовому акту вищої юридичної сили інших правових актів чи їхніх окремих положень, крім тих, щодо яких відкрито провадження в адміністративній справі та які впливають на прийняття постанови у справі, суд визнає такі акти чи їхні окремі положення незаконними або такими, що не відповідають правовому акту вищої юридичної сили.

Крім розгляду справ про визнання незаконними актів державних та інших органів адміністративними судами, законодавство України передбачає також можливість розгляду окремої категорії таких справ господарськими судами.

Так, виходячи з аналізу статей 5, 12, 15 ГПК можна зробити висновок, що господарським судам підвідомчі спори про визнання недійсними актів державних та інших органів, підприємств та організацій, які не відповідають законодавству і порушують права та охоронювані законом інтереси підприємств та організацій з підстав, зазначених у законодавстві. При цьому розгляд таких справ не потребує дотримання досудового врегулювання господарських спорів. Як видно з наведеного, господарським судам підвідомчі справи не про незаконність таких актів, а саме про недійсність актів.

У випадках коли державний чи інший орган, акт якого оспорюється, ліквідовано в установленому порядку, відповідачем у справі може бути орган, до компетенції якого віднесено виконання функцій ліквідованого органу.

Більш детально питання підвідомчості господарським судам справ даної категорії висвітлюються у роз'ясненні Президії ВАСУ (нині - ВГСУ) "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів" від 26 січня 2000 р. № 02-5/35.

Так, у п. 5 Роз'яснення зазначається, що відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції У країн и юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Тому у випадках коли чинним законодавством України передбачено право суб'єкта підприємницької діяльності чи іншої юридичної особи оскаржити акт державного чи іншого органу, їх посадових осіб за підпорядкованістю, підприємство, установа, організація вправі на власний розсуд вирішувати питання про оскарження актів таких органів за підпорядкованістю чи про звернення до господарського суду з заявою про визнання акта недійсним.

Відповідно до п. 6.1 Роз'яснення господарський суд не вправі здійснювати оцінку конституційності (відповідності Конституції України) актів Кабінету Міністрів України, оскільки вирішення такого питання віднесено до повноважень Конституційного Суду України. Що ж до відповідності згаданих актів іншим, крім Конституції України, законам України та актам Президента України, то вона оцінюється господарським судом на загальних підставах відповідно до чинного законодавства.

Не підлягають розгляду господарськими судами, зокрема, заяви про визнання недійсними:

- актів слідчих, судових і прокурорських органів, щодо яких чинним законодавством встановлено спеціальний порядок оскарження і зміни чи скасування;

- постанов спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю;

- різного роду листів, інформацій, роз'яснень і т. п., які надсилаються державними чи іншими органами на адресу підпорядкованих їм структур та ін. з приводу конкретних ситуацій;

- виконавчих написів нотаріусів, оскільки згідно з п. 7 ст. З Закону України "Про виконавче провадження" такий напис підлягає виконанню Державною виконавчою службою, а скарги на дії нотаріусів підлягають розгляду судами загальної юрисдикції (ч. 1 ст. 50 Закону України "Про нотаріат" та глава 39 Цивільного процесуального кодексу України) - (п. 6.2 зазначеного Роз'яснення).

У разі надходження заяв про визнання недійсними зазначених актів господарський суд повинен відмовити у їх прийнятті з посиланням на п. 1 ч. 1 ст. 62 ГПК, а у разі помилкового прийняття позову - припинити провадження у справі згідно з п. 1 ст. 80 ГПК.

Якщо ж справа піддягає розгляду господарським судом, то підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, у господарського суду немає правових підстав для задоволення позову.

Якщо у зв'язку з внесенням змін до чинного законодавства оспорюваний акт перестав відповідати новим вимогам, він може бути визнаний недійсним з моменту набрання чинності законодавчим актом, тобто лише на майбутнє.

У випадку визнання акта недійсним з моменту його прийняття особи, які на виконання такого акта здійснили певні дії (наприклад, передали майно, перерахували кошти та ін.), вправі звернутися з вимогою про відновлення первісного стану, якщо її не заявлено разом з вимогою про визнання акта недійсним. Проте у разі необхідності захисту порушеного права підприємства чи організації господарський суд не позбавлений права на підставі п. 1 ст. 83 ГПК вийти за межі позовних вимог і прийняти рішення про відновлення первісного стану, хоча б таку вимогу і не було заявлено.

У разі якщо в результаті виконання приписів акта підприємством чи організацією їм завдано шкоди, вони вправі звернутися з вимогою про відшкодування цієї шкоди на загальних підставах, причому така вимога може бути об'єднана з вимогою про визнання акта недійсним (п. 9 зазначеного Роз'яснення).

60. визначення поняття, ознаки та види юр. Осіб.

Поняття і ознаки юридичної особи

ЦК не дає визначення поняття юридичної особи. Натомість ст. 80 ЦК, котра називається "Поняття юридичної особи", містить вказівку на деякі характерні риси цього поняття, зазначаючи, що юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку, яка наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.

Таким чином, маємо лише вказівки на такі ознаки юридичної особи:

1) це - "організація", тобто певним чином організаційно і структурно оформлене соціальне утворення;

2) вона мас бути створена і зареєстрована у встановленому законом порядку;

3) вона має цивільну правоздатність і дієздатність (правосуб'єктність), тобто здатна набувати і реалізовувати цивільні права і обов'язки від свого імені;

4) вона може бути позивачем і відповідачем у суді.

Поміж цих властивостей не вистачає деяких традиційних ознак юридичної особи: наявність відокремленого майна, самостійна відповідальність за зобов'язаннями.

Для аналізу поняття юридичної особи мають бути враховані і зазначені властивості, оскільки вони дозволяють відрізнити юридичну особу від інших соціальних утворень, зокрема, різноманітних об'єднань, філій і представництв, які не є суб'єктами цивільного права. Тому перелік ознак юридичної особи має виглядати таким чином:

1) наявність певним чином організаційно і структурно оформленого соціального утворення - організації;

2) наявність у цієї організації відокремленого майна;

3) зазначена організація створена і зареєстрована у встановленому законом порядку;

4) вона має цивільну правоздатність і дієздатність (правосуб'єктність);

5) ця організація самостійно несе відповідальність за своїми цивільними зобов'язаннями;

6) зазначена організація може бути позивачем і відповідачем у суді.

Зупинимося на цих ознаках детальніше.

І. Наявність певним чином організаційно і структурно оформленого соціального утворення - організації. Традиційно у цивілістичній літературі ця ознака юридичної особи іменувалася як вимога "організаційної єдності". Організаційна єдність виражається у визначенні цілей і завдань юридичної особи, у встановленні її внутрішньої структури, компетенції органів, порядку їхнього функціонування тощо.

Організаційна єдність закріпляються у статуті юридичної особи, її установчих документах або у акті органу влади про створення юридичної особи публічного права. Наприклад, наявність статуту є обов'язковою вимогою для акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю і товариства з додатковою відповідальністю (ст.ст. 143, 151, 154 ЦК, ст.13 Закону України "Про акціонерні товариства").

Крім того, щодо окремих видів юридичних осіб закон передбачає обов'язкові правила щодо організації їхньої внутрішньої структури та порядку функціонування її органів управління.

Наприклад, ст. 97 ЦК встановлює, що управління товариством здійснюють його органи, якими є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом. Таким чином, вказана норма містить загальні норми, які визначають обов'язковість організаційної єдності цього виду юридичних осіб, встановлюючи для них 2 рівні органів управління товариством. Перший рівень - це виший орган управління; другий - виконавчий.

Загальні збори учасників товариства є вищим органом управління товариства незалежно від його виду.

Стаття 98 ЦК визначає компетенцію загальних зборів учасників товариства, вказуючи, що вони мають право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі і з тих, що передані загальними зборами до компетенції виконавчого органу, а також визначаючи засади голосування в них учасників товариства.

Рішення загальних зборів може бути оскаржене учасником товариства до суду. Закон не містить виключень з цього права. Це означає, що учасник товариства має право оскаржити будь-яке рішення, навіть таке, яке не стосується безпосередньо його, але може порушувати його майнові і немайнові права як учасника товариства.

2. Майнова самостійність юридичної особи припускає наявність у юридичної особи майна, що виділене і враховується окремо від майна засновників цієї юридичної особи та від майна інших власників.

Для різних видів юридичних осіб їхня майнова відокремленість має різні прояви. Так, майнова відокремленість державних підприємств проявляється через інститут права господарського відання. Згідно із ст. 136 ГК України це право включає в себе можливість володіння, користування і розпорядження майном з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених законодавством.

Для державних установ як некомерційних організацій, що фінансуються з державного бюджету, правовий режим закріпленого за ними майна визначається більш вузьким правом оперативного управління. Відповідно до ст. 137 ГК України правом оперативного управління визнається речове право суб'єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником для здійснення некомерційної господарської діяльності у межах, встановлених законодавством, а також власником майна.

Що стосується інших видів юридичних осіб (приватні підприємства, колективні підприємства, кооперативи, господарські товариства, господарські об'єднання тощо), то їхня майнова відокремленість виражається у праві власності.

Разом з тим майно юридичної особи може не обмежуватись майновими об'єктами а полягати ще й в наявності зобов'язальних майнових прав. Крім того, деякі юридичні особи не мають майна на праві власності, господарського відання або оперативного управління. Все їхнє майно може складатися з грошових внесків на банківських рахунках, а займані ними приміщення знаходитись у володінні на умовах договору оренди.

3. Важливою ознакою юридичної особи є наявність у неї цивільної правоздатності і дієздатності (правосуб'єктності) або здатності брати участь у цивільному обігу від свого імені.

Юридична особа від власного імені самостійно розпоряджається своїм майном, набуває цивільних прав та обов'язків (зокрема, укладає договори, вступає у зобов'язання) і здійснює їх. Така діяльність від власного імені у цивільному обігу слугує зовнішнім вираженням самостійності правосуб'єктності юридичної особи.

Забезпеченню індивідуалізації юридичної особи, можливості її участі у цивільному обігу слугує найменування юридичної особи, котре дозволяє одразу визначити основні ознаки організації - чи є вона підприємницькою, комерційною або непідприємницькою, на яких засадах грунтується її відповідальність перед контрагентами за договорами тощо.

Відповідно до правил, встановлених у ст. 90 ЦК, юридична особа повинна мати своє найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову форму.

Крім того, найменування установи має містити інформацію про характер її діяльності, а юридична особа, що є підприємницьким товариством, може мати комерційне (фірмове) найменування, яке може бути зареєстроване у порядку, встановленому законом. Фірмове найменування як засіб індивідуалізації його власника є об'єктом виключного права і може бути використане тільки за згодою носія цього права.

Юридична особа може мати крім повного найменування скорочене найменування.

Найменування юридичної особи вказується в її установчих документах і вноситься до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій.

4. Результатом майнової відокремленості юридичної особи та її участі від свого імені у цивільному обігу є визнання за нею здатності відповідати за прийнятими на себе зобов'язаннями.

Зокрема, ст. 96 ЦК закріплює загальний принцип, відповідно до якого юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями усім належним їй майном. Ця відповідальність застосовується незалежно від того, до яких видів і фондів належить це майно, є воно основними чи оборотними засобами. Не залежить це і від того, рухоме воно чи нерухоме, виражене у цінних паперах чи у грошових коштах тощо.

Положення щодо самостійної відповідальності юридичної особи а також окремі її обмеження містяться також у главі 8 ЦК, присвяченій визначенню правового становища окремих видів підприємницьких товариств.

Слід зазначити, що застосування принципу самостійної (відокремленої) майнової відповідальності юридичної особи має у деяких випадках особливості. Зокрема, він не поширюються на правовідносини, які виникли між засновниками та іншими особами до державної реєстрації товариства.

Відповідальність за зобов'язаннями, які виникли до державної реєстрації, але у процесі створення товариства, несуть Його засновники.

Якщо після державної реєстрації юридичної особи дії засновників, які мали місце до реєстрації, були схвалені у відповідному порядку юридичною особою, то вона буде нести самостійну відповідальність за зобов'язаннями, які виникли з цих дій. Схвалення має бути оформлене рішенням відповідного органу юридичної особи, який має такі повноваження. Якщо рішення про схвалення дій засновників прийняте або затверджене органом, який не має відповідних повноважень, його не можна вважати таким, що має юридичну силу.

Відповідальність юридичної особи (наприклад, казенного підприємства), що фінансується державою, обмежується коштами, які знаходяться у її оперативному управлінні. За умови недостатності таких коштів до субсидіарної відповідальності притягується держава в особі органу, до сфери управління якого входить підприємство (ч. 7 ст. 77 ГК України).

5. Завершує характеристику юридичної особи така ознака, як її здатність бути позивачем або відповідачем у суді. Цю ознаку не завжди вказують окремо, іноді розглядаючи її як більш загальну властивість - можливість бути самостійним учасником цивільного обігу1. Однак правильним здається тлумачити її як самостійну ознаку, окремий прояв правосуб'єктності юридичної особи, оскільки в цьому випадку йдеться не тільки про реалізацію, але і про порядок захисту її цивільних прав. Власне, така позиція відображена і у ст. 80 ЦК.

Всі розглянуті ознаки тісно пов'язані між собою. Наявність відокремленого майна - матеріальна основа господарської самостійності і самостійної відповідальності юридичної особи; остання без матеріальної бази неможлива. У той же час самостійна відповідальність -- необхідна передумова реалізації юридичною особою наданої їй можливості від свого імені набувати майнових прав і обов'язків. Адже без такої відповідальності ці права і обов'язки не мали б практичного значення: саме у самостійній відповідальності відображається практичне значення прийняття і виконання обов'язків від свого імені. Без самостійної майнової відповідальності майнова відокремленість мала б однобічний характер і не була б достатньо повною. Так само організаційна єдність не може розглядатися поза контекстом змісту установчих документів та їхнього значення для реєстрації, а відтак, - конституювання юридичної особи.

У цивілістичній літературі час від часу постає питання щодо того, яка з цих ознак є головною у правовій характеристиці юридичної особи. Деякі науковці такою ознакою називають можливість участі юридичної особи у цивільних правовідносинах від свого імені1, інші вважають, що нею є наявність відокремленого майна, треті вказують як на визначальну ознаку на самостійну майнову відповідальність юридичної особи3.

Однак слід визнати, що ці спори мають, головним чином, теоретичну спрямованість, оскільки з погляду практичного усі ознаки юридичної особи є однаково важливими. На такій позицій стоїть і сучасна українська цивілістика4.

Інша річ, що в законодавчому визначенні юридичної особи акцентувалася організаційна єдність соціального утворення. Зокрема, як юридична особа розглядалася саме організація як така (або відповідний трудовий колектив), безвідносно навіть до її майнової відокремленості. Тобто, законодавець вольовим шляхом визнає юридичною особою те соціальне утворення, щодо якого вважає це необхідним.

Слід зазначити, що такий підхід має місце і зараз, хоча й полягає у дещо інших проявах. Наприклад, у такого виду юридичних осіб, як товариство з повною відповідальністю, з усіх ознак юридичної особи яскраво виражені тільки дві: участь у цивільному обігу від свого імені і участь у розгляді судових спорів як позивача і відповідача. Фактично законодавець, виходячи з міркувань доцільності, вольовим шляхом поширив на договірне об'єднання фізичних осіб положення про юридичні особи.

Такий підхід свідчить про те, що наявність або відсутність сукупності ознак юридичної особи не завжди є вирішальним чинником при визначенні можливості кваліфікації соціального утворення як юридичної особи.

Тому для того, щоб встановити причини і наслідки порушення загальних вимог до соціального утворення, яке може вважатися юридичною особою, необхідно встановити правову природу цієї категорії.

ВИДИ:

Юридичні особи можуть створюватись у будь-якій формі, яка передбачена законом.

Стаття 83 ЦК передбачає такі форми юридичних осіб:

а) товариства;

б) установи.

Крім того, у цій нормі йдеться про допустимість створення юридичних осіб у інших формах, "встановлених законом".

Враховуючи особливості методу цивільно-правового регулювання, про які йшлося у перших главах цієї книги, це положення ст. 83 ЦК, очевидно, слід тлумачити у тому сенсі, що йдеться не лише про форми юридичних осіб, прямо передбачені законом, але й узагалі - про будь-яку форму юридичної особи, котра прямо не заборонена законом.

Товариство - це організація, створена шляхом об'єднання осіб (учасників), які мають право участі у ньому.

За своєю суттю товариства є корпоративними утвореннями. Корпоративний устрій полягає в обов'язковому об'єднанні майна і майнових прав учасників товариства й наявності статутного фонду товариства, поділеного на частки учасників пропорційно їхнім внескам.

Разом з тим товариство може бути створене однією особою, якщо інше не встановлено законом. ЦК припускає можливість існування акціонерного товариства, товариства з обмеженою і додатковою відповідальністю як одноособових корпорацій, які мають одного засновника. Корпоративна структура такого товариства буде визначатися не за тією ознакою, чи є воно об'єднанням осіб, а характером статутного фонду. Цей фонд формально може поділятися на частки, але фактично усі частки належатимуть одній особі. Крім ЦК, можливість створення акціонерного товариства однією особою передбачена ст. 6 Закону України "Про акціонерні товариства" від 17 вересня 2009 р.

Установою є організація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об'єднання (виділення) їхнього майна, для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна.

Особливості правового статусу окремих видів установ встановлюються законом.

Найбільш поширеною формою є господарські товариства.

Товариства поділяються на підприємницькі та непідприємницькі.

Підприємницькі товариства - це товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками. Вони можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи (ст. 84 ЦК).

Визначальною ознакою підприємницького товариства є мета отримання прибутку для його наступного розподілу між учасниками (коли учасників більше одного) або привласнення учасником (коли він один).

ЦК передбачені такі види підприємницьких товариств:

1) акціонерне товариство;

2) товариство з додатковою відповідальністю;

3) товариство з обмеженою відповідальністю;

4) повне товариство (товариство з повною відповідальністю);

5) командитне товариство.

Акціонерне товариство - це підприємницьке товариство, що має статутний фонд, поділений на певну кількість акцій рівної номінальної вартості, корпоративні права за якими посвідчуються акціями і несе відповідальність за зобов'язаннями лише майном товариства. До акціонерних товариств належать публічне акціонерне товариство, акції якого можуть розподілятися шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах; приватне акціонерне товариство - акції якого розповсюджуються між засновниками і не можуть поширюватись шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі. Акціонери публічного акціонерного товариства можуть відчужувати належні їм акції без згоди інших акціонерів та товариства.

Товариство з обмеженою відповідальністю - це товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами. Учасники несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства у межах їхніх внесків.

Товариство з додатковою відповідальністю - це товариство, статутний фонд якого поділено на частки, розмір яких визначається установчими документами. Учасники відповідають за боргами товариства своїми внесками до статутного фонду, а якщо цих сум не достатньо - також своїм майном в однаковому для всіх, кратному до внеску розмірі.

Повне товариство - вид господарського товариства, усі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном. Форма участі у справах товариства, розмір майнового внеску учасника визначаються установчим договором.

Командитне товариство - це товариство, у якому поряд з одним або кількома учасниками, які відповідають за зобов'язаннями товариства всім своїм майном (повновкладниками), є також один або кілька учасників, відповідальність яких обмежується сумою внеску в майно товариства. Таким чином, у командитному товаристві розрізняють учасників з повною відповідальністю (вони мають право управляти товариством) і дестинаторів (осіб, які не беруть участі в управлінні товариством і тому відповідають за результати його діяльності лише своїм внеском).

Детально питання створення та діяльності зазначених товариств регулюються гл. 8 ЦК (ст.ст. 113-162).

Крім господарських товариств, до підприємницьких товариств належать також виробничі кооперативи.

Виробничим кооперативом є добровільне об'єднання громадян на засадах членства для спільної виробничої або іншої господарської діяльності, яка базується на їхній особистій трудовій участі та об'єднанні його членами майнових пайових внесків. Члени виробничого кооперативу несуть субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями кооперативу у розмірах та порядку, встановлених його статутом та законом. Види та правовий статус виробничих кооперативів визначаються нормами спеціального законодавства.

Непідприємницькі товариства - це товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками.

Некомерційні товариства можуть створюватися в організаційно-правових формах, передбачених ЦК або іншими законами.

Крім того, чинне законодавство передбачає створення не комерційних організацій у інших (крім товариств) формах.

Наприклад, непідприємницькими організаціями є релігійні громади (парафії, церкви тощо), інші релігійні організації (монастирі, релігійні братства, місії, навчальні заклади). Створення і діяльність таких некомерційних юридичних осіб регулюється Законом України від 23 квітня 1991 р. "Про свободу совісті та релігійні організації".

Згідно зі ст. 36 Конституції громадяни України мають право об'єднуватися у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав та свобод, задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних і інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом. Отже, такі об'єднання, партії та інші аналогічні утворення також набувають у відповідному порядку статусу непідприємницьких юридичних осіб. Основні засади створення та діяльності об'єднань громадян передбачені законами України від 16 червня 1992 р. "Про об'єднання громадян", від 5 квітня 2001 р. "Про політичні партії в Україні".

Діяльність недержавних організацій, головною метою яких є здійснення благодійної діяльності в інтересах суспільства або окремих категорій осіб, передбачена Законом "Про благодійництво та благодійні організації". Діяльність таких організацій є безкорисливою, такою, що не передбачає одержання прибутку. Благодійниками, за змістом зазначеного Закону, можуть бути як фізичні так і юридичні особи. У їх власності згідно зі ст. 18 Закону можуть перебувати рухоме і нерухоме майно, матеріальні і нематеріальні активи, кошти, інше майно. Благодійна організація має право здійснювати щодо майна та коштів, яке є у її власності, будь-які угоди, що не суперечать її статутним цілям та законодавству України.

Джерелом формування майна і коштів благодійної організації не можуть бути кошти, одержані від здійснення діяльності, що передбачає одержання прибутку. Відповідно до Закону "Про благодійництво та благодійні організації" (ст. 19) джерелом формування майна та коштів благодійної організації не можуть бути кредити. Майно і кошти благодійної організації не можуть бути предметом застави.

Різновидом непідприємницьких організацій є торгово-промислові палати. Вони створюються на підставі Закону України від 2 грудня 1997 р. "Про торгово-промислові палати в Україні". Відповідно до цього Закону торгово-промислова палата є недержавною неприбутковою самоврядною організацією, що об'єднує юридичних осіб, які створені і діють відповідно до законодавства України, та громадян України, які зареєстровані як підприємці. Законом передбачено, ідо торгово-промислові палати мають право створювати за ініціативою учасників спору третейські суди, галузеві або територіальні комітети, ради підприємців, цільові секції фахівців-консультантів, виконувати інші повноваження.

Некомерційною, непідприємницькою організацією є також профспілки. Закон України від 15 вересня 1999 р. "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" визначає основні принципи, статус і завдання профспілок.

Оскільки різні види некомерційних організацій поки що не повною мірою узгоджуються з положеннями ЦК щодо юридичних осіб, це питання має бути вирішене у процесі подальшого вдосконалення цивільного законодавства.

Непідприємницькі товариства (споживчі кооперативи, об'єднання громадян тощо) та установи можуть, поряд зі своєю основною діяльністю, займатися підприємництвом тобто здійснювати діяльність, метою якої систематичне отримання прибутку.

Така діяльність допускається за двох умов: 1) якщо вона не заборонена законом для цієї юридичної особи або для такого виду юридичних осіб; 2) якщо ця діяльність відповідає меті, для якої була створена юридична особа, та сприяє її досягненню (ст. 86 ЦК).

Наприклад, об'єднання громадян вправі здійснювати господарську та іншу комерційну діяльність шляхом створення установ і організацій, які мають статус юридичних осіб і здійснюють свою діяльність відповідно до цілей і завдань, передбачених їх статутами (ст. 24 Закону "Про об'єднання громадян"). Відповідно до ст. 13 Закону "Про благодійництво та благодійні організації", благодійні організації мають право утворювати на добровільній основі спілки, асоціації та інші об'єднання, що сприяють виконанню статутних завдань, а також бути засновниками засобів масової інформації, підприємств і організацій.

Політичні партії та створювані ними установи і організації не можуть бути засновниками підприємств, крім засобів масової інформації, а також займатись господарською та іншою комерційною діяльністю за винятком продажу суспільно-політичної літератури, інших Пропагандистських і агітаційних матеріалів, виробів із власною символікою та проведення суспільно-політичних заходів (фестивалів, свят тощо).

61. форми влаштування дітей, що залишилися без батьківського піклування. Договірне регулювання у цій сфері.