СПА.
3. джерела ЦПК
Джерела цивільного процесуального права — це нормативно-правові акти різного рівня, в яких містяться норми цивільного процесуального права.
Іншими словами, це цивільне процесуальне законодавство, що становить систему цивільних процесуальних нормативних актів, розташованих залежно від їхньої юридичної сили.
Відповідно до ієрархії нормативно-правових актів Конституція є найвищим правовим актом, яким визначене місце судової влади у системі органів державної влади, вимоги до порядку і умов її здійснення, засади організації судової системи і діяльності судів.
Найбільш насиченою процесуальними нормами є ст. 129 Конституції, в якій закріплено основні засади судочинства: законність; рівність всіх учасників судового процесу перед законом і судом; забезпечення доведеності вини; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості; підтримання державного обвинувачення в суді прокурором; забезпечення обвинуваченому права на захист; гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом; обов'язковість рішень суду.
Статтею 8 Конституції встановлено, що остання має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії. Суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативного акту з точки зору відповідності його Конституції і у всіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії.
Суди безпосередньо застосовують Конституцію у таких випадках: 1) якщо зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом; 2) якщо закон, який був чинним до прийняття чи набрання чинності Конституції, після цього суперечить їй; 3) якщо правовідносини, що розглядаються судом, законом не врегульовано, а нормативний акт, прийнятий Верховною Радою або Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, суперечить Конституції; 4) якщо укази Президента України, які внаслідок їх нормативно-правового характеру підлягають застосуванню судами при вирішенні конкретних судових справ, суперечать Конституції.
Постановою Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" встановлено положення, відповідно до якого у випадку, коли зі змісту конституційної норми випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом, суд при розгляді справи повинен застосовувати тільки той закон, який ґрунтується на Конституції та не суперечить їй.
Далі в системі цивільного процесуального законодавства йдуть галузеві кодифіковані акти, основним із яких є ЦПК. ЦПК є кодифікованим правовим актом, в якому деталізовано основні положення щодо судоустрою та здійснення цивільного судочинства. У ньому визначено завдання цивільного судочинства, принципи його здійснення, способи захисту, які застосовуються судом, компетенцію судів щодо розгляду цивільних справ, процесуальні строки, учасників цивільного процесу тощо.
Закон України від 23 червня 2005 р. "Про міжнародне приватне право" встановлює порядок урегулювання приватноправових відносин, які хоча б одним із своїх елементів пов'язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український правопорядок.
Цей Закон застосовується до таких питань, що виникають у сфері приватноправових відносин з іноземним елементом: 1) визначення права, що застосовується; 2) процесуальна правоздатність і дієздатність іноземців, осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб; 3) підсудність судам України справ з іноземним елементом; 4) виконання судових доручень; 5) визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів.
Цивільне судочинство здійснюється також відповідно до міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цивільним процесуальним законодавством, застосовуються правила міжнародного договору.
До джерел цивільного процесуального права належать також інші нормативно-правові акти. Так, норми цивільного процесуального права містяться у законах України "Про судоустрій і статус суддів", від 5 листопада 1991 р. "Про прокуратуру", ЦК України, підзаконних нормативних актах, зокрема указах Президента України і постановах та інших актах Кабінету Міністрів України (наприклад, Декреті Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 р. № 7-93 "Про державне мито" тощо).
Відповідно до ч. 9 ст. 8 ЦПК забороняється відмова у розгляді справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.
У випадку неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства суди мають вирішувати спір за допомогою аналогії закону та аналогії права.
Застосування аналогії закону можливе за таких умов: 1) відносини сторін перебувають у сфері дії цивільного права, тобто є цивільними відносинами; 2) зазначені відносини не врегульовані цивільним законодавством; 3) існують норми, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини.
Якщо використати аналогію закону для регулювання цивільних відносин неможливо, наприклад, через відсутність норм, що регулюють подібні відносини, то застосовується аналогія права.
Аналогія права полягає у застосуванні загальних засад цивільного права, встановлених законодавством. Умовами застосування аналогії права є те, що: 1) відносини сторін перебувають у сфері дії цивільного права; 2) зазначені відносини не врегульовані цивільним правом; 3) відсутні норми, що регулюють подібні за змістом відносини.
Крім того, подолання прогалин можливе за допомогою використання окремих видів судової практики.
Відразу слід зауважити, що значення судової практики залежить від системи приватного права. У англо-американській системі вона належить до форм цивільного права, в інших системах приватного права відіграє допоміжну роль.
Українська традиція приватного права належить до континентальних систем, і тому судовий прецедент офіційно не є джерелом права в Україні. Однак значення судової практики не можна недооцінювати. Хоча формально постанови та роз'яснення пленумів вищих судів покликані лише тлумачити і роз'яснювати значення цивільного законодавства, але фактично вони є формою (джерелом) цивільного процесуального права.
Крім того, термін "судова практика" використовується для позначення багаторазового, уніфікованого розв'язання судами однієї і тієї самої категорії справ. Судова практика, якщо розуміти її як сукупність судових рішень, не є формою (джерелом) права. Кожен суддя, вирішуючи справу, у якій є судова практика, що склалася, водночас не зв'язаний висновками, зробленими іншими судами в подібній категорії справ. Він виносить рішення, ґрунтуючись на своєму внутрішньому переконанні, яке склалося внаслідок правової оцінки встановлених судом обставин справи.
Проте судова практика, що складається таким чином, відображає тенденції тлумачення і застосування законодавства і може спричинити непрямий вплив на рішення в кожному окремому випадку.
5. суб’єкти ЦП
Аналіз норм ЦПК дозволяє всіх суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин поділити на 3 групи:
1) суд (обов'язковий суб'єкт);
2) особи, які беруть участь у справі;
3) інші учасники цивільного процесу.
Особи, які беруть участь у справі, — це суб'єкти, які мають заінтересованість у предметі процесу. Інші учасники цивільного процесу — це суб'єкти, які надають суду та особам, які беруть участь у справі, організаційну, інформаційну та іншу допомогу.
До суб'єктів цивільних процесуальних відносин закон відносить суд і всіх осіб, які беруть участь у цивільному процесі. Отже, крім суду, суб'єктами цивільних процесуальних відносин можуть бути фізичні та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади та місцевого самоврядування, іноземці та особи без громадянства, іноземні держави.
Об'єкти цивільного процесуального права, реалізуючи належні їм процесуальні права та обов'язки, стають учасниками відповідних цивільних процесуальних правовідносин.
У теорії цивільного процесуального права дискутувалося питання про співвідношення понять "суб'єкт цивільного процесуального права" — "суб'єкт процесу" — "суб'єкт цивільних процесуальних правовідносин"'. Думки науковців з цього приводу є різними: деякі з них наголошують на тотожності обсягу них категорій, інші — категорію суб'єктів цивільного процесуального права розглядають як більш загальну, широку.
Ми поділяємо позицію, відповідно до якої у вирішенні цього питання слід розрізняти 2 рівні: методологічний (загальнотеоретичний) та прикладний (правозастосовний), пов'язаний з реалізацією в конкретному процесі права на судовий захист.
З позицій загальнотеоретичних будь-який суб'єкт, який може бути суб'єктом цивільного процесуального права, також може бути суб'єктом і цивільного процесу, і цивільних процесуальних правовідносин. В цьому разі йдеться про правові можливості, відображені у процесуальному законі. Достатньо мати процесуальну правоздатність для того, щоб стати суб'єктом цивільного процесуального права. Можливість бути суб'єктом судового захисту і у такому контексті — суб'єктом цивільного процесуального права не пов'язана з можливістю своїми діями здійснювати суб'єктивні цивільні процесуальні права та обов'язки: це зумовлено, насамперед, абсолютністю права на судовий захист, який не може бути поставлений в залежність від наявності дієздатності і фактичної можливості юридично діяти у процесі.
Однак у конкретних цивільних процесуальних правовідносинах цього замало, оскільки треба мати ще й цивільну процесуальну дієздатність.
Тут можливі 2 ситуації: коли особа має лише цивільну процесуальну правоздатність і не має дієздатності; коли особа має і цивільну процесуальну правоздатність, і цивільну процесуальну дієздатність, однак процесуальні права у реальному процесі сама не реалізує.
В обох випадках особи є суб'єктами цивільного процесуального права, але не конкретних цивільних процесуальних правовідносин. Однак у першому випадку, коли йдеться про недієздатних осіб (і у матеріально-правовому, і у процесуальному сенсі), їх права і законні інтереси захищають, як правило, законні представники. Стороною у справі є той, чиї права захищаються (але стороною у матеріально-правовому сенсі). Процесуальна недієздатність у цьому разі замінюється процесуальною дієздатністю представника. Тому сторона як процесуальна категорія має тут "двосуб'єктне" вираження. В другому випадку, коли на захист прав дієздатної особи звертається до суду прокурор тощо, стороною у справі (і у матеріально-правовому, і у процесуальному сенсі) є той, чиї права захищаються.
Оскільки категорії "цивільне судочинство" і "цивільний процес" не є тотожними, можна бути суб'єктом цивільного судочинства, не будучи суб'єктом цивільного процесу і цивільних процесуальних правовідносин. Наприклад, суб'єкти наказного провадження суб'єктами цивільного процесу і цивільних процесуальних правовідносин не є. Вони є учасниками особливої судової процедури, врегульованої нормами ЦПК, яка існує поза межами цивільної процесуальної форми.
Обов'язковим суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин є суд. Саме він своїм рішенням вирішує спір про право, здійснює захист порушеного чи оспорюваного суб'єктивного права чи охоронюваного законом інтересу.
7 липня 2010 р. Верховна Рада України прийняла Закон "Про судоустрій і статус суддів", яким було закріплене положення про те, що суддя у своїй діяльності щодо здійснення правосуддя є незалежним від будь-якого незаконного впливу, тиску або втручання. Суддя здійснює правосуддя на основі Конституції і законів України, керуючись при цьому принципом верховенства права. Втручання в діяльність судді щодо здійснення правосуддя забороняється і тягне відповідальність, установлену законом.
Згідно зі ст. 54 Закону "Про судоустрій і статус суддів" судді зобов'язані: 1) своєчасно, справедливо та безсторонньо розглядати і вирішувати судові справи відповідно до закону з дотриманням засад і правил судочинства; 2) дотримуватися правил суддівської етики; 3) виявляти повагу до учасників процесу; 4) додержуватися присяги судді; 5) не розголошувати відомості, які становлять таємницю, що охороняється законом, в тому числі і таємницю нарадчої кімнати і закритого судового засідання; 6) дотримуватися вимог щодо несумісності; 7) подавати щорічно не пізніше 1 квітня до Державної судової адміністрації України для оприлюднення на офіційному веб-порталі судової влади, ведення якого забезпечує Державна судова адміністрація України, декларацію про майновий стан.
Відповідно до ст. 18 ЦПК справи у судах першої інстанції розглядаються одноособово суддею, який є головуючим і діє від імені суду. Це означає, що одноособовий порядок розгляду суддею справ встановлений як загальне правило, винятки із якого можуть встановлюватися лише у законодавчому порядку. Він також одноособово постановляє іменем України судове рішення, яке після набрання ним законної сили є обов'язковим, як і судові рішення, постановлені колегією суддів.
У випадках, встановлених законом, цивільні справи у судах першої інстанції розглядаються колегією у складі одного судді і 2 народних засідателів, які при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді. Зокрема, до таких випадків ч. 2 ст. 234 ЦПК щодо порядку окремого провадження відносить: І) обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи; 2) визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою; 3) усиновлення; 4) надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку; 5) обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу.
Цивільні справи у судах апеляційної інстанції розглядаються колегією у складі 3 суддів, головуючий з числа яких визначається в установленому законом порядку. Розгляд справ у апеляційній та касаційній інстанціях відбувається, таким чином, лише у колегіальному порядку Таке саме правило про виключно колегіальний порядок перегляду судових рішень в цивільних справах встановлене і для касаційної інстанції. Різниця полягає лише у кількісному складі колегії — у касаційному порядку перегляд справи здійснюється колегією у складі не менше З суддів. Це означає, що їх може бути 3 або більше.
Цивільні справи у Верховному Суді України розглядаються колегіально.
Під час перегляду рішення, ухвали суду чи судового наказу у зв'язку з нововиявленими обставинами суд діє в такому самому складі, в якому вони були ухвалені (одноособово або колегіально).
Відповідно до ст. 20 ЦПК у встановлених законом випадках судді не можуть брати участі у розгляді справи і підлягають відводу (самовідводу). Право відводу є процесуальною гарантією забезпечення неупередженості та об'єктивності суду. Суддя не може брати участі в розгляді справи і підлягає відводу (самовідводу) у таких випадках:
1) якщо під час попереднього вирішення цієї справи він брав участь у процесі як свідок, експерт, спеціаліст, перекладач, представник, секретар судового засідання;
2) якщо він прямо чи побічно заінтересований у результаті розгляду справи. За наявності такої заінтересованості суддя, прокурор та інші учасники процесу не можуть брати участі у розгляді справи. Закон при цьому не перераховує всіх можливих підстав для відводу, тому в ЦПК міститься лише загальне правило про неприпустимість участі судді у справі, у якій він є прямо чи побічно заінтересованим. Однак особа, яка заявляє відвід судді, має навести конкретні факти такої заінтересованості;
3) якщо він є членом сім'ї або близьким родичем (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син. дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід. баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, член сім'ї або близький родич цих осіб) сторони або інших осіб, які беруть участь у справі. Таким чином, неможливою також визнана участь судді у розгляді цивільної справи, якщо на його рішення у цій справі можуть вплинути міркування особистого характеру. Тому відводу (самовідводу) підлягає суддя, який має сімейні або будь-які інші особисті стосунки з особами, які беруть участь у справі. Слід зазначити, що п. З ч. 1 ст. 20 ЦПК встановлено ступінь сімейних відносин, за яких суддя не може брати участь в розгляді справи;
4) перелік обставин, які можуть викликати сумнів у неупередженості судді і є підставою для його відводу (самовідводу), не є вичерпним. У ньому зазначається, що судді підлягають відводу (самовідводу) також за наявності інших обставин, які викликають сумнів у об'єктивності та неупередженості судді;
5) суддя не може брати участі у розгляді справи також у випадку, коли було порушено порядок визначення судді для розгляду справи, встановлений ч. З ст. 11-1 ЦПК.
Крім того, до складу суду не можуть входити особи, які є членами сім'ї або близькими родичами між собою.
Цивільним процесуальним законодавством встановлено також неприпустимість повторної участі судді в розгляді справи у таких випадках:
І) суддя, який брав участь у вирішенні справи в суді першої судах апеляційної і касаційної інстанцій, у перегляді справи Верховним Судом України, а так само у новому розгляді її судом першої інстанції після скасування попереднього рішення або ухвали про закриття провадження в справі:
2) суддя, який брав участь у вирішенні справи в суді апеляційної інстанції, не може брати участі у розгляді цієї самої справи в судах касаційної і першої інстанцій, у перегляді справи Верховним Судом України, а також у новому розгляді справи після скасування ухвали чи нового рішення апеляційного сулу:
3) суддя, який брав участь у перегляді справи в суді касаційної інстанції, не може брати участі в розгляді цієї самої справи в суді першої чи апеляційної інстанції, у перегляді справи Верховним Судом України, а також у новому її розгляді після скасування рішення або ухвали суду касаційної інстанції;
4) суддя, який брав участь у перегляді справи Верховним Судом України, не може брати участі у розгляді цієї самої справи в суді першої, апеляційної чи касаційної інстанцій.
6. Принципи цпк
Кожній галузі права властивий певний комплекс принципів. Значення правових, зокрема галузевих, принципів полягає в тому, що вони, по-перше, відображають суть змісту, соціальну спрямованість і головні галузеві особливості правового регулювання; по-друге, повинні враховуватися при виявленні прогалин у законодавстві і застосуванні правових норм за аналогією. Значення принципів будь-якої галузі права можна висловити словами Гельвеція: "Знання принципів замінює незнання деяких фактів".
Принципи цивільного судочинства мають важливе значення, оскільки вони є необхідною умовою вдосконалення діяльності судових органів, їх суворе дотримання і реалізація є важливою гарантією захисту прав, свобод та інтересів особи. У принципах цивільного процесу концентруються погляди законодавця на характер і зміст сучасного судочинства щодо розгляду й вирішення судами цивільних справ.
Принципи цивільного процесу є об'єктивними за своїм змістом. Вони визначаються тими соціальними обставинами, які існують в суспільстві.
Принципи цивільного процесу можна визначати з 2 позицій. По-перше, як історичні категорії, вироблені протягом тривалого розвитку процесу, як елемент людської культури. По-друге, як ідеї, закріплені в нормах цивільного процесуального права і мають нормативний характер. З огляду на це, принципи цивільного судочинства — це визначальні ідеї, засади, згідно з якими відбувається регулювання відносин, що виникають у сфері судочинства, і які виражають завдання правосуддя у цивільних справах, характеризують методи їх здійснення.
Принципи цивільного процесуального права дістають вияв як в окремих нормах загального характеру, так і в цілому ряді процесуальних норм, у яких містяться гарантії реалізації на практиці загальних правових приписів.
Принципи цивільного судочинства мають нормативний характер, тобто закріплені в нормах права. За останні роки при обговоренні та розробці кодифікованих актів традиційні радянські принципі зазнали суттєвих кількісних та якісних змін.
Більшість принципів цивільного судочинства закріплені у Конституції, а також Законі "Про судоустрій і статус суддів" та у ЦПК. Традиційно принципи цивільного, господарського, кримінального та адміністративного процесів класифікують за джерелами їх нормативного забезпечення на такі: 1) принципи, закріплені в Конституції; 2) принципи, закріплені в законодавстві про судоустрій.
До принципів цивільного процесу, закріплених Конституцією, належать такі: здійснення правосуддя виключно судами; виборність і призначуваність суддів; здійснення правосуддя суддею одноособово, колегією суддів; незалежність і недоторканність суддів та підкорення їх тільки законові; законність; рівність усіх учасників процесу перед законом і судом; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і доведенні перед судом їх переконливості; гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; державна мова судочинства; забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом; ухвалення судами рішень іменем України і їх обов'язковість до виконання на всій території України; доступність і гарантованість судового захисту прав і свобод людини і громадянина; участь громадськості у захисті прав громадян; публічність; недоторканність людини; недоторканність житла; таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; охорона особистого і сімейного життя громадянина.
До принципів цивільного процесу, закріплених законодавством про судочинство, належать: диспозитивність, процесуальна рівноправність сторін, раціональна процесуальна форма, неможливість процесуального сумісництва, усність, безпосередність.
Також принципи цивільного процесу класифікують залежно від сфери їх поширення на:
— загальноправові принципи, що притаманні всім галузям права, наприклад, законність, демократизм;
— міжгалузеві принципи — це принципи цивільного процесуального, господарського процесуального, адміністративного процесуального права: а) здійснення правосуддя лише судом; б) незалежність суддів і підкорення їх лише закону; в) рівність усіх учасників процесу перед законом і судом; г) поєднання колегіального та одноособового складу суду при розгляді справ; д) гласність та інші принципи;
— галузеві принципи — притаманні лише цивільному процесуальному праву (до них зазвичай відносять принципи диспозитивності, процесуальної рівноправності сторін, однак ці принципі діють також в адміністративному процесі, тому скоріше є міжгалузевими принципами).
Оскільки фактично виключно галузевих принципів, то притаманні тільки цивільному процесу, немає, принципи диспозитивності, процесуальної рівноправності сторін та змагальності будуть нами розглядатися в межах міжгалузевих принципів.
9.Цивільна юрисдикція.
Формою розгляду справ цивільної юрисдикції є провадження (позовне, наказне та окреме) (ч. 3 ст. 15 ЦПК). Справи, які окремо віднесені до юрисдикції суду вирішуються за правилами, визначеними законами України. Залежно від того, чи відносить закон вирішення спорів до відання виключно одних конкретних органів, чи до компетенції декількох, при допущенні вибору заінтересованої особи, за згодою сторін і недопущення такого, цивільна юрисдикція поділяється на види: - виключну; - альтернативну; - договірну; - імперативну (умовну); - за зв’язком справ. Виключна – юрисдикція, за якою розгляд певної категорії цивільних справ входить виключно до компетенції суду. Так, лише у судовому порядку вирішуються питання про позбавлення батьківських прав, про визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи недієздатною і т.д. Альтернативна – юрисдикція справи як суду, так і іншого юрисдикційного органу. Така юрисдикція визначається за вибором заінтересованої особи, оскільки саме їй належить право вибору до якого органу звернутися за вирішенням спору. Так, наприклад, заборгованість за нотаріально посвідченим правочином може бути стягнута шляхом вчинення нотаріусом виконавчого напису, а також шляхом звернення до суду із відповідним позовом. Договірна – юрисдикція, яка визначається за взаємною згодою сторін. Такий вид цивільної юрисдикції є винятком, а не правилом. Так, відповідно до ст. 17 ЦПК за згодою сторін спір може бути переданий на розгляд третейського суду, крім випадків, встановлених Законом України “Про третейські суди”. У випадках, передбачених законом або міжнародними договорами, спори, що виникають з цивільних правовідносин, за згодою сторін можуть бути передані на вирішення Міжнародного комерційного арбітражного суду чи Морської арбітражної комісії при Торгово-промисловій палаті України (ст. 1 Закону України “Про міжнародний комерційний арбітраж”). Доволі небезспірною виступає наявність імперативної (умовної) юрисдикції. Протягом тривалого часу під нею розумілось те, що ряд спорів можуть стати предметом судового розгляду та вирішення тільки при дотриманні “досудового вирішення спору”. Однак, Конституція України визнала можливість судового захисту без додержання попередньої судової форми вирішення спору, в якому бере участь фізична особа. Це знайшло своє підтвердження у постанові Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року № 9 “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя”. У рішенні Конституційного Суду України у справі громадянки Дзюби Г. П. щодо права на оскарження в суді неправомірних дій посадової особи проголошено, що суд не вправі відмовити у прийнятті заяви на підставі того, що раніше прийнятим законом був встановлений попередній розгляд справи в досудового порядку. Такий вид юрисдикції може визнаватися, однак в іншому значенні, адже інколи можливість звернення до суду (а відповідно можливість судового розгляду справи) пов’язане із певними умовами чи дотриманням певного порядку. Так, у разі відмови в позові про поновлення батьківських прав повторне звернення із позовом про поновлення батьківських прав можливе лише після спливу одного року з часу набрання чинності рішення суду про таку відмову (п. 6 ст. 169 СК). Позов про розірвання шлюбу не може бути пред’явлений протягом вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини, крім випадків, коли один із подружжя вчинив протиправну поведінку, яка містить ознаки злочину, щодо другого з подружжя або дитини (п. 2 ст. 110 СК). І у разі подання такої заяви до суду, суд своєю ухвалою повертає таку заяву (ст. 121 ЦПК), що не перешкоджає зверненню до суду після усунення обставини, яка слугувала підставою для повернення. Ця норма не означає, що особа позбавлена права на судовий захист, лише законом встановлюється окремий, спеціальний, спеціально аргументований та обґрунтований порядок реалізації такого права. Особливим видом цивільної юрисдикції можна визначити юрисдикцію за зв’язком справ. Її засади містяться у ст. 16 ЦПК. Так, за загальним правилом не підлягають об’єднанню в одне провадження вимоги, які випливають з різних правовідносин, які до різних юрисдикцій. Однак, законом може визначатися такі винятки. Це, наприклад, може бути вимога про відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, органів АРК, органів місцевого самоврядування. Адже у даному випадку наявні дві вимоги, які входять до різних судових юрисдикцій – про визнання неправомірним рішення, дії чи бездіяльності владного органу чи особи (адміністративно-правова вимога), а також про відшкодування завданої шкоди (цивільно-правова вимога). Така справа може розглядатися у порядку адміністративного судочинства у разі об’єднання вимог, а також у порядку цивільного судочинства (ст. ** АПК). В основу загальних правил визначення цивільної юрисдикції суду покладено: - глобальність цивільної юрисдикції суду; - наявність та характер спірних правовідносин; - необхідність захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Глобальність цивільної юрисдикції суду випливає із положень ст. 124 Конституції України, відповідно до якої юрисдикція суду поширюється на усі правовідносини, які виникають у державі. Тому відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦПК у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи, крім випадків, коли розгляд повинен проводитись за правилами іншого судочинства. Такі правила визначені Конституцією України, законодавством про судоустрій, зокрема Законом України „Про Конституційний Суд України”, актами кримінально-процесуального, господарського процесуального, адміністративного процесуального законодавства. Ця норма встановлена задля того, щоб поза судовою юрисдикцією не опинилися певні правовідносини, які виникають у державі. Наявність та характер спірних правовідносин. Цивільну юрисдикцію складають справи, які виникають з цивільних (ст. 1 ЦК), житлових (ЖК), земельних (ст. 2 ЗК), сімейних (ст. 2 СК), трудових (ст. 3 КЗпП) правовідносини. У порядку цивільної юрисдикції вирішуються у справи, які не носять такого характеру, але в силу вказівки закону належать до цивільною юрисдикції суду (наприклад, щодо контролю за виконанням рішень у цивільних справах (ст. 383-389 ЦПК, ст. 85 Закону України “Про виконавче провадження”), вирішення питання про визнання та виконання рішень іноземних судів (розділ VII ЦПК) та ін. До сформування системи адміністративних судів справи адміністративної юрисдикції (адміністративні справи, пов’язані з правовідносинами у сфері державного управління та місцевого самоврядування) розглядаються загальними територіальними судами шляхом запровадження спеціалізації суддів з розгляду справ адміністративної юрисдикції (ст. 22, абз. 16 п. 3 прикінцевих та перехідних положень Закону України “Про судоустрій України”). Спір про право характеризує такий стан відносин, коли між сторонами існують певні розбіжності з приводу наявності, змісту та обсягу прав та обов’язків, здійснення яких є неможливим без судового втручання. Необхідність захисту права. Спір про право частіше всього виникає у зв’язку з правопорушенням, але може виникнути і при відсутності такого, наприклад, тоді, коли позивач претендує на яке-небудь право внаслідок умислу або необережності. З другої сторони, не будь-яке правопорушення породжує спір, який підлягає розгляду у суді. Якщо за правопорушенням порушник добровільно усуває допущене порушення не набуває характеру спірного відношення. Правопорушення переростає у спір, коли порушник добровільно не поновлює порушене право, а уповноважена особа приймає заходи щодо поновлення порушеного права. У судовій практиці нерідко зустрічаються справи, за якими порушення або доведення процесу до кінця було б безцільним, оскільки процес не здатен виявити який-небудь вплив на правове положення сторін. Прикладом таких можуть бути позови про поновлення на роботі, якщо наказ про звільнення скасований, про виключення майна з-під арешту, якщо арешт знятий, і т.п. Слід визнати правильною судову практику, яка вважає наявність названих обставин перешкодою для судового розгляду справи у зв’язку з тим, що спір між сторонами вже ліквідований. Дійсно у даному випадку відпав сам предмет спору, однак заявник (заінтересована особа) не позбавлені можливості захистити свої порушені права у зв’язку із заподіянням майнової чи моральної шкоди внаслідок таких протиправних дій. Таким чином, при наявності трьох критеріїв (неналежність до інших видів судочинства, характер спірних правовідносин, необхідність захисту суб’єктивного права та інтересу) справу слід вважати такою, що належить до цивільної юрисдикції суду. Справи, де відсутній спір про право, законодавець виключає із судової підвідомчості чи встановлений спрощений порядок розгляду. Наприклад, віднесення до ведення органів реєстрації актів цивільного стану справ про розірвання шлюбу (ст. 106, 107 СК). І напроти, є ряд категорій справ, в який фактично відсутній спір про право, але вони вирішуються у порядку цивільного судочинства. Наприклад, усиновлення дітей, надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку, встановлення фактів, які мають юридичне значення і т.д. Ці справи становлять окремий вид провадження у цивільному процесі – окреме. Питання про юрисдикцію суддя вирішує при вирішенні питання про відкриття провадження у справі. При встановленні того, що справа не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства суддя за загальним правилом заяву або відмовляє у відкритті провадження у справі, постановляючи про це ухвалу (ч. 2 ст. 122 ЦПК). При прийнятті справи, яка не належить до цивільної юрисдикції суду, провадження у ній підлягає закриттю (п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК). І тільки у разі подання заяви про розірвання шлюбу з порушенням порядку, встановленого СК, суд постановляє ухвалу про повернення заяви (п. 5 ч. 3 ст. 121 ЦПК). У випадку відмови у відкритті провадження у справі чи закритті провадження у зв’язку з тим, що заява не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства (не належить до цивільної юрисдикції) суд (суддя) зобов’язаний вказати заявнику, до якого органу йому слід звернутися за вирішенням цього питання. На відміну від справ, які можуть бути розглянуті іншими органами, вимоги, що випливають з відносин, які не є правовими, взагалі не належать до юрисдикції будь-якого органу чи особи, тобто закон цих відносин не захищає ні у судовому, ні у будь-якому іншому порядку. Якщо конфлікт взагалі не підлягає вирішенню яким-небудь юрисдикційним органом, то не виникає питання про юрисдикцію у цій справі. Ухвали про відмову у відкритті провадження у справі, про закриття провадження у справі та про повернення заяви можуть бути оскаржені.