2. Винищення селянства. Голодомор 1932-1933 рр.

Більшовики завжди доводили, що рано чи пізно колективне сільське

господарство має замінити дрібні селянські господарства. Вони

усвідомлювали, що переконати селян погодитися з таким поглядом буде

процесом довгим і нелегким, особливо після тих поступок, що їх за непу

отримали селяни. Реакція селян на створення в 1920-х роках колгоспів та

радгоспів була малообнадійливою – до них вступило лише 3% усіх

сільськогосподарських робітників СРСР. Тому, опрацьовуючи перший

п’ятирічний план, більшовики розраховували, що в кращому разі вони

зможуть колективізувати 20% селянських дворів (для України це завдання

виражалося в 30%). Зосередивши увагу на індустріалізації, радянське

керівництво, очевидно, вирішило не брати на себе величезний тягар,

пов’язаний із докорінним перетворенням сільського господарства.

Проте незабаром стало ясно, що індустріалізація, як її уявляли Ради,

вимагала широкої колективізації. Сталін дійшов цього висновку, ймовірно,

під час кризи зерно заготівель 1927-1928 рр. Радянські плани розвитку

промисловості спиралися на те, що держава зможе дешево купувати зерно у

селян. Це дало б їй змогу як забезпечувати хлібом зростаючу робочу силу

в містах, так і продавати його за кордон, прибутки з чого в свою чергу

йтимуть на фінансування індустріалізації. Але селяни вважали

запропоновані державою ціни (часто вони становили лише одну восьму

ринкових) надто низькими і відмовлялися продавати збіжжя. Розлючений

непокірністю селян, яку він назвав “саботажем”, Сталін вирішує, що для

виконання п’ятирічки над селянством необхідно встановити як економічний,

так і політичний контроль. Відтак без усякої попередньої підготовки він

наказує розпочати рішучу компанію “суцільної колективізації”.

Розуміючи, що найзапекліший опір чинитимуть заможні селяни, Сталін

закликав до “ліквідації куркульства як класу”. Ця класична тактика за

принципом “поділяй та володарюй” була розрахована на те, щоб ізолювати

найзаможніших хазяїв від маси бідних селян. Проте визначити, хто саме є

куркуль було не просто. Вважалося, що куркулі мають більше засобів

виробництва, ніж середняки і використовують найману працю. Підрахували,

що вони складали близько 5% селян. Але зображення урядом куркулів як

“кровопивців-лихварів” та “експлуататорів” своїх односельців рідко

відповідало дійсності.

Оскільки багато давніх куркульських родин було знищено під час

громадянської війни, куркулями нерідко ставали колись убогі селяни, що

завдяки натужній праці розбагатіли за непу. У вирішенні питання, хто

куркуль (а цим звичайно займалася “трійка”, до якої входили представник

ДПУ, голова сільської Ради та партійний секретар), свою роль відігравали

заздрість, особисті антипатії й дуже часто небажання селян вступати до

колгоспу. Тому куркулями оголошували багатьох середняків. Для бідняків,

які фактично не мали нічого, але теж не бажали вступати до колгоспів,

винайшли споріднений термін – підкуркульник.

Що ж фактично означала “ліквідація куркульства як класу”? Фактично це

виливалося в страхітливі за своїм розмахом каральні акції. Тих, хто

чинив найзапекліший опір, розстрілювали або масово вивозили у табори

примусової праці на Північ чи до Сибіру. Решту позбавляли всієї їхньої

власності (включаючи хату і особисті речі), не приймали до колгоспів,

лишаючи їх напризволяще. Найпоширенішою формою розкуркулювання стала

депортація. Сотні тисяч селян разом із сім’ями виганяли з домівок,

саджали у товарні потяги і вивозили за тисячі кілометрів на Північ, де

їх скидали серед арктичної пустелі, нерідко без їжі та притулку.

Перший етап розкуркулювання тривав в Україні з другої половини січня до

початку березня 1930 р. і охопив 309 районів, в яких налічувалося 2524

тис. селянських господарств (із загальної кількості 5045 тис.

господарств у 581 районі). На 10 березня було розкуркулено 1887

господарств або 2,5%. До середини 1931 р. з України було депортовано

98,5 тис. селянських родин. Всього експропрійовано до 200 тис.

селянських господарств. Загалом за 1928-1931 рр. зникло 352 тис.

господарств. З понад мільйона українських селян, репресованих радянською

владою на початку 30-х років, близько 850 тис. депортували на Північ, де

багато з них загинули.

Все це разом із загальною деградацією виробництва і зумовило голод, який

ще більше посилився після встановлення нереальних планів

хлібозаготівель. Хлібозаготівлі з урожаю 1931 р. тривали до весни 1932

р., після чого хліба в селі не залишилося. Почався голод. Проти

колгоспників, які, щоб вцілити, приховували справжні розміри врожаю,

почалися репресії. Сталін власноруч підписав постанову “Про охорону

майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення

суспільної (соціалістичної) власності”, прийняту 7 серпня 1932 р. ВЦВК і

РНК СРСР. Згідно з нею селян засуджували за кілька колосків до розстрілу

або на 10 років.

Для вилучення у селян останнього хліба в Україну приїхала комісія на

чолі з В. Молотовим, яка почала з того, що в жовтні 1932 р. встановила

Україні хлібозаготівельний план в обсязі 282 млн. пудів, тобто стільки,

скільки вже було заготовлено з червня по жовтень. З 1 листопада 1932

року по 1 лютого 1933 р. молотовська комісія додатково “заготувала” в

Україні 104,6 млн. пудів зерна. Запасів на початку 1933 р. не

залишилося. За вказівкою Молотова, коли хліба не було, забирали сухарі,

картоплю, сало, соління, квасолю, горох, тобто всі запаси їжі, після плю, сало, соління, квасолю, горох, тобто всі запаси їжі, після

чого людям залишалося тільки вмирати голодною смертю. Ті майже 90

районів, що заносилися на так звану “чорну дошку”, тобто попадали в

число боржників, з відома Молотова, оточувалися внутрішніми військами.

Ніхто вже не міг виїхати. Чекісти в поїздах забирали у людей

продовольство, яке вони купили на останні гроші і везли своїм голодним

родичам. За вказівками С. Косіора і П. Постишева у селян вилучали і

насіннєве зерно. Такий наказ наприкінці грудня 1932 р. видав сталінській

емісар Л. Каганович, який підміняв В. Молотова в Україні, коли той у

справах виїздив до Москви.

Померлих було стільки, що ще один уповноважений Сталіна на вилучення

продовольства в Україні Мендель Хатаєвич розпорядився кидати покійників,

які померли від голоду, у криниці, а потім засипати. Той же Хатаєвич у

1933 р. з гордістю заявляв: “Між селянами і нашою владою точиться

жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням

нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він

коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми

виграли війну!”

За підрахунками історика і очевидця тих трагічних подій П.

Василевського, кількість жертв голоду складала 7125850 осіб. Міжнародна

наукова конференція дійшла висновку, що кількість жертв від голоду

складає 9 млн. чоловік. Результати перепису населення (січень 1937 р.),

що показали зниження населення в країні на 15 млн. чоловік, було

знищено, а учасників перепису – репресовано.

Незважаючи на голод, експорт зерна зростав: 1929 р. – 2,6, 1930 р. –

48,4, 1932 р. – 51,8, 1933 р. – 17,6 млн. центнера. Водночас тільки тих

2 млн. т, які вивезли за кордон, було достатньо, щоб врятувати мільйони

людей.

Такі були наслідки злочинного винищення сталінським режимом українського

селянства, що стало одним з найжахливіших зразків репресивно-каральних

заходів радянської тоталітарної машини проти власного народу.